Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 67)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    Сонце зай­шло, й тільки чер­воні пля­ми жевріли на білих стінах. В кут­ках ста­ли тіні. В залі роз­лив­ся вечірній, сти­ха ро­же­вий світ. Га­нуш роз­фан­та­зу­вав­ся й в кінець всього заспівав ба­ла­ду Шу­бер­та "Лісо­вий цар". Йо­го м'який го­лос став не­на­че шов­ко­вий. Він ар­тис­тич­но й штуч­но уда­вав го­ло­сом, як ма­нить до се­бе ча­ра­ми по­таємний го­лос лісо­во­го ца­ря. Ба­ла­бу­ши­ха впер­ше на віку по­чу­ла справдішню ар­тис­тич­ну му­зи­ку, ар­тис­тич­ний спів. Її ду­ша ніби про­ки­ну­лась; во­на ніби по­ба­чи­ла очи­ма див­ний ліс при місяці, ввесь ук­ри­тий інеєм, за­ли­тий си­ню­ва­тим фан­тас­тич­ним світом. А з гу­ща­ви­ни то­го лісу, з гли­бо­кої до­ли­ни, за­ки­да­ної де­ре­вом в інії, во­на ніби по­чу­ла ча­ру­ючий, як ко­хан­ня, який­сь по­таємний го­лос, по­ба­чи­ла пиш­ний чийсь вид. З очей її ско­ти­лось дві сльози.

    Гануш скінчив. Ба­ла­бу­ши­ха схо­пи­лась з крісла, прос­тяг­ла ру­ки, як прос­тя­га­ють на мо­литві. Її очі бли­ща­ли. Во­на швид­ко пе­ребігла за­лу й крик­ну­ла:

    - Боже мій! Чом ме­не не вчи­ли гра­ти й співа­ти? Я бу­ла б цілий вік щас­ли­ва, щас­ли­ва!..

    Вона тро­хи не крик­ну­ла, щоб Га­нуш вчив її співа­ти, але сха­ме­ну­лась і чо­гось за­со­ро­ми­лась. Їй те­пер од­ра­зу ста­ло со­ром за все те, що во­на тро­хи не приз­на­лась в ко­ханні, що во­на чіпля­лась до мо­ло­до­го хлоп­ця. Їй хотілось про­си­ти, щоб Га­нуш ви­ба­чив її за всі сло­ва, які во­на ска­за­ла йо­му ко­лись в са­ду; їй ста­ло со­ром, що во­на за­ду­ма­ла бра­ти уро­ки му­зи­ки на старість. Кров ки­ну­лась в її ли­це. Во­на хо­ди­ла по залі та все слу­ха­ла, як Га­нуш пе­рег­ра­вав п'єсу за п'єсою, до­ки не вто­ми­лась і впа­ла на крісло, за­ту­лив­ши очі до­ло­нею. В її вроді про­ки­ну­лась не тільки ро­ман­тич­на, а мо­же, й справді ар­тис­тич­на ду­ша, за­ки­ну­та в сільську глу­ши­ну, за­губ­ле­ний ви­щий дар бо­жий, заг­лу­ше­ний сільською мерт­во­тою.

    Од то­го ча­су Ба­ла­бу­ши­ха час­то про­си­ла Га­ну­ша гра­ти й співа­ти, й лю­би­ла слу­ха­ти йо­го, си­дя­чи в кріслі. Во­на по­ки­ну­ла свої уро­ки му­зи­ки й го­ди­ла йо­му вже за йо­го ар­тис­тич­ну му­зи­ку та пісні.

    

11

    

    В неділю після служ­би приїхав до Ба­ла­бу­хи з візи­том ди­рек­тор са­харні Шмідт. То був здо­ро­вий, пле­чис­тий німець з ру­ся­вою бо­ро­дою, вже си­ву­ва­тою. Йо­го візит був ду­же ко­рот­кий. Ба­ла­бу­ха ви­пив з ним по чарці. Шмідт за­ку­сив на швид­ку ру­ку й не­на­че ха­пав­ся до­до­му. На розс­та­ванні, од­на­че, про­сив Ба­ла­бу­ху й йо­го сім'ю приїжджа­ти до йо­го в гості. Ба­ла­бу­ши­ха бу­ла ду­же ра­да. Во­на га­да­ла, як би знай­ти в са­харні гар­но­го же­ни­ха для своєї Нас­тусі. Семіна­рис­ти заїжджа­ли до Ба­ла­бу­хи, але Ба­ла­бу­ши­ха не ви­хо­ди­ла до їх і доч­ки не ви­во­ди­ла.

    Через тиж­день Ба­ла­бу­ши­ха зібра­лась в гості в Ми­ронівку до Шмідта. Во­на за­ду­ма­ла те­пер вби­ра­ти Нас­тю, зро­би­ла для неї гар­ну сук­ню, а са­ма, як ли­чи­ло ма­тері, уб­ра­лась по-ста­речій в усе чор­не. Уби­ра­ючись пе­ред дзер­ка­лом, Ба­ла­бу­ши­ха приміти­ла нові сиві пас­ма на го­лові й важ­ко зітхну­ла.

    "Час мені да­ти до­ро­гу Насті", - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, сто­ячи пе­ред дзер­ка­лом.

    Вона прос­тяг­ла ру­ку до скриньочки з пуд­рою й сха­ме­ну­лась. Скриньочка ви­па­ла з її рук.

    "3 ме­не вже бу­дуть лю­ди сміятись. І це мені те­пе­реч­ки не ли­чить. Час мені сха­ме­ну­тись, - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, по­вер­та­ючись пе­ред дзер­ка­лом і ог­ля­да­ючи талію. - А ва­ти не по­вис­ми­кую з-під талії; моя талія круг­ленька й то­ненька; мо­же, хтось і за­ди­виться. Прит­ру­шу я ли­це пуд­рою, тільки тро­шеч­ки-тро­шеч­ки, щоб зда­ва­тись мо­лод­шою хоть на п'ять років".

    Настя вбігла в за­лу, приб­ра­на в но­ву яс­ну сук­ню, й ки­ну­лась до дзер­ка­ла.

    - Пустіть, ма­мо, ще ме­не до дзер­ка­ла. Че­рез вас мені не мож­на й вбра­тись га­разд пе­ред дзер­ка­лом, - ска­за­ла Нас­тя.

    - Йди, йди, до­ню, ди­вись хоч до ве­чо­ра. Пот­ри­вай ли­шень, я при­че­пу­рю тобі го­ло­ву та почіпляю зо­лоті се­реж­ки, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Балабушиха при­че­пу­ри­ла свою доч­ку, поп­риш­пи­лю­ва­ла бан­ти­ки, почіпля­ла в ву­ха се­реж­ки, наділа їй на шию зо­ло­тий ме­дальйон, поп­ра­ви­ла на го­лові ло­ко­ни, потім обійшла кру­гом неї, ще раз поп­ра­ви­ла, що не­доб­ре ле­жа­ло, й поцілу­ва­ла Нас­тю. Ба­ла­бу­ха му­сив їха­ти з ни­ми.

    Край Ми­ронівки на ши­ро­кий зе­ле­ний ви­гон вис­ту­пав ря­док но­вих му­ро­ва­них домків, зовсім по-го­ро­дянсько­му. То бу­ли квар­ти­ри фаб­рицьких офіціалістів. Над здо­ро­вим став­ком вни­зу чер­воніли стіни ма­сив­ної са­харні, не­на­че твер­дині. Ба­ла­бу­ха звелів по­го­ни­чеві ста­ти ко­ло най­більшо­го до­му, де жив ди­рек­тор са­харні.

    Гості ввійшли в при­хо­жу. Че­рез од­чи­нені двері бу­ло вид­но в пе­карні на по­мості цілу ба­та­рею гле­чиків. Ди­рек­тор­ша, вже не­мо­ло­да німке­ня, су­хор­ля­венька та то­ненька, з дов­гою шиєю, зби­ра­ла з гле­чиків сме­та­ну. Її доч­ка, мо­ло­денька, ду­же делікат­на блон­дин­ка, пе­ре­ли­ва­ла з гле­чи­ка в мо­лоч­ник мо­ло­ко. На обох бу­ли де­ше­венькі, ря­бенькі, ку­ценькі сит­цеві сукні й білі хвар­туш­ки до са­мої шиї. Ба­ла­бу­шисі зда­лось, що то по­ра­ються ключ­ни­ця та нянька або гор­нич­на.

    - Чи до­ма ди­рек­тор або ди­рек­тор­ша? - спи­та­лась їх Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Директора не­ма, по­шоль на фаб­рик, - обізва­лась ди­рек­тор­ша, й при тих сло­вах во­на од­чи­ни­ла двері в гос­тин­ну й поп­ро­си­ла до по­коїв гос­тей, мах­нув­ши ру­кою: во­на лед­ве вміла сту­ли­ти кілька ук­раїнських фраз, а її доч­ка бу­ла зовсім не­на­че німа, бо не вміла зовсім го­во­ри­ти ні по-руській, ні по-українській.

    Гості увійшли в гос­тин­ну. По­кої бу­ли прос­торні й ду­же ви­сокі, з здо­ро­ви­ми вікна­ми, й чо­гось на­га­ду­ва­ли або фаб­ри­ку, або ка­зар­му. Стіни бу­ли чис­то ви­ма­зані вап­ною. В по­ко­ях бу­ло ма­ло ме­белі. По­кої зда­ва­лись по­рожніми. В гос­тинній сто­яла зібра­на на швид­ку ру­ку звідусіль прос­тенька мебіль. В другій кімнаті че­рез двері бу­ло вид­но не­по­мальовані та­бу­ре­ти й навіть прості му­жичі стільці, тільки чис­то-чис­то ви­миті. Тільки чу­дові заг­ра­ничні завіси на вікнах, чу­дові ки­ли­ми, роз­ки­дані на по­мості, розвішані на стінах, та розкішні ук­ри­ва­ла на ліжках, при­ве­зені з-за гра­ниці, на­тя­ка­ли на за­можність ди­рек­то­ра. На стінах висіли в чор­них ра­мах дві кар­ти­ни, на кот­рих бу­ли на­мальовані й роз­мальовані фар­ба­ми якісь мудрі ма­ши­ни.

    Двері з при­хо­жої не­за­ба­ром од­чи­ни­лись, і в гос­тин­ну ввійшла ди­рек­тор­ша з доч­кою, вже без хвар­тушків. Ба­ла­бу­шисі й Насті все зда­ва­лось, що то слу­ги. Ко­ли це старіша да­ма про­сить гос­тей сіда­ти й са­ма сідає на ка­напі ря­дом з про­то­поп­шею. Ко­ло неї на стільці сіла пан­на. Тільки тоді гості до­га­да­лись, що то гос­по­ди­ня й її доч­ка.

    Всі сиділи й мов­ча­ли. Ди­рек­тор­ша лед­ве вміла сту­ли­ти ук­раїнські фра­зи та ще й до то­го сил­ку­ва­лась го­во­ри­ти по-руській. Во­на дов­го до­би­ра­ла сло­ва й на­си­лу ви­мо­ви­ла, обер­та­ючись до Ба­ла­бу­ши­хи:

    - Фи ду­же лю­бить му­зик? Фи учіль грать в фор­теп'ян?

    - Я ду­же люб­лю му­зи­ку, я ар­тист­ка ду­шею, але нав­ряд чи вив­чусь. От моя доч­ка, - то вив­читься. А ви граєте на фор­теп'яні? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - О, я вже ста­рий. Я граль, та вже за­буль, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

    - А ви лю­би­те му­зи­ку? - спи­та­ла Нас­тя в ди­рек­торівни.

    Директорівна тільки пле­чи­ма здвиг­ну­ла; во­на нічо­го не ро­зуміла.

    - Вона доб­ре грат. Мосьє Га­нуш ду­же вчиль. Во­на лю­бит му­зик.

    - Чи не скуч­но вам жи­ти ту­теч­ки на селі після заг­ра­ниці? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Я ніко­ли не скуч­но. Я маю ба­га­то ро­бить; о, ба­га­то ро­бить! Ра­но ро­бить, день ро­бить і по­ночі ро­бить. О, я не скуч­но. А фи не скуч­но в Бо­гус­лав?

    - Нам в Бо­гус­лаві, ма­буть, нудніше, ніж вам тут на селі,- ска­за­ла Нас­тя.

    - У вас в са­харні ба­га­то офіціалістів, та ще й з сім'ями: вам є до ко­го й в гості піти, є ко­го й в се­бе прий­ня­ти, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Ні, ні. В нас всі па­нич, не­ма жінка, не­ма доч­ка. Всі, всі па­нич. Фи ве­се­ло, я скуч­но, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

    "Ну, та й по­па­лись оце ми. Ма­буть, дов­го до­ве­деться слу­ха­ти та­ку лю­бу роз­мо­ву, - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха й тро­хи не позіхну­ла. - Ко­ли б хоч Га­нуш прий­шов та заг­рав на фор­теп'яні".

    А Га­нуш не при­хо­див. Роз­мо­ва тяг­ла­ся ду­же нуд­на. І гості й гос­по­ди­ня - всі по­то­ми­лись. Ба­ла­бу­ши­ха заг­ля­ну­ла в вікно й по­ба­чи­ла квітки на пиш­них клум­бах.

    - Скільки у вас квіток! Які гарні, розкішні клум­би. Чи в вас є й са­док? От піти б та по­ди­ви­тись! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, лад­на втек­ти не тільки в са­док, але й далі за са­док.

    - Прошу! Я бу­ду по­ка­зать вам квітка, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша й вста­ла з ка­на­пи. За нею вста­ли й гості, і гос­по­ди­ня по­ве­ла їх у квітник. Ба­ла­бу­ха пішов за ни­ми, мовч­ки смок­чу­чи ци­бу­ка.

Пошук на сайті: