Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 53)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    - Я тобі як дам пиріжків, то й не пот­ра­пиш ку­дою втіка­ти з своїм бла­го­чин­ним. Пош­леш ти­та­рем два во­зи горшків: су­неш бла­го­чин­но­му в зу­би горш­ка, а бла­го­чинній макітру, то запх­неш пельку й бла­го­чин­но­му, й бла­го­чинній!

    - Ой, бо­дай же вас миші пе­ре­ля­ка­ли. Те­пер хоч іди до церк­ви та прав мо­ле­бень Іва­нові Воїнові. А ви, Онисіє Сте­панівно, їдьте до бла­го­чин­но­го та пе­реп­росіть, бо вже мені не жи­ти на світі, - вже й горш­ки не по­мо­жуть. Те­пер сип та й сип кар­бо­ван­чи­ки.

    - А бо­дай він не діждав, щоб я йо­го пе­реп­ро­шу­ва­ла! Не­хай Оле­ся приїде та ме­не ще пе­реп­ро­сить, - ска­за­ла Онисія Сте­панівна.

    Тиждень хо­див отець Ха­ритін як сам не свій, тиж­день раділа Они­ся, що та­ки зігна­ла злість на Олесі. Ко­ли це прой­шла чут­ка, що мит­ро­по­лит пе­ре­во­дить ста­рих, прос­тих свя­ще­ників з ве­ли­ких па­рафій на малі, а ве­ликі од­дає "вче­ним", цеб­то мо­ло­дим семіна­рис­там. Од­но­го сусіда, ста­ро­го свя­ще­ни­ка, вже пе­ре­ве­ли з ве­ли­ко­го се­ла в ма­ле. Отець Ха­ритін зовсім за­жу­ривсь.

    - Треба їха­ти до бла­го­чин­но­го на поклін, - ска­зав отець Ха­ритін Онисі, - він на­пи­ше в кліро­вих відо­мос­тях, що я "по­га­но­го по­ве­денія"; на­пи­ше, що і ви, Онисіє Сте­панівно, "по­га­но­го по­ве­денія", - тоді бу­де нам біда.

    - А яке йо­му діло до мо­го "по­ве­денія", - ска­за­ла Онисія Сте­панівна, - от не­хай на­пи­ше, яко­го "по­ве­денія" йо­го Оле­ся! Оце бу­де га­разд.

    - Коли він за свою жінку не на­пи­ше, а за вас на­пи­ше. От приїдуть, возьмуть вас та й по­са­дять в Ле­бе­динський мо­нас­тир на місяців два або три, - бу­де­те чер­ни­цям гру­би то­пи­ти та во­ду но­си­ти.

    - Ет, дур­ний! Не зна­ти що вер­зе! Де це чу­ва­но, щоб по­падь са­ди­ли в мо­нас­тир. Як ме­не по­са­дять в мо­нас­тир, то я по­сад­жу Оле­сю в тюр­му! Я са­ма її заш­лю на Сибір, - ска­за­ла Они­ся, - бо ти, мов та пло­хенька кур­ка, - тобі хоч і на хвіст нас­ту­пи, то й не гавк­неш.

    Минув тиж­день. Прой­шла чут­ка, що вмер бо­гус­лавський про­то­поп, а че­рез два тижні Ба­ла­бу­ха став про­то­по­пом. Як по­чув за це отець Ха­ритін, то й охо­лов, - в йо­го не­на­че грім уда­рив.

    - От те­пе­реч­ки ми про­па­ли! - крик­нув отець Ха­ритін. - Ой, моя ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! Тре­ба їха­ти пе­реп­ро­си­ти Ба­ла­бу­ху, по­ки са­мо ли­хо не прий­шло в ха­ту. Зга­дає він те­пер і ваші гар­бу­зи, й вільша­ницькі гро­мадські ви­бо­ри; зга­дає він усе.

    Отець Ха­ритін за­га­дав зап­ряг­ти коні й поїхав в Бо­гус­лав. Ба­ла­бу­ха са­ме тоді сидів в кабінеті, й зга­ду­ючи за візит Онисії Сте­панівни, скла­дав в своєму що­ден­но­му діяріушеві вірші "О пре­лю­той жені". Отець Ха­ритін увійшов у гос­тин­ну й по­чав сти­ха каш­ля­ти; Ба­ла­бу­ха вий­шов до йо­го.

    Отець Ха­ритін поз­до­ров­кав­ся з ним і поз­до­ров­ляв з про­то­попст­вом. Ба­ла­бу­ха гор­до обійшов­ся з ним, але все-та­ки поп­ро­сив сісти.

    - Отець про­тоєрей, ви­ба­чай­те, будьте лас­каві… Тут моя Онисія Сте­панівна приїзди­ла до вас за най­мич­кою…

    - Може, й ви приїха­ли за най­мич­кою? - пе­ре­бив йо­го Ба­ла­бу­ха.

    - Борони бо­же! Я приїхав про­си­ти заз­да­легідь ви­ба­чен­ня за свою Онисію Сте­панівну. Ме­не тоді до­ма не бу­ло, а во­на взя­ла та й поїха­ла. Їй же бо­гу, я її не пус­кав! А вже де жінка вмішається, то й про­па­ще діло. Їй-бо­гу, я ні в чо­му не ви­нен…

    - Ваша жінка приїха­ла сю­ди й на­го­во­ри­ла нам сім мішків гре­ча­ної вов­ни та чо­ти­ри ко­пи греч­ки. Ви ду­же роз­пус­ти­ли свою жінку; та й самі ви з му­жи­ка­ми по­во­ди­тесь за панібра­та; му­жи­ки до вас хо­дять в гості, п'ють у ва­шо­му домі… В мет­ри­ках в вас не­ма ніяко­го ла­ду. Ви чо­ловік прос­тий, - глядіть ли­шень, щоб вам хоч вдер­жа­тись на па­рафії. От, мо­же, приїде до вас сто­ло­на­чальник з прав­ленія на ревізію.

    - Їй-богу, отець бла­го­чин­ний, то не я…

    - От мої па­рафіяни хо­дять до вас хрес­ти­ти, а ви й хрес­ти­те.

    - Їй-богу, більше не бу­ду, і в ха­ту, й в осе­лю кумів не пу­щу.

    - От я приїду по­ди­ви­тись на ва­шу церк­ву. Та глядіть, щоб пе­ред но­вим ро­ком ваші книж­ки, ваші мет­ри­ки бу­ли справні, а то з вас ду­хов­не правлєніє ще й зде­ре штраф, - ска­зав Ба­ла­бу­ха на про­щанні.

    Отець Ха­ритін приїхав до­до­му, мов при­би­тий гро­мом.

    - Буде нам біда! Бла­го­чин­ний нах­ва­ляється, а сто­ло­на­чальник ду­хов­но­го прав­ленія встрів ме­не на місті та ка­зав, що приїде до нас в гості, - ска­зав отець Ха­ритін до Онисі, кот­ра аж те­пер сха­ме­ну­лась, що на­коїла своїм язи­ком цілий ківш ли­ха.

    - Знаємо, які то гості: те­пер од­чи­няй ко­мо­ру й скри­ню, ріж гу­си й кач­ки для сто­ло­на­чальни­ка! - ска­за­ла Они­ся. - І поніс ме­не не­чис­тий до тієї Олесі. Ну, та й вше­ле­па­лась я оце в біду по самі ву­ха.

    - Тепер розш­мор­гуй­те кап­шу­ки та го­туй­те кар­бо­ванці Онисіє Сте­панівно! Ко­ли б ще ча­сом діло не дійшло до кон­сис­торії, бо тоді до­ве­деться про­да­ти й во­ли й ко­ни­ки, - ска­зав отець Ха­ритін.

    Восени, тільки що зібра­ли все з по­ля, приїхав в Вільша­ни­цю но­вий про­тоєрей ог­ля­да­ти церк­ву. Він був сер­ди­тий, до всього чіпляв­ся, примітив по­рох в ол­тарі й на со­су­дах, примітив старі пор­вані ри­зи, навіть ста­ре обстрьопа­не кро­пи­ло, навіть цер­ковні дер­качі. За все дос­та­лось от­цю Ха­ри­то­нові, й не­ма­ло кар­бо­ванців ти­тар, по давньому зви­чаю, за ог­ляд церк­ви ви­си­пав в про­то­попську ки­ше­ню. Они­ся вже й не ви­хо­ди­ла до про­то­по­па. Вітав йо­го о. Ха­ритін. Тільки що про­то­поп виїхав з дво­ру, у двір уїхав сто­ло­на­чальник повіто­во­го ду­хов­но­го правлєнія Крис­кент Хар­лампійо­вич Млин­ковський. Дві на­то­чан­ки стрілись в са­мих во­ро­тях. Млин­ковсько­го коні тро­хи не набігли на про­то­попсько­го во­за. Ба­ла­бу­шин по­го­нич звер­нув у ко­люч­ки, на горб і тро­хи не пе­ре­ки­нув Ба­ла­бу­хи прос­то в віз Млин­ковсько­го. З Млин­ковським сиділи чо­ти­ри пан­ни, йо­го доч­ки, й підня­ли гвалт.

    Отець Ха­ритін сто­яв без шап­ки на ган­ку і, вглядівши пов­ну на­то­чан­ку неп­ро­ха­них гос­тей, пе­ре­ля­кав­ся навіки. Він знав, що сто­ло­на­чальник що­ро­ку об'їжджав повіт - прос­то-та­ки не­на­че льну­ва­ти по ба­тюш­ках, як старі ма­туш­ки об'їжджа­ли з льну­ван­ням ха­ти па­рафіян. За на­то­чан­кою Млин­ковсько­го в'їжджав у двір прос­тий здо­ро­вий віз, на­ван­та­же­ний мішка­ми з вер­хом.

    "Приїхав ста­рий крю­чок за ха­ба­ря­ми! Так во­но і є! Ну, цей ме­не до­щен­ту й об'їсть, і обіп'є, ще й об­де­ре", - по­ду­мав отець Ха­ритін, кла­ня­ючись з ган­ку Млин­ковсько­му.

    - Добридень, от­че Ха­ри­то­не! - гук­нув з во­за ве­се­лий Млин­ковський та­ким здо­ро­вим та хрип­ким ба­сом, як з по­рожньої боч­ки, не­на­че в йо­го в горлі стру­ни пор­ва­лись.

    - Доброго здо­ров'я, Крис­кент Хар­лампійо­вич! Про­си­мо до гос­по­ди, - обізвав­ся при­би­тим го­ло­сом отець Ха­ритін.

    Млинковський ско­чив з во­за, ски­нув з се­бе су­кон­ну си­ню ши­не­лю, стру­сив її, обт­ру­сив чорні густі бурці й по­чав міцно та щільно цілу­ва­тись з гос­по­да­рем. 3а ним на всі бо­ки плиг­ну­ли з во­за пан­ни, не­на­че ко­зи або ку­ри з сіда­ла, й по­ча­ли обт­ру­шу­ва­тись.

    - Випряжи, хлоп­че, коні та дай їм сіна, за­сип об­ро­ку та напій, а потім ру­шай на ніч до­до­му. А ти, ста­рос­то, поз­нось мішки в оту ко­мо­ру й їдь собі до­до­му. Отець Ха­ритін! Од­чиніть ста­рості ко­мо­ру - не­хай поз­но­сить мішки, а ви вже, будьте лас­каві, од­ве­зе­те мішки в Бо­гус­лав до моєї гос­по­ди своїми во­ла­ми.

    - Добре, доб­ре! - обізвав­ся отець Ха­ритін і побіг у ха­ту за клю­ча­ми од ко­мо­ри.

    Млинковський по­ряд­ку­вав в чужій гос­поді, ніби в се­бе вдо­ма. Він приїхав не своїми кіньми, а чу­жи­ми, попівськи­ми. Млин­ковський мав жа­лу­ван­ня на рік всього сто кар­бо­ванців, а в хаті в йо­го бу­ло сім до­чок та два си­ни. Щоб не по­мо­ри­ти го­ло­дом сім'ї, Млин­ковський пус­кавсь на хит­рощі; виїжджав най­ня­ти­ми кіньми з до­му до пер­шо­го се­ла, про­сив у ба­тюш­ки уся­кої харчі, потім ба­тюш­ка од­во­зив йо­го й харч далі, до сусіднього ба­тюш­ки, а той пе­ре­да­вав йо­го й харч ще далі. Як во­зи бу­ли вже повні мішків, ба­тюш­ки по черзі по­винні бу­ли прис­тав­ля­ти ту ху­ру прос­то до йо­го до­му в Бо­гус­лав. Те­пер у Млин­ковсько­го вже по­ви­рос­та­ли доч­ки. До­ма бу­ла ве­ли­ка з'їжа, й він за­ду­мав по­роз­во­зи­ти їх на зи­му по ба­тюш­ках, ніби­то з тієї при­чи­ни, щоб їм бу­ло ве­селіше, щоб не ну­ди­лись до­ма, - а най­більше по ста­рих, у кот­рих бу­ли до­рослі доч­ки, а кни­ги бу­ли не ду­же справні. Млин­ковський знав, що Они­ся розд­ра­ту­ва­ла про­то­поп­шу, й за­ду­мав на­ки­ну­ти їй на за­куцію у ха­ту дві доч­ки, а як знай­деться місце, то й три або й усі чо­ти­ри.

    Поки пан­ни обт­ру­шу­ва­лись, отець Ха­ритін одімкнув ко­мо­ру й ви­дав па­руб­кові вівса, а ти­тар поз­но­сив в ко­мо­ру мішки з бо­рош­ном, з кру­па­ми, з про­сом та ква­со­лею. Млин­ковський ус­ко­чив в ко­мо­ру й полічив мішки.

    - Тепер хоч і до гос­по­ди, та'й по чарці, - ска­зав Млин­ковський.

Пошук на сайті: