Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5612
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5898
    Церква бу­ла не­ве­ли­ка, ду­бо­ва, з не­ши­ро­ки­ми ба­ня­ми, з вузьки­ми вікна­ми. Вікна бу­ли ви­со­ко од землі. Се­ред яс­но­го дня в церкві бу­ло тем­ну­ва­то, тілько га­ря­чий промінь прор­вав­ся в вікон­це, прос­тяг­ся че­рез усю церк­ву, як зо­ло­те по­лот­ни­ще, і впав на іко­нос­тас, на ста­ринні різані квітка­ми та ви­ног­ра­дом ра­ми, по­зо­ло­чені й по­мальовані зо­ло­тис­то-зе­ле­ним та чер­во­ним кольором. Уся церк­ва бу­ла обс­тав­ле­на об­ра­за­ми, як і світли­ця в от­ця Сте­па­на; навіть в ба­нях між вікна­ми висіли об­ра­зи. Отець Сте­пан хо­див од об­ра­за до об­ра­за й по­ка­зу­вав пальцем. В ба­бинці висів здо­ро­вий об­раз страш­но­го су­ду, на ко­то­ро­му вни­зу на­мальова­но бу­ло чер­во­не пек­ло. В пеклі світи­лись ви­щи­рені здо­рові зу­би якоїсь страш­ної кінської го­ло­ви, а між зу­ба­ми сидів на прес­толі са­та­на, з ро­га­ми, з біли­ми зу­ба­ми. В йо­го на ру­ках сидів Юда, не­на­че ма­ленька ди­ти­на. Го­ло­ва не­на­че хотіла про­ковт­ну­ти са­та­ну з прес­то­лом та з Юдою, але вда­ви­лась, і са­та­на заст­ряг у самій пельці, за­че­пив­ся за гор­лян­ку ви­со­ким тро­ном і не міг прой­ти далі. До го­ло­ви йшли ряд­ка­ми голі грішни­ки: ткачі з клуб­ка­ми в ру­ках, кравці з но­жи­ця­ми, мірош­ни­ки з камінням на мо­туз­ках, пе­ре­ки­ну­тих че­рез плечі, роз­пат­лані голі відьми, пи­сарі з пе­ра­ми й здо­ро­ви­ми ка­ла­ма­ря­ми в ру­ках; за ни­ми ку­па жидів з пей­са­ми, а по­зад усіх по­га­ня­ли грішників на­гай­ка­ми ро­гаті та хвос­таті чор­ти.

    - Дивіться! - ска­зав отець Сте­пан. - Це я ви­ду­мав, а ма­ляр на­ма­лю­вав.

    - Ой гос­по­ди, гос­по­ди! - ска­за­ла ма­туш­ка, важ­ко зітха­ючи.

    - Ось ідіть ли­шень сю­ди! - ска­зав отець Сте­пан, вхо­пив­ши Ба­ла­бу­ху за ру­ку. - Ось я вам по­ка­жу об­раз. У вас у Києві та­ко­го не­ма.

    Отець Сте­пан привів Ба­ла­бу­ху в пра­вий притвір. На стіні висів ве­ли­кий об­раз Пок­ро­ви. Отець Сте­пан став і згор­нув ру­ки пе­ред об­ра­зом. Се­ред об­ра­за був на­мальова­ний ам­вон, не­на­че дві пе­ре­ки­нуті ско­во­ро­ди, нак­ла­дені од­на на дру­гу. На ам­воні сто­яв мо­ло­денький ди­якон з роз­пу­ще­ни­ми кісьми, як ма­ленька пан­на в ши­ро­ко­му кри­ноліні. Він був на зріст як­раз попід ру­ки всім пос­та­тям. На самій го­лові в ди­яко­на, в хма­рах, сто­яла бо­го­ро­ди­ця, вдвоє більша од йо­го, з омо­фо­ром в двох ру­ках. Кінець омо­фо­ра стримів, не­на­че виріза­ний з бля­хи. По один бік ди­яко­на сто­яв Анд­рей юро­ди­вий, спус­тив­ши з од­но­го пле­ча чер­во­ну хла­ми­ду. Голі гру­ди бу­ли повні, а круг­лий живіт з пу­пом стримів ос­то­ронь од йо­го на­пе­ред, не­на­че білий гар­буз, при­би­тий до Анд­рея кілком. Анд­рей підняв уго­ру ку­лак, з кот­ро­го стримів здо­ро­вий па­лець, не­на­че при­ти­ка; змор­щив­ши густі чорні бро­ви, він грізно ди­вив­ся на си­во­го діда й не­на­че го­во­рив: "Ей, сте­ре­жись, ста­рий, бо як те­леп­ну, то й зу­би виз­би­раєш!" Дід сто­яв бо­ком до Анд­рея й не­на­че про­сив­ся: "І ба­теч­ку, й го­луб­чи­ку, не бий ме­не, бо я не вин­ний!" По дру­гий бік ди­яко­на сто­яв цар в зуб­частій ко­роні; він обер­нув­ся до архієрея набік го­ло­вою й гор­до на йо­го пог­ля­дав ско­са, зак­лав­ши на­зад ру­ки. Архієрей не вва­жає на ца­ря, стоїть рівно, як свя­тий, з та­ким хрес­том в ру­ках, не­на­че він ви­тяг йо­го на кла­до­вищі з мо­гил­ки. На архієреєві бу­ла оде­жа, не­на­че виріза­на з бля­хи, а спе­ре­ду висів омо­фор, як дош­ка. За архієреєм виг­ля­да­ли ченці з чор­ни­ми бро­ва­ми, з біли­ми бо­ро­да­ми, не­на­че во­ни попідв'язу­ва­ли бо­ро­ди біли­ми хус­точ­ка­ми, а там далі виг­ля­да­ли якісь фізіономії, не то дівки з роз­пу­ще­ни­ми кісьми, не то па­руб­ки. Один не­на­че по­зак­ла­дав за що­ки кис­лиці, в дру­го­го не­на­че бе­ши­ха роз­нес­ла од­ну що­ку, в третього не­на­че сів чи­ряк під бо­ро­дою, а очі бу­ли такі завбільшки, як йо­го ку­ла­ки. Вни­зу на рамі бу­ло підпи­са­но ве­ли­ки­ми слов'янськи­ми бук­ва­ми: "Сей об­раз со­ору­ди­ли ра­би божі чайківські ба­би. Ро­ку бо­жо­го 1817".

    - А що, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, гар­ний об­раз? - спи­тав отець Сте­пан.

    - Хто йо­го зна… Ди­якон ду­же ма­лий, не­на­че дівчи­на, а Анд­рей чо­гось не­на­че ду­же лю­тий, не­на­че хо­че би­тись, - ска­зав несміли­во Ба­ла­бу­ха. От ви­га­да­ли! Тим вче­ним скрізь не­до­го­да! Такі об­ра­зи хіба в Лаврі знай­де­те, - ска­зав гор­до отець Сте­пан. - От по­дивіться ж ще на цей об­раз!

    На об­разі Ілія тікав на не­бо на страш­них бас­ких ко­нях з ог­няс­ти­ми чер­во­ни­ми гри­ва­ми. Іскри си­па­лись з ро­та в ко­ней, а з ніздер та з вух летів клуб­ка­ми дим. Чер­во­на оде­жа па­да­ла на зем­лю прос­то на Єли­сея, кот­рий пе­ре­ки­нув­ся на спи­ну, зад­рав­ши до­го­ри ру­ки й но­ги.

    - Щось тут ба­га­то вже вог­ню, не­на­че в каз­ках роз­ка­зу­ють про якихсь ко­ней, що ди­шуть вог­нем, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Ет, Мар­ку Пав­ло­ви­чу! Я ду­мав, ви нас пох­ва­ли­те, а ви ні се ні те го­во­ри­те, - ска­зав отець Сте­пан з до­са­дою, мах­нув­ши ру­кою, й побіг хутчій з церк­ви. За ним вий­шла ма­туш­ка й Ба­ла­бу­ха.

    - Хотів вам по­ка­за­ти "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" в ол­тарі, та вже не по­ка­жу. Ви нас осмієте, - ска­зав отець Сте­пан, пря­му­ючи че­рез цвин­тар в са­док.

    Тим ча­сом як ста­рий Про­ко­по­вич по­ка­зу­вав Ба­ла­бусі об­ра­зи, Они­ся вструг­ну­ла й справді Ба­ла­бусі шту­ку. Во­на по­са­ди­ла по­го­ни­ча в пе­карні по­луд­ну­ва­ти й пос­ла­ла дівчат на го­род вир­ва­ти два гар­бу­зи. Дівча­та, ладні на такі шту­ки, побігли на го­род і при­нес­ли два здо­рові гар­бу­зи, ще й кілька ма­леньких.

    - Підіть, дівча­та, та вкиньте цьому па­ни­чеві в віз оці гар­бу­зи, та доб­ре за­мостіть в сіно, в за­док, на самісіньке дно, - ска­за­ла Они­ся.

    - Ми, Они­сю, вки­не­мо в віз од­но­го гар­бу­за па­ни­чеві, а дру­го­го для по­го­ни­ча по­че­пи­мо під во­зом, під пе­ред­ком, - ска­за­ли най­мич­ки.

    - Про ме­не, й по­чепіть, та тільки доб­ре прив'яжіть, щоб до­до­му до­вез­ли, - ска­за­ла Они­ся, сміючись.

    Дівчата дос­та­ли мо­туз­ка, опе­ре­за­ли кру­гом біло­го гар­бу­за й по­нес­ли до во­за. Од­на най­мич­ка по­мос­ти­ла гар­бу­за в зад­ку, на са­мо­му дні під сіном, ще й ма­леньких гар­бузів на­ки­да­ла, а дру­га полізла під віз і при­че­пи­ла гар­бу­за до підтоків. З ре­го­том во­ни побігли до ха­ти, на­ги­на­ючись попід ти­ном, ще й при­нес­ли два ма­леньких гар­бузці, як двоє яб­лу­чок. Они­ся побігла в сіни й пок­ла­ла ті гар­бузці в ки­ше­ню Ба­ла­бу­ши­ної хла­ми­ди.

    Після та­кої шту­ки Они­ся нак­ри­ла в світлиці стіл і пос­та­ви­ла по­лу­день. Сінешні двері од задвірку рип­ну­ли. В сіни ввійшли Про­ко­по­вичі з гос­тем. Про­ти їх з світлиці вий­шла в сіни Они­ся, чер­во­на, як маківка, з ве­се­ли­ми, блис­ку­чи­ми, насмішку­ва­ти­ми очи­ма.

    - А я, ма­мо, вже по­лу­день зго­ту­ва­ла, - ска­за­ла Они­ся до ма­тері.

    - Добре зро­би­ла, моя до­ню! Бо вже час по­луд­на­ти, - ска­за­ла Про­ко­по­вич­ка.

    - О, з вас доб­ра гос­по­ди­ня бу­де, - ска­зав по­важ­ним то­ном Ба­ла­бу­ха, пог­ля­да­ючи на Они­сю як на свою бу­ду­щу гос­по­ди­ню. - Ма­буть, ви че­рез те гос­по­да­рю­ван­ня й не вий­шли до нас у пасіку.

    - Коли бджіл бо­юсь, - ска­за­ла Они­ся, лед­ве здер­жу­ючи сміх.

    - Вас і бджо­ли не по­ку­са­ли б: по­ду­ма­ли б, що ви квітка, - ска­зав комплімент Ба­ла­бу­ха.

    Увійшли в світли­цю й сіли за по­лу­день. Знов пішла кру­гом чар­ка. Пе­че­на кур­ка й пи­ро­ги по­ще­за­ли з тарілок. Після по­луд­ня Они­ся ви­нес­ла на тарілці пляш­ку на­лив­ки. Про­ко­по­вичі час­ту­ва­ли гос­тя ду­же привітно, як сво­го зя­тя, й про­си­ли частіше навіду­ва­тись до їх. Ма­туш­ка роз­ве­ла роз­мо­ву про своє гос­по­дарст­во, пе­релічи­ла во­ли, ко­ро­ви, вівці, навіть свині, пе­релічи­ла ули­ки в пасіці й навіть на­тяк­ну­ла на сот­ню кар­бо­ванців, за­хо­ва­ну в спря­ту - в скрині. Ба­ла­бу­ха слу­хав, розп­рав­ля­ючи ви­сокі коміри, й ско­са во­див очи­ма за тон­ким ста­ном Онисі, кот­ра біга­ла то з кімна­ти в світли­цю, то з світлиці в кімна­ту.

    Перед ве­чо­ром Ба­ла­бу­ха по­чав про­ща­тись. Про­ко­по­вичі вип­ро­ва­ди­ли йо­го в га­нок. Ма­туш­ка ви­нес­ла на га­нок на тарілці пляш­ку з на­лив­кою. Ще ви­пи­ли по чарці на ган­ку, й Ба­ла­бу­ха розп­ро­щав­ся. Візок за­гой­дав­ся й за­лу­шав під но­га­ми ака­деміста. Ко­ни­ки ру­ши­ли з дво­ру. Ба­ла­бу­ха з-за дво­ру ще раз зняв кар­ту­за й ни­зенько пок­ло­нив­ся прос­то до Онисі. Они­ся зак­ри­ла гу­би ру­ка­вом і на­си­лу здер­жа­ла сміх, а най­мич­ки виг­ля­да­ли в вікна з пе­карні й ре­го­та­лись так, що на їх очах по­вис­ту­па­ли сльози.

    Надворі бу­ло ти­хо. Жа­ра спа­да­ла. Од садків, од верб ляг­ли тіні й на­че повіва­ли на шлях хо­лод­ком. Ба­ла­бу­ха їхав ули­ця­ми, попід ви­со­ким гіллям садків, котрі виг­ля­да­ли з-за тинів.

    "Музо моя, бо­ги­не моя! - ду­мав Ба­ла­бу­ха, при­га­ду­ючи собі Они­сю. - Яка ж ти гар­на! Які по­етичні ду­ми ти навіваєш на ме­не!"

    Балабуха по­чу­тив, ідо під ним ле­жить щось твер­де й та­ки доб­ре му­ляє.

    - Але як же оце ти по­га­но ви­мос­тив! Я чо­гось усе з'їжджаю на один бік, - ска­зав Ба­ла­бу­ха до по­го­ни­ча, пе­ре­со­ву­ючись з ями на дру­гий бік.

    "Діана, щи­ра Діана! Ви­со­ка, рівна, стан то­ненький, ніжки ма­ленькі, пальці кла­сичні, тонкі, довгі. Ой му­ляє ж, бий йо­го си­ла бо­жа!" - І Ба­ла­бу­ха знов підсу­нув­ся ви­ще й по­чав вгнізджу­ва­тись, як квоч­ка в гнізді.

    - А що, па­ни­чу, мені здається, що ми тут не оже­ни­мось, - ска­зав по­ну­ро по­го­нич.

Пошук на сайті: