Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5612
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5898
    Дочки Млин­ковсько­го ще дов­го жи­ли в от­ця Ха­ри­то­на й бу­ли ладні жи­ти хоч і до смерті. Отець Ха­ритін бо­яв­ся сто­ло­на­чальни­ка й мов­чав, але Они­ся Сте­панівна бу­ла не з таківських, що мов­чать. Во­на прос­то без це­ре­монії ска­за­ла пан­нам, що їм час їха­ти далі, до сво­го ро­ди­ча. Пан­ни мов­ча­ли, не хотіли зби­ра­тись в до­ро­гу, все отя­гу­ва­лись.

    - Чи дов­го ще бу­ду го­ду­ва­ти оцих злиднів? Зап­ря­гай, па­руб­че, коні та під'їжджай під га­нок, - гук­ну­ла Они­ся на па­руб­ка.

    Парубок запріг коні й під'їхав під га­нок.

    - Вбирайтесь, пан­ни, бо вже коні зап­ря­жені; поспішай­те, щоб за­вид­на доїха­ти, - ска­за­ла Они­ся пан­нам.

    Панни кру­ти­лись, вертілись, - од­на­че му­си­ли зібра­ти своє ма­нат­тя, сіли й ру­ши­ли з дво­ру до от­ця Мельхи­се­де­ка.

    - Ой Онисіє Сте­панівно! Ко­ли б ча­сом з то­го чо­го не вий­шло, - несміли­во обізвав­ся отець Ха­ритін. - Ми собі розп­ло­ди­мо во­рогів.

    - Є вже їх і так до­волі. Од­ним більше, од­ним мен­ше, - все од­но; за всі го­ло­ви! Раз ро­ди­ла ма­ти, раз і про­па­да­ти, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

    

9

    

    Біда впа­ла на го­ло­ву от­ця Ха­ри­то­на нес­подіва­но. Отець Ха­ритін вже пос­тарівся, по­сивів і по­чав сла­бу­ва­ти. Він став блідий та ху­дий од кло­по­ту, од важ­ких дов­гих постів, що їх старі ба­тюш­ки дер­жа­ли сли­ве ас­ке­тич­но. Перші йо­го доч­ки пов­ми­ра­ли, а менші по­рос­ли й вже тро­хи за­сиділись в пан­нах. Отець Ха­ритін все ка­хи­кав, ко­ро­дивсь на живіт і жалівся на кольки в бо­ках і в гру­дях, - та й лічив­ся ор­данською во­дою й хе­ру­вимським ла­да­ном: це бу­ли одні в йо­го ліки.

    Раз літом прой­шла чут­ка, що по па­рафіях бу­де їзди­ти архієрей, вікарій мит­ро­по­ли­та. Про­то­поп прис­лав от­цю Ха­ри­то­нові архієрей­ський марш­рут. В марш­руті сто­яла й Вільша­ни­ця.

    - Ой бо­же мій! Ой гос­по­ди! От те­пе­реньки про­то­поп підста­вить мені стільчи­ка! - го­во­рив отець Ха­ритін, бідка­ючись. - Ка­жуть, архієрей оп­риш­ку­ва­тий і не лю­бить ста­рих ба­тю­шок.

    - Чого ти бідкаєшся! Чи то ж ми зро­ду не ба­чи­ли архієреїв? - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна. - Як приїде, то й поїде.

    - А як він ме­не пе­ре­же­не на ма­лу па­рафію, а в Вільша­ни­цю по­са­дить мо­ло­до­го, вче­но­го, - ска­зав отець Ха­ритін.

    - Нехай пе­редніше ме­не зса­дить з па­рафії, та тоді са­до­вить ко­го іншо­го. А ме­не зса­дить не ле­генько, - ска­за­ла Они­ся.

    - Архієрей їде! Архієрей вже в Бо­гус­лаві! В Бо­гус­лаві бу­де сніда­ти, а в Вільша­ниці обіда­ти! Го­туй­тесь, па­нот­че Ха­ри­то­не! Го­туй­те ве­ли­кий обід та ви­на, Онисіє Сте­панівно, для півчих, па­нотців та по­го­ничів! - такі звістки пе­ре­да­ва­ли бла­го­чинні, па­нотці, ста­нові, ска­чу­чи на ко­нях в Бо­гус­лав, за­во­зи­ли дя­ки й ди­яко­ни, вик­ли­кані про­то­по­пом в Бо­гус­лав.

    - Ой бо­же мій! Ой що ж нам ро­би­ти! З ким по­ра­ди­тись? Де тих до­ро­гих вин дос­та­ти? - бідкав­ся отець Ха­ритін, хо­дя­чи по хаті та ка­хи­ка­ючи.

    - Іди лиш до церк­ви та поп­ри­би­рай, а я за­ход­жусь обід ва­ри­ти. Та пош­ли до ти­та­ря, щоб дос­тав ри­би та поїхав в Бо­гус­лав за ви­ном: не пи­ти­ме ж архієрей на­шої ва­ре­ну­хи, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна.

    Прибігла ти­тар­ка; поп­рибіга­ли мо­ло­диці з усього кут­ка. В пе­карні за­кипіла ро­бо­та. На го­роді розк­ла­ли ба­гат­тя й прис­та­ви­ли здо­рові горш­ки. Мо­ло­диці по­наз­но­си­ли си­лу яєць, си­ру, сме­та­ни, ку­рей та по­ро­сят. На подвір'ї підняв­ся шум та гвалт. Обід го­ту­ва­ли на півсотні ротів: півчих, ди­яконів, поліцей­ських, бла­го­чин­них, па­нотців, ще й по­го­ничів. Пан і собі звелів зго­ту­вать обід на кож­ний ви­па­док.

    На дзвіниці пос­та­ви­ли чо­ловіків виг­ля­дать й веліли дзво­ни­ти в усі дзво­ни, як тільки на бо­гус­лавсько­му шля­ху з'явиться архієрей­ський поїзд. Два вер­ховці бу­ли зад­ля то­го ж пос­тав­лені на шля­ху за се­лом.

    Опівдні на шля­ху підня­лась здо­ро­ва ку­ря­ва, й з'яви­лись три здо­рові во­зи. Чо­ловіки вда­ри­ли в дзво­ни. Здо­ро­вий дзвін був роз­би­тий й гу­пав, не­на­че хто лу­пив мо­лот­ком в роз­би­тий ча­вун. Отець Ха­ритін надів ри­зи й вий­шов з прич­том за бра­му в цвин­тарі. Дзво­ни брен­ча­ли. На­род збігав­ся до церк­ви й за­лив цвин­тар, бо ще ніко­ли не ба­чив архієрея в Вільша­ниці, од­ко­ли сто­яла Вільша­ни­ця. Всі жда­ли. Отець Ха­ритін ізнемігся од ждан­ня й зблід. З дзвіниці крик­ну­ли, що три здо­рові по­воз­ки, які спус­ка­ються з гор­ба на греб­лю, - то бу­ли три жидівські през­до­рові ба­ла­гу­ли з жи­да­ми.

    Дзвони за­мовк­ли. На­род засміявся. Отець Ха­ритін, блідий як смерть, вер­нув­ся в церк­ву.

    Через дві го­ди­ни знов з дзвіниці наг­ляділи здо­ро­вий поїзд. Знов задз­во­ни­ли в дзво­ни. На­ро­ду зібра­лось ще більше. Отець Ха­ритін знов вий­шов з хрес­том за бра­му. З-за го­ри виїжджа­ли во­зи за во­за­ми. По­пе­ред усіх ка­тав на ко­нях бла­го­чин­ний, за бла­го­чин­ним про­то­поп, за про­то­по­пом справ­ник, за справ­ни­ком ста­но­вий, а там далі три во­зи з півчи­ми, один з ди­яко­на­ми, один з про­то­ди­яко­ном та з кон­тор­щи­ком. На кінці всього поїзду з'яви­лась блис­ку­ча ка­ре­та, зап­ря­же­на два­над­цятьма му­жи­чи­ми шка­па­ми. За ка­ре­тою тяг­ся дов­гий поїзд з па­нот­ця­ми, що про­вод­жу­ва­ли вла­ди­ку далі по трак­ту. Поїзд зас­та­вив увесь шлях ко­ло церк­ви, зай­няв ви­гон ко­ло цвин­та­ря. Ка­ре­та ста­ла ко­ло бра­ми. Про­то­поп з бла­го­чин­ним підбігли до ка­ре­ти, од­чи­ни­ли дверці й вхо­пи­ли попід ру­ки архієрея. Архієрей, ще не ста­рий, здо­ро­вий, ог­ряд­ний, ши­ро­кий в пле­чах та рум'яний на ви­ду, вий­шов з ка­ре­ти. На йо­му лисніла про­ти сон­ця шов­ко­ва фіоле­то­ва ря­са, а на гру­дях бли­ща­ла па­нагія та звізда. Про­то­поп щось ска­зав ти­хо архієреєві, ско­са пог­ля­да­ючи на от­ця Ха­ри­то­на. Отець Ха­ритін як гля­нув на вла­ди­ку, та й пе­ре­ля­кав­ся, зат­ру­сив­ся й сто­яв на од­но­му місці, на­че скам'янів.

    - Що ж ти не підійдеш до ме­не з хрес­том? Ти п'яний чи тве­ре­зий? - ска­зав го­лос­но архієрей, так що ближчі па­рафіяни чу­ли.

    Отець Ха­ритін пе­ре­ля­кав­ся на смерть. В йо­го но­ги зат­ру­си­лись, і він все сто­яв в брамі.

    - Та підійди ж з хрес­том! Чи ти не­ду­жий, чи п'яний? Бла­го­чин­ний, візьми в йо­го хрест та підне­си мені, - ска­зав архієрей.

    - Ні! Я чо­гось нез­ду­жаю, - обізвавсь о. Ха­ритін.

    Благочинний взяв од от­ця Ха­ри­то­на хрес­та й підніс архієреєві. Архієрей поцілу­вав хрест і пішов у церк­ву. Дя­ки заспіва­ли "Дос­той­но єсть", - до їх прис­тав архієрей­ський хор. Дзво­ни дзе­ленька­ли, а ве­ли­кий дзвін хрипів, не­на­че ста­ра роз­би­та ско­во­ро­да.

    - Чом ти не ку­пиш но­во­го дзво­на? Чуєш, як сту­кає твій дзвін, не­на­че роз­би­тий ка­зан, - ска­зав архієрей до от­ця Ха­ри­то­на.

    - Я… в… ва­ше пре­ос­вя­щенст­во!.. Хлопці на ве­лик­день на ра­до­щах так дзе­ленька­ли, що дзвін тро­хи лус­нув, - ска­зав отець Ха­ритін.

    - Що він ка­же? - спи­тав архієрей в бла­го­чин­но­го. Бла­го­чин­ний пе­ре­ло­жив сло­ва от­ця Ха­ри­то­на по-руській.

    - Ти не дбаєш за дім бо­жий. В те­бе дзво­ни по­роз­би­вані, церк­ва ста­ра, ан­тимінс ста­рий, все ста­ре, - ка­зав сер­ди­то в ол­тарі архієрей на всю церк­ву. - В те­бе все ста­ре й не­чис­те. А то що? - Архієрей по­ка­зав пальцем на жертівник, де зо­ло­тий промінь сон­ця ви­дав кілька по­ро­шин.

    - Дурак, ста­рий прос­тець, не­уч! - заг­римів архієрей на всю церк­ву.

    В от­ця Ха­ри­то­на в душі по­хо­ло­ло.

    - Чи чуєш, бра, як архієрей по­па лає! - го­моніли ниш­ком лю­ди в церкві.

    - А мо­же, то він так чуд­но бо­гу мо­литься, - об­зи­ва­лись де­котрі чо­ловіки.

    - В те­бе кни­ги несп­равні. Ти не вмієш пи­са­ти кни­жок. Де ти вчив­ся? - спи­тав архієрей.

    - Я вчив­ся до­ма в батька, - лед­ве насмілив­ся про­мо­ви­ти отець Ха­ритін, - а на свя­ще­ни­ка ме­не ек­за­ме­ну­вав ду­хов­ник в Лаврі.

    - Знаю я ваші ек­за­ме­ни. По­пе­ре­во­дять вас, ста­рих, на малі па­рафії, - су­во­ро ска­зав архієрей.

    - Мене вільша­ницька гро­ма­да обібра­ла на па­рафію, - ти­хо обізвав­ся отець Ха­ритін, при­га­ду­ючи сло­ва Онисі.

    - Що він ка­же? - спи­тав архієрей в бла­го­чин­но­го, не ро­зуміючи по-українській.

    Благочинний пе­ре­ло­жив сло­ва от­ця Ха­ри­то­на по-руській. Архієрей спах­нув, аж по­чер­вонів.

    - Яка там гро­ма­да! Яке має пра­во гро­ма­да нас­та­нов­ля­ти вас! Я вам по­ка­жу гро­ма­ду, ви, старі п'яниці, дурні, не­учі! Ми вас пе­ре­чис­ти­мо!

    З ол­та­ря на ша­нов­ну гро­ма­ду так і си­па­лись сло­ва: "ду­рак", "бол­ван", "не­уч", "п'яни­ця". Мо­ло­диці ду­ма­ли, що то архієрей якось по-своєму мо­литься бо­гу, і по­ча­ли би­ти пок­ло­ни. Чо­ловіки го­моніли: "Чи ти ба, як архієрей лається в ол­тарі?"

    - Благочинний, зніми з йо­го ри­зи й ря­су! - ска­зав сер­ди­то архієрей. - Я вам по­ка­жу гро­ма­ду.

Пошук на сайті: