Хмари – Iван Нечуй-Левицький

В матерi чогось була думка, щоб часом вольнодумний зять не поставив, в куточку iншого будлiякого образа з iншого якогось культу або з культу Рибачкової обоженої Маргарити вкупi з Фаустом та з поцiлунками. Ще раз мати окинула оком свiтлицю, чи все було гаразд, неначе вона сама налагодилась тутечки доживать вiку; i всi вкупi вернулись в гостиницю, щоб перебуть вечiр та останню нiч. Стара мати й Ликерiя Петрiвна були такi потомленi, що ледве волокли ноги.

– Ой, коли б вже швидше тiкать додому з цього Києва! – говорив старий батько. – Цей Київ втомить тебе, неначе лиха година.

А мати сидiла та журилась. Важка дума неначе похилила її голову трохи не на самi груди: завтра вранцi треба було розпрощаться з дочкою.

Напились чаю мовчки, невесело. Усi були й потомленi, й змученi. Усi заранi розiйшлись на спочинок, бо вранцi треба було раненько вставать та виряджаться в дорогу. Усi спали мiцним сном, потомленi клопотами. Одна Масючка спала тривожним легким сном, як людина нiби спить i неначе не спить i через сон почуває i втому та клопiт минувшего дня, i журбу, i жаль на серцi. Рано-вранцi усi заворушились в кiмнатах, ще як почало зоряти й днiть. Почали лаштуваться, та виноситься, та вкладатись. Знов почалась довга без мiри та клопiтна бiганина та тяганина.

Знов три наймити й послушники завештались по коридорах, неначе посунулась весiльна перезва. Напившись чаю та влаштувавши й навантаживши повозки, усi стали перед образами й почали хреститься та молитись на дорогу, щоб бог дав добру путь.

Стара мати, обернувшись до образiв, плакала, неначе мала дитина. Галя й собi почала плакать. Мати вхопила дочку за голову, припала плечем до її плеча й нiчого не говорила, тiльки хлипала.

– Та не плачте-бо, а то ще й я оце заплачу! – крикнула Ликерiя Петрiвна. – Хiба ж ви оце таки справдi навiки розлучаєтесь? Схочете, то через тиждень iзнов побачитесь.

– Прощай, дочко! Тепер в мене в покоях будуть без тебе й стiни нiмi, й вiкна невидющi, – обiзвалась мати.

– Ще що вигадайте! Не плачте, бо я ладна приїздить до вас хоч щодня на оденки, i з гребенем, iз днищем, i з кужелем. Будемо балакать та якось себе розважимо, – пробувала розважать панiя Висока жартами.

Але при останнiх словах в неї затрусивсь голос, i вона нiби вже ковтала й слова, i жарти, неначе щось здавило її в горлi. I несподiвано покотились по щоках сльози, неначе горошинки.

Поцiлувавшись з Галею на прощання, вона не вдержалась i собi заплакала.

Усi повиходили на подвiр'я смутнi, аж сумнi, i знов почали прощатьс", готуючись сiсти на повозки.

– Переїжджайте, зятю, до нас на прожиття та й будемо гуртом хазяйнувать, бо менi важко буде звикати без дочки в хатi, – сказала Масючка.

– Ох, мамо! Менi либонь швидше книжки або папери в руки, нiж сiльське хазяйство. Надiсь, поганий з мене був би хазяїн, – сказав зять.

– Це, бачте, так! – обiзвавсь Масюк з повозки. – Хто усе з книжками носиться, з того не вийде добрий господар, а хто дуже добрий господар та пiклується цiєю справою, той книжки i в руки не бере; в того книжок i заводу нема в домi. Берiться за що одно, але туди кладiть вже й усю свою душу! – гукав старий з воза в брамi, махаючи картузом на прощання.

"Це правда! Туди покладу всю свою душу, усi свої мрiї, усi свої поривання, туди – в книжку, в науки, в просвiтнiсть рiдного краю й темних мас!" – майнула думка в молодого зятя.

– Прощайте! Зоставайтесь здоровi! – гукнув батько з воза в брамi. – Та коли приїдете до нас, то не забудьте привезти менi усяких українських книжок. Я тiльки їх залюбки й читаю. Господи, споспiшай i спострiчай! Дай боже час добрий!

– Щасливої дороги! – гукав зять з двора.

XV

Другого дня перед вечором молодий хазяїн з своєю жiнкою сидiли в свiтлицi за столом за чаєм. Чистенька невеличка свiтлиця аж лиснiла в майському теплому свiтi, що лився через вiкна й грав на чистiй, недавно помальованiй пiдлозi. Галя була зроду чепурна та чистючка, як i її мати. В покоях було гарно прибрано.

На двох образах в кутку Галя почiпляла повишиванi взорцями рушники. Над столиком висiло чимале нове дзеркало, а коло його по обидва боки так само висiли на цвяшках чистi вишиванi рушники й нiби ще бiльше звеселяли й так свiтлу та веселу горницю. Пiд дзеркалом лежали тiльки що накупленi новi книжки: перший том Лассаля на нiмецькiй мовi та iншi науковi книжки, що їх Радюк купив для себе, й Шпiльгагенове "Лавами та рядками" та всякi Дiккенсовi утвори, купленi для Галi, котрих вона ще не мала спроможностi прочитать на селi.

– Я оце радий, що ти, Галю, вже перестала журиться та сумувать за своїми. Поживеш в Києвi, то й звикнеш, – сказав Павло Антонович, мостячись на стiльцi, ближче до самовара.

– Мушу звикать. Милi батько й мати, а милий ще милiший, як кажуть на селi. Оце й менi довелось в Києвi звикать до того милого. Якби не ти, мiй милий, я, здається, зроду-звiку не виїхала б з Масюкiвки, з батькової господи, не то що до Києва, а хоч i до Парижа. Менi наша Масюкiвка вдесятеро краща од Києва, не то що од Парижа, – говорила Галя, засипаючи чай в новiсiнький чайник.

– То ти, певно, по своїй вдачi вже призначена для села, бо ти там родилась, там i зросла. А тим часом тобi судилась iнша доля: будеш зо мною вештаться по усяких мiстах; мусиш стать городянкою.

Галя поставила чайник на самовар i похилила голову. Перед нею нiби майнули якiсь невиданi iншi мiста в якомусь далекому краї, мiста чужi, з iншими людьми, i вона на хвилину задумалась.

– От я вчора подав по мiськiй поштi листа до Дунiна-Левченка, дав звiстку про моє нове житло, то треба його й сподiваться. Цей прибiжить швидко. Чи є пак в нас що на закуску? – спитав Павло Антонович в Галi.

– Є ще цiлiсiньке плiчко шинки. А за паляницями можна й послать, – сказала Галя.

Не встигли вони випить по стакану чаю, як у дверi почувся крик.

Полковник стояв на порозi й чогось кричав на дворника.

– Вже наш полковник викотив свою гармату й гуркав на подвiр'ї, – сказав Радюк, заглядаючи в вiкно. – Цiкаво знать, на кого це вiн нацiляється, щоб стрiлять.

– Може, влучає в нашi вiкна? Може, це вiн якраз на нас хоче шпурлять кулями за якусь провину? – сказала Галя, оглянувшись до вiкна.

– Хвалить бога, не на нас. Бог хранив якось! Це вiн стрiляє на свого пришелепуватого дворника. А ондечки в хвiртку входить наш Дунiн-Левченко. Одже ж якраз вiн потрапить пiд кулi!

– Ой, лишечко! Ще, борони боже, й поляже отам надворi пiд кулями! – бiдкалась Галя жартовливо.

Незабаром в свiтлицю вступив Дунiн-Левченко й поздоровкавсь.

Його попросили сiдати за стiл.

– Що це в вас за хазяїн такий крикливий та галасливий? – спитав гiсть.

– Та це ми отут оселились i справдi неначе пiд самою твердинею та пiд рулками гармат, – смiявсь Радюк, – наш господар дуже опришкуватий та якийсь заводiяка: страх як любить стрiлять! – сказав Радюк.

– Я боялась, що й ви так i покотитесь пiд його кулями, – сказала Галя, наливши стакан чаю й подаючи гостевi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: