Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5612
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5898
    Олеся приміти­ла той дри­жа­чий го­лос і по­чу­ва­ла, що й в неї щось зад­ри­жа­ло в душі. Во­на зна­ла, як Они­ся су­дить її по лю­дях.

    - Не мо­же бу­ти, щоб ви не зна­ли, в ко­го слу­жи­ла Ма­ру­ся, а прий­ма­ти чу­жих най­ми­чок зовсім не го­диться, - ска­за­ла Они­ся го­лос­но й сер­ди­то.

    - Як то не го­диться? - спи­та­ла Оле­ся, спах­нув­ши.

    - Тим і не го­диться, що не го­диться. Ма­ру­ся моя най­мич­ка, й я її візьму з со­бою. Те­пер жни­ва, га­ря­чий, ро­бо­чий час, - най­ми­чок тре­ба й до по­ля, й до гос­по­ди; тре­ба ха­па­ти хліб на полі, й льон та ко­но­пельки бра­ти; тре­ба ко­мусь зва­ри­ти й спек­ти до­ма, й ко­ро­ви по­доїти, й вівці по­доїти, й свині заг­на­ти, й ко­ло тер­ниці, ко­ло би­тельні ста­ти, й до че­ре­ди одігна­ти. В ме­не ве­ли­ке гос­по­дарст­во, в ме­не ве­ли­кий скрут; я не вмію до півдня спа­ти, а з півдня по ха­тах по­ход­жа­ти та люльку смок­та­ти, - дзи­горіла Они­ся над пра­вим ву­хом у Ба­ла­бу­хи.

    Олеся до­га­да­лась, що Они­ся шпур­ля­ла груд­кою прос­то-та­ки в їх го­род, схо­пи­лась з стільця й по­ча­ла хо­ди­ти по світлиці. Ба­ла­бу­ха по­чу­тив, що од Они­си­но­го ле­пе­тан­ня в йо­го за­боліло в пра­во­му вусі, встав і сів по дру­гий бік Онисі, підста­вив­ши ліве ву­хо: на, мов, дзе­ленькай ще на цей бік!

    Онися знов зад­зе­ленька­ла.

    - В ме­не сім'я, мені не мож­на обійтись без най­ми­чок; в ме­не рос­туть доч­ки, а на до­чок ба­га­то тре­ба. Моя На­де­зя вчи­лась в пансіоні, а от і Па­ла­зю од­вез­ла. Мо­же, й прав­да, як ка­жуть лю­ди: дасть бог діти, дасть бог і на діти, - але ро­би, не­бо­же, то й бог по­мо­же! Як са­ма не док­ла­деш до всього рук, то нічо­го й не бу­де. От і сьогодні са­ма й ко­ро­ви доїла, са­ма пек­ла й ва­ри­ла. В ко­го в дворі не­ма й по­ро­ся­ти, а в хаті й кішки, - той цього не втя­мить, бо такі лю­ди нес­тат­ко­виті вже зро­ду…

    Олеся ста­ла се­ред ха­ти й витріщи­ла на Они­сю очі. Во­на по­чу­ва­ла, що Они­ся знов сип­ну­ла наз­до­гад на нес­тат­ко­ви­тих гос­по­дарів. Ба­ла­бу­ха знов пе­ресів на дру­гий бік Онисі й підста­вив пра­ве ву­хо.

    - Чи ви оце приїха­ли в гості, чи приїха­ли ла­ятись? - не втерпівши, спи­та­ла Оле­ся.

    - Я не ла­ятись приїха­ла, а приїха­ла по свою най­мич­ку, - од­мо­ви­ла Они­ся.

    - А ко­ли приїха­ли по най­мич­ку, то беріть її собі, - во­на мені не ду­же потрібна, - ска­за­ла Оле­ся.

    - Мені здається, най­луч­че б спи­та­ти в са­мої Ма­русі: ко­ли во­на схо­че, то не­хай їде з ва­ми, - з бо­гом, Па­ра­сю, ко­ли лю­ди трап­ля­ються! - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха. - От я пок­ли­чу Ма­ру­сю!

    Балабуха встав і пішов в пе­кар­ню. Они­ся не втерпіла й побігла слідком за ним. Їй хотілось взя­ти Ма­ру­сю на обе­ре­мок і ви­нес­ти на віз. Увійшли в пе­кар­ню. Ма­ру­ся сто­яла ко­ло печі й спус­ти­ла очі.

    - Отак, дівко! Доб­ре, їй-бо­гу, доб­ре. Це га­разд! Не до­бу­ла ро­ку й по­ки­ну­ла. Чи це те­бе твоя ма­ти так вчи­ла, чи це ти своїм мізком розмірку­ва­ла? - ре­пе­ту­ва­ла Они­ся. - Вдя­гай­ся та їдь зо мною в Вільша­ни­цю.

    - Ба не поїду, - ска­за­ла Ма­ру­ся й по­ча­ла ко­лу­па­ти піч, не­на­че її прий­шли сва­та­ти ста­рос­ти.

    - Чом же ти не поїдеш? Чи тобі бу­ла яка не­до­го­да в ме­не, чи я тобі їсти не да­ва­ла, чи що? Со­ром тобі, дівко, так ро­би­ти, - го­во­ри­ла Они­ся.

    - Коли в вас важ­ко слу­жи­ти, - ти­хо обізва­лась Ма­ру­ся.

    - А ти б хотіла гроші бра­ти, ру­ки згор­ну­ти та по­си­деньки справ­ля­ти! Вдя­гай­ся, не гай ме­не й се­бе, - нічо­го тобі не по­мо­же, - кри­ча­ла Они­ся.

    Маруся сто­яла ко­ло печі, як тур - дівка здо­ро­ва, ог­ряд­на, тілис­та й свіжа на ви­ду; її здо­ров'я тільки драж­ни­ло Они­син апе­тит.

    - Не поїду й слу­жи­ти в вас не хо­чу, бо в вас ля­гаєш, як перші півні заспіва­ють, - ска­за­ла Ма­ру­ся,- а встаєш, як і другі півні ще не співа­ють.

    - Куди ж пак! Ма­буть, че­рез те й стільки са­ла прид­ба­ла на моєму хлібі, що в двері не по­тов­пиш­ся. Де твоя сви­та? Вдя­гай­ся та сідай на віз, - ска­за­ла Они­ся й ки­ну­лась до жерд­ки шу­ка­ти Ма­ру­си­ної сви­ти.

    - І сви­ту на­да­рем­но шу­каєте, бо я до вас не поїду, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Як не поїдеш, то я те­бе по­тяг­ну в стан, - крик­ну­ла Они­ся.

    - Хоч ме­не й в тюр­му за­киньте, а я з ва­ми не поїду, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

    - Як ти смієш ме­не ки­да­ти? Як ти на­ва­жи­лась тіка­ти? Со­ро­ми­лась би, дівко, та­ке навіть го­во­ри­ти: ти та­ка мо­ло­да, а вже вив­чи­лась швеньдя­ти по світу. Вчись, дівко, зза­мо­ло­ду бур­ла­ку­ва­ти, то вив­чиш­ся на старість ще й з гу­са­ра­ми втіка­ти…

    Онися обер­ну­лась і при­ку­си­ла язи­ка: в од­чи­не­них две­рях сто­яв Ба­ла­бу­ха, а за ним в сінях сто­яла Оле­ся й насмішку­ва­то ди­ви­лась на всю ту спра­ву та справ­до­ву­ван­ня.

    Темне Оле­си­не ли­це спах­ну­ло; в неї по­чер­воніли ву­ха й лоб. Ба­ла­бу­ха при­чи­нив двері в пе­кар­ню, щоб до Оле­си­но­го ву­ха ча­сом не до­летіли ще гірші й щиріші речі.

    Довго кри­ча­ла Они­ся, дов­го справ­до­ву­ва­лась та спе­ре­ча­лась Ма­ру­ся. В пе­карні кле­котіло, не­на­че окріп в золійни­ку.

    - Коли са­ма не підеш, то те­бе при­ве­де до ме­не поліція. За­раз поїду до ста­но­во­го! - крик­ну­ла Они­ся.

    Двері з пе­карні не­на­че бу­рею од­чи­ни­ло: Они­ся вибігла, - не­на­че метіль дмух­ну­ла.

    - Прощавайте, отець бла­го­чин­ний! Спа­сибі вам за ва­шу пос­лу­гу. Я од вас цього не сподіва­лась. Це, ма­буть, ви од­би­ли в ме­не най­мич­ку за ко­лишнісь гар­бу­зи. Добрі гос­по­дарі так не роб­лять, - так ро­бить тільки той, в ко­го ха­та ли­ком вкри­та, в ко­го кішки не­ма в гос­по­дарстві та хто вітає гос­тей та­ким хлібом, що після йо­го зу­би три дні бо­лять…

    Балабуха й Оле­ся тільки ди­ви­лись на Они­сю.

    Онися кив­ну­ла до їх го­ло­вою, ско­чи­ла на віз, чо­гось ста­ла на возі, тро­хи пос­то­яла, ма­ло не дос­та­ючи го­ло­вою до стріхи, й виїха­ла з дво­ру. В ста­но­во­го во­на впійма­ла об­лиз­ня, - він насміявся з неї, й во­на з тим вер­ну­лась до­до­му.

    Отець Ха­ритін вер­нув­ся з по­хо­ро­ну й ніяк не міг до­га­даться, ку­ди поїха­ла Они­ся. Але не­за­ба­ром за­гур­котів віз над­ворі. Они­ся увійшла в ха­ту. В неї очі бли­ща­ли, ли­це аж пашіло.

    - Чи не по­ла­ма­лось ча­сом щось ко­ло во­за? - несміли­во спи­тав отець Ха­ритін.

    Онисія Сте­панівна мов­ча­ла й тільки соп­ла. От­ця Ха­ри­то­на взя­ла цікавість.

    - Де це ви, Онисіє Сте­панівно, бу­ли? Чи на по­ле їзди­ли, чи, мо­же, до та­ту­ня в Чай­ки?

    - Ат, од­че­пись! Їзди­ла до то­го пу­за­ня, до бла­го­чин­но­го, - ла­ятись за най­мич­ку, - од­ру­ба­ла Они­ся.

    - Ой бо­же мій! До бла­го­чин­но­го ла­ятись! - крик­нув отець Ха­ритін.

    - Атож! Ти ду­маєш, я йо­му в зу­би по­див­люсь? Не­хай бла­го­чин­на не од­би­ває в ме­не най­ми­чок, - од­ру­ба­ла з злістю Они­ся.

    - Ой, бо­дай же вас бог лю­бив! Що ж це ви на­ро­би­ли!…

    - А те, що тре­ба бу­ло! Яке тобі діло до моїх най­ми­чок? Не ти їх най­мав, не тобі за їх і кло­по­та­тись. Ось у ме­не го­ло­ва хо­до­ром хо­дить без най­мич­ки. Я та­ки про­чи­та­ла доб­ру мо­лит­ву й бла­го­чин­но­му, й бла­го­чинній.

    - Ой гос­по­ди! Яку ж ви там мо­лит­ву їм чи­та­ли? - го­во­рив отець Ха­ритін з стра­хом.

    - Яку вміла, та­ку й про­чи­та­ла, - ви­ла­яла на всі бо­ки та й поїха­ла, - ска­за­ла Они­ся.

    - Ой, чо­го ж це ви на­ро­би­ли! Ко­ли б з то­го не вий­шло яко­го ли­ха. Бу­ли по­ми­ри­лись з бла­го­чин­ним, а це ко­ли б знов не по­ла­ятись. Доб­ре вам, Онисіє Сте­панівно, в запічку сидіти та пиріжки їсти, а мені оце знов бу­де біда. Ба­чи­те ті кни­ги… Ой бо­дай же вас кур­ка вбрик­ну­ла!..

    Не встиг він ска­за­ти тих слів, як рип­ну­ли двері й в ха­ту ввійшов пос­ла­нець од бла­го­чин­но­го й по­дав ба­тюшці лист. Отець Ха­ритін про­чи­тав і зблід на ви­ду.

    - А що там пи­ше Оле­ся? - спи­та­ла Они­ся. - Ма­буть, розгніва­ла­ся на ме­не?

    "Ваша Онисія Сте­панівна за свою най­мич­ку Ма­ру­сю на­го­во­ри­ла нам та­ко­го, що со­ром і в листі пи­са­ти, - пи­сав Ба­ла­бу­ха, - во­на кри­ча­ла й ла­ялась, як буб­лей­ни­ця на ба­зарі; ка­за­ла, що в нас у хаті й кішки не­ма, що після на­шо­го хліба в гос­тей три дні зу­би бо­лять, ос­ла­ви­ла мою жінку пе­ред слу­га­ми, ще й їзди­ла до ста­но­во­го нас по­зи­ва­ти. Про­шу вас, пе­ре­дай­те своїй жінці, щоб во­на більше ніко­ли не приїжджа­ла до на­шої гос­по­ди…"

    - Ой гос­по­ди, спа­си нас і зас­ту­пи! Що це ви, Онисіє Сте­панівно, на­ро­би­ли? Чи вам тре­ба бу­ло їзди­ти до бла­го­чин­но­го? А бо­дай же вам жа­ба на но­гу нас­ту­пи­ла, - кляв отець Ха­ритін свою жінку, хо­дя­чи по кімнаті.

    - Бублейниця! Я буб­лей­ни­ця! Йо­го жінка буб­лей­ни­ця, а не я, бо тіка­ла з гу­са­ра­ми. Я за це поїду та ко­чер­гою їм вікна по­ви­би­ваю. Так і на­пи­ши бла­го­чиній од ме­не! - крик­ну­ла Они­ся.

    - Пишіть уже самі, - бу­де з ме­не й цього. Та те­пер же ме­не бла­го­чин­ний з'їсть без солі, вто­пить в ложці во­ди! Ой чо­го ж ви оце нат­во­ри­ли! Сиділи б у запічку та їли пиріжки.

Пошук на сайті: