Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5541
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5871
    Прокопович увійшов з гос­тем в світли­цю. Знов по­ча­ли на­ли­ва­ти та ви­пи­ва­ти по чарці. Мос­са­ковський сидів, пок­лав­ши ру­ки на коліна, і лед­ве насмілю­вав­ся підвес­ти віка й ки­ну­ти очи­ма на Они­сю. Они­ся приміти­ла, що чо­гось втра­ти­ла при­род­же­ну сміливість. Во­на сиділа мовч­ки й собі спус­ти­ла очі до­до­лу. Дру­гих же­нихів во­на са­ма зачіпа­ла в роз­мові, сміли­во го­во­ри­ла з ни­ми, жар­ту­ва­ла, навіть глу­зу­ва­ла з їх. Те­пер во­на по­чу­ва­ла, що не сміє чо­мусь сло­ва про­мо­ви­ти.

    "Що це зо мною? - по­ду­ма­ла Они­ся. - Чи вже ж я зля­ка­лась цього дя­ка?"

    Старий Про­ко­по­вич по­чав за­тя­га­ти на гла­си, ви­пив­ши ча­рок з де­сять нас­той­ки з пер­цем. Мос­са­ковський сидів і не смів го­ло­сом по­вес­ти. Він по­сидів, по­мов­чав і пе­ред ве­чо­ром поп­ро­щав­ся й поїхав.

    - Чи приїде, чи не приїде вдру­ге? - про­мо­ви­ла са­ма до се­бе Про­ко­по­вич­ка.

    Онися зап­лю­щи­ла очі, роз­ве­ла пальці обох рук, потім пок­ру­ти­ла па­лець кру­гом пальця й за­га­да­ла, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтя­ми.

    - Приїде, - крик­ну­ла во­на й підско­чи­ла.

    - Побачимо, - ска­за­ла ма­ти. - Їзди­ли ака­демісти, а те­пер по­ча­ли їзди­ти до те­бе дя­ки.

    Пішли дні за дня­ми. Они­ся по­чу­ва­ла, що во­на чо­гось ніби жде Мос­са­ковсько­го, що він не ви­хо­дить у неї з дум­ки. Ми­нув тиж­день, нас­та­ла су­бо­та. Они­ся ки­ну­лась са­ма підма­зу­ва­ти та при­би­ра­ти в по­ко­ях, ви­ша­ру­ва­ла жов­тим піском поміст, по­ми­ла вікна, по­ви­ти­ра­ла об­ра­зи, повіша­ла на об­ра­зи най­кра­ще ви­ши­вані руш­ни­ки; на вікнах пос­та­ви­ла склян­ки з квітка­ми… Нас­та­ла неділя. Они­ся вста­ла удосвіта, приб­ра­лась в но­ву плах­ту, при­че­пу­ри­лась, наділа на го­ло­ву всі стрічки й квітки й пішла до церк­ви. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що Мос­са­ковський до­кон­че приїде до церк­ви, що во­на йо­го там по­ба­чить.

    Служба одійшла, а Мос­са­ковський не приїхав. Они­ся сіла обіда­ти, їла як не їла й по обіді пішла в са­док. Во­на гу­ля­ла по горі й усе пог­ля­да­ла за синій ліс, на по­ле за лісом, вкри­те гус­ти­ми ко­па­ми, де вив­ся шлях до Ка­ра­пишів.

    "Чого це я йо­го жду? Нев­же я люб­лю йо­го?" - ду­ма­ла Они­ся, хо­дя­чи по сад­ку. Самі ру­ки не­са­мохіть рва­ли най­кращі квітки й зак­ла­да­ли за стрічки на го­лові, за ко­си. Дов­го хо­ди­ла по са­ду, до­ки сон­це не вда­ри­ло ко­сим промінням по горі й про­ни­за­ло наскрізь са­док, роз­ки­ну­тий по кру­тих бо­ках го­ри. Они­ся прис­лу­ха­лась, чи не за­гур­ко­тить віз за Рос­сю, ко­ло по­ро­га або в дворі. А над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо й душ­но. Во­на вер­ну­лась в по­кої, сіла на ка­напі й смут­но по­хи­ли­ла го­ло­ву.

    - Оце, не­ма з ким чар­ки горілки ви­пи­ти, - ска­зав ста­рий батько. - Ко­ли б приїхав хоч ка­ра­пи­шанський дяк.

    Онися спах­ну­ла. Бліді що­ки од­ра­зу по­чер­воніли. Не встиг батько про­мо­ви­ти ті сло­ва, над­ворі за­та­рах­котів лег­кий візок, заб­ре­ха­ли со­ба­ки.

    - Отже бог гос­тей не­се, - ска­зав Про­ко­по­вич, заг­ля­да­ючи в вікно.

    Онися стри­во­жи­лась. В неї зат­ру­си­лись но­ги так, що во­на лед­ве ма­ла си­ли побігти й по­ди­ви­тись в вікно.

    - Онисю, ста­вай ко­лу­па­ти піч! Приїхав Мос­са­ковський та ще й з бра­том, пев­не, з сва­том, - гук­нув батько.

    Онися зля­ка­лась й зблідла, ніби по­по­лотніла. Во­на вся зат­ру­си­лась, охо­ло­ла й сто­яла на однім місці. Двері в світли­цю рип­ну­ли. На Они­сю чо­гось на­пав та­кий страх, що во­на ки­ну­лась бігти з кімна­ти і втек­ла в са­док.

    "Боже мій! Чо­го це я так зля­ка­лась. Я не по­бо­ялась ака­деміста, а зля­ка­лась цього мо­ло­до­го хлоп­ця", - ду­ма­ла Они­ся, прик­ли­ку­ючи на поміч усю свою сміливість.

    А сміливість не вер­та­лась до неї. Во­на сто­яла над го­рою, вто­пи­ла зля­кані га­рячі очі в зе­ле­ну бе­зод­ню сад­ка, в зе­ле­не ма­ре­во, роз­ли­те над ста­рим де­ре­вом, ди­ви­лась на йо­го й нічо­го не ба­чи­ла. Зе­ле­ний світ дри­жав в її очах, пе­ре­ли­вав­ся, як во­да в Росі, сну­вав, ніби рій зе­ле­ної мош­ки. А Они­ся сто­яла й нічо­го не ро­зуміла. Сон­це ки­ну­ло під яб­лу­ню га­ря­чий промінь. Світ упав на її що­ку, об­си­пав її ніби ог­нем, а во­на нічо­го не по­чу­ва­ла та все ди­ви­лась у зе­ле­ну бе­зод­ню, як у гли­бо­ку річку.

    - Онисю! Они­сю! Де це ти ділась? - гук­ну­ла ма­ти, ви­хо­дя­чи з-за яб­луні. - Чо­го це ти стоїш як стіна? Хо­ди ли­шень у по­кої до гос­тей. Во­ни, пев­но ж, не до ме­не, а до те­бе приїха­ли!

    Онися не­на­че про­ки­ну­лась. Во­на ти­хо пішла в ха­ту за матір'ю, на­че сліпий за по­во­да­та­рем.

    - Оце гар­но! Глу­зу­ва­ла з ака­демістів, а од цього же­ни­ха втікаєш у са­док. Ве­ли­кий пак страх! Не ба­чи­ла зро­ду же­нихів. Ой, уже ж їх пе­ре­ки­ну­лась ціла низ­ка! Іди та ка­жи їм, що хоч.

    Онися ввійшла в світли­цю, згор­нув­ши ру­ки, не­на­че свя­та. В неї в ру­ках бу­ла ви­ши­ва­на хус­точ­ка. Во­на підве­ла очі, приміти­ла свя­ще­ни­ка, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку й не встиг­ла обер­ну­тись, як Мос­са­ковський наг­нув­ся й поцілу­вав її в ру­ку. Во­на по­чу­ла на руці га­рячі, м'які, повні гу­би й по­чер­воніла, як маківка.

    Онися одійшла й сіла на стільці. Во­на лед­ве підня­ла очі на Мос­са­ковсько­го і вгляділа йо­го тихі яс­но-сині очі, ма­то­во-біле ли­це, на кот­ро­му роз­лив­ся ду­же делікат­ний рум'янець. Ясні ку­чері бли­ща­ли наскрізь кру­гом Ха­ри­то­но­вої го­ло­ви про­ти вікна, ку­дою си­пав­ся зо­ло­тим по­ро­хом промінь сон­ця. Мос­са­ковський не зво­див очей з Онисі. Во­на по­чу­ва­ла на своєму лиці йо­го ти­хий пог­ляд, не зна­ла, що ро­би­ти, по­ча­ла щи­па­ти ви­ши­вані на хус­точці квітки. Чер­воні та сині то­роч­ки си­па­лись з хус­точ­ки на її чер­во­ну за­пас­ку.

    - Не рви, доч­ко, хуст­ки, - гріх! Сьогодні неділя, - ска­за­ла ма­ти, лег­ко торк­нув­ши доч­ку пальця­ми по руці.

    Онися пе­рес­та­ла на хви­ли­ну щи­па­ти то­роч­ки на хустці, але не­за­ба­ром знов по­си­па­лись з хуст­ки-му­че­ниці чер­воні та сині нит­ки.

    Хазяїн роз­мов­ляв з приїжджим свя­ще­ни­ком то про се, то про те. Про­ко­по­вич­ка на­ду­лась і сиділа мовч­ки: їй не хотілось ви­да­ва­ти доч­ки за дя­ка. Але сват повів роз­мо­ву про не­давні со­ро­ко­ви­ни по батькові Ха­ри­то­на й за­ки­нув, що гро­ма­да в Вільша­ниці, після по­хо­ро­ну ста­ро­го батька, обібра­ла на па­рафію Ха­ри­то­на. Про­ко­по­вич­ка нас­то­ро­чи­ла ву­ха й по­ве­селіша­ла. Во­на ве­се­ло роз­го­во­ри­лась, ста­ла привітніша й пос­ла­ла Они­сю при­нес­ти най­ліпшої, най­смачнішої на­лив­ки. Гості приміти­ли, що ха­зяй­ка ста­ла добріша, й собі якось роз­во­ру­ши­лись. Ха­ритін ве­се­ло підвів очі й уки­нув кілька слів в роз­мо­ву, але до Онисі не смів він сло­ва про­мо­ви­ти, тільки ди­вив­ся то на її бро­ви, то на чер­воні не­ве­личкі ус­та.

    - Як бог по­мо­же, - ска­зав сват, - то ми оце ви­ря­ди­мо Ха­ри­то­на до Києва. Гро­ма­да вже на­ла­го­ди­лась по­си­ла­ти до вла­ди­ки про­шен­ня, щоб Ха­ритін зос­тав­ся свя­ще­ни­ком на батьківсько­му місці. Як тільки вла­ди­ка зго­диться, то ми, пом'янув­ши батька на со­ро­ко­ви­нах, оже­ни­мо на­шо­го Ха­ри­то­на та й убе­ре­мо йо­го в ря­су.

    - От і доб­ре! Сла­ва бо­гу! - про­мо­вив Про­ко­по­вич. - Бу­де­мо близьки­ми сусіда­ми.

    - Та нам би, па­нот­че, хотілось бу­ти не тільки ва­ши­ми близьки­ми сусіда­ми, але навіть ще ближ­чи­ми людьми; ми хо­че­мо порідни­тись з ва­ми, - ска­зав сват. - У вас доч­ка на ви­данні, а в нас же­них.

    Бліде Они­си­не ли­це спах­ну­ло на­че по­лум'ям. Во­на по­чер­воніла й спус­ти­ла очі до­до­лу. Ру­ки за­мер­ли на хус­точці, й чер­воні й сині нит­ки пе­рес­та­ли си­па­тись на за­пас­ку. Ха­ритін по­чер­вонів і собі, як пан­на, не знав, де діти ру­ки.

    - Як же ви ду­маєте, отець Сте­пан? - спи­тав сват.

    - Я з до­ро­гою ду­шею, але тре­ба спи­та­ти й ма­тері, й доч­ки, - ска­зав Про­ко­по­вич, пог­ля­да­ючи на дам. - Що ти, панімат­ко, ска­жеш? - ска­зав він, обер­та­ючи очі до жінки.

    - Я… як доч­ка ска­же, то так і я, - лед­ве обізва­лась Про­ко­по­вич­ка з не­охо­тою: їй шко­да бу­ло Ба­ла­бу­хи, але во­на зна­ла, що він більше не приїде.

    Діло до­хо­ди­ло до Онисі. Во­на на­си­лу вдер­жа­лась на місці. Їй хотілось схо­пи­тись і втек­ти в са­док.

    - Як же ти ска­жеш, доч­ко? - прос­то спи­тав в Онисі батько.

    - Я згод­жу­юсь, - на­си­лу про­мо­ви­ла Они­ся, не підво­дя­чи очей.

    - Коли так, то, по людсько­му зви­чаю, заміняй­мо свя­тий хліб, а потім тро­хи між со­бою поміркуємо, - ска­зав батько.

    Онися лед­ве пе­ре­ки­ну­лась з Ха­ри­то­ном кілько­ма сло­ва­ми, але во­на вга­ду­ва­ла своїм жіно­чим сер­цем, що Ха­ритін підхо­дить під її зав­зя­ту­щий, ду­жий тем­пе­ра­мент, що во­на бу­де прав­ди­вою гос­по­ди­нею в своїй хаті. Окрім то­го, Ха­ритін ду­же спо­до­бав­ся їй своїм делікат­ним ли­цем і ти­хи­ми синіми очи­ма.

    Поки си­ни справ­ля­ли со­ро­ко­ви­ни по батькові, по­ки за­ру­чив­ся Ха­ритін з Они­сею, по­ки вільша­ницька гро­ма­да на­ла­го­ди­лась пос­ла­ти ста­рос­ту до Києва з про­шен­ням до вла­ди­ки, - ми­ну­ло чи­ма­ло ча­су. А тим ча­сом Ба­ла­бу­ха не сидів дур­нич­ки в своїх Хильках.

Пошук на сайті: