Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    - Не прос­ко­чить, бо за­че­питься за мої ху­ри з пше­ни­цею. Он ба­чи­те, сто­ять за ва­шим дво­ром. Чи не­ма де в вас при­хис­ти­ти та пе­ре­хо­ва­ти кра­де­ну пше­ни­цю на який­сь там час? - і Бон­ковський щи­ро приз­навсь і оповістив за свою крадіжку та шах­ру­ван­ня. Отець Ха­ритін до­га­дав­ся, до чо­го во­но йдеться, - тре­ба бу­ло до­по­мог­ти знай­омо­му в при­годі. Йо­му ста­ло жаль пан­ка.

    - Скидайте хутчій мішки в дзвіни­цю. Там їх не посміє за­че­пи­ти й сам граф, - про­мо­вив отець Ха­ритін.

    - Ой мерщій і ба­теч­ку й го­луб­чи­ку, бо от-от нас­ко­чить граф, - бла­гав Бон­ковський.

    Отець Ха­ритін вхо­пив ключі, одімкнув дзвіни­цю. Двері в дзвіни­цю бу­ли з улиці. Му­жи­ки в од­ну мить пов­но­си­ли мішки й по­вер­ну­ли во­зи на­зад на греб­лю. Отець Ха­ритін замк­нув двері й вки­нув ключі в ки­ше­ню. Бон­ковський тричі цмок­нув йо­го в гу­би, ско­чив на ко­ня й по­ка­тав че­рез греб­лю.

    - Онисіє Сте­панівно! Бон­ковсько­го кра­де­на пше­ни­ця в дзвіниці. Ось і ключі од дзвіниці, - гук­нув отець Ха­ритін до Онисі.

    - От і доб­ре. Помс­ти­мось над ним за ка­ре­ту. Я не од­дам йо­му тієї пше­ниці. А що, по­павсь, па­ни­чу! - ска­за­ла, аж підско­чив­ши, Они­ся. - Візьми за­раз спро­дай пше­ни­цю, а гроші роз­дай стар­цям, або­що.

    - А доб­ре ти ка­жеш! - ска­зав о. Ха­ритін і пок­ли­кав жи­да; част­ку про­дав, а част­ку так од­дав зер­ном бідним. На дру­гий день приїздить Бон­ковський з по­рожніми во­за­ми по пше­ни­цю.

    - Спасибі вам, мій до­ро­гий при­яте­лю, за схо­ван­ку. Граф вер­нув­ся до­до­му. Те­пер мені мож­на заб­ра­ти мою пше­ни­цю.

    - Не за­бе­ре­те, бо вже її не­ма: я роз­дав част­ку бідним, а по­ло­ви­ну про­дав Ян­ке­леві та роз­дав гроші стар­цям, - ска­зав о. Ха­ритін. - От роз­пи­тай­те в лю­дей, во­ни вам ска­жуть, що я ка­жу прав­ду.

    - Та не жар­туй­те-бо, от­че! Беріть ключі та од­ми­кай­те дзвіни­цю, бо вже не­ра­но.

    З кімна­ти вис­ко­чи­ла Онисія Сте­панівна й за­то­рохтіла до па­на:

    - Їй-богу, не знаю, за яку ви пше­ни­цю оце ка­же­те. Ви хотіли, мо­же, ска­за­ти за ка­ре­ту? Ка­ре­та стоїть, пе­ре­лам­ле­на по­по­ло­вині. Про ме­не, не­хай му­жи­ки скла­дуть її на ху­ри та й од­ве­зуть, ко­ли ви нас підду­ри­ли.

    - Коли так, то до по­ба­чен­ня, от­че! Я цього од вас не сподівав­ся, - про­мо­вив Бон­ковський, у кот­ро­го ли­це й очі аж на­ли­лись кров'ю.

    - Бувайте здо­рові. Скажіть же му­жи­кам, не­хай скла­да­ють на ху­ри ка­ре­ту! - гук­нув отець Ха­ритін вслід Бон­ковсько­му.

    Онися аж в до­лоні плес­ка­ла.

    Настала зи­ма. Отець Ха­ритін поїхав з жінкою в Київ на яр­ма­рок і ку­пив но­ву на­то­чан­ку.

    Довго кріпив­ся отець Ха­ритін і не на­ки­дав на лю­дей пла­ти за тре­би. Але од стра­ху пе­ред бла­го­чин­ним він зва­жив­ся й пе­редніше поп­ро­сив по­ра­ди у своєї жінки.

    - Коли бла­го­чин­ний звелів на­ки­ну­ти, то й на­кинь. От од­вез­ли доч­ку в шко­лу, - гро­шей тре­ба.

    - Якось ніяко­во. Ко­ли б ча­сом не ремст­ву­ва­ли та не гри­ма­ли лю­ди. Во­ни ж ме­не прий­ня­ли на па­рафію. Я не знаю, як і прис­ту­пи­ти до цього діла, - го­во­рив несміли­во отець Ха­ритін

    - Коли ти не смієш, то я за те­бе прис­туп­лю до спра­ви, - ска­за­ла Они­ся, - не бійся, хліб їси сміли­во!

    В той час прий­шли ста­рос­ти "їдна­тись" за вінчан­ня. Отець Ха­ритін зап­ро­сив не­ве­ли­ку зви­чай­ну пла­ту, яка тоді бу­ла скрізь по се­лах. Они­ся слу­ха­ла за две­ри­ма, а далі не втерпіла й вий­шла до лю­дей.

    - А що ж, лю­ди добрі, ви ма­ло даєте за вінчан­ня! Те­пер ста­ли інші, до­рожчі ча­си, - все по­до­рож­ча­ло, а гроші ста­ли де­шевші. На­киньте ще кар­бо­ван­ця.

    - Та що ж, ма­туш­ко! Даємо так, як і пе­редніше да­ва­ли, - ска­зав батько же­ни­ха.

    - Та на­киньте-бо! Ви ж тим не збіднієте. Те­пер, гос­по­ди, як усе по­до­рож­ча­ло, до чо­го не кинься: і най­мит став до­рож­чий, і віл до­рож­чає, й кінь до­рож­чає, й гус­ка кош­тує те, що пе­редніше кош­ту­ва­ла вівця, - задріботіла Они­ся.

    Онися чим більше старілась, тим більше го­во­ри­ла. В неї не­на­че що­ро­ку на­рос­тав та дов­шав язик, як у Мельхи­се­де­ко­вої жінки Мар­ти.

    - Коли ж, ма­туш­ко, й на весілля тре­ба гро­шей, та ще й не­аби­яких. Тре­ба й то­го, й сього, тре­ба хліба, тре­ба й до хліба, тре­ба й сього, тре­ба й то­го, - м'яв сло­во по сло­ву же­нихів батько

    - І, гос­по­ди! Кар­бо­ва­нець - не ве­ликі гроші, а нам во­ни ста­нуть до по­мочі. Гроші круглі: їй-бо­гу, й не зог­ля­диш­ся, як і роз­ко­тяться; шаг за ша­гом, п'ятак за п'ята­ком, зло­тий за зло­тим, кар­бо­ва­нець… Так і ко­тяться, так і ко­тяться, й хто йо­го зна, де во­ни діва­ються… При­киньте ще кар­бо­ван­ця та й за­пи­вай­те мо­го­рич, бо в вас вже од го­воріння, ма­буть, і в роті по­сох­ло!

    Чоловік гля­нув на мо­го­рич і… при­ки­нув кар­бо­ван­ця.

    Не та­ку на­ки­нув пла­ту Ба­ла­бу­ха на бо­гус­лавських ми­щан, - він прос­то звелів пла­ти­ти за тре­би вдвоє більше. Міща­ни за­гу­ли, за­го­моніли, але му­си­ли пла­ти­ти.

    Через рік після то­го по се­лах прой­шла чут­ка, що пан­щи­ну змен­шать, що вий­шли "інвен­тарні пра­ви­ла". На­род за­го­монів по се­лах і ждав то­го, як ве­ли­ко­го щас­тя з не­ба. Отець Ха­ритін дістав бо­ма­гу од бла­го­чин­но­го. Приїха­ла комісія й бла­го­чин­ний. Зібра­ли на­род до церк­ви з усього се­ла. Бла­го­чин­ний велів о. Ха­ри­то­нові про­чи­та­ти "пра­ви­ла" в церкві й потім чи­та­ти що­неділі та ви­яс­ня­ти.

    Першої неділі зібра­лась в церк­ву ве­ли­ка си­ла на­ро­ду. Отець Ха­ритін знов про­чи­тав ту бо­ма­гу, цеб­то "пра­ви­ла інвен­тарні", ски­нув ри­зи й пішов до­до­му. На­род сто­яв ко­ло церк­ви й не роз­хо­див­ся: ніхто доб­ре не втя­мив тії бо­ма­ги. Один ка­зав, що змен­ши­ли пан­щи­ну тільки мо­ло­ди­цям; дру­гий ка­зав, що змен­ши­ли й чо­ловікам; де­ко­му зда­лось, що не тільки не змен­ши­ли пан­щи­ни, але ще прибільши­ли. Хтось десь чув, що лю­ди поч­нуть од­бу­ва­ти пан­щи­ну не тільки па­нам, але й по­пам. У всіх зос­тав­ся який­сь ту­ман в го­лові, че­рез який кож­ний ба­чив те, що йо­му мріло в ту­мані. Гро­ма­да пос­ла­ла ти­та­ря до ба­тюш­ки, щоб він прий­шов та роз­тов­ма­чив їм, що бу­ло на­пи­са­но в тій бо­мазі.

    Прийшов на цвин­тар ба­тюш­ка. Гро­ма­да обс­ту­пи­ла йо­го кру­гом.

    - Розкажіть, ба­тюш­ко, док­лад­но: що там на­пи­са­но в тій бо­мазі? - про­си­ла гро­ма­да.

    - А що ж, па­но­ве гро­ма­до! На­пи­са­но, щоб мен­ше пан­щан­них днів од­бу­ва­ти на тижні. Ко­ли прав­ду ска­за­ти, то я й сам реш­ти доб­ре не вто­ро­пав, що там на­пи­са­но, бо на­пи­са­но по-мос­ковській та ще й ду­же муд­ро. Хіба поїду до бла­го­чин­но­го та спи­таю.

    Отець Ха­ритін поїхав до бла­го­чин­но­го за по­ра­дою.

    - Коли не вто­ро­па­ли, то й доб­ре, бо нам вже прий­шов при­каз од гу­бер­на­то­ра Бібіко­ва тільки чи­та­ти в церкві бо­ма­гу що­неділі й не ви­яс­ня­ти в церкві, - ска­зав бла­го­чин­ний, - а ви­яс­ня­ти мож­на тільки "по тре­бо­ва­нию крестьян".

    - Як же во­но так: я не ро­зумію, ні гро­ма­да не ро­зуміє.

    - Мабуть, так во­но й тре­ба, ко­ли прий­шов та­кий при­каз, бо па­ни ка­жуть лю­дям, що до інвен­тарів бу­ла лег­ша пан­щи­на, - ска­зав бла­го­чин­ний. - Та ви не ду­же квап­тесь тов­ма­чи­ти, щоб ча­сом ли­ха не наб­ра­тись: хто мов­чить, той двох нав­чить, - бо вже один ба­тюш­ка за це ви­ясніння втра­тив па­рафію. Ви знаєте, що в нас са­ма поліція з по­ляків, - по­вер­тає діло так, буцімто по­пи бун­ту­ють на­род, а не па­ни.

    Отець Ха­ритін приїхав до­до­му й тільки мах­нув гро­маді ру­ка­ми, як гро­ма­да при­че­пи­лась до йо­го… "Йдіть до па­на. Пан вам усе роз­тов­ма­чить: мо­же, йо­му є при­каз ро­зуміти ту бо­ма­гу та її тов­ма­чи­ти", - го­во­рив лю­дям отець Ха­ритін.

    Тим ча­сом польські па­ни бу­ли ду­же сер­диті, що мос­ковський уряд змен­шив лю­дям пан­щи­ну. Во­ни хотіли до­ка­за­ти му­жи­кам, що па­ни бу­ли добрі до му­жиків, що не во­ни, а мос­калі пригнічу­ють на­род. Замість то­го, щоб змен­ши­ти пан­щи­ну, па­ни її прибільши­ли і си­лу­ва­ли на­род ро­би­ти пан­щи­ну цілий тиж­день. Ніко­ли не бу­ла пан­щи­на та­ка ве­ли­ка для на­ро­ду, як в ті ча­си. На­род про­чув, що пан­щи­ну і справді змен­ши­ли, що па­ни зну­ща­ються над ни­ми. Сміливіші пе­рес­та­ли од­бу­ва­ти пан­щи­ну більше трьох днів на тиж­день і підмов­ля­ли й дру­гих. Вільша­ницький пан дав зна­ти в поліцію, що на­род бун­тується. В Вільша­ни­цю прий­шла ро­та мос­калів. І поліція, і офіце­ри, і жан­дар­ми набігли в Вільша­ни­цю і при­ве­ли ро­ту мос­калів. Ро­та роз­си­па­лась по се­лу й по­ча­ла різа­ти ку­ри, гу­си, свині і навіть ко­ро­ви. По­чи­на­лась мос­ковська за­куція над на­ро­дом, підня­та польськи­ми ру­ка­ми. Прой­шла чут­ка, що пер­ших про­во­дирів, ти­та­ря Онопрієнка та двох йо­го братів, бу­дуть би­ти різка­ми на ви­гоні і од­да­дуть в мос­калі.

    Ввечері отець Ха­ритін сидів у кімнаті і ба­ла­кав з Онисією. В вікно щось ти­хенько зас­ту­ка­ло і за­го­моніло.

    - Хто то сту­кає? - спи­тав отець Ха­ритін.

    - Вийдіть, па­нот­че, сю­ди, та так, щоб ніхто з най­митів не видів, - про­мо­вив ти­тар під вікном.

    Отець Ха­ритін вий­шов надвір. На причілку сто­яв ти­тар з дво­ма бра­та­ми.

Пошук на сайті: