Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Що ти, Ольго, все думаєш? – спитала мати, сидячи на софi й дивлячись на неї.

– То се, то те думаю, а бiльше нiчого, – одказала Ольга.

– Ти щось бачила в садку? Щось таке чула, та не хочеш менi сказати? Еге, так?

– I не чула, й не бачила нiчого такогої – промовила Ольга i знов задумалась.

Не такого мужа, як Радюк, звикла Ольга бачить в своїх мрiях, її iнститутськi мрiї про послiв i графiв давно трохи простигли в звичайному життi, але все-таки вона хотiла буть жiнкою чоловiка поважного i своїми достатками, i чинами. Вона собi уявляла мужа великим, здоровим, з блискучими еполетами, в орденах, ще й до того багатого. Таких людей вона не раз бачила i в iнститутi, i в життi. Вона пам'ятала ще, як бачила у Турман якогось генерала з Петербурга, повновидого, гарного, високого; на його грудях блищали хрести, на плечах сяли еполети. Вона пам'ятала й його веселу розмову, аристократичне горде лице. Ольга зрiвняла з тим iдеалом Радюка, i який вiн здався маленький, низенький, вбогий i дуже просто убраний! Палка фантазiя так ясно намалювала їй той контраст, що вона аж почервонiла, уявивши себе жiнкою Радюка.

– Скажи-бо, Ольго, що ти думаєш? – чiплялась до неї мати, дивлячись, як її лице мiнялось, то блiдло, то червонiло, то нахилялось, то пiдiймалось угору.

– Оце причепились! Не скажу! – сказала Ольга i ще швидше почала никать од кутка до кутка, кидаючи очима на дзеркало, де було видно її всю.

"Не буду я жiнкою Радюка!" – нiби голосно й ясно пiдказала їй неначе над самим вухом думка.

Їй чогось стало жаль Радюка… Вона любила його. Вона одразу пригадала його гарну вроду, його лице в той час, як держала його за руку. Скiльки було любовi в тих ясних очах!

"Навiщо я його стрiла, навiщо я його полюбила? Нащо вiн сповнив моє серце коханням? Хоч би була я впала йому на груди, витягла з його уст перший букет молодої любовi. Коли б не та капосна панiя, що десь узялася на дорiжцi!"

Ольга вхопилась рукою за серце й почувала любов свiжу, як незiрвана квiтка, пахучу, як троянда, солодку, як пахощi бiлої лелiї, i ледве вдержала сльози. Вона почула, що в її душi йде боротьба, що в неї не стає сили, що їй треба чиєїсь поради, i поради доброї, прихильної душi. I мати тут сидiла недалечке, але Ольга не сказала й слова матерi й нiби впала на канапу коло дзеркала.

– Ольго! та скажи-бо, що з тобою дiється? I, господи, яка ти потайна! Може, ти слаба, може, ти застудилась, – чiплялась до неї мати.

– Дайте, мамо, менi спокiй! Я здоровiсiнька, як бачите! – сказала Ольга й почувала, що сльози от-от поллються з очей. Та вона здержала їх i не пустила й сльозинки!

– Ти така червона. Що з тобою? Та кажи-бо! Господи милосердний, що ти за людина!

I мати приклала долоню до лоба, потiм побiгла швиденько, принесла зiбгану хустину, обмочену в одеколон, i хотiла вже обв'язать їй голову.

– Що це ви, мамо! Хочете лiчить зовсiм здорових людей? Я зовсiм здорова, – сказала Ольга вже сердито i при тих словах встала й почала знов ходить по залi.

"Зовсiм, бачу, вона така, яка була колись i я!" – подумала мати й вийшла з зали.

Ользi стало легше. Вона одчинила вiкно й сперлась на лiктi, поклавши лице на долонi.

Надворi було темно, аж чорно. Тiльки все небо було засiяне зорями, густо-прегусто. На вулицi було тихо й мертво. Вечiрня вогкiсть прохолодила її гаряче лице, але не зiгнала важкої думи за свiй давнiй iдеал наступаючого життя. Вона почувала, що не може пiти слiдком за своїм серцем так слухняно, як мала дитина.

"Пiдожду, подивлюсь! Час мiй не минув. Я ще цвiту й довго цвiстиму. А тим часом подумаю, помiркую!" – I Ольга пiшла до дзеркала й глянула на себе. Вона побачила, що її краса саме розвилась, як пишна квiтка; подивилась вона на своє гарненьке лице, червоне од дум i тривоги, глянула на свої очi, в котрих блищало стiльки вогню; i вона заспокоїлась та й вийшла до кiмнати, гордо й високо пiднявши голову.

Ступаючи через порiг, вона згадала про Радюка. "Якi тепер думи мучать його? – подумала вона. – Мабуть, я зробила для його цю нiч дуже смутною. Мабуть, ця нiч буде для його ще темнiша, нiж для мене".

Ользi стало жаль Радюка, В її серцi знайшовся добрий, теплий закуточок для милого.

Ольга вгадала. Для Радюка та нiч була темнiша од самого пекла й смутнiша од самого горя. Як прийшов вiн додому, як сiв, як ухопив голову в руки, то так i просидiв всю нiченьку до самого свiту. Вiн тiльки не дiйшов до одчаю через те, що знав, як Ольга його любить, вiн пам'ятав, як вона взяла його за руку i з яким коханням подивилась йому в очi! Всю її такою, в такiй поставi, вiн бачив нiби перед собою до самого свiту! Вiн ще не втратив надiї.

XI

Дашкович на старiсть став зовсiм не такий, як був колись переднiше. Вже Сегединцi не з'являлись йому в усiй красi природи й нацiональностi. Вiн зовсiм заплутався то в науцi, то в слов'янському питаннi. Вiн усе сидiв i читав, навiть писав писання в великоруськi журнали за цi справи. Але на пишнi Сегединцi не впала й крапля з тiєї працi вченої людини. Вiн навiщось розносив по чужих огородах, по чужих нивах розсiвав те сiм'я науки, котре вiн був повинен посiяти на своїй убогiй нивi, тiльки що зоранiй й не политiй… Дашкович вже став скоса поглядать на молодих людей.

Радюк знав про таку змiну з Дашковичем i дуже жалкував, що так марно загинув талант i просвiта вченого чоловiка, згинув надаремно для України й народу. Вiн ходив до Дашковича задля Ольги й дуже боявся потрапить на тi вечори, де вже з'являлись зовсiм iншi гостi, бiльше старi, нiж молодi, як було давнiше…

Радюк не був у Дашковичiв довгенько. Вiн кiлька раз вже збирався, зовсiм налагоджувавсь, та в його не ставало смiливостi, йому хотiлось, щоб Ольга добре за все передумала, перегадала; хотiлось дати їй доволi часу. Вiн забув навiть про книжки. Ольга тепер здавалась йому таким божеством, таким щастям, для котрого вiн був ладен оддать своє живоття. Нiколи вона ще не здавалась йому такою гарною, як у той вечiр в Царському садку. Якби вона була бiдна, якби вона була простою селянкою, якби вона була без просвiти, – вiн взяв би її не думаючи, не гадаючи.

Нарештi Радюк насмiлився пiти до Дашковичiв. Вiн був такий блiдий; його очi так позападали, що Дашковичка спитала, чи не був вiн слабий? В залу вийшла Ольга. Радюк почув її ходу ще в другiй кiмнатi i так стривожився, що в його головi почало все ходить ходором.

"Яку звiстку принесе менi вона?" – була перша думка в його, як тiльки вiн почув Ольжину тиху ходу за дверима.

Ольга з'явилась в дверях, i якби в той час не було в залi Степаниди Сидорiвни, вiн, може б, зараз спитав би її, яка в неї думка.

Ольга вийшла й привiталась. В її очах було знать задуму й журбу, щоки трохи зблiдли. Радюковi здалось, що вона журилась, i йому стало дуже-дуже її жаль!

Всi почали розмовлять, але розмова якось не йшла. Мати постерiгала, що мiж молодими щось таке було, що Радюк, мабуть, хоче свататься, i вона слiдкувала за кожним його словом, не спускала з його очей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: