Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5534
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5865
    Отець Ха­ритін поп­ро­сив гос­тей в світли­цю. Млин­ковський ски­нув кар­ту­за й, всту­пив­ши в світли­цю, вдру­ге поз­до­ров­кав­ся й поцілу­вав­ся з от­цем Ха­ри­то­ном. Ши­ро­ка ли­си­на на йо­го го­лові за­лисніла, як пов­ний місяць. Кру­гом ли­си­ни на по­ти­ли­цю спус­ка­лись густі сиві пас­ма во­лос­ся. В гус­тих чор­них бур­цях тільки по­де­ку­ди бли­ща­ла си­ви­на срібни­ми нит­ка­ми. Тем­не ли­це, тем­не об­го­ле­не підборіддя й гор­лян­ка - все лисніло, не­на­че на­ма­за­не оли­вою. Товс­тий кир­па­тий ніс чер­вонів, не­на­че чер­во­на бульба, вмо­че­на в мас­ло. Су­хе ли­це, жи­ла­ва шия, сухі ру­ки, об­рослі гус­тим во­лос­сям - все по­ка­зу­ва­ло, що Млин­ковський ба­га­то пе­ре­терпів нуж­ди, й го­ло­ду, й хо­ло­ду; ви­яв­ля­ло й те, що він за все жит­тя ви­хи­лив не од­ну боч­ку горілки.

    Чотири доч­ки Млин­ковсько­го, чор­няві й гарні з ли­ця, посіда­ли ряд­ком на стільцях. Млин­ковський ще раз поцілу­вав­ся з от­цем Ха­ри­то­ном, не­на­че ду­же близький при­ятель або ро­дич.

    - А де ж ваші доч­ки? Не­хай ли­шень ви­хо­дять до моїх паннів. Та чи не мож­на, па­нот­че, по чарці. В го­роді в цей час вже п'ють чай. Чи в вас пак є са­мо­вар, чи ще й досі не спро­мог­лись на йо­го? - за­ки­дав сло­ва­ми ста­рий крю­чок.

    - Є й са­мо­вар, і по чарці за­раз бу­де, - белько­тав отець Ха­ритін, не всти­га­ючи да­ти од­повідь на всі пи­тан­ня сто­ло­на­чальни­ка.

    - А по­ки по чарці, - звеліть, па­нот­че, зап­ряг­ти во­ли та од­вез­ти за­вид­на мої мішки з паш­нею до Бо­гус­ла­ва, - ска­зав Млин­ковський.

    - Добре, доб­ре! За­раз! - ска­зав ста­ренький отець Ха­ритін і не знав, ку­ди бігти: чи до волів, чи до своїх до­чок.

    Тим ча­сом На­де­зя й Па­ла­зя пов­би­ра­лись і по­ви­хо­ди­ли в світли­цю. Во­ни поцілу­ва­лись з пан­на­ми, посіда­ли ря­доч­ком з ни­ми, поз­гор­та­ли ру­ки й мов­ча­ли, ско­са пог­ля­да­ючи на го­ро­дянських паннів. За ни­ми не­за­ба­ром вий­шла Они­ся Сте­панівна й привіта­лась до гос­тей. За Они­сею вий­шла най­мич­ка з гра­фи­ном горілки та чар­кою.

    - Ой от­че Ха­ри­то­не! - за­шипів і зах­рипів Млин­ковський, зир­нув­ши ско­са на гра­фин. - Ко­ли б ви зна­ли, що док­тор оце пос­лав ме­не на се­ла не дур­нич­ки, а на свіже повітря - лічи­тись, і за­бо­ро­нив мені пи­ти горілку…

    - Може, на­ли­воч­ки, вишнівоч­ки або тернівоч­ки, - про­мо­ви­ла Онисія Сте­панівна со­лод­ким го­ло­сом, хоч в думці прок­ли­на­ла ста­ро­го крюч­ка.

    - Не мож­на, панімат­ко, ні вишнівки, ні тернівки. Док­тор ка­зав, що слив'янка помічна для гру­дей, і звелів мені лічи­ти гру­ди слив'янкою. У вас у сад­ку слив, як хме­лю; пев­но, є й слив'янка. Чи не мож­на б пляш­ку-дру­гу слив'янки? - го­во­рив Млин­ковський, по­ряд­ку­ючи не­на­че в трак­тирі.

    "І як він в гас­пи­да знає, що в ме­не в льоху стоїть ба­ри­ло слив'янки! Не­на­че вже ту­ди ла­зив", - ду­ма­ла Они­ся. - Доб­ре! Доб­ре; є й слив'янка. Біжи, На­де­зю, та на­то­чи.

    - Та беріть здо­ро­ву ян­до­лу або макітру; ко­ли вже лічи­тись, то лічи­тись, а не пас­ку­ди­тись, - гук­нув Млин­ковський.

    - А са­мо­вар бу­де швид­ко? Скажіть, панімат­ко, щоб дівка пос­та­ви­ла са­мо­вар! Ми звик­ли в го­ро­дах в цей час пи­ти чай.

    - Добре, доб­ре! За­раз і са­мо­вар бу­де. Біжи, Па­ла­зю, та ска­жи най­мичці, щоб нас­та­ви­ла са­мо­вар, - ска­за­ла Они­ся.

    - У вас на се­лах са­мо­вар нас­тав­ля­ють тільки для гос­тей, а у нас в го­роді чай п'ють ра­но й вечір, - го­во­рив Млин­ковський цивіліза­торським то­ном.

    - Встанемо вранці, про­де­ре­мо очі, та за­раз за са­мо­вар. Завт­ра ра­ненько, панімат­ко, по­пош­туй­те ме­не й моїх до­чок чай­ком.

    - Добре, нас­та­ви­мо са­мо­вар і завт­ра вранці, - ска­за­ла Они­ся.

    Одіславши віз, на­ван­та­же­ний з го­рою мішка­ми, отець Ха­ритін вер­нувсь у ха­ту. По­го­нич, по­пас­ши коні, ру­шив з дво­ру. Они­ся вгляділа в вікно, що коні ру­ши­ли з дво­ру, й тро­хи не зомліла; во­на до­га­да­лась, що Млин­ковський привіз до неї до­чок на про­хар­чу­ван­ня, пев­но, на дов­гий час.

    - А що, па­нот­че, час по чарці, але тільки по одній, - ска­зав Млин­ковський.

    - А чом не по дві або й по три? - ска­зав отець Ха­ритін.

    - Лічусь, па­нот­че: більше чар­ки не мож­на, - гру­ди бо­лять чо­гось.

    - Чим же ви лічи­тесь? - спи­тав отець Ха­ритін.

    - Слив'янкою ж, па­нот­че, як я вам ка­зав. Ото доб­ре, що у вас є слив'янка. Оце їжджу по ба­тюш­ках та лічусь, знаю, що в ма­ту­шок сто­ять ба­ри­ла з слив'янкою в льохах, - да­вай, ду­маю, поїду та по­ви­ди­раю мед з бджіл, - за­шипів Млин­ковський.

    Панни по­да­ли чай. Млин­ковський не втерпів: на­лив і ви­пив чар­ку, затк­нув гра­фин за­тич­кою й поп­ро­сив ви­нес­ти цю спо­ку­су з ха­ти. По­да­ли бу­тель слив'янки. Млин­ковський на­лив здо­ро­вий ста­кан і ви­хи­лив до дна, потім на­лив дру­гий ста­кан і пос­та­вив пе­ред со­бою.

    - Чи це в вас, па­нот­че, тільки дві ха­ти­ни, як дві клітки? - спи­тав Млин­ковський й заг­ля­нув в кімна­ту.

    - Є ще й тре­тя, - не­дав­но пе­ре­го­ро­див здо­рові ста­ринні сіни стіною й зро­бив кімна­ту для до­чок, - ска­зав отець Ха­ритін.

    Млинковський пішов ог­ля­да­ти кімна­ту й ліжка. Він розмірку­вав, скільки до­чок на­ки­ну­ти ба­тюшці на про­хар­чу­ван­ня. Вий­шло, що мож­на на­ки­нуть тільки дві, бо двом ос­таннім не бу­ло де спа­ти.

    - Та й доб­ра ж у вас слив'янка! Та­ка смач­на, що я, ма­буть, не швид­ко оце вир­вусь з ва­шої ха­ти, - ска­зав Млин­ковський, хи­ля­чи на­лив­ку та приц­ма­ку­ючи.

    - Пийте на здо­ров'ячко та очу­нюй­те, - ти­хо обізвав­ся отець Ха­ритін.

    "Коли б бу­ла зна­ла та­ке ли­хо, бу­ла б на­ки­да­ла по­ли­ню в ба­ри­ло, - по­ду­ма­ла Они­ся. - Ви­дуд­лить оцей ци­ган усе ба­ри­ло".

    - Коли ви обідаєте? - спи­тав Млин­ковський в от­ця Ха­ри­то­на.

    - Та вже ж не про­ти ночі, а вранці, по-сільській, - ска­за­ла Они­ся.

    - По-сільській, як над­ворі світає. А в нас в го­роді тоді ще сплять, а обіда­ють аж опівдні, а вранці тільки чай п'ють та сніда­ють, - на­тя­кав Млин­ковський так, що аж пальці бу­ло знать. - Ми звик­ли спа­ти дов­го, а обіда­ти в ваш по­лу­день.

    Панни поз­най­оми­лись і за­ве­ли ве­се­лу роз­мо­ву; бренька­ли на гітарі, а потім пішли тан­цю­ва­ти, по­ка­зу­ючи, як вчи­ла їх ма­дам. Млин­ковський ви­дуд­лив за вечір сли­ве цілу макітру слив'янки.

    - Ну, та й доб­ра ж у вас слив'янка, - го­во­рив Млин­ковський, цмо­ка­ючи гу­ба­ми.

    - Чи хоч тро­хи вам по­лег­ша­ло, Крис­кен­те Хар­лампійо­ви­чу? - спи­тав ба­тюш­ка.

    - Ого, ще й яка по­легкість! Так не­на­че хто по­ма­зав ме­дом по гру­дях та по жи­воті. Чи не мож­на, панімат­ко, на­то­чи­ти ще макітер­ку на ніч? - про­сив сто­ло­на­чальник ши­пу­чим го­ло­сом. - В ме­не вночі спа­дає сма­га на рот та на гу­би, - тре­ба про­мо­чу­ва­ти.

    Після ве­чері Они­ся му­си­ла йти в льох і на­то­чи­ти дру­гу макітру. Млин­ковський лічив­ся та­ким спо­со­бом до півночі, потім день і дру­гий. Они­ся якось до­га­да­лась і роз­ве­ла на­лив­ку во­дою. Млин­ковський по­куш­ту­вав, сплю­нув і за­раз поп­ро­сив од­вез­ти йо­го до сусіднього ба­тюш­ки, в кот­ро­го бу­ло дві доч­ки. Отець Ха­ритін до­га­дав­ся, що час да­ва­ти сто­ло­на­чальни­кові ха­ба­ра.

    - Оце я звелів наб­ра­ти вам, Крис­кен­те Хар­лампійо­ви­чу, мішок житнього бо­рош­на та мішок пше­нич­но­го. Прийміть, будьте лас­каві, - ска­зав отець Ха­ритін.

    - За житнє спа­сибі, а пше­нич­не візьму: моя жінка не лю­бить житнього хліба, - так са­мо од йо­го сла­бує, як і я. Од­на­че… мо­же, свині з'їдять! 3веліть ки­ну­ти на віз мішків зо два або зо три, - ска­зав Млин­ковський.

    - Добре, пок­ла­де­мо. Та будьте лас­каві, вже не прогнівай­тесь за мої кни­ги, - ска­зав ти­хо отець Ха­ритін.

    - Там щось, па­нот­че, ви нап­лу­та­ли в книзі "о ро­див­ших­ся"… гм… Та­ка плу­та­ни­на… Роз­би­рав­ся, роз­би­рав­ся та на­си­лу лад дав. Здається, у вас цього ро­ку вро­ди­ла кар­топ­ля. Звеліть ки­ну­ти на віз мішків зо два або зо три. Моя жінка страх як лю­бить пе­че­ну кар­топ­лю, з мас­лом. Здається, у вас ба­га­то корів, і мас­ло по­вин­но бу­ти? - ска­зав Млин­ковський.

    - За те вже тре­ба ма­туш­ки спи­та­ти, - це не до ме­не сто­сується, - со­ром­ли­во ска­зав отець Ха­ритін. - Са­ло, знаю, що є, бо ка­бан­чи­ка за­ко­ло­ли не­дав­но.

    Отець Ха­ритін вий­шов на ча­сок і по­ше­потів з Онисією. Они­ся сер­ди­то за­бу­боніла.

    - Та й "одчо­ти" ваші поп­лу­тані. Гос­по­ди, скільки я го­ло­ву по­по­ла­мав, по­ки дош­пор­тав­ся, в чім діло… Чи вро­ди­ло пак в вас про­со або греч­ка? Моя жінка роз­ве­ла ку­ри, та кач­ки, та інди­ки, та й сам я од хо­ро­би лічусь кур­ми та інди­ка­ми. Вкиньте в віз з мішок про­са або греч­ки, - жеб­рав Млин­ковський.

    - Просо не вро­ди­ло, а греч­ка вда­лась доб­ра, - ска­зав отець Ха­ритін.

    - От і доб­ре! Вже "не­ма мені ні сло­веч­ка, - не­хай бу­де греч­ка", - як співа­ють в пісні. Звеліть же па­руб­кові зап­ряг­ти во­ли та вишліть до Шанд­ри, - я ту­ди за­раз їду, - ска­зав Млин­ковський. - А дві мої доч­ки не­хай тро­хи по­си­дять у вас: і їм бу­де ве­се­ло, й ва­шим доч­кам - ве­селіше, от і бу­де га­разд! Я, бач­те, віз їх у гості до от­ця Мельхи­се­де­ка, та ду­маю: не­хай тро­хи по­ве­се­ляться в вас, Онисіє Сте­панівно.

Пошук на сайті: