Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 70)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    Вернувшись у за­лу, Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя за­раз ки­ну­лись до бу­кетів.

    - Мені привіз бу­кет Гус­тав. Ось і підпис є. Чи ви ба­чи­те, ма­мо?

    - А мені привіз Гер­ман. Чи ти ба! Ось і мій підпис, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, за­був­ши, що їй швид­ко бу­де п'ятде­сят років.

    - Ой ма­моч­ко! Та й гар­ний же Гус­тав! - крик­ну­ла Нас­тя. - В чор­но­му уб­ранні він ще кра­щий од Га­ну­ша.

    - О, ні! Га­нуш кра­щий. В Га­ну­ша темні карі очі й пос­тать повніша й пос­тавніша, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - А в Гус­та­ва сині очі, на­че не­бо. Я люб­лю сині очі, - ска­за­ла Нас­тя, ню­ха­ючи бу­кет.

    - Буде, бу­де твій Гус­тав! Тре­ба, до­ню, справ­ля­ти бал.

    - Треба, ма­мо, та ще як мож­на швид­ше. Ой як мені хо­четься по­тан­цю­ва­ти!

    Балабушиха вхо­пи­ла Нас­тю до­ло­ня­ми за що­ки й по­ча­ла її цмо­ка­ти.

    - Золото моє до­ро­ге! Як я бу­ду жи­ти без те­бе, як за­ве­зе те­бе Гус­тав десь да­ле­ко? Ти моя под­ру­га, моя то­ва­риш­ка, моя ма­зу­ха, моя єди­нич­ка! - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, обніма­ючи та цілу­ючи Нас­тю.

    В Насті на очах вис­ту­пи­ли сльози, не­на­че во­на вже зби­ра­лась виїжджа­ти з Гус­та­вом в да­ле­кий край, за гра­ни­цю.

    - Які-то сукні ми спра­ви­мо собі на бал, - по­ча­ла вже кло­по­та­тись Ба­ла­бу­ши­ха. - В яко­го кольору сук­ню я те­бе при­бе­ру, моя до­ню?

    - Мабуть, в ро­же­ву, ле­геньку ба­ре­жо­ву, - ска­за­ла Нас­тя.

    - О, ні! Тре­ба те­бе вбра­ти в якусь до­рож­чу. Я ду­маю зро­би­ти тобі ат­лас­ну білу: білий кольор прис­тає най­кра­ще тобі до ли­ця, бо ти чор­ня­ва; в ро­же­во­му ти бу­деш бліда.

    - То не­хай бу­де біле ат­лас­не, а до гру­дей й до пле­чей приш­пи­ли­мо рожі в зе­ле­но­му листі. Ой як бу­де гар­но!

    - А я ду­маю по­ши­ти собі зе­ле­ну сук­ню, як не ат­лас­ну, то при­най­мні по­по­ло­вині з шов­ком. Прав­да, мені зе­ле­ний кольор прис­тає до ли­ця? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Вам, ма­мо, най­кра­ще в чор­но­му або в сіро­му.

    - Ще що ви­га­дай! Хіба ж пак я та­ка вже ста­ра, щоб уби­ра­тись в чор­не? Мій кольор зе­ле­ний, і я по­шию собі шов­ко­ву зе­ле­ну сук­ню.

    - Але чи дасть па­па гро­шей? На такі сукні гро­шей тре­ба ду­же ба­га­то.

    - Ми па­пи не звик­ли пи­та­ти. Тре­ба, то й нас­та­чай! А нам тре­ба по­ка­за­ти те­бе Гус­та­вові в усій красі. Мо­же, він по­ве­зе те­бе й за гра­ни­цю.

    - Ой ма­моч­ко моя! - крик­ну­ла Нас­тя й ки­ну­лась цілу­ва­ти матір. Дов­го хо­ди­ли во­ни по залі, поб­рав­шись попід ру­ки й ма­ха­ючи розкішни­ми бу­ке­та­ми, до­ки не прий­шов Ба­ла­бу­ха і Ки­ли­на по­да­ла обід.

    Балабушиха ду­ма­ла спра­ви­ти бал во­се­ни, як спа­де жа­ра, щоб не бу­ло важ­ко тан­цю­ва­ти. Щоб не бра­ла нудьга, до­ки нас­та­не те свя­то, Ба­ла­бу­ши­ха з Нас­тею за­ду­ма­ли для роз­ва­ги ви­ши­ва­ти. Нас­тя роз­по­ча­ла ви­ши­ва­ти собі покрівчик на стільчик до фор­теп'яна, а Ба­ла­бу­ши­ха тре­тю по­душ­ку на ка­на­пу, та­ку са­му, яку во­на ви­ши­ла Га­ну­шеві. За ви­ши­ван­ням во­ни при­ду­му­ва­ли собі кос­тю­ми на бал і вилічу­ва­ли, що бу­дуть кош­ту­ва­ти рожі, ат­ласні білі че­ре­вич­ки, гірлян­ди та сукні. Во­ни налічи­ли більше сотні кар­бо­ванців і пос­та­но­ви­ли при­че­пи­тись до Ба­ла­бу­хи.

    - Марку Пав­ло­ви­чу! А ми оце з доч­кою за­ду­ма­ли спра­ви­ти бал. Гус­тав, здається, за­ли­цяється до на­шої Насті. Партія бу­ла б ду­же гар­на. Я ду­маю поп­ро­си­ти на бал на­ших фаб­рицьких знай­омих.

    - Кого? Отих міщан? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Яких міщан? Поп­ро­си­мо ди­рек­то­ра з сім'єю та двох-трьох йо­го знай­омих, кра­щеньких, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Ти не ду­же їх нап­ро­шуй: і так па­рафіяни вже го­мо­нять, що до нас в дім їздять тільки ля­хи та німці. Ти знаєш, що наші ду­ховні див­ляться на фаб­рицьких па­ничів, як на прой­дисвітів та бур­лак. Нам потрібна доб­ра сла­ва для Насті. Бог відає, які там лю­ди на са­хар­нях. Семіна­рис­ти об­ми­на­ти­муть нас, за­го­во­рять, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Нехай го­во­рять! Я за ду­хов­но­го не ду­маю да­ва­ти своєї доч­ки, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Так па­рафіяни од­вер­нуться од свя­ще­ників; а хіба це гар­но? - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Ото й доб­ре. Я й са­ма дав­но од їх од­вер­ну­лась. Але не об тім мо­ва. Тре­ба Насті спра­ви­ти сук­ню, як не шов­ко­ву, то білу ат­лас­ну; та й собі я ду­маю по­ши­ти но­ве уб­ран­ня.

    - Атласну білу сук­ню? Та й ще вечір? А скільки ж во­на кош­ту­ва­ти­ме?

    - Ми полічи­ли з Нас­тею, й ви­хо­дить на всі убо­ри тро­хи більше сотні кар­бо­ванців або й усіх дві.

    - Сто кар­бо­ванців або й двісті!.. - крик­нув Ба­ла­бу­ха й ско­чив з стільця, нев­ва­жа­ючи на свою пос­тать, вже зовсім об­важнілу.

    Він по­чав хо­ди­ти по хаті, пе­рех­няб­лю­ючись на ході.

    - Сто кар­бо­ванців! В ме­не в ки­шені не­ма й двад­ця­ти.

    - То ми на­бе­ре­мо на­бор у Волька, - Волько дасть на кви­ток, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - А хіба в нас і без то­го ма­ло тих квитків: ми ж не­дав­но зап­ла­ти­ли за фор­теп'ян; пла­ти­мо ска­жені гроші Га­ну­шеві за Нас­тині уро­ки му­зи­ки, - го­во­рив з сер­цем Ба­ла­бу­ха, аж жінка й доч­ка зди­ву­ва­лись.

    - Вже як хоч, а нам тре­ба но­вих су­конь. Тре­ба бра­ти на квит­ки.

    - То про­же­ни Га­ну­ша - мен­ше бу­де тра­ти. На­що нам та му­зи­ка? Нас­тя вже вив­чи­лась гра­ти; бу­де з неї.

    Балабушиха по­ду­ма­ла, що во­на більше не ба­чи­ти­ме Га­ну­ша двічі на тиж­день, і ска­за­ла:

    - Ні, ще тре­ба бра­ти уро­ки. Я вмру без му­зи­ки. А ти нам та­ки дай гро­шей.

    - А як не­ма? Лег­ко ска­за­ти - дай. От міща­ни зби­ра­ються по­зи­ва­ти ме­не в мит­ро­по­ли­та за ве­ли­ку пла­ту на тре­би; сам чув сьогодні на ба­зарі, як ме­не ла­яли.

    - Нехай ла­ють, а гроші не­хай пла­тять. А Насті та­ки тре­ба приб­ра­тись, - во­на вже на порі ста­ла, вже до­рос­ла дівчи­на.

    - Про ме­не, як хо­чеш, а я гро­шей не дам, бо не маю. Та й той бал не кар­бо­ван­цем од­бу­деш.

    Балабуха підняв го­лос так, що Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя тільки очі по­витріща­ли на йо­го. Ба­ла­бу­ха знав, що те­пер йо­го жінку не вкра­де той ста­рий німець сто­ляр, що щи­пав її за плечі в ди­рек­то­ра; знав, що во­на не вте­че до батька в Хохітву, бо батько й ма­ти по­мер­ли, - й став сміливіший.

    - Як не да­си нам гро­шей, то ми й самі на­бе­ре­мо на­бор на уб­ран­ня в Волька, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - А як я ска­жу Волькові, щоб він вам нічо­го не да­вав, бо я не бу­ду пла­тить?

    - О, ти цього не зро­биш і не ро­би. Це бу­де скан­дал, а в те­бе - доч­ка.

    - А як зроб­лю? Де я вам на­бе­ру тих гро­шей? Не до­мо­ви­ки ж мені но­сять гроші!

    - Господи! Я не знаю, що ти за лю­ди­на. Як­би не бу­ло тре­ба, я б тобі не го­во­ри­ла й не про­си­ла. А ми все-та­ки по­шиємо собі ат­ласні сукні.

    Балабуха хо­див по хаті й сопів. В йо­го ли­це на­ли­лось кров'ю, а потім зблідло. Вид­но бу­ло, що він не жар­ту­вав. Нас­тя по­ду­ма­ла, що вже й не бу­де ба­лу, й по­ча­ла пла­ка­ти. За нею по­ча­ла го­во­ри­ти крізь сльози й ма­ти. Доч­ка так вже звик­ла ма­ри­ти за білу ат­лас­ну сук­ню, що їй зда­ва­лось, ніби та сук­ня вже при­рос­ла до неї. Ба­ла­бу­ши­ха спа­ла й ба­чи­ла се­бе й в снах в зе­леній блис­кучій сукні в кад­рилі з Га­ну­шем або хоч з німцем сто­ля­ром. Во­ни підня­ли гвалт крізь сльози.

    - Ти хо­чеш, щоб твоя доч­ка вби­ра­лась, як стар­чи­ха, зос­та­лась ста­рою дівкою? Це безг­луз­дя! - ре­пе­ту­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Хто ж цього хо­че? Але мені здається, що мож­на вий­ти заміж і без ат­лас­ної сукні, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    - Еге! Спро­буй вий­ди заміж в пістрьовій сукні! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Мені заміж не ви­хо­ди­ти, а Нас­тю ніхто ж не вби­рає в пістрю. Справ для неї якусь де­шев­шу сук­ню, са­ма вбе­рись в ста­ру; хіба ж в те­бе ма­ло су­конь?

    - Ти хо­чеш за­на­пас­ти­ти вік своїй ди­тині, хо­чеш за­пер­ти її в мо­нас­тир! Ти нас хо­чеш по­ро­би­ти чер­ни­ця­ми, про­хач­ка­ми! - ре­пе­ту­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Балабуха мах­нув ру­кою й втік в кабінет. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя дов­го сиділи й мов­ча­ли.

    - Знаєш що, Нас­те? Замк­ну я ша­фу й не дам йо­му горілки. Не бійсь, на горілку для се­бе не шко­дує гро­шей: що бо­жо­го дня хи­лить по дві чар­ки пе­ред чаєм, по дві до обіду, ще й після обіду од­ну.

    - А чай па­па усе п'є з ро­мом. Хіба ма­ло йде гро­шей на ром? - обізва­лась Нас­тя, вти­ра­ючи сльози.

    - А не дам я йо­му й ро­му й горілки! Доб­ре, що ти при­га­да­ла, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Пошук на сайті: