– Чи ви напитали собi яку службу, чи й досi козакуєте та бурлакуєте? – спитав в Кованька Дунiн-Левченко.
– Шукаю i вже неначебто й напитав, – говорив Кованько, не перестаючи махать зубами. – Обридло тинятись без роботи.
– Чи добре ж мiсце напитав собi? – спитав Радюк.
– Авжеж добре! Я не шукаю мiсця внизу, а прямо зверху: або столоначальника, або якогось директора, чи предсiдателя, щоб, бач, швидше потрапить в губернатори, – говорив Кованько й разом з тим i їв, i смiявсь.
– Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче мiсце, – сказав Радюк.
– Або таке мiсце, або нiякого! Я оце й молоду собi назнав. Вiзьму за нею прездоровий дiм, пишно обставлений. На горищi стоїть казан з водою, а з казана вода проведена в крани i в пекарнi, i в умивальнi, i скрiзь по дворi, i в станю, i в возовню, i в льох.
– Навiщо ж та вода в возовнi та в льоху? – спитала Галя, смiючись.
– А щоб дiжки та кадовби з варивом наливать! Хiба ж цього не потрiбно?
– Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домi вода тече не з горища, а з долу, як по долинi на мочарах на.Либедi, де в хатах вода тече з джерел, так що в хатi буває на долiвцi криниця, а в сiнях ставок; ще там i качки плавають та полощуться, – жартував Радюк.
– Овва! Вiзьму я такий дурний дiм! Знайшов дурня. Це вже було б надто багато догоди в домi. А який екiпаж я беру! Якi баскi конi беру в придане! То не вашi сiльськi доморослi шкапи свого хову, а заводського хову, – говорив Кованько.
– Ви й справдi оце женитесь? – спитала Галя.
– Атож! Навiщо менi вас дурить чи ману пускати на людей? Я оце незабаром оженюсь, бо маю вже на примiтi гарненьку дiвчину.
– А та дiвчина не пiднесе вам часом печеного гарбуза? – спитав Дунiн-Левченко.
– Я й гадки про гарбуза не маю, та ще й печеного: прийшов, побачив, побiдив, – говорив Кованько.
– А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про це спитать? – говорив Радюк.
– Не скажу, нехай кортить! – потiм скажу.
– Скажи по правдi, чи ти справдi вже знайшов мiсце, бо оце й менi доведеться десь його шукати, – сказав Радюк.
– Буцiмбито так, що й знайшов, але як не посадовлять мене за столоначальника, то я на iнше мiсце ще й не сяду. Я вже настоятель на одно таке мiсце, – говорив Кованько.
– Ну, в тебе правди нiколи не допитаєшся через твої жарти, – сказав Радюк. – В тебе правда все якось нiби повита туманом жартiв чи нещиростi, прикритої жартами.
– Ще що вигадай! Щирiшої од мене людини й на свiтi не знайдеш. В мене що на умi, те й на язицi, як у п'яного, – сказав Ковамько, кидаючи на стiл нiж та виделку й пiдвiвши свої чималi веселi, трохи виряченi й блискучi, наче склянi очi.
Вiн одсунув набiк чарку, вхопив стакан, налив до половини його вина й випив одразу, неначе нахильцi.
– Оце я й пополуднував в вас. Буде, годi! Душа мiру знає, – сказав Кованько, втираючи губи й вуса.
– Хоч i приємно менi в вас сидiть, але час менi додому, – сказав Дунiн-Левченко, встаючи з стiльця. – Та й гарно ж у вас в покоях! Чисто, недавно ремонтовано, побiлено й помальовано. А в нас же то все запущено в домi, не бiлено й не мазано i нiгде не помальовано. Мiй тато чогось оце на старiсть зовсiм якось осунувсь. Не забувайте ж, панове, що пiслязавтра мої iменини. Приходьте так надвечiр. Я певний, що назбирається моїх товаришiв чимало, бо вже багацько з їх повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно Иванiвно! Моя мама й сестра будуть вам радi.
– О, спасибi вам! Нехай вже iншим часом ми вдвох прийдемо до вас, бо, як я бачу, в вас буде тiльки ваше паничiвське товариство, – обiзвалась Галя.
– Нам доведеться побалакать про дуже поважнi справи, – сказав Радюк. – Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного чогось. Вже в Петербурзi Костомаров та Кулiш почали видавати для народу книжечки на українськiй мовi, видали "метелики". Треба б нам побалакать, дещо обмiркувать i взяться за цю справу без жартiв i з завзяттям.
– То приймiть i мене до своєї спiлки. Ти, Павле Антоновичу, писатимеш для народу "метелики", а я фельєтони, бо це теж "метелики". Ти по-сiльськiй, а я вже по-своєму, по-мiському. От i будемо в спiлцi та в супрязi для загальної працi.
– Ну, це не дуже гарний буде для вас спiльник та супряжич, – сказав Радюк.
– Ще й який гарний спiлець вийде з мене. От побачиш! От поназдивишся! – жартував Кованько.
– А з вас i справдi вийшов би пречудовий фельєтонiст! – аж крикнув Дунiн-Левченко. – Не забувайте ж i ви про мої iменини. Приносьте свої фельетони, – просив на прощання Кованька Дунiн-Левченко.
– Добре! Спасибi за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.
– Тiльки як йтимеш, то покинь дома свої фельєтони. Замкни їх у скриню на замок на два зводи, щоб часом не повтiкали та не потяглись наслiдцi за тобою в гостi на iменини, – жартував Радюк.
– Добре, добре! Але вже й менi час додому. Ходiм разом! Прощайте! Бувайте здоровi! Спасибi за шинку та за сiльську колендру, – говорив Кованько, прощаючись з Галею.
I вони похапцем одяглись i вийшли.
– Та стережись там у дворi, щоб часом не вискочив з дверей наш полковник та не застрелив тебе з своєї гармати! А то ще твої фельєтони й ноги задеруть серед двора, – говорив Радюк.
– Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мої фельєтони, – кричав з двора Кованько. – Може, не менi, а йому доведеться задригати ногами од моїх фельєтонiв, бо цей полковник обшахрував полк та з того й стулив собi оцей дiм, та ще взяв багату вихрестку, а вона йому прилiпила до дому ще й другий дiм. Мене нехай стережеться та не дуже нехай влучає.
Радюк з Галею вернулись в кiмнату. Галя кинулась мити посуд та прибирать з стола недоїдки та недопитки, наче переїди пiсля товаряки.
– Як же тобi здавсь мiй веселий товариш? – спитав Радюк в жiнки.
– Сказати по щирiй правдi, твiй веселий товариш чомусь не припав менi до вподоби таки одразу, хоч вiн i веселий, i реготить, i смiшить. Щось є в йому таке, що менi одразу не сподобалось.
– Товаришi в нас його любили за веселу вдачу, хоч вiн i причепливий, та аж в'їдливий з своїми жартами, але не вважали на його як на поважну, статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про якiсь поважнi справи. Вiн просто ненавидить такi поважнi питання й од їх позiхає без сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на жарти. Ти ж чула дещо з його поглядiв.
– Це правда, – сказала Галя, – але як же то отi веселi жартовливi зуби перетерли таку поважну рiч, як ота тверда наука, коли вiн скiнчив курс?
– Ця псяюха талановита, хоч нiби легенька на вдачу, як пiр'їна. Кованько з тих, що б'ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селi. Здатнiсть в його до наук здорова. Але вiн нездатний спиниться на чомусь одному, скласти собi якiсь яснi мiцнi пересвiдчення. Це людина, як бачиш, зовсiм безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонцi.