Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Нам нiчого не треба з Європи, окрiм залiзних дорог та ще усяких потрiбок для життя. За духовним хлiбом нам нiчого їздить в Європу! – обiзвалась одна лиса голова.

– Ми вже зовсiм стали європейцями, хоч i самi того не примiчаємо. Тiльки нам потрiбний нацiональний грунт, народ, наша мова, наша рiдна поезiя, – промовив Радюк.

– Якої вам мови ще треба? Нащо вам iнша мова? Це ж недурно, що ви встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепаратизм! – так репетували вони й не могли вгамуваться. Дашкович сидiв i не промовив слова.

– От знайшли якусь нову, опрiчну нацiю. От i знайшли якийсь опрiчний народ! – репетували сивi голови. Воздвиженський встав i махав руками, неначе вiтряк крилами. Ользi стало трохи страшно. А Кованько трохи не прискав од смiху та все торкав лiктем Радюка.

– От послухайте мене! – промовив Радюк. – Я був недавнечко на селi: бачив, яке життя нашого народу; бачив, якi там порядки. Тепер в селах бiльше шинкiв, нiж шкiл. Тi школярi, що виходять з школи, i самi не тямлягь, як себе цiнувать, чи в шаг, чи в карбованець. Вони не поважають народу й своєї нацiональностi i самi не тямлять, що вони за люди! Не народ, а якусь збавлену череду писарiв та панських лакеїв готує тепер народна школа на Українi. А голови обдурюють народ вкупi з писарями й жидами-шинкарями. Жиди поять народ, беруть в засаву часом останню одежину. Люди позичають грошi й дають за проценти своє поле на кiлька год головi та багатирям. Це все я говорю про села. А що сказати про нашi города? про порядки в городах?

Деякi схопились з мiсця й не дали й скiнчить Радюковi.

Погаласувавши, посердившись, всi почали заспокоюваться. В залi стало знов тихо.

– Вибачайте менi! Але менi здається, що все те лихо йде од масонiв, од масонських лож, – промовила Турманша, котра ще пам'ятала масонськi ложi.

– Де там од масонiв! Лучче скажiть – од спiритiв! – сказав Радюк, котрого Кованько торкнув лiктем.

– Це все од масонiв, од масонiв! це не з Парижа, – сказала Турманша.

– Скрутить вас треба залiзними обручами, щоб ви не вигадували нiсенiтницi. Лучче б ви не вчились, лучче б ви нiчого не робили, били байдики, нiж мали б напхать в голови отих iдей! – репетував Воздвиженський.

– Чудно менi таке чуть од професора! – сказав Радюк.

Радюк утомився. В його аж голова заморочилась. Вiн встав з стiльця, одiйшов до вiкна й обперся об одвiрок. В його пiд самим вухом знадвору ревла страшна негода пiзньої осенi. Вiн прислухався, як вiтер змiняв тони, неначе юрба голодних вовкiв: то свистiв, то шипiв гадиною, то вив звiрюкою, то, зiбравши всi сили, гув так, неначе силкувався перекинуть дiм.

Ненароком вiн кинув очима на Ольгу. Вона сидiла мiж iншими, наче квiтка в квiтнику. Вiн втупив свої очi в її променястi очi. Йому так хотiлось знайти в тих очах пораду, спокiй! Ольга одвертала очi од його, i промiння її пишних очей минало його.

Радюк вийшов з гостинної в залу. Вiн згорнув руки й почав ходить по залi, доки трохи не втихомирилась його душа.

З гостинної вийшла Ольга, їй осточортiло слухати старечу розмову й старечу лайку. Радюк пiшов до неї назустрiч i почав з нею ходить по залi.

– Чи чули ви, як тiльки що говорили там, як карали нас, як топтали нас в грязь?

Ольга мовчала. Вона спустила очi додолу. Вiн ждав од неї хоч доброго слова, хоч одного ласкавого слова для себе. А вона мовчала й слова не промовила.

– Чи чули, як нас судили, обговорювали, як знущались над нами без усякої провини? За нами нема зерна неправди, а нас мають за бог зна кого, за якихсь ворогiв всього святого. Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, не оступитесь за мене хоч одним словом?

Ольга ходила, все мовчала, все не пiдводила голови. Радюк хотiв глянуть на її очi, прочитати в їх хоч тiнь прихильностi до своїх думок i не мiг, бо не бачив тих очей.

– Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, встоюватимете за такi думки, за такi гадки, за якi отам тiльки що говорилось?

Ольга все мовчала й не пiдiймала навiть очей. Вона неначе чогось шукала на пiдлозi, так пильно втупила очi в її.

– Так ви встоюєте не за мене? Чи так? Так ви стоїте за їх?

Ольга мовчала й мовчки вийшла до другої кiмнати. "Коли б вона слово промовила, хоч яке-небудь слово!.. Так вона за їх, не за мене!" – подумав Радюк i пересвiдчився, що втратив Ольгу навiки.

"Прощай же, моя любов! Прощай, моє щастя! Прощайте й ви, карi очi! Нащо ж ти, доле, дала нам спiзнатись, коли не судила нам побратись!" – думав Радюк i почув серцем, що втратив велике щастя в життi; навiки марно згинула чиста, як свiт зорi, його любов.

Радюк не сiв, а впав на стiлець. Його лице зблiдло одразу, очi нiби туманом повились. Ольга вернулась з кiмнати, тихо перейшла залу, навiть не глянувши на його, i сховалась за тими дверима, де було свiтло й видно, як удень. Радюковi здалось, що вiн бачить Ольгу, котра вернулась нiби з того свiту. Вона була блiда. Ольга вийшла за дверi й зачинила, i йому здалось, що для його зайшло навiки сонце та вже й не зiйде вдруге.

"Прощай, моя любов! моя чиста, свята, занехаяна любов! Прощайте й ви, чорнi брови й очi зорянi! Прощай, моє дороге щастя!"

Радюк вхопив шапку й похапцем побiг з зали. Його перепинила хазяйка.

– Куди це ви так заранi? Їй-богу, не пущу! I не думайте собi нiчого! – говорила Степанида Сидорiвна.

– Вибачайте менi, будьте ласкавi! Я трохи нiби слабий; менi недобре, – сказав вiн, i Степанида Сидорiвна пойняла вiри, бо його лице було блiде, наче мертве. Радюк бiгцем побiг з Дашковичевого дому, навiть не оглянувсь.

Надворi схопивсь страшний вiтер, налiтав з-за Днiпра на київськi гори, неначе кидалась та сiкалась скажена татарська орда. Дерева коливались, гнулись, аж лущали та скрипiли. Радюк вискочив з гостинної й бiгцем попростував до свого житла якось несвiдомо, механiчно. Вiн навiть не чув, як буря сатанiла, ревла та свистiла, трохи не звалювала його з нiг, i все гнався вулицями, доки не вскочив в свою кiмнатку. Несподiване лихо неначе гналось за ним навздогiнцi, i вiн нiби втiкав од його.

Вiн ускочив у свiй покоїк, засвiтив лампу, впав на лiжко, заплющив очi й одразу нiби замер. Нiякiсiнька думка не ворушилась в його головi. I тiло наче обважнiло й здерев'янiло, i думки наче скам'янiли. Щось нiби дуже важке та завальне нагнiтило його, душило безперестанку й не давало нiякого просвiтку думкам.

Довго вiн лежав i не мiг опам'ятатись. Минула година, минула й друга. Лампа ледве блимала на столi. Запаморочена голова каменем вдавила м'яку подушку, неначе пiрнула в її. Вiтер свистiв та гув, стукотiв, рвав вiконницi нiби руками. Молодий хлопець од скорботи не чув того лютування бурi, не чув стукоту й гуркоту. Вiн задрiмав якоюсь важкою дрiмотою. Йому здавалось, що вiн кудись йде в туманi, хоче вийти з його, силкується вийти, шукав стежки й сам не вiдає, куди йде i кудою йому вийти, никає, блукає навмання.

А туман клубками застеляє стежки, то розходиться поперед його, то знов густiшає й знов спадає поперед його сивими завiсами, стає стiнами й застує йому тихий свiт з неба. От туман нiби звився й пiднявсь угору, i перед ним замиготiли нiби зорi на чорному небi… не зорi, а неначе свiтло в канделябрах, замигали чиїсь обличчя. I одразу блиснули чиїсь пишнi, гострi очi, вигулькнуло чиєсь лице, свiже, неначе весняна перша троянда в зеленому листi.

Радюк зрадiв. Вiн неначе почув солодкий дух майської троянди. Але туман знов насунувсь. I зникло те пишне радiсне обличчя з осмiхом на устах. I важка дрiмота знов пойняла голову й думки… I знову в одну мить нiби пiднялась завiса з туману. Блиснуло синє тропiчне небо. Майнули пальмовi гаї, якiсь велетнi-дерева саме в цвiту, бiлi квiтки магнолiї. Якiсь дивнi птицi, червонi, жовтогарячi, жовтi, запурхали й закричали по тих деревах. На деревах телiпались здоровi квiтки лiан.

Од їх одразу вдарив важкий болотяний дух, неприємний, гидкий, нiби од якоїсь здохлятини та гнилятини. Тi важкi пахощi душили його, от-от мали задушити. Йому вже трудно було дихать. Вiн хотiв втекти будлi-куди, будлi-де сховаться. А квiтки наростали та ряснiшали. Червона птиця несамовито крикнула, неначе навiжена.

Буря iрвонула вiконницю, одчинила її, з усеї сили хрьопнула нею об стiну й страшно гуркнула.