Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5612
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5898
    - А що ж він вчи­нив? Ска­за­ти прав­ду, не він ви­нен, а я: я по­ла­ялась з про­то­поп­шею за най­мич­ку, а про­то­поп­ша на­мо­ви­ла про­то­по­па, і він на­го­во­рив архієреєві на мо­го па­нот­ця. Та вже ж як там не бу­ло, не­хай вже їх бог су­дить, а я зіста­лась си­ро­тою з дітьми.

    - Не плач, я зос­тав­лю за си­ро­та­ми па­рафію, а тобі не­хай зять одділить тре­ти­ну жа­лу­ван­ня й при­но­син до церк­ви і ого­ро­ду.

    - Чи не мож­на, свя­тий вла­ди­ко, одділи­ти по­ло­ви­ну? В ме­не дві доч­ки, ще й си­нок в школі вчиться.

    - Не мож­на. Бу­де з те­бе й тре­ти­ни. Шу­кай дочці же­ни­ха, та йди здо­ро­ва, та мо­лись бо­гу. І я за те­бе по­мо­люсь і за твоїх сиріт. Бо­же, бла­гос­ло­ви те­бе!

    Онися пе­рес­та­ла пла­ка­ти, втер­ла сльози, поцілу­ва­ла в ру­ку вла­ди­ку, по­дя­ку­ва­ла й поїха­ла до­до­му.

    Пішла чут­ка по се­лах, що мит­ро­по­лит зос­та­вив па­рафію за си­ро­та­ми. Во­се­ни по­ча­ли їзди­ти до сиріт семіна­рис­ти, а пе­ред пок­ро­вою за На­де­зю пос­ва­тав­ся мо­ло­дий семіна­рист Пет­ро Завіновський. Він був не ду­же гар­ний з ли­ця: біля­вий, товс­тий, тро­хи кир­па­тий; але На­дезі, як си­роті, не бу­ло чо­го гар­бу­зу­ва­ти. Во­на да­ла сло­во, за­ру­чи­лась, і після пок­ро­ви Они­ся Сте­панівна спра­ви­ла весілля. Весілля бу­ло сирітське: без му­зик, без танців. Гості по­ве­че­ря­ли та й роз'їха­лись.

    Онися Сте­панівна обділи­ла доч­ку й зя­тя всім, що бу­ло потрібно на гос­по­дарстві: да­ла три па­ри волів, дві ко­ро­ви й те­ли­цю, па­ру ко­ней, да­ла тро­хи гро­шей, і са­ма пе­рей­шла з мен­шою доч­кою Па­ла­зею в но­ву, пе­ре­роб­ле­ну з сіней, кімна­ту.

    Онися Сте­панівна, як ста­ра гос­по­ди­ня в домі, й не ду­ма­ла ви­пус­ка­ти з своїх рук гос­по­дарських віжок. Во­на заб­ра­ла в свої ру­ки всі ключі - од ко­мо­ри, од льоху, навіть од во­зовні. Зя­теві во­на да­ла тільки ключі од стайні, а мо­ло­да гос­по­ди­ня На­де­зя зос­та­лась зовсім без гос­по­дарсько­го порт­фе­ля. Ця річ ду­же не спо­до­ба­лась На­дезі. На­де­зя вда­лась на вда­чу в свою ма­му: лю­би­ла вер­хо­во­ди­ти. Зять був так са­мо са­мостійний і за­по­пад­ний; по­ча­лось зма­ган­ня в сім'ї, потім ко­лот­не­ча.

    Онися Сте­панівна за­ду­ма­ла го­ду­ва­ти зя­тя, по ста­ро­му зви­чаю, бор­щем та ка­шею. Зя­теві схотіло­ся кра­щої харчі. Він звелів ста­ви­ти вранці й уве­чері са­мо­вар, їздив в Бо­гус­лав та ку­пу­вав м'ясо та питльова­не бо­рош­но на па­ля­ниці. Они­ся по­ча­ла до­ко­ря­ти зя­теві. По­ча­лась в гос­поді зви­чай­на тя­га­ни­на за гос­по­дарське пра­во двох ха­зяй­ок в хаті.

    Раз На­де­зя взя­ла ключі од ко­мо­ри й не од­да­ла ма­тері. Они­ся Сте­панівна лап­ну­ла ру­кою ко­ло по­яса, де в неї завж­ди висів здо­ро­вий пу­чок ключів, і не знай­шла ключів. Во­на побігла в На­де­зи­ну кімна­ту.

    - Надезю! Чи це ти не од­да­ла мені ключів, чи я їх де згу­би­ла? - спи­та­ла Они­ся Сте­панівна.

    - Ні, не од­да­ла, - ска­за­ла На­де­зя.

    - То дай їх сю­ди, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

    - Нащо вам, ма­мо, ключі? Я бу­ду ви­да­ва­ти харч до пе­карні на по­жи­вок для всіх!

    - А то навіщо? - крик­ну­ла Они­ся Сте­панівна.

    - Та тим, що ви го­дуєте нас бор­щем та ка­шею, - обізвав­ся зять, по­чер­вонівши.

    - Ото ве­ликі па­ни по­наїзди­ли в Вільша­ни­цю! Як за­ба­гатієте, тоді бу­де­те їсти пун­ди­ки. Пе­редніше прид­бай­те доб­ра, та тоді й ко­вер­зуй­те. В ме­не зай­ви­ни та збитків не бу­ло й не бу­де, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

    Зять спах­нув. Йо­го ли­це по­чер­воніло. Він підняв го­ло­ву вго­ру.

    - Коли ска­за­ти по правді, то гос­по­ди­ня в домі - моя На­де­зя, а не ви, - ска­зав гор­до­ви­то зять.

    - Хто? На­де­зя, а не я? Я трид­цять років тут гос­по­ди­нею! Мої ко­мо­ри, моє й доб­ро в ко­мо­рах! На­оріть, насійте, та тоді й бу­де­те гос­по­да­ря­ми. Дай сю­ди ключі! - крик­ну­ла Они­ся до На­дезі й ки­ну­лась до її ки­шені, де бряж­ча­ли схо­вані ключі.

    - Надезю, не да­вай! - крик­нув зять. - В ко­морі яй­ця, сир, мас­ло, вся­ке доб­ро, а ви нас го­дуєте ка­шею з са­лом, - ска­зав зять.

    - Не ва­ше мас­ло, не ваш сир! Я сир про­дам та собі гро­шей за­роб­лю. В ме­не доч­ка пан­на, в ме­не син, - ска­за­ла Они­ся.

    - Дочка при нас жи­ти­ме й хар­чу­ва­ти­меться, й ви бу­де­те при нас. Хіба ми вас ви­же­не­мо з ха­ти, чи що? - обізва­лась На­де­зя.

    - А ти ду­ма­ла ще ме­не з ха­ти виг­на­ти? О, не діждеш цього! Я тут гос­по­ди­ня, а не ти. Як за­ход­жусь та на­ва­жусь, то й ха­та піде упе­ре­кидь, а ви ви­ле­ти­те з Вільша­ниці.

    - Ба я тут гос­по­ди­ня! - ска­за­ла На­де­зя. - Тут на па­рафії мій чо­ловік, а я йо­го жінка.

    - Овва! Яка гос­по­ди­ня! Це дім мій - йо­го ста­вив твій дід Мос­са­ковський. А ко­ли хо­че­те ко­вер­зу­ва­ти, то не­хай вам гро­ма­да ста­вить дру­гу, опрічню ха­ту, - ска­за­ла Они­ся.

    - Хоч дім - ваш, та він стоїть на цер­ковнім грунті, тим він і наш, - ска­зав зять.

    - Земля цер­ков­на. Оріть свою част­ку го­ро­ду, а дім мій. Я тут бу­ла й бу­ду гос­по­ди­нею, а вам не хо­чу в ру­ки ди­ви­тись. Дай, На­де­зю, ключі! - крик­ну­ла Они­ся.

    Надезя не ду­ма­ла од­да­ва­ти ключі. Они­ся без це­ре­монії за­су­ну­ла свою ру­ку в ки­ше­ню й ви­хо­пи­ла ключі так швид­ко, що На­де­зя й нез­чу­лась і не опам'ята­лась. Они­ся гурк­ну­ла две­ри­ма й пішла в свою кімна­ту, при­ка­зу­ючи: "От і прав­да, як співа­ють: "Ой піду я до доч­ки, на­бе­ру­ся бідоч­ки; ой піду я до си­на - ли­ха моя го­ди­на!"

    Змагання то за се, то за те ви­ни­ка­ли сли­винь щод­ня. Ста­ра біга­ла ла­ятись до мо­ло­дих, а зять взяв мо­лот­ка й цвяшків і за­бив двері в те­щи­ну кімна­ту, щоб те­ща до їх не хо­ди­ла сли­винь щод­ня зма­га­тись та ла­ятись.

    - Забивайте, за­би­вай­те двері од ма­тері. А я й че­рез двері дос­та­ну до вас. Я вас ви­же­ну з Вільша­ниці, як не бу­де­те покірливі мені, - кри­ча­ла Они­ся Сте­панівна че­рез двері. - Це бу­де най­кра­ща діля­ни­ця!

    Од то­го ча­су зять з На­де­зею пи­ли чай в своїй кімнаті й ку­пу­ва­ли до сто­лу м'ясо за свої гроші. Они­ся про­да­ва­ла сир та мас­ло з своїх корів і хо­ва­ла гроші в свою скри­ню. Од то­го ча­су в пе­карні бу­ла од­на най­мич­ка ма­те­ри­на, а дру­га зя­те­ва. Ста­ли навіть обіда­ти нарізно: ма­ти з Па­ла­зею ра­но, по-ста­росвітській, а зять з На­де­зею пізно, опівдні. Они­ся дер­жа­ла ключі в скрині під зам­ком і са­ма хо­ди­ла в ко­мо­ру та в льох.

    Настала вес­на. Завіновський по­чав піддоб­рю­ва­тись до тещі та все за­го­во­рю­вав, щоб во­на од­да­ла йо­му свою тре­ти­ну го­ро­ду.

    - Нащо вам, ма­мо, той клопіт! Я ви­орю, й зра­лю, і зас­ко­род­жу, й посію, й вас про­хар­чую. На­що вам роз­во­ди­ти ті во­ли та плу­ги: ви вже старі, - та­кої співав зять.

    - Так, зя­тю, так. А як ви ме­не не схо­че­те го­ду­ва­ти хлібом, чим я тоді жи­ви­ти­мусь? Луч­че-та­ки й без­печніше, ко­ли я ма­ти­му свій хліб та не бу­ду ніко­му ди­ви­тись на старість в ру­ки. Як­би пак ви обоє бу­ли стат­ко­виті лю­ди, а то!.. Ет! - го­во­ри­ла Они­ся.

    - А я та­ки ви­орю й засію увесь го­род, - го­во­рив зять.

    - А я не дам. Го­ро­ду зро­ду-звіку не дам ніко­му, - й не просіть, і не ка­нюч­те в ме­не.

    Настала вес­на. Завіновський най­няв чо­ловіка й вис­лав плу­га ора­ти го­род. Го­род був на ле­ваді ду­же здо­ро­вий. Чо­ловік ви­орав зя­те­ву по­ло­ви­ну. Зять звелів ора­ти й те­щи­ну част­ку.

    Онися вибігла на го­род і підня­ла гвалт.

    - Не ори моєї част­ки, бо я тобі плу­га по­ру­баю, - кри­ча­ла во­на на чо­ловіка.

    - Коли ба­тюш­ка звеліли ора­ти увесь го­род! - го­во­рив чо­ловік і пог­нав во­ли на Они­си­ну част­ку.

    - Не ори, ка­жу тобі, бо підеш під суд. Це моя част­ка. Геть з мо­го го­ро­ду! - гук­ну­ла Они­ся й при тих сло­вах вхо­пи­ла обіруч здо­ро­ву па­ли­цю й да­вай лу­пи­ти во­ли по мор­дах. Во­ли зак­ру­ти­ли го­ло­ва­ми.

    - Не бий­те-бо ху­до­би! Що во­на вам вин­на? - гук­нув му­жик, роз­сер­див­шись за без­вин­ну ху­до­бу. - Гей, сірі!.. Ос­тупіться, ма­туш­ко! Не нівеч­те мені ху­до­би на­да­рем­но!

    - Оступись сам, а я не ос­туп­люсь! - ре­пе­ту­ва­ла Они­ся й розп'яла ру­ки пе­ред са­ми­ми во­ла­ми.

    Завіновський з На­де­зею вибігли на го­род і кри­ча­ли, щоб му­жик орав увесь го­род. Они­ся сто­яла пе­ред во­ла­ми, роз­чепірив­ши ру­ки.

    - Поганяй во­ли! Чо­го ти стоїш та ди­виш­ся? - гук­нув зять на чо­ловіка.

    Чоловік пог­нав во­ли. Они­ся ляг­ла на зем­лю впо­пе­рек пе­ред са­ми­ми во­ла­ми.

    - Передніше пе­ре­ореш ме­не по­по­ло­вині! Під суд підеш і ти, й твій дур­ний піп! - кри­ча­ла Они­ся, ле­жа­чи на землі.

    - Одколи жи­ву на світі, ще не орав по­падь! - гук­нув му­жик, ки­нув ба­то­га та й пішов до­до­му.

    Онися вста­ла, звер­ну­ла во­ли на зя­те­ву по­ло­ви­ну й пог­на­ла їх по ріллі. Во­ни по­тяг­ли плу­га по го­роді, збиті з пан­те­ли­ку.

    - Це ка­ра гос­под­ня, а не те­ща! - гук­нув Завіновський.

Пошук на сайті: