Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 72)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5534
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5865
    "3нать, ме­не не по­ва­жа­ють оці німкені: пов­би­ра­лись, не­на­че на по­хо­рон", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    З при­хо­жої вхо­див дов­гий ряд гос­тей, дов­гий, не­на­че йо­му й кінця не бу­ло. Увійшов фран­цуз, потім ста­рий німець Мон­таг, а за ним ще який­сь мо­ло­дий німець, три са­ха­ро­ва­ри з сусідньої хохітвянської са­харні та три по­ля­ки. В кінці всього увійшли несміли­во якісь два сто­ля­ри, старі німці в за­яло­зе­них сюр­ту­ках і в та­ких ста­ро-мод­них узеньких шта­не­ня­тах, що їх сухі тонкі но­ги бу­ли схожі на ца­пині. Здо­рові чо­бо­ти прос­тої ро­бо­ти бу­ли обх­ва­чені штриб­ка­ми. Че­рез узькі ру­ка­ви стриміли гострі лікті.

    В за­лу всу­ну­лась вся ми­ронівська са­хар­ня, пок­ли­кав­ши з со­бою свою близьку сусіду, хохітвянську са­хар­ню. Ми­ронівські офіціалісти ре­ко­мен­ду­ва­ли ха­зяй­ці своїх знай­омих з хохітвянської са­харні. Ба­ла­бу­ши­ха бу­ла ра­да й привітно по­да­ва­ла ру­ку навіть ста­рим сто­ля­рам в ку­цих шта­не­ня­тах на штриб­ках.

    Вийшов Ба­ла­бу­ха й привітав­ся до гос­тей. Гості за­шуміли, спов­нив­ши всю за­лу, за­го­моніли на уся­ких мо­вах. Ба­ла­бу­ши­ха сіла ко­ло ди­рек­торші й роз­мов­ля­ла з нею. В залі сто­яв який­сь гомін, навіть клекіт, чуд­ний для ву­ха. Убогі сто­ля­ри-німці несміли­во посіда­ли ряд­ком і, пок­лав­ши ру­ки на колінах, мов­ча­ли. Ще за­гур­котіло над­ворі, й в за­лу увійшов англіча­нин з своїм при­яте­лем з хохітвянської са­харні. В кінці всього в од­чи­нені двері увійшов ба­тюш­ка з дру­гої міської церк­ви з си­ном семіна­рис­том. Ба­ла­бу­ши­ха не про­си­ла на вечір ні од­но­го ба­тюш­ки, ні однієї ма­туш­ки. Во­на за­чу­ду­ва­лась от та­кої нес­подіва­ної дис­гар­монії на ба­лу й гля­ну­ла на Ба­ла­бу­ху ду­же сер­ди­то.

    Балабуха знав, яка ком­панія бу­де в йо­го домі, й ти­хенько од жінки зап­ро­сив до се­бе ба­тюш­ку, щоб бу­ло при­най­мні з ким роз­мов­ля­ти.

    - Насте, ви­ходь вже в за­лу! Всі гості з'їха­лись, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха, увійшов­ши в кімна­ту, де сиділа Нас­тя. - Ну та й гос­тей нак­ли­ка­ла я тобі! А який гар­ний Га­нуш, який уб­ра­ний! Яка йо­го пос­тать у фра­ку!

    - А Гус­тав у фра­ку чи ні? - спи­та­ла Нас­тя.

    - Атож! Там у залі чис­та заг­ра­ни­ця. Мені зда­лось, що я не в Бо­гус­лаві, а десь в Па­рижі або в Римі.

    - Ой піду й я мерщій в ту заг­ра­ни­цю! - ска­за­ла Нас­тя.

    - Але ко­ли б ти зна­ла моє го­ре: в за­лу при­пер­ся за­ро­сянський по­пи­ще та ще й з си­ном. Оце так оказія!

    - Невже? По­га­ний знак при ви­ході з по­пом стріну­тись! - ска­за­ла Нас­тя й за­ду­ма­лась.

    - От і ви­га­да­ла, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха й за­ту­ли­ла Насті ро­та пальця­ми.

    Музики заг­ра­ли марш.

    - Виходь, Нас­те: са­ме доб­рий час, - му­зи­ки гра­ють марш. Більше бу­де ефек­ту!

    Настя увійшла в за­лу про­вор­ненько, але не ду­же швид­ко, са­ме так, як прис­та­ва­ло до сукні з шлей­фом. Клекіт в залі в од­ну мить за­тих. Всі обер­ну­ли очі на Нас­тю. Старі сто­ля­ри в ку­цих на­тяг­ну­тих рей­ту­зах схо­пи­лись з місця й ви­тяг­лись, не­на­че пе­ред ди­рек­то­ром. Нас­тя привіта­лась з да­ма­ми й ста­ла ко­ло сто­ла. До неї по­тяг­ла­ся дов­га про­цесія з двох са­ха­рень. Одні по­да­ва­ли їй ру­ки, бідніші німці цілу­ва­ли її в білу ру­ка­вич­ку. Жи­ди уро­чис­то дер­ли смич­ка­ми по скрип­ках; конт­ра­бас прих­кав, не­на­че хто гу­пав довб­нею в дош­ку. Му­зи­ки пе­ре­но­си­ли дум­ку в корч­му; зда­ва­лось, ніби десь за стіною дівча­та й хлопці тан­цю­ють ко­зач­ка.

    - Та й гу­пає ж Янкіль! Ця му­зи­ка тоді най­кра­ще грає, як не грає, - обізвав­ся ба­тюш­ка, в кот­ро­го нер­ви бу­ли ду­же слабкі.

    Настя привіта­лась до всіх і сіла ко­ло Амалії. Во­ни обидві мов­ча­ли й тільки ди­ви­лись од­на на дру­гу, бо Амалія бу­ла для Насті німа, а Нас­тя для Амалії - так са­мо німа. В залі підняв­ся клекіт на вся­ких мо­вах. Нас­тя ог­ля­ну­ла за­лу, й їй зда­лось, що во­на й справді за гра­ни­цею. По­да­ли чай. Гості розб­ре­лись по залі. Нас­тя, на­мов­чав­шись всмак з Амалією, тро­хи не позіхну­ла й вста­ла. До неї підійшов Гус­тав. Нас­тя оки­ну­ла оком йо­го пос­тать і тро­хи не вмер­ла. Во­ни по­ча­ли гу­ля­ти по залі.

    - Ваша Нас­тя бу­де ко­роль ба­лу, - про­мо­ви­ла ди­рек­тор­ша до Ба­ла­бу­ши­хи.

    Балабушиха осміхну­лась, оки­ну­ла оком за­лу й тоді тільки приміти­ла, що па­ничів бу­ла пов­на за­ла, а дам всього п'ять, при­да­ючи до гур­ту й ста­ру ди­рек­тор­шу.

    "Боже мій! Ад­же ж моїй Насті не бу­де над ким ко­ро­лю­ва­ти, хіба над ста­рою ди­рек­тор­шею та німою фран­цу­жен­кою. З ким же бу­дуть тан­цю­ва­ти мої ка­ва­ле­ри? От тобі бу­де бал!"

    Балабушиха вста­ла, кив­ну­ла на Нас­тю, й во­ни вий­шли з за­ли.

    - Моя ми­ла Нас­те! Чи ти знаєш, що на на­шо­му балі не­ма дам?

    - І справді! А я й не приміти­ла, - ска­за­ла Нас­тя.

    - Ти, сер­це, за своїм Гус­та­вом ніко­го не примічаєш. Їй-бо­гу, за­бу­ла поп­ро­си­ти на бал дам. І навіщо бог сот­во­рив тих гид­ких дам? Чом на світі не одні тільки ка­ва­ле­ри? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    - Та ко­ли вже бог сот­во­рив дам, то тре­ба й їх про­си­ти на бал. Пишіть за­раз, ма­мо, до двох док­торів, до ста­но­вої та до… ма­туш­ки.

    - Ой, до ма­туш­ки не хо­чу пи­са­ти. В од­но­го док­то­ра три старі пан­ни, в дру­го­го - дві, так са­мо вже підтоп­тані та до­ход­жалі, та, мо­же, прий­де ста­но­ва з доч­кою, - та й бу­де, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Але сядь, до­ню, та са­ма на­пи­ши, бо я за­бу­ла й пе­ро в ру­ках дер­жа­ти.

    Настя сіла ко­ло сто­ли­ка й на­пи­са­ла лис­ти. Ба­ла­бу­ши­ха підпи­са­лась і на­ро­би­ла гра­ма­тич­них по­ми­лок в підписі тро­хи не в кожній букві.

    - Ну, це бу­ла б шту­ка! Доб­ре, що ви, ма­мо, зав­ча­су зга­да­ли, - ска­за­ла Нас­тя, вста­ючи з-за сто­ли­ка.

    Через го­ди­ну поп­риїжджа­ли да­ми. Після чаю Гус­тав звелів заг­ра­ти вальс, об­хо­пив за талію Нас­тю гнуч­кою ру­кою, й лег­ким вітром по­летіла мо­ло­да чу­до­ва па­роч­ка по залі. Білі Нас­тині ніжки ми­готіли, не­на­че вес­ня­на блис­кав­ка в лег­ких хма­рах ат­лас­но­го шлей­фа. Каш­та­но­ва ку­че­ря­ва го­ло­ва Гус­та­ва гар­монізу­ва­ла з чор­ни­ми дрібни­ми ло­ко­на­ми кла­сич­ної Нас­ти­ної го­лов­ки. Її біла ма­то­ва шия пе­ре­ли­ва­лась чу­до­ви­ми сутіня­ми, як ат­лас її білої сукні. Граціозна пос­тать мо­ло­до­го верт­ко­го та жва­во­го хлоп­ця в чор­но­му уб­ранні бу­ла ніби висіче­на з тем­но­го мра­мо­ру. Па­ра ка­рих блис­ку­чих ве­ли­ких очей бриз­ка­ла іскра­ми; па­ра синіх очей ти­хо світи­лась, не­на­че ран­ня зірка: зда­ва­лось, ніби яс­ний пал­кий день об­няв­ся з ти­хою зо­ря­ною ніччю, ніби вечірня зо­ря в тем­но­му небі зійшлась до­ку­пи з ранньою зо­рею в біло­му світі но­во­го дня, в бу­кеті ро­же­вих лег­ких хма­рок.

    - Правда, чу­до­ва па­роч­ка! - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха до ди­рек­торші, зро­бив­ши со­лод­ку міну й з щи­рим по­чу­ван­ням по­ка­зу­ючи на Нас­тю та Гус­та­ва.

    Директорша тільки по­хи­та­ла го­ло­вою, ніби го­во­ря­чи: "Ой гарні во­ни обоє, ой які гарні!"

    Густав по­дя­ку­вав Насті. До неї за­раз при­летів Га­нуш і вхо­пив її в свої довгі дужі ру­ки; йо­го ве­лич­на го­ло­ва з ціли­ми хви­ля­ми яс­них ку­черів яс­но виріза­лась про­ти білих стін. Ви­со­кий лоб заб­ли­щав. Муж­ня пос­тать, кот­ра вже на­ли­ва­лась і зміцніла, ще ясніше вис­ту­пи­ла се­ред прос­тор­ної за­ли, не­на­че на освіченій сцені. В йо­го ру­хах бу­ло більше грації, плав­кості, ніж в Гус­та­ва. Ба­ла­бу­ши­ха за­ди­ви­лась на йо­го ду­жу стать і граціозний стан і зітхну­ла з са­мої гли­би­ни.

    "Чом я не та­ка мо­ло­да, як Нас­тя, як я бу­ла ко­лись? Чом лю­ди­на не повік мо­ло­да, не повік цвіте? На­що одцвіта­ються пишні квітки?" - ду­ма­ла во­на, схи­лив­ши го­ло­ву.

    Вона гля­ну­ла, як Га­нуш об­няв тон­кий Нас­тин стан, як йо­го довгі пальці вп'ялись в її талію, й во­на жал­ку­ва­ла, по­за­ви­ду­ва­ла Нас­тиній красі й мо­ло­дості.

    По залі за­во­ру­ши­лись па­ри. Фаб­рицькі ка­ва­ле­ри з нудьги не­на­че ха­па­лись на­тан­цю­ва­тись. Вся прос­тор­на за­ла не­на­че зак­ру­ти­лась, за­вертілась. Семіна­рист підійшов до Насті. Нас­тя не пішла з ним у та­нець. Старі сто­ля­ри дов­го сиділи, але в кінець усього й їх узя­ла охо­та до танців. Один ста­рий насмілив­ся-та­ки підійти до Насті й прос­тяг до неї тонкі сухі ру­ки, не­на­че ца­пині ніжки. Нас­тя пішла з ним тан­цю­ва­ти. Ста­рий ніби бри­кавсь своїми тон­ки­ми но­га­ми та здо­ро­ви­ми чобітьми ко­ло Насті, не­на­че ху­дий жидівський цап сп'явся до граціозної Нас­ти­ної пос­таті, як до пиш­но­го ку­ща рож.

    "Ой яка кар­люч­ка тан­цює зо мною! - по­ду­ма­ла Нас­тя. - Але хоч і кар­люч­ка, а все-та­ки заг­ра­нич­на, - й це мені приємно".

    В кінці ба­лу та кар­люч­ка поп­ро­си­ла Ба­ла­бу­ши­ху на кад­риль. Ба­ла­бу­ши­ха по-царській по­ход­жа­ла з кар­люч­кою в кад­рилі, хоч за­ту­ля­ла ніс хус­точ­кою: од ста­ро­го німця ду­же тхну­ло та­ба­кою. Після ста­ро­го німця Га­нуш зми­ло­сер­див­ся над Ба­ла­бу­ши­хою й пішов з нею в кад­риль. Ба­ла­бу­ши­ха не­на­че ожи­ла й за­ся­ла, і по­ду­ма­ла собі: "А мо­же! А мо­же! Всього бу­ває на світі!" Ба­ла­бу­ши­ха тан­цю­ва­ла й очей не зво­ди­ла з Насті. Нас­тя най­більше й най­частіше тан­цю­ва­ла з Гус­та­вом. 3да­ва­лось, ніби він не ви­пус­кав її з рук.

    "Слава бо­гу, сла­ва бо­гу! Не про­па­ла ат­лас­на сук­ня, не про­па­ли ат­ласні че­ре­вич­ки", - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Опівночі по­да­ли ве­че­рю. Гос­тей бу­ло ба­га­то. Ввесь на­товп не помістивсь за сто­лом. Па­ничі по­па­ру­ва­лись у залі з пан­на­ми й при­но­си­ли їм ту­ди стра­ву. Гус­тав сів з Нас­тею уд­вох ко­ло ма­ленько­го сто­ли­ка під дзер­ка­лом. Ба­ла­бу­ши­ха гля­ну­ла че­рез двері й морг­ну­ла очи­ма на Нас­тю. Нас­тя приж­му­ри­ла оч­ки до ма­тері.

    "Слава бо­гу: не дур­но-та­ки Ба­ла­бу­ха два дні горілки не пив. Чу­до­во­го зя­тя бу­ду ма­ти", - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Гості з го­лод­ни­ми шлун­ка­ми пот­ро­щи­ли ве­че­рю до ос­таннього шмат­ка хліба, до рісоч­ки й після ве­чері пішли знов в та­нець, вже зовсім не по-заг­ра­нич­но­му. Од­на кар­люч­ка за­че­пи­лась за­каб­лу­ком за Нас­ти­ну сук­ню й роз­дер­ла її вни­зу. Дру­га кар­люч­ка нас­топ­та­ла Ба­ла­бу­шисі за­каб­лу­ком на пальці з мо­год­зу­ля­ми так, що во­на аж ухо­пи­лась ру­кою за но­гу. В кінець усього сто­ляр Мон­таг по­ка­зав на стіні зай­чиків і ста­ро­го сільсько­го вчи­те­ля-німця. Гості роз'їха­лись вже світом. Дру­го­го дня Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя спа­ли цілий день до са­мо­го ве­чо­ра.

    Цілу зи­му їзди­ли Гус­тав та Гер­ман в гості до Ба­ла­бу­хи як близькі сусіди. На різдво й в м'ясниці Ба­ла­бу­ши­ха да­ва­ла ра­ди Гус­та­ва ве­чо­ри. Діло не­чеб­то зовсім ішло вже до вінця, як зда­ва­лось Ба­ла­бу­шисі.

    Але раз після ве­ли­код­ня Ба­ла­бу­ши­ха поїха­ла з Нас­тею в гості до Шмідта. Вес­на сто­яла у всій красі. Нас­тя аж па­лах­котіла од ко­хан­ня до Гус­та­ва. Ба­ла­бу­шисі хотілось хоч всмак на­ди­ви­тись на Га­ну­ша. З-за лісу за­чорнів ви­со­кий стовп са­харні. Пиш­на вес­ня­на го­ди­на спри­яла їх ве­се­лим по­чу­ван­ням і гар­монізу­ва­ла з ни­ми.

    - Коли б ти, Нас­те, зна­ла: як уг­ляд­жу я са­хар­ню, то не­на­че п'яни­ця вгля­дить корч­му, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха тро­хи вульгар­но.

    - А я як уг­ляділа той чор­ний стовп, то мені зда­ло­ся, що він заквітча­ний ро­жа­ми. Мені чо­гось здається, що тут десь пах­не ре­зе­да, - ска­за­ла Нас­тя.

    Вони в'їха­ли на фаб­рицький двір і ста­ли ко­ло ди­рек­то­ро­во­го дво­ра.

    - Мабуть, вже зацвіли вес­няні квітки в ди­рек­то­ровім квітни­ку, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха. - Отам, ма­буть, са­ме кра­су­ються чу­дові квітни­ки на зе­леній тра­виці, повні тюльпанів, нар­цисів та півоній… Ой які там гарні клум­би! Я б їх ви­ши­ла на по­душці. А ти, Нас­те?

    - І я б ви­ши­ла. А побіжім та хоч гляньмо че­рез час­токіл.

    Вони побігли й заг­ля­ну­ли че­рез час­токіл в квітник. Квітник був навіть не ско­па­ний. Зем­ля на гряд­ках чорніла, й доріжки вже за­рос­та­ли бур'яном. Ко­ши­ки-клум­би бу­ли по­рожні. Тюльпа­ни та лелії бу­ли навіть по­ви­ко­пу­вані. Хвіртка бу­ла од­чи­не­на. В клум­бах без­кар­но ри­ли зем­лю свині.

    - Що це за ди­во? Чом це Гус­тав та Гер­ман не опо­ря­ди­ли й досі квітни­ка? - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

    Вони увійшли в при­хо­жу, роз­дяг­ли­ся, повіша­ли оде­жу на кілоч­ках і про­жо­гом убігли в за­лу. Нас­тя ду­ма­ла стріну­ти Гус­та­ва, Ба­ла­бу­ши­ха - Га­ну­ша.

    Зала бу­ла по­рож­ня, не­на­че пуст­ка. З дру­гої кімна­ти вий­шов сто­рож, який­сь дід, не­чу­пар­ний, ще й вид­ро­окий.

    - Що це за ди­во? - крик­ну­ла Нас­тя й по­чу­ти­ла, що її сер­це затріпа­лось в гру­дях, не­на­че з пе­ре­ля­ку.

    - Де ділись Шмідти? - спи­та­ла Ба­ла­бу­ши­ха в сто­ро­жа.

    - Вчора виїха­ли чи за гра­ни­цю, чи в Вар­ша­ву; бог йо­го знає ку­ди. Тут заїжджав до ди­рек­то­ра наш пан, та як по­ча­ли швар­готіти, та як по­ча­ли кри­ча­ти та зма­га­тись, та тро­хи не по­би­лись. А дру­го­го дня ди­рек­тор зняв­ся з місця та й виїхав по­хап­цем з сім'єю десь да­ле­ко за гра­ни­цю, чи що, - ска­зав сто­рож.

    Настя, як сто­яла, так і впа­ла до­до­лу, зомлівши. Ба­ла­бу­ши­ха, си­дя­чи на низько­му одвіркові на вікні, схи­ли­ла го­ло­ву до стіни.

    - Води! При­не­си, діду, мерщій во­ди! - крик­ну­ла во­на з вікна. Дід по­чим­чи­ку­вав і приніс ку­холь во­ди. Ба­ла­бу­ши­ха на­пи­лась, потім прис­ну­ла з ро­та во­дою в ли­це Насті. Нас­тя розп­лю­щи­ла очі. Ба­ла­бу­ши­ха ви­ве­ла її попід ру­ки й по­са­ди­ла на по­воз­ку. Во­ни вер­ну­лись, пря­му­ючи "з-за гра­ниці" в Бо­гус­лав, вбиті го­рем.

    - Поїхали й навіть з на­ми не поп­ро­ща­лись, - за­го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха вже аж під лісом.

    Настя й сло­ва не ска­за­ла, тільки пла­ка­ла.

    А був­ший на ба­лу в Ба­ла­бу­ши­хи семіна­рист, сер­ди­тий на заг­ра­нич­ний Ба­ла­бу­шин бал, поїхав до Києва й в класі з ка­фед­ри оповістив усім то­ва­ри­шам за той бал і за те, як Нас­тя й її ма­ти нех­ту­ва­ли семіна­рис­та­ми й гу­ля­ли з фаб­рицьки­ми па­ни­ча­ми та з сто­ля­ра­ми-німця­ми. Од то­го ча­су до Ба­ла­бу­хи в ха­ту не заг­ля­нув ні один семіна­рист.

    Настя дов­го після то­го жда­ла же­нихів. Ще вісім років Ба­ла­бу­ши­ха ва­ри­ла з Нас­тею ва­рен­ня, ви­ши­ва­ла усякі квітки та чи­та­ла "Соб­ра­ние иност­ран­ных ро­ма­нов". З го­ря та з ве­ли­кої нудьги за ми­лим Гус­та­вом Нас­тя нав­чи­лась ку­рить, а сусіди ти­хе­сенько го­во­ри­ли, що во­на по­таєнці навіть пи­ла з ма­мою пунші з ро­мом, тільки ле­ге­сенькі. В довгі зимні ве­чо­ри Нас­тя виг­ра­ва­ла на фор­теп'яні усякі фан­тазії, а ма­ти хо­ди­ла по залі, слу­ха­ла му­зи­ку й пе­ре­ду­му­ва­ла все своє жит­тя, свої ра­дощі й свої при­го­ди. Че­рез вісім років в Бо­гус­лав приїхав не­мо­ло­дий ста­но­вий, удівець, та ще й з трьома дітьми. Нас­тя йо­му спо­до­ба­лась, і ста­но­вий зас­лав до неї ста­ростів. Ба­ла­бу­ши­ха, при­дер­жу­ючись ви­що­го то­ну, не звеліла справ­ля­ти сільсько­го буч­но­го весілля з му­зи­ка­ми й тан­ця­ми. Мо­лоді прий­шли од вінчан­ня, ви­пи­ли шам­пансько­го, по­ве­че­ря­ли в ма­ленькій ком­панії рідні, й пішла Нас­тя на го­то­ву сім'ю вже літнього прис­тар­ку­ва­то­го удівця. Ви­ряд­жа­ючи з до­му Нас­тю, Ба­ла­бу­ши­ха гірко пла­ка­ла.

    - Прощай, моя до­ро­га до­ню, моя при­ятелько! Те­пе­реч­ки я зос­та­нусь са­ма в хаті, як би­ли­на в полі. Я з твоєю мо­лодістю не­на­че вдру­ге пе­ре­жи­ла й пе­ре­бу­ла свою мо­лодість, - го­во­ри­ла Ба­ла­бу­ши­ха, ви­ряд­жа­ючи Нас­тю.

    Балабуха не спромігся да­ти за Нас­тею при­да­но­го ні мідно­го ша­га й тільки на­да­рив своїм бла­гос­ло­вен­ням на до­ро­гу.

    Балабуха по­сивів і став аж білий. Ба­ла­бу­ши­ха по­марніла й зсох­лась, як опеньок, але й в ста­рості зос­та­лась про­вор­ною та го­во­рю­чою. На сьомо­му де­сят­кові во­на по­чу­ва­ла, що її си­ли слабіша­ють, фан­тазія зга­сає і за­ми­рає, сон тікає од неї. Во­на про­ки­да­лась вночі, в чет­вертій, навіть в третій го­дині, а щоб підси­ли­ти свої нер­ви й прог­на­ти нудьгу, чо­ти­ри ра­зи на день пи­ла чай. Най­мич­ка ча­сом став­ля­ла для неї са­мо­вар в глу­пу північ. Здається, Оле­ся тільки й жи­ла чаєм та тю­тю­ном. Папіро­си во­на ку­ри­ла сли­ве цілий день. І те­пер во­на лю­бить ве­се­лу мо­ло­ду ком­панію, цілі ве­чо­ри ди­виться, як тан­цю­ють та бав­ляться мо­лоді па­ничі та пан­ни, слу­хає му­зи­ку та все чи­тає ро­ма­ни. Не­важ­ка на­ука, без­робітне жит­тя на дов­гий час збе­рег­ли її си­ли. Ба­ла­бу­ха вже ог­лух, але ще й досі доб­ре ба­чить. В Ба­ла­бу­ши­хи навіть цілі усі зу­би. Во­на ду­же не лю­бить ні го­во­ри­ти, ні навіть слу­ха­ти за смерть.

    

    1881

 

Сторінка 72 з 72 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 > У кінець >>

Пошук на сайті: