Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 60)

    - Ой бідна моя го­ло­вонько! - гук­ну­ла Они­ся й замість то­го, щоб до­га­ня­ти ко­ня­ку, во­на вхо­пи­ла в'язку сіна й ки­ну­ла на гле­чи­ки. Але то бу­ло на­да­рем­но. Они­ся прик­ри­ла сіном самі за се­бе че­реп­ки.

    Якийсь чо­ловік впіймав ко­ня­ку на греблі й поп­ра­вив візок. Они­ся взя­ла од­ним од­но­го гле­чи­ка й з ним приїха­ла до­до­му.

    - От те­пер смійтесь з ме­не: при­вез­ла з яр­мар­ку од­но­го ціло­го гле­чи­ка, - ска­за­ла Они­ся.

    - А тре­ба ж бу­ло та­ки до­кон­че са­мим їха­ти, - ска­за­ла доч­ка.

    - Еге, доч­ко: доб­ре, що ви си­ди­те та тільки кни­жеч­ки чи­таєте.

    Восени Они­ся зібра­ла го­ро­ди­ну з своєї част­ки й са­ма по­вез­ла на ба­зар про­да­ва­ти ка­пус­ту, кар­топ­лю та морк­ву. Оле­ся їха­ла че­рез ба­зар, вгляділа Они­сю, засміялась їй в вічі, прий­шла до во­за й по­ча­ла тор­гу­ва­ти морк­ву, хоч їй морк­ви зовсім бу­ло не потрібно. Они­ся од­вер­та­ла го­ло­ву, але та­ки доб­ре тор­гу­ва­лась і не спус­ти­ла Олесі й ша­га. Оле­ся посміялась, посміялась та й пішла, нічо­го не ку­пив­ши.

    Зять довідав­ся, що про­то­поп­ша на­ро­би­ла смішків з йо­го тещі, й більше не пус­тив Онисі на яр­ма­рок.

    - Нащо вам здав­ся той клопіт. Та й не ли­чить вам сидіти на ба­зарі. Чи ми вам хліба жа­луємо, чи що? - го­во­рив зять.

    - За це не ска­жу, не по­жаліюсь, але мені час і на смерть дба­ти: я не хо­чу, щоб ме­не по­хо­ва­ли за чужі гроші, а не на мої: не хо­чу й з до­мо­ви­ни ди­ви­тись ко­мусь в ру­ки, - го­во­ри­ла Они­ся. - Не­хай ме­не й по­хо­ва­ють на мої тру­да, й обід по мені справ­лять, і пом'януть мою ду­шу по смерті на мої тру­да, а не на чужі.

    Придбавши гро­шей, Они­ся роз­да­ва­ла ми­лос­ти­ню стар­цям що­неділі, але ви­би­ра­ла черст­вий хліб і такі черстві пи­ро­ги, що й най­мич­ки не їли. Во­на, пев­но, хотіла прид­ба­ти собі царст­во не­бес­не ду­же еко­номічно. Старці вже зна­ли її ми­лос­ти­ню і з не­охо­тою прос­тя­га­ли до неї ру­ки під церк­вою.

    Раз в ве­ли­ку су­бо­ту най­мич­ка спек­ла пас­ку для слуг і пішла в гли­ни­ще по гли­ну. Гли­ни­ще за­ва­ли­лось, і гли­на вби­ла дівку. Они­ся одібра­ла од­ну пас­ку, спе­че­ну тією най­мич­кою, й ду­ма­ла од­да­ти її стар­цям за ду­шу покійниці. Але ми­нув пер­ший день ве­ли­кодніх свят. Они­ся по­ди­ви­лась, що пас­ка ду­же здо­ро­ва, й пош­ко­ду­ва­ла од­да­ва­ти стар­цям. Вже ми­нув тиж­день, а пас­ка все ле­жа­ла в хижці. Они­ся, що гля­не на пас­ку, то їй все ста­не шко­да од­да­ва­ти. Нас­та­ли про­во­ди. Они­ся по­ба­чи­ла, що вже миші проїли в пасці дірку, й са­ма од­нес­ла пас­ку під церк­ву. Під церк­вою сто­яв ста­рець Три­ко­за, кри­вий на од­ну но­гу, вид­ро­окий, але гор­дий дід, як давній кум Они­син, Шмид.

    - На ж тобі, стар­че бо­жий, цю пас­ку, та розділи по скибці всім стар­цям, та по­мо­лись за ду­шу на­шої най­мич­ки Пріськи, - ска­за­ла по­важ­ним го­ло­сом Они­ся, пи­ша­ючись та­кою щед­рою ми­лос­ти­нею.

    Трикоза взяв пас­ку, але з не­довірою по­ди­вив­ся на Они­сю. Од­на­че пас­ка бу­ла здо­ро­ва, жов­та, звер­ху по­ма­за­на яй­ця­ми. Три­ко­за тільки ско­са зир­нув на дірку в дні пас­ки.

    Всі старці пішли слідком за Три­ко­зою. Три­ко­за вий­шов за дзвіни­цю, сів на траві, прос­те­лив хуст­ку, взяв но­жа, щоб пок­ра­яти на скиб­ки й поділи­ти пас­ку. Старці посіда­ли кру­гом і жадібни­ми очи­ма слідку­ва­ли за но­жем.

    - Ой, чо­гось пас­ка ду­же лег­ка, - прох­рипів Три­ко­за.

    - Мабуть, з доб­ро­го бо­рош­на, та ще й на яй­цях, - про­мо­ви­ли старці, заз­да­легідь сма­ку­ючи.

    Ніж пірнув в пас­ку. Три­ко­за пе­рек­ра­яв її по­по­ло­вині й роз­ло­мив. Пас­ка бу­ла сли­ве по­рож­ня і все­ре­дині зацвіла, ще й, не­на­че на сміх, з неї вис­ко­чи­ла ми­ша й по­ши­лась в тра­ву.

    - Господи, Йсу­се Хрис­те! Це Па­рас­чи­на ду­ша хо­ва­лась в пасці, - про­мо­ви­ли пе­ре­ля­кані старці.

    - От тобі й пас­ка! Я та­ки вга­ду­вав, що во­но щось та є! - ска­зав Три­ко­за. - А бо­дай ти на тім світі їла такі пас­ки!

    Всі старці поск­рив­ля­лись, що дур­но розд­раж­ни­ли смак, схо­пи­лись з місця та й повтіка­ли з пе­ре­ля­ку од Па­рас­чи­ної душі.

    - Та од­несіть же кот­рий та хоч у во­ду вкиньте! - кри­чав Три­ко­за.

    Але старці вже то­го й не чу­ли й швид­ко да­ли дра­ла. Кри­вий Три­ко­за му­сив зібра­ти в хуст­ку скиб­ки та шмат­ки свя­че­но­го й шку­тильга­ти доб­ру верст­ву до став­ка, щоб, по хрис­ти­янсько­му зви­чаю, уки­ну­ти в во­ду свя­че­не.

    Трикоза вер­тав­ся од став­ка й ішов проз ба­тю­щин двір. На ган­ку сиділа Они­ся й уг­ляділа йо­го. Во­на роз­доб­ри­лась ра­ди праз­ни­ка й хотіла ще по­да­ти йо­му ми­лос­ти­ню грішми.

    - Старче бо­жий, а хо­ди ли­шень сю­ди! Ось я тобі по­дам ми­лос­ти­ню грішми.

    - Спасибі вам за ту пас­ку, що я оце вки­нув у ста­вок, бо її миші зовсім пе­рет­ру­би­ли все­ре­дині. А як по­дас­те на ми­лос­ти­ню гро­шей "ма­няків", тих ста­ро­давніх, що ніхто їх і не бе­ре, то й за це спа­сибі, - ска­зав Три­ко­за й тільки ру­кою мах­нув.

    Онися ви­би­ра­ла з своєї тор­би­ни з грішми старі гроші, ще ви­биті за Пет­ра III, за Ка­те­ри­ни II та за польських ко­ролів, і роз­да­ва­ла їх стар­цям. Старці но­си­лись з ти­ми грішми по жи­дах, але їх ніхто не брав.

    Сім'я дру­го­го зя­тя по­ча­ла більша­ти. Він прис­та­вив до ста­ро­го до­му дві кімна­ти, а Па­ла­зя, по­був­ши рік в пансіоні, за­ду­ма­ла приб­ра­ти світли­цю по-євро­пей­ській. Світли­ця бу­ла зас­тав­ле­на, по-давньому, ста­ри­ми об­ра­за­ми під самісіньку сте­лю. Па­ла­зя бо­ялась зо­би­ди­ти матір і пішла на хит­рощі.

    - Мамо, в вашій кімнаті ма­ло об­разів; пе­ре­не­су я до вас з світлиці кілька об­разів, щоб вам бу­ло кра­ще мо­ли­тись, - ска­за­ла Па­ла­зя.

    - То й по­пе­ре­нось, але не ба­га­то, щоб у світлиці не бу­ли голі стіни, - ска­за­ла Они­ся.

    Палазя пе­ре­нес­ла в ма­те­ри­ну кімна­ту де­сять об­разів, а че­рез тиж­день схо­ва­ла ще в дзвіниці де­сять. Че­рез місяць во­на пе­ре­нес­ла ще в пе­кар­ню п'ять, а в дзвіни­цю знов за­нес­ла де­сять. Ло­па­тинський по­на­во­зив з Києва кар­тин, на яких бу­ли на­мальовані пан­ни з ко­ти­ка­ми, пан­ни з кро­ли­ка­ми і навіть пан­ни з со­бач­ка­ми, й почіпляв їх по стінах. Они­ся все сиділа в своїй кімнаті й рідко хо­ди­ла в світли­цю. Але раз якось у неділю вранці во­на пішла в світли­цю, щоб по­мо­ли­тись бо­гу, гля­ну­ла на стіни й зди­ву­ва­лась. Об­ра­зи зіста­лись тільки по кут­ках. На стінах висіли пан­ни з со­бач­ка­ми та з ко­ти­ка­ми.

    - Палазю! А де це подіва­лись об­ра­зи? Що це за Іродіади ви­сять, по­чеп­лені на стінах? - спи­та­ла Они­ся в доч­ки.

    - А я ж, ма­мо, пе­ре­нес­ла їх тро­хи в ва­шу кімна­ту, тро­хи в пе­кар­ню. Об­ра­зи вже старі й темні, - ска­за­ла Па­ла­зя.

    - А, ти, не­чес­ти­ва! За­раз мені повішай об­ра­зи, бо я отих твоїх про­то­попш з ко­ти­ка­ми та со­ба­ка­ми геть к бісу пов­ки­даю в піч. Навіша­ла паннів, не­на­че ска­же­на Оле­ся. Чи тобі ж не тре­ба душі спасіння, чи, мо­же, й ти маєш на думці тіка­ти з гу­са­ра­ми? Ти хо­чеш, щоб я мо­ли­лась до тих Олесь з цу­ци­ка­ми та ко­ти­ка­ми, чи що?

    Довго ла­ялась Они­ся, нев­ва­жа­ючи на неділю, а Па­ла­зя все-та­ки не поп­рий­ма­ла з стін Іродіад з цу­ци­ка­ми та ко­ти­ка­ми.

    Оббувшись тро­хи з кар­ти­на­ми, Они­ся ча­сом та­ки ста­ва­ла пе­ред ни­ми, по­тай од усіх, як ніко­го не бу­ло в хаті, й дов­го роз­див­ля­лась на ко­тиків та кро­ликів.

    - Та й гарні ж, хи­ря йо­го ма­тері, оті ко­ти­ки та кро­ли­ки - зовсім тобі не­на­че живі! Во­но бу­ло б зовсім гар­но, як­би тільки не голі плечі в тих про­то­попш бу­ли на­мальовані, - го­во­ри­ла Они­ся са­ма до доч­ки.

    Онися ду­же лю­би­ла своїх онуків і гляділа їх як най­пильніша нянька. Во­на не спус­ка­ла їх з очей цілий день, са­ма го­ду­ва­ла їх, са­ма кла­ла спа­ти. Влітку цілий день сиділа з дітьми в сад­ку й сте­рег­ла вишні та груші од хлопців. Але во­на сте­рег­ла онуків так, як змія сте­рег­ла цілю­щу во­ду: з прис­лу­ги ніхто не смів і за­че­пи­ти дітей. Як тільки кот­ра най­мич­ка за­че­пить ди­ти­ну й ди­ти­на ча­сом зап­ла­че, Они­ся бра­ла па­ли­цю й лу­пи­ла най­ми­чок. Навіть Па­ла­зя не сміла пос­ва­ри­тись на своїх дітей. Они­ся за­раз кри­ча­ла на неї:

    - А, ти, не­чес­ти­ва! Навіщо ти сва­риш­ся на своїх дітей? Ма­ло тобі, що об­ра­зи по­ви­ки­да­ла з ха­ти? Ще по­ви­ки­дай і дітей. Геть пішла з ха­ти. Не зачіпай мені дітей!

    Мужичих дітей Они­ся не­на­виділа за те, що во­ни кра­ли в сад­ку груші та яб­лу­ка. Оце, бу­ло, візьме во­на в од­ну ру­ку гру­шу, а в дру­гу різку. Різку схо­ває за спи­ну, а гру­шею ма­нить будлі-яко­го хлоп­ця.

    - На, сер­денько моє ми­ле, груш­ку: ти та­кий гар­ний хлоп­чик. На, моя ди­ти­но, на, візьми та з'їж, - так ду­ри­ла Они­ся хлоп­ця.

    Хлопець йняв віри й прос­тя­гав ру­ку за гру­шею. Они­ся ха­па­ла йо­го за ру­ку, а дру­гою ру­кою лу­пи­ла дуб­цем по спині. Хлопці, по­куш­ту­вав­ши та­кої груші, об­ми­на­ли Они­сю де­ся­тою ули­цею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx	452 Кб	5645
Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2	624 Кб	5917