Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5539
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5869
    Благочинний підско­чив до от­ця Ха­ри­то­на, зняв з йо­го ри­зи, підриз­ник, а потім ря­су. Па­нот­цеві зда­ло­ся, що архієрей вже за­бо­ро­нив йо­му слу­жи­ти служ­бу бо­жу. Отець Ха­ритін сто­яв, не­на­че гро­мом при­би­тий; він не чув, як йо­го ро­зоб­ла­ча­ли, зніма­ли з йо­го ри­зи; він зовсім охо­лов і зде­ре­венів.

    Півчі гриміли. Церк­ва бу­ла повнісінька лю­дей. Архієрей вий­шов з царських врат, поб­ла­гос­ло­вив на­род і ска­зав кілька слів до лю­дей, що во­ни нед­бай­ливі, що в їх дзво­ни по­биті, церк­ва ста­ра й несп­рав­на.

    - Що то він ка­же? - пи­та­ли один у дру­го­го лю­ди.

    - Хто йо­го зна: чи нав­чає, чи до­ко­ряє за щось, - го­во­ри­ли лю­ди.

    Благочинний торк­нув о. Ха­ри­то­на, щоб він зап­ро­сив архієрея на обід.

    Отець Ха­ритін насмілив­ся прис­ту­пи­ти до вла­ди­ки й поп­ро­сив до се­бе на обід. Але в той час в церк­ву ввійшов польський пан дідич, з кот­рим архієрей ко­лись обідав в од­но­му селі в поміщи­ка. Архієрей зир­нув на йо­го і впізнав. Пан прис­ту­пив до царських врат, поцілу­вав хрес­та й зап­ро­сив архієрея до се­бе на обід. Архієрей по­ки­нув нав­ча­ти гро­ма­ду й пішов з па­ном з церк­ви. Тільки що во­ни вий­шли за поріг, архієрей тричі поцілу­вав­ся з па­ном, взяв­ся з ним попід ру­ки й пішов до ка­ре­ти.

    - Чи ти ба! З па­ном аж тричі поцілу­вав­ся! - за­го­моніли лю­ди по всьому цвин­тарі. Мо­ло­диці осміхну­лись, а чо­ловікам ста­ло ніяко­во: во­ни очі пос­пус­ка­ли. В селі лю­ди не лю­би­ли па­на діди­ча.

    Сідаючи з па­ном в ка­ре­ту, архієрей го­лос­но, зовсім не по-цер­ков­но­му роз­мов­ляв з па­ном і навіть за­ре­го­тав­ся. Гро­ма­да по­чу­ла й собі засміялась. Ка­ре­та по­ко­ти­ла в панський двір, і ні од­на ду­ша не пішла про­вод­жу­ва­ти архієрея до пансько­го дво­ру.

    Зате на­род ру­шив за по­воз­ка­ми, котрі поїха­ли в ба­тю­щин двір. По­воз­ки зас­та­ви­ли сли­ве усе подвір'я і навіть тік. Півчі, ди­яко­ни, па­нотці, поліцей­ські, про­то­поп, а за ни­ми всіма по­го­ничі за­ли­ли по­кої, сіни й пе­кар­ню от­ця Ха­ри­то­на, По­зас­те­ля­ли сто­ли в усіх по­ко­ях, навіть в сінях. Вся ва­та­га ки­ну­лась до по­зас­те­ле­них столів. По­го­ничів по­са­ди­ли обіда­ти над­ворі під вікна­ми. Ку­ри, гу­си, по­ро­ся­та, інди­ки - все щез­ло в од­ну мить. Півчі кри­ча­ли: "Горілки!" Про­то­ди­яко­ни кри­ча­ли: "На­лив­ки!" По­го­ничі не хотіли їсти житнього хліба й ре­пе­ту­ва­ли: "Да­вай па­ля­ниць!" Па­ля­ниць не ста­ло, по­го­ничі сту­ка­ли лож­ка­ми в вікна, аж шиб­ки по­би­ли. Мо­ло­диці біга­ли, роз­но­си­ли стра­ву й все-та­ки не на­го­ду­ва­ли тієї са­ра­ни. На двір от­ця Ха­ри­то­на не­на­че набігла та­тарська ор­да, об'їла, об­пи­ла, ще й ви­ла­яла Они­сю Сте­панівну, що всього бу­ло ма­ло. На виїзді от­цю Ха­ри­то­нові до­ве­лось да­ва­ти ха­барі про­то­ди­яко­нові, півчим, кон­тор­щи­кові й ре­ген­тові. Пе­ред ве­чо­ром архієрей­ська ка­ре­та ру­ши­ла з пансько­го дво­ру, а за нею ру­шив увесь поїзд.

    Отець Ха­ритін, вип­ро­ва­див­ши ор­ду, як упав на ліжко, та вже більше й не вста­вав. Він про­ле­жав місяць та й бо­гу ду­шу од­дав. Зос­та­лась Они­ся Сте­панівна удо­вою з дво­ма доч­ка­ми та си­ном. Ще пе­ред архієрей­ським приїздом Они­ся Сте­панівна по­хо­ва­ла батька й матір. А те­пер до­ве­лось хо­ва­ти й сво­го па­нот­ця. В домі підняв­ся ве­ли­кий плач: го­ло­си­ла Они­ся Сте­панівна, пла­ка­ли доч­ки. 3 се­ла пос­хо­ди­лись мо­ло­диці й ба­би, на­тов­пи­лись в по­кої й го­ло­си­ли на ввесь двір. От­ця Ха­ри­то­на пок­ла­ли в світлиці без риз і навіть без ря­си: це ще більше зав­да­ва­ло жа­лю й своїм, і чу­жим, і па­рафіянам.

    - Де ж я те­пер дінусь? Ку­ди я го­ло­ву при­хи­лю з си­ро­та­ми? Ме­не ви­же­нуть з ха­ти, ви­ки­нуть з оселі. Те­пер же я не­щас­ли­ва й безп­ри­хильна навіки! - го­ло­си­ла Они­ся Сте­панівна. - Кру­гом ме­не во­ро­ги: не­ма в ко­го по­ра­ди шу­ка­ти.

    Зібралась у двір вся вільша­ницька гро­ма­да. В го­роді за­па­ла­ло ба­гат­тя: гро­ма­да ста­ви­ла обід. Поз'їжджа­лись свя­ще­ни­ки й по­хо­ва­ли з гро­ма­дою ос­таннього виб­ра­но­го гро­ма­дою ба­тюш­ку. Свя­ще­ни­ки ра­ди­ли Онисі не га­яти ча­су, - їха­ти до Києва та про­си­ти мит­ро­по­ли­та, щоб він зос­та­вив па­рафію за си­ро­та­ми. Чет­вер­то­го дня після по­хо­ро­ну Они­ся Сте­панівна поїха­ла з про­шен­ням до вла­ди­ки.

    Приїхала во­на в Київ, взя­ла про­шен­ня, взя­ла в ру­ки здо­ро­ву па­ля­ни­цю й пішла в Софійське до вла­ди­ки. Але, йду­чи до Софії, гля­ну­ла на Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де жив архієрей, і в неї в душі за­кипіло: в неї про­ки­ну­лась при­род­же­на зав­зятість.

    - Зігнав з світу мо­го па­нот­ця! Вко­ро­тив йо­му віку! Піду та хоч ви­лаю. Я не по­див­лю­ся, що він архієрей: є в Києві й стар­ший над ним.

    Онися Сте­панівна пос­то­яла се­ред Софійсько­го май­да­ну, по­ду­ма­ла од­ну хви­ли­ну й замість Софійсько­го пішла до Ми­хай­лівсько­го. Во­на в до­розі не вис­па­лась, ду­же здо­ро­жи­лась, бу­ла розд­ра­то­ва­на, увійшла в при­хо­жу, пок­ла­ла па­ля­ни­цю на вікні, сіла й жда­ла своєї чер­ги, по­ки її пок­ли­чуть в зал, де сидів архієрей.

    Прийшла чер­га до неї. Ке­лей­ник мах­нув до неї ру­кою.

    Онися вся в чор­но­му, в чорній довгій сукні, вни­зу об­шитій білою стьожкою, в чорній хустці на го­лові, ви­со­ка, рівна й су­ха, ввійшла в зал і поцілу­ва­ла архієрея в ру­ку.

    - Що ска­жеш? Чо­го про­сиш? - спи­тав архієрей. - Звідкіля ти?

    - Я, вла­ди­ко, удо­ва, ма­туш­ка з Вільша­ниці. Не про­си­ти прий­шла я, - прий­шла по­зи­ва­тись, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

    Архієрей не розібрав га­разд тих слів і знов спи­тав:

    - Чого ти про­сиш? Де твоє про­шен­ня?

    - Я не з про­шен­ням прий­шла, - я прий­шла спи­та­ти, на­що ви за­па­гу­би­ли па­нот­ця? Він че­рез вас вмер, - ска­за­ла Они­ся сер­ди­тим го­ло­сом.

    Архієрей ці сло­ва зро­зумів. Сер­ди­тий тон так йо­го вра­зив, що він встав з крісла.

    - Що ти? Що з то­бою? - пи­тав архієрей. - Чи ти су­ма­шед­ша, чи бо­жевільна?

    - Хвалити бо­га, я ще не су­ма­шед­ша. Ви, свя­тий вла­ди­ко, ос­ла­ви­ли мо­го небіжчи­ка, здійня­ли з йо­го ри­зи й ря­су. Він че­рез вас пе­ре­пе­ча­ливсь, зас­лаб од стра­ху й вмер.

    Онися все підніма­ла го­лос, а з ос­таннім сло­вом не ви­дер­жа­ла й за­ри­да­ла го­лос­но на увесь зал, так, що лу­на пішла попід ви­со­кою сте­лею. Архієрей сто­яв і тільки ди­вив­ся на Они­сю Сте­панівну.

    Онися пе­реп­ла­ка­ла, пе­ре­ве­ла дух, і її очі знов су­во­ро блис­ну­ли.

    - Якби не ви, мій па­но­тець був би й досі жи­вий. Я на вас бу­ду пла­ка­ти з си­ро­та­ми ввесь свій вік. Ви пос­лу­ха­ли Ба­ла­бу­хи; а про­то­поп дав­но злий на нас че­рез свою по­га­ну жінку. Во­ни нас знес­ла­ви­ли, об­го­во­ри­ли. Хіба я вин­на, що про­то­поп­ша од­би­ва­ла од ме­не най­мич­ку Ма­ру­сю?

    - Про яку Ма­ру­сю ти ото вер­зеш? Що ти вер­зеш? Ти п'яна, - ска­зав архієрей, при­га­дав­ши те­пер Вільша­ни­цю й ста­ро­го от­ця Ха­ри­то­на.

    - Ні, я не п'яна, - я тве­ре­за; я чес­на ха­зяй­ка, а не п'яни­ця; я не тіка­ла з гу­са­ра­ми, як на­ша про­то­поп­ша; ме­не не кра­ли гу­са­ри. То про­то­поп­ша сиділа в гу­са­ри­на на однім коліні, а на дру­го­му жидівка Хай­ка. Все ли­хо скоїлось че­рез про­то­поп­шу. А ви пой­ня­ли їм віри та й здійня­ли ря­су з мо­го без­щас­но­го покійни­ка.

    - Вийди геть! - крик­нув архієрей.

    - Ба не вий­ду. Я приїха­ла по­зи­ва­тись, а не про­ха­ти. Де я, безп­ри­тульна, те­пер дінусь? Ку­ди я го­ло­ву при­хи­лю? Де я діну сиріт?

    Онися роз­лю­ту­ва­лась і вже кри­ча­ла на увесь зал.

    - Я бу­ду жаліти­ся мит­ро­по­ли­тові. На вас бу­де суд бо­жий на тім світі! Те­пе­реч­ка мені хіба тільки вто­пи­тись з си­ро­та­ми! Ой я без­та­лан­на! Прок­ля­тий той час, ко­ли я на світ на­ро­ди­лась…

    Онися Сте­панівна знов за­ри­да­ла на увесь зал. Архієрей ба­чив, що од неї труд­но од­че­пи­тись, пішов у дру­гу кімна­ту й двері при­чи­нив. Они­ся ще дов­го го­ло­си­ла й про­мов­ля­ла, а далі мах­ну­ла ру­кою, вий­шла з по­коїв і пішла до мит­ро­по­ли­та.

    Онисю Сте­панівну впус­ти­ли до мит­ро­по­ли­та. Мит­ро­по­лит був ду­же ста­рий, ду­же доб­рий, ти­хий на вда­чу чо­ловік і ве­ли­кий ас­кет. Він сидів в кріслі ко­ло сто­ла в чорній скуфії. Они­ся увійшла з па­ля­ни­цею в ру­ках, взя­ла бла­гос­ло­вен­ня, по­да­ла, по ста­ро­давньому зви­чаю, па­ля­ни­цю й про­шен­ня. В неї з очей і досі тек­ли сльози.

    - Спасибі за свя­тий хліб, дар бо­жий! Чо­го ти пла­чеш? - спи­тав лас­ка­вим го­ло­сом мит­ро­по­лит. - Чи те­бе хто зо­би­жає, чи що?

    - Де вже пак мені не пла­ка­ти, свя­тий вла­ди­ко! Архієрей звів з світу мо­го па­нот­ця, - ска­за­ла Они­ся, впав­ши вла­диці в но­ги.

    - Як то? - про­мо­вив зди­во­ва­ний мит­ро­по­лит. Він аж ус­тав з крісла й пе­рех­рес­тив­ся. - Встань, го­во­ри! Ти удо­ва?

    - Звів з світу!. - го­во­ри­ла Они­ся, вти­ра­ючи сльози хус­тин­кою.

    - Де? Як? Чи вже ж цьому прав­да? Си­ли не­бесні! Що ти го­во­риш?

    - Святий вла­ди­ко! Архієрей зняв з мо­го па­нот­ця ри­зи й ря­су при всій гро­маді, а він з пе­ре­ля­ку як ох, та й ох! та че­рез місяць і вмер, - ска­за­ла Они­ся.

    - Ой бо­же мій! Ой який ве­ли­кий гріх вчи­нив­ся! Си­ли не­бесні! Мо­же, твій па­но­тець вчи­нив щось не­доб­ре? Мо­же, прос­ту­пив­ся?

Пошук на сайті: