Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 66)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5612
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5898
    - Зарані! А мо­же, то ви не при­ди­ви­лись доб­ре до своїх зубів, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, ку­са­ючи гу­би.

    - Не знаю. От прий­де­мо до ха­ти, то я по­див­люсь на свої зу­би в дзер­ка­ло.

    Ганушеві об­рид­ла та­ка роз­мо­ва. Ба­ла­бу­ши­ха са­ма взя­ла йо­го під ру­ку й ти­хе­сенько сту­па­ла по доріжці. Во­ни дійшли до бе­ре­га. Од доріжки по­вер­та­ла на кру­тий бік го­ри ма­ленька сте­жеч­ка поміж тер­ном та жостіром.

    - Які гарні виг­ля­ди на Рось! От як­би ще вий­ти на той шпиль та вилізти на отой камінь, ста­ти й по­ди­ви­тись на За­рос­ся! - ска­зав Га­нуш, пус­ка­ючи ру­ку Ба­ла­бу­ши­хи. Він ки­нув­ся на стеж­ку й по­дер­ся на го­ру між тер­ном. Ба­ла­бу­ши­ха й собі ки­ну­лась бігти, але спіткну­лась на камінь і тро­хи не впа­ла од ста­рості літ. Во­на й собі по­дер­лась на кру­чу за Га­ну­шем; її сук­ня зачіпа­лась за гус­тий те­рен, шар­па­лась, лу­ща­ла й дер­лась, а во­на все лізла на го­ру, аж за­са­па­лась. Га­нуш виліз на камінь і ди­вив­ся на За­рос­ся. Ко­ли ог­ля­неться, аж ко­ло йо­го вже стоїть Оле­ся.

    - О, й ви тут? - спи­тав Га­нуш.

    - Я так люб­лю при­ро­ду, що ви й ме­не за­ма­ни­ли на цей по­га­ний шпиль. Бач­те, як я за­са­па­лась.

    Ганушеві хотілось прос­то з ка­ме­ня стриб­ну­ти че­рез тин і втек­ти од нас­тир­ли­вої, при­чеп­ли­вої ба­би. Тим ча­сом на Росі з'явив­ся хист­кий чов­ник. В човні сиділа дівчи­на й га­ня­лась за кач­ка­ми, щоб заг­на­ти їх на бе­рег. Кач­ки, пев­но, вда­лись нес­лух­няні й кру­ти­лись по Росі між камінням. Чов­ник нат­рап­ляв на бист­ри­ну в шумі; во­да гой­да­ла йо­го, не­на­че трісоч­ку. Дівчи­на співа­ла чу­до­вим дзвінким го­ло­сом якусь пісню й кру­ти­лась чов­ном між камінням. Га­нуш за­ди­вив­ся на виг­ляд й слу­хав ве­се­лу ме­лодію. Нес­лух­няні кач­ки пе­реп­ли­ли в Ба­ла­бу­шин са­док. Дівчи­на по­вер­ну­ла чов­ник до бе­ре­га. Га­нуш ско­чив з ка­ме­ня й побіг з го­ри. Ба­ла­бу­ши­ха поп­лен­та­лась за ним. Во­ни прий­шли в бе­рег. Дівчи­на, чор­ня­ва та рум'яна, як ка­ли­на, вста­ла, щоб вис­ко­чи­ти на бе­рег. Га­нуш за­ди­вив­ся на неї й крик­нув:

    - Замочишся, чор­ноб­ри­ва! Три­вай, я те­бе пе­ре­сад­жу на бе­рег!

    Він ухо­пив дівчи­ну обо­ма ру­ка­ми за стан і пе­ре­ки­нув її на су­хе місце, ущип­нув­ши за що­ку.

    - Мосьє Га­нуш! Що ви ро­би­те? Те­пер я пе­ресвідчи­лась, що ви лю­би­те чорні бро­ви та карі очі! - крик­ну­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Ви вга­да­ли. Ой карі очі, чорні брівки! Хто ж вас пак не лю­бить? - ска­зав Га­нуш, комічно зітха­ючи й див­ля­чись прос­то Ба­ла­бу­шисі в очі.

    В Ба­ла­бу­ши­хи бу­ли чорні бро­ви й карі очі. Во­на ко­кет­ли­во спус­ти­ла очі до­до­лу, мовч­ки по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Зга­да­ла во­на, як ко­лись в то­му са­мо­му бе­резі ста­но­вий ло­вив по її од­но­му сло­ву жа­бу, дер­ся на кру­тий шпиль за квітка­ми, й за­жу­ри­лась, що її чорні бро­ви вже навіки втра­ти­ли чарівни­чу си­лу. Ба­ла­бу­ши­ха ле­генько зітхну­ла й те­пер тільки по­чу­ти­ла, що по­ко­ло­ла тер­ном та бу­дя­ка­ми пальці й лит­ки.

    Вони вер­ну­лись в по­кої мовч­ки. Оле­ся йшла зас­му­че­на.

    Тим ча­сом Ба­ла­бу­ха вер­нув­ся до­до­му. Га­нуш ска­зав йо­му, що він завт­ра поїде до Києва й мо­же ку­пи­ти в ма­га­зині для Насті но­вий фор­теп'ян, навіть не за всі го­тові гроші, а на вип­лат. Ба­ла­бу­ха одлічив йо­му гроші, важ­ко зітха­ючи. З то­го ча­су він по­чав бра­ти з міщан та­ку ве­ли­ку пла­ту за тре­би, що міща­ни заг­вал­ту­ва­ли й по­ча­ли го­моніти, чи не по­да­ти б на йо­го про­шен­ня до вла­ди­ки. Од­на­че во­ни пос­тог­на­ли, по­го­моніли й та­ки му­си­ли пла­тить.

    Вже пізненько розп­ро­щав­ся Га­нуш.

    - Глядіть же, мосьє Га­нуш, ви­беріть для нас гар­ненько­го фор­теп'яна, - на­ка­зу­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха, сто­ячи на ган­ку.

    - Для вас ви­бе­ру най­кра­що­го, яко­го тільки знай­ду в ма­га­зині, - крик­нув Га­нуш вже за ворітьми.

    Балабуха пішов в ха­ту, а Ба­ла­бу­ши­ха сіла в ган­ку на лаві й об­пер­лась ліктем об по­рен­ча­та й дов­го ди­ви­лась вслід за Га­ну­шем, пе­ре­ду­му­ючи всі ви­пад­ки, які тільки що тра­пи­лись в бе­резі. Дум­ки нас­тир­ли­во йшли од­на за од­ною й все во­ру­ши­ли її пал­ку вда­чу, не да­ва­ли спо­кою… Оле­ся аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

    "Коли я вже не при­ча­рую Га­ну­ша очи­ма та бро­ва­ми, то, мо­же, я при­ча­рую йо­го вірни­ми сло­ва­ми та лас­кавістю. Він лю­бить чорні бро­ви: не дур­но ж він за­ди­вив­ся на чор­ня­ву дівчи­ну в бе­резі. Мо­же… мо­же, і мої бро­ви ще не зли­ня­ли. Мо­же, я при­вер­ну йо­го до се­бе. Який би пре­зент йо­му зро­би­ти? Ви­шию ли­шень я йо­му по­душ­ку, гар­ну на про­ди­во. Він ду­же лю­бить квітки", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха і з тією дум­кою пішла до Насті на по­ра­ду. Во­ни змо­ви­лись завт­ра вста­ти ду­же ра­но й роз­по­ча­ти ро­бо­ту, щоб по­душ­ка бу­ла го­то­ва, по­ки Га­нуш вер­неться з Києва.

    І Ба­ла­бу­ши­ха, й Ба­ла­бу­ха, й Нас­тя зви­чай­но щод­ня спа­ли тро­хи не до півдня, а за гос­по­да­ря­ми спа­ли так са­мо й най­мич­ки. Але дру­го­го дня Ба­ла­бу­ши­ха схо­пи­лась з пос­телі тро­хи не при сході сон­ця. Во­на збу­ди­ла Нас­тю, побігла в пе­кар­ню, по­бу­ди­ла най­ми­чок, звеліла став­ля­ти са­мо­вар, біга­ла по кімна­тах та гур­ка­ла две­ри­ма. Ба­ла­бу­ха про­ки­нув­ся й спро­сон­ня стри­во­жив­ся: йо­му чо­гось прий­шло на дум­ку, що йо­го жінка вночі втек­ла з Га­ну­шем. Він ско­чив з пос­телі й вис­ко­чив в одній со­рочці в за­лу.

    - Що тут тра­пи­лось? Чо­го це лю­ди біга­ють та ри­па­ють две­ри­ма? Що це за біга­ни­на? - пи­тав Ба­ла­бу­ха, ози­ра­ючись кру­гом сон­ни­ми пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма.

    - Та це я так ра­но вста­ла, - обізва­лась з кімна­ти Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Чого ж це ти вста­ла вдосвіта? - до­пи­ту­вав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - Та тре­ба йти в крам­ниці, то й вста­ла. Ба­чиш, яка я гос­по­ди­ня! - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, од­су­ва­ючи й за­су­ва­ючи шух­ля­ди ко­мо­ди.

    - Чого це тобі при­па­ло так ра­но йти до крам­ниць? Ще й сон­це не схо­ди­ло.

    - Глянь ли­шень у вікно: вже сон­це дав­но зійшло, а я й так зас­па­ла.

    Балабуха позіхнув і знов упав на ліжко. Най­мич­ка при­нес­ла са­мо­вар і позіха­ла без со­ро­му на ввесь рот. Ба­ла­бу­ши­ха, ха­па­ючись, пи­ла чай, не­на­че ду­ма­ла виїжджа­ти в да­ле­ку до­ро­гу. Після чаю во­на з Нас­тею побігла в крам­ни­цю до Вольчи­хи. Ко­ло две­рей крам­ниці висів здо­ро­вий за­мок. Ба­ла­бу­ши­ха нер­во­во стук­ну­ла в за­перті двері ку­ла­ком. Вольчи­ха ще спа­ла.

    - Та й спить же дов­го в своїх жидівських бе­бе­хах ка­пос­на жидівка! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Насті.

    Вольчиха, од­на­че, вста­ла, одімкну­ла двері й позіха­ла.

    - Чого це ти, Вольчи­хо, так дов­го спиш? Ма­буть, вже всі лю­ди на світі повс­та­ва­ли, а ти од­на ка­чаєшся в пе­ри­нах, - ска­за­ла сер­ди­то Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Якби бу­ла зна­ла, що ви прий­де­те, я б удосвіта вста­ла, - ска­за­ла Вольчи­ха.

    Настя роз­гор­ну­ла взір, на кот­ро­му бу­ла ви­мальова­на рай­ська пти­ця в гірлянді з чу­до­вих рож уся­ко­го кольору. Ба­ла­бу­ши­ха виб­ра­ла га­ру­су. Во­на з доч­кою вер­ну­лась до­до­му й та­ки за­раз засіла за ро­бо­ту й не од­ри­ва­лась од п'яльців. Оле­ся ще зро­ду так не пра­цю­ва­ла, як те­пер ко­ло тієї по­душ­ки.

    Цілий тиж­день вста­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха раніше за най­ми­чок, пра­цю­ва­ла над по­душ­кою, гну­ла спи­ну. Че­рез тиж­день вже на ка­напі ся­яла по­душ­ка з блис­ку­чою рай­ською пти­цею по­се­ре­дині, в вінку з вип­ну­тих стри­же­них рож та гвоз­дичків. В неділю при­вез­ли но­вий гар­ненький ро­яль, а по обіді над­вечір приїхав Га­нуш. Ба­ла­бу­ши­ха піднес­ла йо­му на двох ру­ках пре­зент.

    Презент ду­же спо­до­бав­ся ар­тис­тові. Він зви­чай­ненько по­дя­ку­вав.

    Старий фор­теп'ян ви­нес­ли в во­зов­ню, й по йо­му вже хо­ди­ли ку­ри й стри­ба­ли го­робці. В за­лу внес­ли но­венький ро­яль. Га­нуш привіз з со­бою но­ти, щоб наг­ра­тись на доб­ро­му но­во­му ро­ялі. Він сів за ро­яль і по­чав виг­ра­ва­ти арії з опер, а потім со­на­ти Бет­хо­ве­на та Мо­цар­та. Ба­ла­бу­ши­ха сиділа в кріслі й зас­лу­ха­лась. Во­на од­ра­зу зро­зуміла пиш­ну кла­сич­ну му­зи­ку, ча­ру­ючі ме­лодії. Ба­гаті акор­ди, сим­па­тичні арії роз­во­ру­ши­ли її ар­тис­тич­ну вда­чу. Во­на по­ки­ну­ла ку­ри­ти, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і не­на­че за­мер­ла. Га­нуш грав з охо­тою, з ду­шею; йо­го зро­ду ар­тис­тич­на ду­ша по­ча­ла ви­ли­ва­тись в аріях. Він роз­хо­див­ся й заспівав своїх рідних чеських пісень. Не­ве­ли­кий, але м'який сим­па­тич­ний ба­ри­тон спов­нив не­ве­ли­ку за­лу то ве­се­ли­ми, то смут­ни­ми ме­лодіями. Ме­лодії взру­ши­ли фан­тазію в Ба­ла­бу­ши­хи. Пе­ред її очи­ма ніби ма­лю­ва­лись якісь кар­ти­ни, не­на­че вит­кані з ту­ма­ну, в душі за­во­ру­ши­лись якісь дивні мрії, при­надні й не­ясні, не­на­че сни.

    Гануш заспівав ук­раїнської пісні. Оле­си­на ду­ша стре­пе­ну­лась, за­чеп­ле­на рідни­ми ме­лодіями.

Пошук на сайті: