Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 69)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871

    - Але, ма­мо, як я лю­би­ти­му сво­го чо­ловіка, а він ме­не лю­би­ти­ме, то на­що зда­ло­ся те вер­хо­водіння? Ми бу­де­мо по­ва­жа­ти од­но од­но­го, бу­де­мо го­ди­ти од­но од­но­му, й ніко­ли не бу­де між на­ми ні зма­ган­ня, ні свар­ки та ко­лот­нечі, - обізва­лась Нас­тя, по­тя­га­ючись в пос­телі.

    - Еге, еге! Не знаєш ти, до­ню, тих чо­ловіків. Він бу­де й ти­хий, і те­бе лю­би­ти­ме, а все-та­ки бу­де стя­га­ти гроші в скри­ню, а ти бу­деш йо­му ди­ви­тись в ру­ки. Всі во­ни якісь зли­денні, все гре­буть навіщось гроші та за­ми­ка­ють в скри­ню. А ти ска­чи ко­ло йо­го, як він тобі ска­же! Чи для то­го ж нам бог дав жи­вот­тя, щоб ми кож­ну копійку ви­ка­ню­чу­ва­ли в їх, як стар­чи­хи? Жи­вот­тя для то­го, до­ню щоб по­жи­ти всмак і по­ве­се­ли­тись, - нав­ча­ла ма­ти Нас­тю.

    - А це й прав­ду ви ка­же­те: яке пак жит­тя на­шої сусіди, Онисі Сте­панівни? Цілий вік тов­четься ко­ло ро­бо­ти, як Мар­ко по пеклі, - обізва­лась Нас­тя. - Не жи­ве, а тільки жи­вотіє, хто йо­го зна для чо­го й на­що.

    - А ти б ста­ла на її місце?

    - Ой бо­ро­ни бо­же! Я не люб­лю то­го гос­по­дарст­ва, як і ви, ма­мо.

    - То знай же: як вий­деш заміж, то не по­ту­рай чо­ловікові: вхо­пи віжки в свої ру­ки та­ки од пер­шо­го дня, то й бу­деш пра­ву­ва­ти чи соб чи ца­бе, як схо­чеш, - ска­за­ла ма­ти.

    - Воно справді доб­ре сми­ка­ти за віжки та по­га­ня­ти; ба­га­то кра­ще, ніж самій по­пас­тись у віжки, - ска­за­ла Нас­тя.

    Балабушиха ба­ла­ка­ла з доч­кою до світу, й тільки світом во­ни пос­ну­ли й спа­ли до півдня.

    Через тиж­день в неділю Ба­ла­бу­ши­ха з доч­кою сподіва­лись візи­та од Шмідтів: обидві при­че­пу­ри­лись, наділи кра­щенькі сукні, й все сиділи в залі та виг­ля­да­ли в вікна. Во­ни не по­ми­ли­лись. За ворітьми за­гур­котів віз. Проз вікна май­нув фа­етон. В фа­етоні сиділа ди­рек­тор­ша з доч­кою, а про­ти їх Гус­тав і Гер­ман з здо­ро­ви­ми бу­ке­та­ми в ру­ках, так що Насті зда­лось, ніби во­ни ве­зуть пов­ний фа­етон квіток.

    - Гості їдуть! - гук­ну­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Та ще й з бу­ке­та­ми! - пис­ну­ла Нас­тя й за­чер­вонілась, як ро­жа.

    - Тікаймо з за­ли та вий­де­мо до гос­тей з кімна­ти; бу­де якось ефектніше, - за­ше­потіла Ба­ла­бу­ши­ха. Обидві во­ни бігцем побігли з за­ли й ки­ну­лись до дзер­ка­ла.

    - Я вий­ду по­пе­ре­ду, а ти за­раз ви­ходь за мною, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Але ти, Нас­те, не вмієш ефект­но ви­хо­ди­ти до гос­тей: ти пе­ред­раж­нюєш ме­не, й во­но ви­хо­дить ду­же вже з по­ва­гом. Мені так ли­чить ви­хо­ди­ти, бо я вже літня лю­ди­на. На мені й чор­на сук­ня з шлей­фом. Я вий­ду ось як!

    Балабушиха пішла в опо­чи­вальню й в од­чи­нені обидві по­ло­ви­ни две­рей вий­шла солідною хо­дою, з по­ва­гом, якось по-те­ат­рально­му.

    - Ану, Нас­те, ви­ходь ти й привітай­ся до ме­не, ніби до гос­тей. Ти ви­ходь шви­денько, жва­во, ніби пус­ту­ючи, навіть на­че вибіжи, підска­ку­ючи.

    Настя вий­шла в опо­чи­вальню й вибігла звідтіля рис­тю, ве­се­ло осміха­ючись. Во­на по­да­ла ру­ки ма­тері, виг­нув­ши граціозно талію. Ма­ти вхо­пи­ла свою пе­ще­ну єди­ни­цю до­ло­ня­ми за що­ки й поцілу­ва­ла.

    - Легше та зручніше, до­ню, ви­ги­най талію. А як візьмеш бу­кет, то знов виг­ни талію. З ди­рек­тор­шею поцілуй­ся раз, з Амалією двічі або й тричі, та не по­ми­ляй­ся ча­сом, - не поцілуй­ся з па­ни­ча­ми. Ви­ходь же за­раз за мною. Ки­ли­но! Встав у піч кофій та пош­ли в льох зібра­ти до кофію з гле­чиків вер­шеч­ки.

    - Коли ж ко­ти вночі геть чис­то поз'їда­ли гле­чи­ки й один пе­ре­ки­ну­ли; дірка в приг­ре­биці вже з місяць не­за­роб­ле­на, - ска­за­ла Ки­ли­на.

    - Бодай ті ко­ти ви­щез­ли й по­виз­ди­ха­ли. Біжи на місто до жи­да та за­раз, за­раз дос­тань вер­шечків, - ти­хо ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Килина оббіга­ла по­ло­ви­ну жидівських хат, до­ки знай­шла вер­шечків до кофію.

    В залі гості за­ша­руділи но­га­ми, за­ше­лестіли сук­ня­ми.

    - Візьму я папіро­су, - бу­де більше ши­ку, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. І, взяв­ши в зу­би папіро­су, во­на ти­хо-ти­хо по­во­лок­ла дов­гий чор­ний шлейф у за­лу. Тільки що во­на пе­рецілу­ва­лась з да­ма­ми, в за­лу дрібненькою хо­дою, не­на­че вко­ти­лась на коліща­тах, вбігла Нас­тя, зро­би­ла граціозний за­гальний поклін і поцілу­ва­лась з да­ма­ми. До неї підсту­пив Гус­тав і по­дав їй бу­кет. Нас­тя виг­ну­ла талію, як ма­за­на кицька ви­ги­нає спин­ку, й взя­ла бу­кет. Гер­ман по­дав бу­кет Ба­ла­бу­шисі. Во­на осміхну­лась і не­на­че по­мо­лод­ша­ла. Бу­ке­ти бу­ли скла­дені з чу­до­вих ор­гиній, астр та лев­коїв. На бо­ках бу­кетів бу­ли вик­ла­дені з білих дрібненьких квіто­чок по­чат­кові бук­ви ймен­ня й фамілії Насті й Ба­ла­бу­ши­хи. Нас­тя приміти­ла ті бук­ви, ки­ну­ла ка­ри­ми очи­ма на Гус­та­ва, і в неї по­чер­воніли не тільки що­ки й лоб, але навіть кінчи­ки вух.

    - Ограбували ви свій квітник на бу­ке­ти, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, поп­ро­сив­ши гос­тей сісти й ско­са пог­ля­да­ючи на чис­тенькі, але прос­тенькі кос­тю­ми на німке­нях.

    - В нас ду­же квіток. Ми всі лю­би­мо квіток, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша.

    - Я сам ко­паю, сію й сад­жу цілу вес­ну, - ска­зав Гус­тав.

    - І я так са­мо: ціле літо по­ли­ваю са­ма й по­лю, - ска­за­ла Нас­тя.

    Вона лю­би­ла тільки рва­ти квітки та ро­би­ти бу­ке­ти, але зро­ду їх не са­ди­ла й не по­ло­ла.

    Настя пок­ла­ла бу­ке­ти на фор­теп'яні. По залі пішли тонкі па­хощі од ре­зе­ди та лев­коїв.

    - А ваш муж здо­ро­вий? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха в ди­рек­торші.

    - Мус здо­ро­вий, здо­ро­вий! Вже пог­на­ли пас­тись в тра­ву, - ска­за­ла ди­рек­тор­ша, змішав­ши му­жа з ко­нем, кот­рий звав­ся Му­сом і кот­рий і справді не­дав­но тро­хи не здох.

    Герман і Гус­тав за­ре­го­та­лись і пе­ре­ло­жи­ли ма­тері Ба­ла­бу­шині сло­ва по-німецькій. Ди­рек­тор­ша й собі за­ре­го­та­лась.

    - Гарний у вас фор­теп'ян, - ска­зав Гус­тав.

    - Фортеп'ян не по­га­ний, та з ме­не не ве­ли­ка му­зи­кант­ша. Я по­га­ненько граю, хоч ду­же люб­лю му­зи­ку, - ска­за­ла Нас­тя.

    Густав одс­ло­нив віко фор­теп'яна й взяв кілька акордів.

    - Сідайте та заг­рай­те без це­ре­монії! - прип­ро­шу­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Густав сів і заг­рав яко­гось прос­тенько­го вальса. Ди­рек­тор­ша й Амалія пох­ва­ли­ли фор­теп'ян. Нас­тя поп­ро­си­ла Амалію пог­ра­ти. Амалія опи­на­лась, трош­ки за­чер­вонілась і несміли­во прог­ра­ла якусь п'єску, лед­ве до­тор­ка­ючись пальця­ми до клавішів. Па­ничі поп­ро­си­ли Нас­тю заг­ра­ти. Нас­тя й собі дов­генько опи­на­лась, це­ре­мо­ни­лась, од­на­че сіла й не­по­га­но заг­ра­ла варіацію. Мо­лоді гра­лись фор­теп'яном, не­на­че цяцькою.

    - Мосьє Шмідт, сідай­те, та заг­раємо в чо­ти­ри ру­ки, - ска­за­ла Нас­тя, обер­та­ючись до Гус­та­ва. - Я бу­ду гра­ти польку, а ви бу­де­те мені аком­па­ну­ва­ти. Я вам по­ка­жу акор­ди.

    Полька вий­шла в чо­ти­ри ру­ки ду­же ефект­на й го­лос­на. Амалія присіла ко­ло фор­теп'яна по­руч з Нас­тею. За ни­ми сто­яв Гер­ман. Ба­ла­бу­ши­ха за­ди­ви­лась на чу­до­ву куп­ку мо­ло­дих голів і Гус­та­ва та Насті, котрі виг­ля­да­ли з-за цілої го­ри квіток, пок­ла­де­них на фор­теп'яні. Мо­лоді го­ло­ви, рум'яні що­ки та гу­би зма­га­лись кра­сою з свіжи­ми розкішни­ми квітка­ми бу­кетів.

    - Мадам Шмідто­ва, гляньте, яка чу­до­ва куп­ка за фор­теп'яном! Одні бу­ке­ти квіток на фор­теп'яні, другі за фор­теп'яном. Бу­ке­ти, пан­ни й па­ничі! Чи є що кра­ще на світі?

    Мадам Шмідто­ва гля­ну­ла бай­дуж­ни­ми очи­ма на гру­пу й сен­ти­мен­тально зітхну­ла, підняв­ши очі вго­ру.

    - От чу­до­ва гру­па! Я б ви­ши­ла її на по­душці га­ру­сом, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Прав­да, бу­ла б чу­до­ва по­душ­ка?

    - Ой мій бо­же! - знов со­ло­деньким го­ло­сом про­мо­ви­ла Шмідто­ва й за­ко­ти­ла очі під лоб, хоч не доб­ре зро­зуміла Ба­ла­бу­шині сло­ва.

    "Гарного зя­тя бу­ду ма­ти, - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Ко­лись приїду до доч­ки в гості та хоч на­див­лю­ся на йо­го, коч обійму, а мо­же, ко­ли й поцілу­юсь по пра­ву ма­тері".

    Килина при­нес­ла кофій. Вер­шеч­ки тхну­ли цвілим жидівським льохом. Ди­рек­тор­ша й Амалія пи­ли кофій і тро­хи поск­рив­ля­лись. Ба­ла­бу­ши­ха приміти­ла ті гри­ма­си й по­ча­ла за­го­во­рю­ва­ти.

    - Чогось в на­ших корів по­га­не мо­ло­ко. Який­сь та­кий не­гар­ний дух од йо­го. Навіть мас­ло з їх чимсь од­го­ниться. Чи не на­ра­яли б ви мені, ма­дам Шмідто­ва, де-не­будь ку­пи­ти ко­ро­ву?

    - Може, ваші ко­ро­ви па­сут на гіркий траві: є та­кий гіркий тра­ва, ду­же смер­дить, і як той смер­дя­чий тра­ва ззіст ко­ро­ву, то й мо­ло­ко бу­де смер­дит, - ка­за­ла ди­рек­тор­ша.

    Після кофію гості трош­ки по­сиділи й поп­ро­ща­лись. Во­ни про­си­ли до се­бе в гості Ба­ла­бух. Гості сіли в фа­етон й ще раз поп­ро­ща­лись. Ба­ла­бу­ши­ха сто­яла на ган­ку й ще раз гук­ну­ла:

    - Не за­бу­вай­те ж нас! Приїжджай­те до нас як мож­на частіше!

Пошук на сайті: