Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    Тим ча­сом Нас­тя знов ус­ко­чи­ла в за­лу й мушт­ру­ва­лась пе­ред дзер­ка­лом: при­ту­лю­ва­ла до ли­ця на­куп­лені стрічки, начіплю­ва­ла їх на го­ло­ву, зав'язу­ва­ла ни­ми шию. Нас­тя одійшла од дзер­ка­ла, ма­ти знов ста­ла пе­ред дзер­ка­лом і по­вер­та­ла свої бо­ки, не­на­че гріла їх ко­ло печі. Талія ста­ла те­пер круг­ла. Ба­ла­бу­ши­ха не­на­че по­мо­лод­ша­ла й осміхну­лась до се­бе в дзер­ка­ло. В за­лу знов влетіла Нас­тя й на ході приспіву­ва­ла й тро­хи аж при­танцьову­ва­ла.

    - Настю, сер­це, а по­ди­вись, чи круг­ла в ме­не талія? Мені здається, що сук­ня по­об­ви­са­ла зза­ду на талії, - пи­та­ла ма­ти в доч­ки, вип­нув­ши бік пе­ред дзер­ка­лом.

    - Чогось ста­ла ніби вип­ну­та навк­ру­ги, кругліша, ніж бу­ла пе­редніше, - ска­за­ла Нас­тя, заг­ля­да­ючи в дзер­ка­ло че­рез ма­те­ри­не пле­че.

    Балабушиха зраділа й ти­хенько за­тяг­ла ма­зур­ку. Во­на хотіла дрібненько пе­ребігти че­рез за­лу, як доч­ка, але по­чу­ва­ла, що но­ги спо­ти­ка­ються, не­на­че на їх висіло залізне пу­то.

    - Сядь, сер­це доч­ко, за фор­теп'ян та заг­рай, а я тро­хи пос­лу­хаю, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Настя сіла й по­ча­ла виг­ра­ва­ти всякі ма­зур­ки та вальси, а ма­ти по­ход­жа­ла по­ма­ле­сеньку по залі й ма­ри­ла про чу­до­во­го Га­ну­ша. Во­на по­чу­ва­ла, що в неї сер­це ще й досі не вмер­ло, хо­че лю­би­ти, мо­же лю­би­ти кра­су й мо­лодість.

    Самовар па­ру­вав і кипів на столі. Ма­ти й доч­ка жда­ли Ба­ла­бу­ху з чаєм. Ба­ла­бу­ха пішов на тре­бу й дов­го не при­хо­див. Вже сон­це сіда­ло. Чер­во­ний світ жеврів на білих стінах, як жар, а далі згас. Доч­ка гра­ла й ма­ри­ла, ма­ти все по­ход­жа­ла по залі й собі ма­ри­ла. По­чу­ван­ня во­ру­ши­лись, ніби ожи­ва­ли.

    Прийшов Ба­ла­бу­ха. Сіли пи­ти чай. Ба­ла­бу­ши­ха роз­ка­за­ла чо­ловікові, що ба­чи­ла в Волька в ма­га­зині Га­ну­ша.

    - Знаєш що? - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Ба­ла­бу­хи. - От нам трап­ляється вчи­тель му­зи­ки для на­шої Насті. Поїдь завт­ра з візи­том в Ми­ронівку до ди­рек­то­ра та поп­ро­си Га­ну­ша, чи не схо­че він вчи­ти на фор­теп'яні на­шу Нас­тю. Ми­ронівка за шість верс­тов од нас. За Га­ну­шем мож­на по­си­ла­ти коні двічі-тричі на тиж­день. На­ша Нас­тя має та­лант і охо­ту до му­зи­ки. Та й я ду­же люб­лю слу­ха­ти му­зи­ку. Та не за­будь поп­ро­си­ти до се­бе ди­рек­то­ра з сім'єю. В ди­рек­то­ра два си­ни, а я зро­ду-звіку не од­дам своєї Насті за ду­хов­но­го, за яко­гось пат­ла­ча та бо­ро­да­ня.

    Настя по­чер­воніла, як маківка.

    - Але ж той Га­нуш, мо­же, до­ро­го схо­че за уро­ки? - обізвав­ся несміли­во Ба­ла­бу­ха.

    - А хоч би й до­ро­го! В нас од­ним од­на доч­ка, єди­ни­ця. Поїдь та­ки завт­ра, не гай­ся й не дляй­ся по своєму зви­чаю. Тре­ба ко­рис­ту­ва­тись ча­сом, бо Га­нуш, мо­же, ку­дись виїде. І не ду­май, і не го­во­ри нічо­го! Завт­ра вранці та­ки й поїдь, - вже нас­тир­ли­во крик­ну­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Балабуха за­мовк. Він те­пер мов­чав і чи­нив усе, що за­га­ду­ва­ла йо­му жінка.

    Другого дня вранці Ба­ла­бу­ха поїхав в Ми­ронівку. Га­нуш зго­див­ся да­ва­ти уро­ки Насті. Ба­ла­бу­ха не­са­мохіть зап­ро­сив до се­бе в гості ди­рек­то­ра з сім'єю, бо так якось во­но ви­па­да­ло.

    Вирядивши чо­ловіка в Ми­ронівку, Ба­ла­бу­ши­ха взя­ла ро­ман "Сім гріхів смер­тельних" і пішла в са­док чи­та­ти. Во­на ви­пи­су­ва­ла "Соб­ра­ние иност­ран­ных ро­ма­нов" і з ран­ку до ве­чо­ра човп­ла цілі здо­ро­вецькі то­ми фран­цузьких ро­манів, а найбільш ро­ман­тич­них. На ни­зині, не­да­леч­ко од бе­ре­га Росі, роз­рос­лась, як ліс, ма­ли­на. Ба­ла­бу­ши­ха зай­шла в ма­ли­ну, наїлась всмак ягід, сіла в гульбищі й по­ча­ла чи­та­ти ро­ман. Гульби­ще бу­ло тем­не. Ди­кий ви­ног­рад, пе­реп­лу­та­ний кру­че­ни­ми па­ни­ча­ми, вкри­вав прос­тор­не гульби­ще ціли­ми гнізда­ми. Над­ворі сто­яла ти­ша. Ба­ла­бу­ши­ха за­чи­та­ла­ся і в думці все ста­ви­ла се­бе на місце ге­роїні ро­ма­ну, а на місце ге­роя - Га­ну­ша. Во­на на ча­сок од­во­ди­ла вря­ди-го­ди очі од книж­ки, а її дум­ка все літа­ла ко­ло чу­до­вої пос­таті мо­ло­до­го хлоп­ця. Во­на все при­га­ду­ва­ла собі йо­го делікат­не ли­це та зо­ло­тисті бурці.

    - Остобісіло мені вже чи­та­ти. Що б тут ро­би­ти? "А зва­рю ли­шень я свіжо­го ва­рен­ня з ма­ли­ни", - по­ду­ма­ла во­на. Ба­ла­бу­ши­ха ду­же лю­би­ла ла­сощі й в ку­хо­варстві тільки й тя­ми­ла, що ва­ри­ти ва­рен­ня. Во­на пішла до ха­ти, звеліла Ки­лині ви­нес­ти таз в бе­рег, пог­на­ла Нас­тю рва­ти ма­ли­ну. Ки­ли­на розікла­ла ба­гат­тя з трус­ку та трісок в тіні ви­со­ко­го ка­ме­ня, ко­ло кот­ро­го рос­ли ви­сокі вер­би. Таз був та­кий не­чис­тий, як у ос­танньої бо­гус­лавської жидівки. Ки­ли­на дов­го тер­ла йо­го цег­лою, ша­ру­ва­ла піском у бе­резі, по­ки таз не за­лиснів. Ба­ла­бу­ши­ха сіла на стільчи­ку ко­ло три­но­жок, в хо­лод­ку, пок­ла­ла книж­ку на камінь і все чи­та­ла та пог­ля­да­ла на таз. Че­рез кожні де­сять хви­лин во­на про­бу­ва­ла ва­рен­ня, зби­ра­ла півблю­деч­ка піни, виїда­ла все до­чис­та, ще й ло­жеч­ку об­ли­зу­ва­ла. По­ки скипіло ва­рен­ня, во­на виїла йо­го та­ки чи­ма­ло.

    За та­кою ро­бо­тою час ми­нув швид­ко. Пе­ред обідом вер­нув­ся Ба­ла­бу­ха й привіз звістку, що Га­нуш приїде по обіді.

    Зараз-таки по обіді Ба­ла­бу­ши­ха ки­ну­лась до ша­фи, виб­ра­ла но­ву, свіженьку гар­ну сук­ню й по­ча­ла при­би­ра­тись та че­пу­ри­тись. Об­ди­вив­шись кру­гом талію, во­на, по­тай од доч­ки, за­пер­лась в опо­чи­вальні, підмос­ти­ла на талії трош­ки ва­ти, наділа сук­ню, пот­ру­си­ла пуд­рою ли­це й підпра­ви­ла бро­ви. Тільки що во­на вий­шла з кімна­ти, ди­виться, а Нас­тя й собі ви­тя­гує з ша­фи но­ву най­кра­щу сук­ню.

    - А навіщо ти, Нас­те, ви­тя­гуєш но­ву сук­ню? - спи­та­ла во­на в доч­ки.

    - Надіну. Ад­же ж до нас приїде гость, - ска­за­ла Нас­тя.

    - От і ви­га­да­ла. Цей гость бу­де приїжджа­ти до те­бе двічі на тиж­день. 3араз мені по­кинь но­ву сук­ню та надінь ста­реньку, бу­ден­ну, бо ти те­пе­реч­ки шко­ляр­ка.

    - Адже ж ви, ма­мо, наділи но­ву оде­жу. Чом же пак мені не мож­на? - ска­за­ла Нас­тя крізь сльози.

    - Я гос­по­ди­ня в домі, а ти ще шко­ляр­ка; тобі тре­ба вчи­тись, а не при­би­ра­тись: ти ще ма­ла, - ска­за­ла ма­ти.

    - Яка ж я ма­ленька? Мені шістнад­цять років ми­ну­ло.

    Настя на­су­пи­лась. Во­на пішла в за­лу й по­ча­ла пла­ка­ти, але, по­ду­мав­ши, що в неї бу­дуть чер­воні очі, а Га­нуш не­за­ба­ром над'їде, во­на втер­ла сльози, пе­рес­та­ла пла­ка­ти й пішла в са­док.

    Тим ча­сом Ба­ла­бу­ши­ха уб­ра­лась, гус­то на­ма­за­ла по­ма­дою сиві пас­ма кіс, опус­ти­ла завіси на ті вікна, в котрі ся­га­ло сон­це, сіла в крісло й по­ча­ла чи­та­ти "Сім гріхів смер­тельних". Во­на чи­та­ла та все зир­ка­ла та пог­ля­да­ла в вікно, ку­ря­чи папіро­су: в ос­танній час во­на вив­чи­лась ку­ри­ти й з нудьги ку­ри­ла незгірше сво­го чо­ловіка.

    Через го­ди­ну за­ту­потіли коні, за­гав­ка­ли со­ба­ки. Пе­ред ган­ком ста­ла ле­генька по­во­зоч­ка, блис­ку­ча та гар­ненька, як цяцька. З по­воз­ки зско­чив Га­нуш, увесь за­ку­та­ний в білий, дов­гий до землі ба­ла­хон, з відло­гою на го­лові. Ба­ла­бу­ши­ха гук­ну­ла в кімна­ту на Ба­ла­бу­ху й ухо­пи­лась, по давньому зви­чаю, за сер­це, але сер­це вже не ки­да­лось та не тріпа­лось по-давньому…

    Рипнули двері, й в за­лу ввійшов Га­нуш. Ба­ла­бу­ши­ха вста­ла й ду­же тон­но до йо­го привіта­лась. За­раз вий­шов Ба­ла­бу­ха, й роз­мо­ва ста­ла за­гальною. Га­нуш був уб­ра­ний в чор­ну оде­жу. На гру­дях в йо­го бли­ща­ла біла, як сніг, со­роч­ка. Він те­пер здав­ся Ба­ла­бу­шисі ще кра­щим, ніж пе­редніше. Во­на витріщи­ла на Га­ну­ша очі й ми­лу­ва­лась йо­го чу­до­вим ве­се­лим ли­цем та здо­ро­вою пос­тат­тю. Га­нуш за­го­во­рив своїм му­зич­ним го­ло­сом, ніби заспівав, і за­ла спов­ни­лась для Ба­ла­бу­ши­хи ніби му­зи­кою.

    - А де ж моя уче­ни­ця? - спи­тав Га­нуш, ог­ля­да­ючись кру­гом се­бе.

    - Здається, гу­ляє в сад­ку, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Покликали Нас­тю. Нас­тя увійшла, пок­ло­ни­лась і за­чер­вонілась, як маківка. Їй бу­ло со­ром, що во­на не уб­ра­на в но­ву сук­ню.

    - Ваш фор­теп'ян ста­ро­давній, але ча­сом в ста­рих фор­теп'янах бу­ває чу­до­вий го­лос, - ска­зав Га­нуш і про­вор­но од­чи­нив криш­ку фор­теп'яна, сів і вда­рив міцно по клавішах. Фор­теп'ян за­шипів і задз­венів, як роз­би­та бан­ду­ра. Га­нуш зро­бив кис­лу гри­ма­су й про­мо­вив:

    - Фортеп'ян і доб­ре нап­рав­ле­ний, але ду­же вже роз­би­тий, ста­рий.

    Щоб по­ка­за­ти своє ар­тис­тич­не май­стерст­во пе­ред да­ма­ми, Га­нуш роз­по­чав ве­се­лу шум­ну п'єсу. Він уда­рив фор­те. Бідний фор­теп'ян на­че зас­тог­нав під йо­го пальця­ми, ніби йо­го ка­ту­ва­ли. На по­ло­вині п'єси мо­ло­точ­ки по­ча­ли одс­ка­ку­ва­ти. Фор­теп'ян по­чав місця­ми кла­ца­ти, як вовк зу­ба­ми. Од­биті мо­ло­точ­ки підска­ку­ва­ли й зачіпа­ли ра­зом по кілька струн. Стру­ни по­ча­ли дзвеніти, як цим­ба­ли. Га­нуш уда­рив дрібну та дов­гу трель і пот­ра­пив на од­би­тий клавіш. Вий­шло щось схо­же на ті трелі, що ви­роб­лю­ють ле­ле­ки но­са­ми, сто­ячи в гніздах. В ба­сах лус­ну­ла стру­на й за­шипіла, не­на­че гу­сак. Га­нуш не вдер­жав­ся, за­ре­го­тав­ся й пе­рес­тав гра­ти. В Ба­ла­бу­ши­хи по­чер­воніли… ву­ха, а не що­ки… під щи­ка­тур­кою.

Пошук на сайті: