Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    Погонич дістав ко­ней кінчи­ком ба­то­га тільки до хвостів. Ко­ни­ки, за­худ­жені й не­од­но­разні, сіпну­ли й соб і ца­бе, нап­ру­ди­лись і лед­ве по­во­лок­ли ту за­вальну ма­ши­ну. Отець Ха­ритін вгніздивсь на по­душ­ках і їхав пиш­но, не­на­че прек­рас­ний Іосиф на фа­ра­оновій колісниці. За­вальний екіпаж ко­ли­вавсь та скрипів. О. Ха­ритін по­чу­вав свою по­важність, хильнув­ши всмак, і гор­до­ви­то по­зи­рав на проїжджих.

    - Та гля­ди мені, же­ни коні під самісінький га­нок: тре­ба бун­дю­читься! - нав­чав отець Ха­ритін по­го­ни­ча.

    - Ой ба­тюш­ко, не всид­жу на цих коз­лах! Здається, от-от упа­ду. Їй-бо­гу, не­на­че ме­не хто наст­ро­мив на ви­ла, як по­да­вальник то­го сно­па! - ре­пе­ту­вав па­ру­бок на коз­лах.

    - Держись міцніше та мерщій по­га­няй, бо вечір близько!

    Нетерпляча Онисія Сте­панівна сиділа з доч­ка­ми в ган­ку та усе виг­ля­да­ла ба­тюш­ку. З гор­ба на греб­лю ско­тив­ся здо­ро­вий екіпаж і по­вер­нув прос­то у двір.

    - Що це за па­ню­га звер­тає в наш двір? Що во­но за про­ява? - про­мо­ви­ла Онисія Сте­панівна. - Але віз панський, а на возі си­дить… ніби який­сь ба­тюш­ка.

    Погонич розігнав коні й влетів в во­ро­та. Але ба­тю­щині во­ро­та ста­ви­лись не для фа­ра­оно­вих колісниць - бу­ли малі вже за­над­то. Екіпаж за­че­пив­ся задніми ося­ми за ворітниці, гурк­нув, за­то­рохтів, не­на­че сухі кістки, роз­ло­мив­ся й розсівся по­по­ло­вині; задні ко­ле­са заст­ряг­ли з ба­тюш­кою в во­ро­тях, а пе­редні з по­го­ни­чем підко­ти­лись під га­нок. Ба­тюш­ка бор­сав­ся та вип­лу­ту­вавсь в зад­ку екіпа­жа в во­ро­тях, а по­го­нич вче­пив­ся в коз­ла, не­на­че рак, і висів пе­ред ган­ком пе­ред са­мою Онисією Сте­панівною. Цивілізація не вда­лась і роз­си­па­лась в во­ро­тях.

    Онися те­пер тільки впізна­ла сво­го па­нот­ця й сво­го по­го­ни­ча. Але що то за чуд­ний віз? Де він узяв­ся?

    Онися крик­ну­ла, витріщи­ла очі, ско­чи­ла з ган­ку й не зна­ла, ку­ди бігти, як по­ма­га­ти. Тим ча­сом отець Ха­ритін зліз з ви­со­кості й тільки ру­ки розс­та­вив.

    - Що це за віз? І де він в гос­по­да взяв­ся? - пи­та­лась Онисія Сте­панівна.

    - От й хит­рий з біса прок­ля­тий Бон­ковський! От тобі й ка­ре­та! От тобі двад­цять п'ять кар­бо­ванців! - бідкав­ся се­ред дво­ра отець Ха­ритін.

    - Який Бон­ковський? Які кар­бо­ванці? Мо­же, ти гроші за­гу­бив в до­розі? - си­па­ла Они­ся пи­тан­ня.

    - Якби був згу­бив, то так би й знав, що згу­бив. Ох мені ли­хо! Ой моє не­щас­тя! Що те­пе­ренька ви ска­же­те мені, Онисіє Сте­панівно? - бідкав­ся отець Ха­ритін.

    - Яке ли­хо? Яке не­щас­тя? Що це за ка­ре­та? За які гроші ти вер­зеш, не­на­че п'яний? Та роз­ка­жи до пут­тя, не муч ме­не! - кри­ча­ла Онисія.

    - Візьміть па­ли­цю та бий­те ме­не, - більш нічо­го не ска­жу вам.

    - Як візьму й справді па­ли­цю в ру­ки, то, мо­же, мені па­ли­ця й ска­же. Го­во­ри, що це за прич­та? - кри­ча­ла Онисія.

    - І на чор­та я до то­го бре­ху­на заїхав? І який не­чис­тий ме­не до йо­го заніс? - бідкав­ся отець Ха­ритін.

    - Я ж ка­зав, - не заїжджай­мо, бо ба­ба з по­рожніми відра­ми нам до­ро­гу пе­рей­шла, - обізвав­ся й собі по­го­нич.

    - Розкажи хоч ти, дур­ню, що це з ва­ми ста­ло­ся, - прис­та­ла Они­ся до по­го­ни­ча.

    Вже по­го­нич роз­ка­зав ма­тушці за всю ту прич­ту та при­го­ду. Отець Ха­ритін не го­во­рив і сло­ва більше й, по­хи­лив­ши го­ло­ву, тільки ма­хав на усі бо­ки ру­ка­ми.

    - Здурів на старість, зовсім здурів! І де в те­бе той ро­зум дівся? - гри­ма­ла Онисія Сте­панівна. - І хто те­пер по­ла­го­дить оцю ка­ре­ту? І на чор­та во­на нам зда­лась? До­ве­деться вез­ти її, ма­буть, аж у Київ до майстрів. Чи до­ро­го ж зап­ла­тив за неї? - кри­ча­ла Они­ся не своїм го­ло­сом.

    - Двадцять п'ять кар­бо­ванців вте­лю­щив та за уп­ряж три, - обізвав­ся отець Ха­ритін, не підніма­ючи го­ло­ви, - то бу­де тро­хи не сто рублів на "по­гані" гроші, чи на асиг­нації.

    - Ой ненько моя… То це ти вса­див в оці руїни тро­хи не по­ло­ви­ну жа­лу­ван­ня!.. Бо­же мій! Луч­че бу­ла б са­ма поїха­ла по жа­лу­ван­ня, - бу­ла б ціле до­вез­ла до­до­му.

    Отець Ха­ритін сидів мовч­ки, не­на­че вин­ний шко­ляр, і вже не смів пох­ва­ли­тись гос­тин­ця­ми.

    - А де ж реш­та гро­шей? Дай сю­ди до рук, бо ти ще й ті мар­но про­гай­нуєш, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

    Отець Ха­ритін за­дер по­лу, ви­тяг з ки­шені ремінно­го дов­го­го кап­шу­ка й мовч­ки пок­лав йо­го на стіл. Они­ся одш­морг­ну­ла ремінця, ви­си­па­ла кар­бо­ванці та червінці на стіл і полічи­ла, скла­да­ючи кар­бо­ванці куп­ка­ми.

    - Щось ма­ло, - не всі гроші: ти десь про­гай­ну­вав в Бо­гус­лаві, - ма­буть, про­пив з ба­тюш­ка­ми в ви­нарні!

    - Борони бо­же!.. На мо­го­рич пішло всього зло­тий, та бла­го­чин­но­му дав за тру­ди два кар­бо­ванці, та ку­пив са­мо­вар та тро­хи чаю й са­ха­ру для гос­тей, та ще ку­пив вам, Онисіє Сте­панівно, гос­тин­ця: наб­рав на сук­ню модньої ма­терії, як­раз та­кої, як у бла­го­чин­ної.

    Онисія Сте­панівна, за­чув­ши гос­тин­ця, трош­ки пом'якіша­ла, по­добріша­ла й спус­ти­ла го­лос ниж­че на цілу ок­та­ву.

    - А де ж ті за­куп­ки? Мо­же, де по­гу­бив? - спи­та­ла во­на вже лас­кавішим го­ло­сом.

    - Там, сер­це, десь в ка­реті в зад­ку. Ось я піду та при­не­су.

    Засвітили ліхта­ря й пішли че­рез двір до воріт, де стриміла, не­на­че в зу­бах у воріт, по­ло­ви­на екіпа­жа. Отець Ха­ритін підняв по­душ­ку, од­чи­нив скриньку й по­ви­тя­гав за­куп­ки. Вер­ну­лись у ха­ту; Они­ся ки­ну­лась до ма­терії й роз­гор­ну­ла її, роз­пус­тив­ши на руці до са­мо­го до­лу. Отець Ха­ритін з со­лод­ки­ми очи­ма присвічу­вав до ма­терії.

    - Чи це во­но на ли­це, чи, ма­буть, на­ви­воріт? - пи­та­ла Они­ся, при­див­ля­ючись до ма­терії.

    Матерія бу­ла делікат­но­го по­пе­ляс­то­го кольору з дрібненьки­ми квіточ­ка­ми кольору висівок та з лис­точ­ка­ми, схо­жи­ми на в'ялі, при­биті мо­ро­зом гар­бу­зові лист­ки. Они­ся пе­ре­вер­ну­ла ма­терію на дру­гий бік і пе­ресвідчи­лась, що ма­терія бу­ла на ли­це, та й швир­го­ну­ла її на стіл.

    - Ой ли­шеч­ко! Чо­го ж це ти наб­рав! Чи во­но ста­ре, чи по­ли­ня­ло? Ну й прот­ринькав же ти гроші на якусь жидівську ста­ро­виз­ну. Ма­буть, нею жидівка вкри­ва­лась з півро­ку. Ото наб­рав! Їй-бо­гу, не­на­че на черіні на попіл хто на­си­пав висівок та прит­ру­сив гни­лим лис­тям.

    - Їй-богу, Онисіє Сте­панівно, та­ку са­му сук­ню но­сить бла­го­чин­на і навіть всі ба­гаті бо­гус­лавські жидівки, - ви­хо­пив­ся отець Ха­ритін.

    - То це ти прирівняв ме­не до жидівок та до своєї по­га­ної бла­го­чин­ної? - знов підня­ла на ок­та­ву ви­ще свій го­лос Они­ся. - В такій сукні, ма­буть, тіка­ла з гу­са­ра­ми твоя бла­го­чин­на. Ти ду­маєш, я вбе­ру­ся в оцю по­пе­ляс­ту пістрю?

    - Коли ж та­ка те­пер мо­да, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін.

    - Добра мо­да. Вбе­русь хіба, щоб бу­ла схо­жа на по­пе­ляс­ту кур­ку? На, но­си сам або по­ве­зи своїй бла­го­чинній, бо ти їй сприяєш. Дру­гий раз не ку­пуй сам мені гос­тинців.

    Онися тик­ну­ла ма­терію от­цю Ха­ри­то­нові під ніс, так що він її по­ню­хав і знай­шов, що во­на тро­хи тхне жидівською ха­тою.

    - Я са­ма од­ве­зу та пе­реміню її на щось інше, путніше, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна. - Пот­ри­вай же, па­не Бон­ковський! Підду­рив мо­го по­па, підду­рю ко­лись те­бе й я. Я тобі цього не ви­ба­чу, не по­да­рую, Оле­син по­лю­бов­ни­че! От тобі й жа­лу­ван­ня! Про­па­ло те, що й раділа цілий день.

    Другого дня світом се­ля­ни ви­ко­па­ли ворітниці, ви­са­ди­ли во­ро­та й ви­дер­ли з їх зубів ка­ре­ту і вко­ти­ли у во­зов­ню. Там во­на про­ле­жа­ла років з чо­ти­ри. Ку­ри нес­лись в її зад­ку, а од­на квоч­ка навіть ви­сиділа кур­ча­та, до­ки за­хожі жид­ки не ку­пи­ли її за тре­тю част­ку ціни.

    Онисії Сте­панівні не дов­го до­ве­ло­ся жда­ти, щоб помс­ти­тись над па­ном Бон­ковським. Че­рез тиж­день після тієї події Бон­ковський, змо­ло­тив­ши графську пше­ни­цю, нак­лав на п'ять возів мішків та лан­тухів і звелів му­жи­кам вез­ти на про­даж за Рось в якесь містеч­ко до знай­омо­го жи­да. Граф ку­дись виїхав на той час. Му­жи­ки вез­ли кра­де­ну пше­ни­цю, а Бон­ковський по­ка­тав упе­ред вер­хом виг­ля­да­ти, чи не їде ча­сом на­зустріч граф або який йо­го сусіда. Тільки що він виїхав за Вільша­ни­цю, про­ти йо­го ка­тав бідкою жи­док, кот­рий не раз пе­ре­во­див кра­де­не графське доб­ро. Він роз­ка­зав, що граф вер­тається, в сусідньому селі став по­па­са­ти коні й, пев­но, не­за­ба­ром поїде на Вільша­ни­цю. Бон­ковський мов ска­же­ний по­вер­нув ко­ня на­зад і прис­ка­кав в Вільша­ни­цю. 3 го­ри на греб­лю з'їжджа­ли ху­ри. Звер­ну­ти не бу­ло ку­ди; шлях ішов од­ним один, - ніде не бу­ло по­во­рот­ки. До­ве­лось хоч у па­зу­ху хо­ва­ти ху­ри. Бон­ковський ки­нув­ся в двір до от­ця Ха­ри­то­на.

    - Ой от­че Ха­ри­то­не, ря­туй­те! За­ро­би­те ве­ли­ко­го гос­тин­ця! - крик­нув Бон­ковський, всту­па­ючи в ха­ту.

    - Що там та­ке? Мо­же, об­ла­ма­лись? Мо­же, згорів тік? - спи­тав отець Ха­ритін.

    - Та де там тік, - я сам зго­рю до ос­тан­ку! Граф от-от нас­ко­чить в Вільша­ни­цю!

    - То що ж! Як нас­ко­чить, то й прос­ко­чить.

Пошук на сайті: