Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– В мене й не трудно влучить. Влучив би одразу, бо я не дуже-то швидкий: несплоха втiк би й далеко б не забiг, – сказав гiсть, осмiхаючись.

– Ог i спасибi тобi, Павле Антоновичу, що дав менi знать про своє житло. Менi доведеться частенько забiгать до тебе, бо нам потрiбна твоя голова.

– Ну, в мене не така ж завбiльшки голова, як копа, як казала панiя Висока про свою голову, – смiявсь Радюк.

– Чи така, чи не така завбiльшки, як полукiпок, а все-таки голова. Будемо радиться гуртом, до якої працi нам ставать теперечки. Мої iменини пiслязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалакаємо, та порадимось. Ще й мiй тато, й мати не виїхали. Мiй тато тебе любить, питав про тебе. I мама до тебе прихильна. Приходь же, не забувайсь! Зiйдеться, надiсь, багато моїх товаришiв та давнiших знайомих. Побачимось й з ними, поки не розлiзлись по свiтi, як рудi мишi.

– Добре! Прийду, але не сидiтиму довго, бо моя жiнка плакатиме тут без мене з нудьги.

– От таки й плакатиме! А може, й не плакатиме? Це ще вилами писано, – сказала Галя.

– Та, сказати правду, в Києвi жiнки не дуже-то плачуть та побиваються за своїми чоловiками, бо в мiстах чоловiки не дуже держаться хати, – сказав гiсть.

– А я, собi на лихо, селянка, а не городянка. В селах, бачте, трохи iншi звичаї, нiж в мiстах. Я передпочуваю, що менi навiть буде трудно звикнуть до мiста, призвичаїться до тутешнiх людей та їх звичок, – сказала Галя.

– А вгадай, хто тiльки що тобi кланявсь? – сказав гiсть.

– Тимошкевич? Мiрошниченко? – спитав Радюк навмання.

– Кованько! веселий Кованько! Питав, де ти оселивсь, i казав, що зараз-таки до тебе зайде, – сказав гiсть.

– От i гаразд! Цей чолов'яга й справдi веселий, приємний, але менi вiн припадав до вподоби колись переднiше, а теперечки вже нi; колись подобавсь менi своїми жартами та безжурною вдачею, доки ми не поставили нацiональної справи на поважний науковий грунт. Вiн, здається, легковажна, легкодумна людина, хоч i приємна, бо весела та безжурна.

– Така, що ладна повернуть на жарти часом такi поважнi речi, з котрими не личило б жартувать, – перебив його розмову гiсть.

– Еге ж! Ти добре вгадав. В Кованька цi веселощi та жарти, певно, од того, що вiн їсть та п'є добре i що в його шлунок швидко перетравлює усякий поживок. Та в його й кишенi таки не порожнi i голова не заснована клопотом та журбою, – сказав Радюк.

– Либонь воно так. Я в його не примiчаю мiцної пiдбiйки в жартах та смiшках, – сказав Дунiн-Левченко, вперше на вiку пiдводячи пiд критику свого знайомого.

– Яка там в його пiдбiйка? Це в йому обрiк грає, як кажуть на селi, то вiн i хвицає, i брикає, i реготить, – говорив Радюк.

Галя зареготалась, аж ложечку випустила з рук, уявляючи собi, як-то хвицає той брикливий Кованько, мов коняка.

– От i менi заманулось побачить на свої очi того вашого веселого знайомого, який вiн на стать та на масть, – сказала Галя, смiючись.

– То й побачиш незабаром. Цей швидко прибiжить до нас, – сказав Радюк. – Ще як ми були студентами, я його дуже любив за його веселу вдачу, але вiн часом було вже геть-то настирається з своїми жартами. Так було обридне та остогидне, що я часом був ладен тiкать од його або запираться на замок. Оце часом було по обiдi лежу собi на лiжку та одпочиваю, читаю якусь цiкаву книжку. Вiн рип у хату! та й причепиться з жартами. Так i прилипне, як шевська смола!

– Кидай книжку та вставай! Ходiм гулять на гору до Владимирового пам'ятника. Лежить оце м'яло, оцей лежень, неначе колода! Ходiм! Вставай-бо, пiчкуре! – було кричить вiн та реготить.

Менi не хочеться вставать, бо я ще не одпочив гаразд. Та й саме начитав цiкаве мiсце. Вiн менi заважає, одривае мої напруженi думки.

– Та одчепись собi! Дай хоч дочитаю до кiнця монолог, – було кажу до його.

– Кидай iк дiдьку тi монологи та ходiм на Владимирову гору до пам'ятника; може, там побачимо який монолог з чорними очима та бровами, – репетує вiн i висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у другий кучок так, що вона хурчить листками, мов горобець.

Я було серджусь та одмагаюсь. Вiн тодi хапає мене за ногу й смикає, а потiм стягає з лiжка. Я хапаюсь за лiжко рукою. Вiн висмикує в мене з-пiд голови подушку й шпурляє нею в дверi, а потiм хапає мене за обидвi ноги й цуприкує з усiєї сили. А руки в його неначе залiзнi. Я пускаю руки, i вiн мене стягає додолу.

Бачу було, що менi непереливки, встаю й одягаюсь, бо знаю добре, що ця причепа, ця нахаба вже не одчепиться од мене сплоха, напосядеться на мене ще гiрше i зробить-таки по-своєму. На його находила часом нудьга. А книжок вiн не любив читати, щоб читанням розважить себе та розiгнати нудьгу. Тодi вiн починав жартувать з нудьги i тим, здається, розганяв її. Я було встаю й мушу одягаться та чепуриться, щоб вволить його дурну волю та йти з ним, куди потягне його пароксизм нудьги.

– Знаєш що? А ходiм оце до Мiрошниченка дражниться та смiятись з його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магiстром. Ходiм та насмiємось добре, натiшимось, а тодi вже потягнемо й його з собою на прогуляння. Втрьох буде веселiше.

Я було вже йду з ним, куди вiн схоче, бо добре знав, що од його не одчепишся й не одхрестишся сплоха. Не войдуваться ж i не битись з ним. Йдемо ми смiятись з тiєї мацапури. Приходимо до його. Мiрошниченко кiнчав вже тодi курс i лагодивсь держать екзамени. Вiн було повертає до нас свiй вид, пiдводить темно-карi очi, тихi та спокiйнi, неначе в якогось буддiйського святого. Кованько вбiгав в хату з реготом та вскакував з криком.

– I сидить же собi оця буддiйська мацапура над лекцiями в такий погожий вечiр! Одягайсь та ходiм на Владимирську гору витрiщать очi на паннiв, – кричить Кованько.

Мiрошниченко було втирить спокiйнi очi в Кованька й не обзивається й словом. Вiн i справдi тодi був схожий на непорушну статую Будди, витесану з каменя. Кованько починав дратувать його.

– Ти хочеш буть магiстром? Еге, хочеш? Признайсь по правдi, – зачiпає було Кованько.

– Ну, нехай i хочу. Що тобi до того? – обзивавсь Мiрошниченко, пронизуючи Кованька своїми сливинь чорними спокiйними, але вже сердитими очима.

– Ти дурнiсiнько тiльки сидиш та нидiєш над отими шпаргалами. Ти нiколи не будеш магiстром, – дражнив Кованько.

– А ти звiдкiль це знаєш? Тобi святi сказали, чи що? – обзивавсь знехотя Мiрошниченко.

– Менi це снилось у снi. А мої сни завсiди справджуються. Швидше я буду абiссiнським царем або нубiйським архiєреєм, нiж ти будеш магiстром. От побачиш. От поназдивишся.

– Ну, то й будь собi, чим там хочеш, чи нубiйським архiєреєм, чи абiссiнським iмператором, а менi дай покiй, – говорив спокiйним тоном Мiрошниченко.

– Та, коли сказати правду, i ти сам швидше надiнеш на голову якийсь нубiйський тюрбан або якусь нубiйську макiтру, нiж магiстерську тогу. I, по правдi сказавши, тобi така макiтра та чалма багато бiльше прияличувала б, нiж магiстерство, – зачiпав Кованько.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: