Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 68)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5620
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5909
    На чис­то­му повітрі гос­тям ста­ло ве­селіше. Го­род був розкішний, чис­то ви­по­ло­тий. Ко­ло до­му рос­ли три старі дикі груші, а ко­ло їх бу­ли роз­ки­дані клум­би, повні квіток. Клум­би бу­ли штуч­но об­ти­кані че­ре­пи­цею та обп­ле­тені дуб­ця­ми з ліщи­ни; зда­ва­лось, не­на­че хто роз­ки­дав по траві чу­дові ко­ши­ки, повні уся­ких квіток. На го­роді, поміж гряд­ка­ми бу­ряків, морк­ви й уся­кої го­ро­ди­ни, ви­ли­ся доріжки замість бо­ро­зен. Доріжки бу­ли скрізь об­сад­жені гірлян­да­ми квіток, обп­ле­тені ліскою. Ди­кий ща­вель, пе­ре­сад­же­ний на доб­ре виг­ноєну зем­лю, розрісся й ус­лав гряд­ки здо­ро­вецьким зе­ле­ним лис­том. Спар­жа, помідо­ри, су­ниці, по­лу­ниці, си­ня ка­пус­та, квітна ка­пус­та, са­ле­ра, шпи­нат ус­те­ля­ли гряд­ки, не­на­че ок­са­ми­то­вий ки­лим. Ніде не вид­но бу­ло ні бур'яни­ни. Це бу­ла культу­ра, за яку Олесі навіть і не сни­лось, і не при­вид­жу­ва­лось.

    Директорша во­ди­ла гос­тей і по­ка­зу­ва­ла не стільки квітки, скільки ого­ро­ди­ну та розкішні ще­пи шпа­нок-ви­шень, лу­то­вок, яб­лунь, мо­рель та груш.

    - Та й ба­га­то ж у вас квіток! Більше, ніж у ме­не. Це ви дбаєте за квітки з доч­кою? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Ні, ні. Я маю ба­га­то ро­бо­та. То си­ни мої самі ко­пав, самі са­див. О, во­ни лю­бит квітку! - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

    Довго кру­ти­лись во­ни на го­роді. Ди­рек­тор­ша по­ка­за­ла вже навіть усі гряд­ки ци­булі й пет­руш­ки. Гос­тям не хотілось вер­та­тись до ха­ти. Ба­ла­бу­ши­ха ну­ди­лась в дамсько­му, на­че німо­му то­ва­ристві й все виг­ля­да­ла Га­ну­ша. Ко­ли це од­чи­ни­лась хвіртка з фаб­рицько­го дво­ра. На доріжці з'явив­ся Шмідт з Га­ну­шем, а за ни­ми йшли два мо­лоді па­ничі. Ди­рек­тор­ша по­ве­ла гос­тей їм на­зустріч. Гості поз­до­ров­ка­лись. Ди­рек­тор по­ре­ко­мен­ду­вав своїх синів. То бу­ли мо­лоді гарні німчи­ки, з ли­ця схожі на паннів. Обид­ва бу­ли ви­сокі та тонкі, уб­рані в ле­генькі літні прос­тенькі кос­тю­ми. Але кмітли­ве око Ба­ла­бу­ши­хи прикміти­ло на їх тонкі со­роч­ки з гол­ландсько­го по­лот­на, такі тонкі й так вип­ра­су­вані, з та­ки­ми но­во­мод­ни­ми коміра­ми, яких во­на в Бо­гус­лаві не ба­чи­ла. Стар­шо­го зва­ли Гус­та­вом, мен­шо­го Гер­ма­ном.

    "От би за­лу­чи­ти кот­ро­гось кра­су­ня для моєї Насті", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Господар поп­ро­хав гос­тей до по­коїв. То­ва­рист­во ста­ло більше й ве­селіше. Па­ничі й ди­рек­тор вже доб­ренько вміли го­во­ри­ти по-українській, вив­чив­шись од фаб­рицьких робітників та робітниць. Ба­ла­бу­ши­ха поп­ро­си­ла Га­ну­ша заг­ра­ти на піаніні. Піаніно бу­ло гар­неньке, а ви­со­ка за­ла ма­ла чу­до­вий ре­зо­нанс, аж лу­на ля­ща­ла по світлиці. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя по­ве­селіша­ли.

    Тим ча­сом фаб­рицькі офіціалісти, по­ба­чив­ши коні й віз пе­ред ди­рек­торським до­мом і куп­ку дам в квітни­ку, до­га­да­лись, що в ди­рек­то­ра гості, й по­ча­ли забіга­ти з усіх усюдів. Бу­ло свя­то, день вільний. В за­лу увійшли два фран­цу­зи са­ха­ро­ва­ри, за ни­ми слідком прий­шли два по­ля­ки з кан­це­лярії, який­сь ста­рий ка­ва­лер, товс­тий німець Мон­таг і ме­ханік англіча­нин. За­ла ста­ла пов­на лю­дей уся­ких націй.

    З од­ним фран­цу­зом прий­шла йо­го сест­ра, не­мо­ло­да пан­на, кот­ра не вміла го­во­ри­ти ні по-німецькій, ні по-українській і цілий вечір сиділа й мов­ча­ла, не­на­че німа. Фран­цу­зи й англіча­нин го­во­ри­ли по-німецькій так, як ди­рек­тор­ша по-українській. Вся збірна ком­панія хотіла роз­мов­ля­ти між со­бою й більше роз­мов­ля­ла на ми­гах, ніж на сло­вах. В залі бу­ло чу­ти всякі мо­ви, пе­ремішані, по­ла­мані, чу­дер­нацькі. Най­мич­ки внес­ли здо­ро­вий піднос, зас­тав­ле­ний скля­ни­ми кух­ля­ми з пок­риш­ка­ми, обк­ла­де­ни­ми сріблом. В кух­лях жовтіло пи­во. Вся ком­панія ки­ну­лась дуд­ли­ти пи­во й роз­ве­се­ли­лась. Усім хотілось ба­ла­ка­ти: всі кри­ча­ли, міша­ли німецьку мо­ву з фран­цузькою й ук­раїнською, й всім зда­ва­лось, що во­ни ро­зуміли од­но од­но­го.

    "Ну, й зап­ро­ва­ди­ла ж ме­не жінка в ком­панію, зовсім не про­тоєрей­ську!" - ду­мав Ба­ла­бу­ха, ку­ря­чи си­га­ру й за­пи­ва­ючи пи­вом.

    Балабушисі й Насті страх як спо­до­ба­лось та­ке оригінальне то­ва­рист­во. Нові лю­ди, не­ба­чені ти­пи, навіть чуд­на міша­на роз­мо­ва ма­ла для їх свою приємність. Їм зда­лось, що во­ни заїха­ли за три­дев'ять зе­мель од сво­го Бо­гус­ла­ва.

    Надудлившись пи­ва, євро­пей­ські бур­жуа за­ду­ма­ли тан­цю­ва­ти. Во­ни по­са­ди­ли Га­ну­ша за фор­теп'ян. Ба­ла­бу­ши­ха пог­ля­да­ла, хто-то ви­бе­ре Нас­тю на кад­риль. До Насті підійшов Гус­тав, стар­ший ди­рек­торів син.

    "Буде же­них для моєї Насті. Яко­го я гар­но­го та приємно­го зя­тя ма­ти­му!" - по­ду­ма­ла во­на, сто­ячи в кад­рилі про­ти Насті з ста­рим німцем сто­ля­ром Мон­та­гом.

    Настя ста­ла з Гус­та­вом по­руч. Па­ра з їх вий­шла ду­же гар­на.

    Густав був тон­кий, ви­со­ченький, з каш­та­но­ви­ми ку­че­ря­ми, синіми іде­альни­ми очи­ма й з чу­до­вим дов­гу­вас­тим ви­раз­ним ли­цем.

    - Поздоровляю те­бе, Нас­те, - ска­за­ла ти­хенько ма­ти дочці, стрівшись з нею в танці.

    - Поздоровляю й вас, ма­мо, з ка­ва­ле­ром, - од­ка­за­ла їй ще тихіше доч­ка, по­чер­вонівши.

    Од Ба­ла­бу­ши­но­го ка­ва­ле­ра ду­же тхну­ло пи­вом та міцним ду­хом си­гар. Той важ­кий дух обвівав її ли­це й за­би­вав дух. Од­на­че Ба­ла­бу­ши­ха зно­си­ла неп­риємний дух і привітно роз­мов­ля­ла з ста­рим німцем. Гру­бий сто­ляр так ухо­пив і зду­шив її за талію, що ва­та під сук­нею зсу­ну­лась під йо­го пальця­ми, і тверді пальці сто­ля­ра при­щик­ну­ли талію, не­на­че залізні об­ценьки. Ба­ла­бу­ши­ха ти­хенько крик­ну­ла, але тан­цю­ва­ла, ніби­то мо­ло­денька.

    Перегодя по­да­ли чай, на аг­лицький спосіб, з за­кус­ка­ми й ро­мом, а після чаю знов по­да­ли кухлі з пи­вом та пор­те­ром. Бур­жуа, на­ли­гав­шись ро­му та пор­те­ру, підня­ли та­кий гвалт, не­на­че в хаті ста­ло пек­ло. Всі кри­ча­ли, зма­га­лись на вся­ких мо­вах. По хаті роз­но­си­лись ла­мані урив­ки ла­ма­них чуд­них фраз. Роз­мо­ва ско­чи­ла на національний грунт. Німці вилічу­ва­ли прусські побіди й підніма­ли Пруссію тро­хи не до не­ба. Фран­цу­зи ре­пе­ту­ва­ли за свої побіди: Цорн­дорф! Ку­ненс­дорф! Се­вас­то­поль, Авс­терліц! Ва­тер­лоо! - роз­но­си­лось по всіх по­ко­ях. Кож­ний по­чав вих­ва­ля­ти своїх ге­роїв: Фрідріх, Пет­ро Ве­ли­кий, На­по­ле­он, Ней, Мю­рат! - тільки й бу­ло чуть на всю за­лу. Після роз­мо­ви за ге­роїв бур­жуа знов пішли в та­нець. Ка­ва­ле­ри по­ча­ли ду­же вільно по­во­ди­тись з да­ма­ми, на­че па­руб­ки з дівча­та­ми; ха­па­ли їх за талії, тро­хи не обніма­лись. Да­ми пру­ча­лись, втіка­ли та ви­ща­ли. Ка­ва­ле­ри га­ня­лись за ни­ми. Один п'яненький франт по­са­див собі Нас­тю на коліна; ста­рий сто­ляр не­на­ро­ком вщип­нув за пле­че Ба­ла­бу­ши­ху. Після танців заг­ра­ничні міща­ни по­ча­ли знов дуд­ли­ти пи­во та пор­тер і, на­пив­шись, ста­ли бра­та­тись, єдна­тись, кри­ча­ли, пи­ли на "бру­дер­шафт" один з дру­гим, зак­лав­ши навх­рест ру­ка з ру­кою з кух­ля­ми.

    В кінці всього ста­рий Мон­таг став по­ка­зу­ва­ти фо­ку­си з хус­точ­кою та з ру­ка­вич­ка­ми, а далі ро­бив ру­ка­ми про­ти свічки зай­чиків та всякі інші шту­ки й ви­ро­бив з пальців обох рук та­ку пос­тать, що на білій стіні вий­шов ста­рий німець, - як ви­тов­ма­чив він, - сільський вчи­тель з за­па­ли­ми гу­ба­ми та з гост­рим, пти­чим но­сом; ста­рий німець на стіні так хи­мер­но роз­зяв­ляв ро­та й ки­вав та хи­тав го­ло­вою, а ста­рий Мон­таг так хи­мер­но приспіву­вав за йо­го пісні, що всі аж за бо­ки бра­лись од сміху.

    Вже опівночі Ба­ла­бу­ха до­га­дав­ся, що йо­го жінка до­волі на­гу­ля­лась, і звелів зап­ря­га­ти коні. На про­щанні Ба­ла­бу­ши­ха зап­ро­шу­ва­ла до се­бе в гості ди­рек­то­ро­ву сім'ю й усіх її гос­тей.

    - Ой, ве­се­лий вечір сьогодні був у ди­рек­то­ра! - го­во­ри­ла Оле­ся, приїхав­ши до­до­му. - Як у їх все прос­то, на­ту­рально, й без це­ре­монії, й зви­чай­но. Всі ве­се­ляться та за­бав­ля­ються, як ко­му при­па­ло до впо­до­би.

    - Але вже ду­же без це­ре­монії, геть-то по-міщанській. Ця ком­панія зовсім не про­то­попська, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - А хіба ж ве­селіше бу­ває в вашій ду­ховній ком­панії? А од ва­ших ка­ва­лерів і комплімен­та не до­бу­деш, - ска­за­ла Оле­ся.

    Балабуха тро­хи не ска­зав, що жінці вже ми­нув час для ка­ва­лерських компліментів, але при­ку­сив язи­ка. Він вже звик мов­ча­ти та ко­ри­тись своїй жінці.

    Балабуха пішов у свій кабінет спа­ти, а Оле­ся й Нас­тя ще дов­го не спа­ли та все роз­мов­ля­ли за вечір у ди­рек­то­ра.

    - А що, Нас­те? Кот­ро­го б ти ди­рек­то­рен­ка виб­ра­ла собі за же­ни­ха, чи Гус­та­ва, чи Гер­ма­на? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Не вга­даю, ма­мо. Обид­ва гарні, але стар­ший Гус­тав не­на­че кра­щий, - в йо­го ку­чері на го­лові темніші. Гер­ман вже ду­же білий, не­на­че пан­на.

    - Як на ме­не, то й я б виб­ра­ла Гус­та­ва: в йо­го чу­дові каш­та­нові ву­си­ки, й ніс дов­гий, і ли­це мужнє; з йо­го вий­де здо­ро­вий пос­тав­ний та по­каз­ний чо­ловік. Та й на вда­чу він ти­хий, спокійний. Він і з батьком го­во­рить з по­ша­ною й матір по­ва­жає та час­то в ру­ку цілує. Ви­би­рай Гус­та­ва.

    - Я, ма­мо, приміти­ла, що Гер­ман тро­хи не­покірли­вий і навіть пал­кий, сер­ди­тий: раз та­ки доб­ре гук­нув на свою сест­ру, - ска­за­ла Нас­тя, ля­га­ючи в постіль.

    - Це по­га­но, ко­ли чо­ловік не­покірли­вий, та сер­ди­тий, та на­ту­рис­тий - над та­ким ду­же труд­но вер­хо­во­ди­ти.

    Нам луч­че, ко­ли чо­ловік бу­де та­кий, як з клоч­чя батіг, - нав­ча­ла ма­ти доч­ку.

Пошук на сайті: