Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Чи ви напитали собi яку службу, чи й досi козакуєте та бурлакуєте? – спитав в Кованька Дунiн-Левченко.

– Шукаю i вже неначебто й напитав, – говорив Кованько, не перестаючи махать зубами. – Обридло тинятись без роботи.

– Чи добре ж мiсце напитав собi? – спитав Радюк.

– Авжеж добре! Я не шукаю мiсця внизу, а прямо зверху: або столоначальника, або якогось директора, чи предсiдателя, щоб, бач, швидше потрапить в губернатори, – говорив Кованько й разом з тим i їв, i смiявсь.

– Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче мiсце, – сказав Радюк.

– Або таке мiсце, або нiякого! Я оце й молоду собi назнав. Вiзьму за нею прездоровий дiм, пишно обставлений. На горищi стоїть казан з водою, а з казана вода проведена в крани i в пекарнi, i в умивальнi, i скрiзь по дворi, i в станю, i в возовню, i в льох.

– Навiщо ж та вода в возовнi та в льоху? – спитала Галя, смiючись.

– А щоб дiжки та кадовби з варивом наливать! Хiба ж цього не потрiбно?

– Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домi вода тече не з горища, а з долу, як по долинi на мочарах на.Либедi, де в хатах вода тече з джерел, так що в хатi буває на долiвцi криниця, а в сiнях ставок; ще там i качки плавають та полощуться, – жартував Радюк.

– Овва! Вiзьму я такий дурний дiм! Знайшов дурня. Це вже було б надто багато догоди в домi. А який екiпаж я беру! Якi баскi конi беру в придане! То не вашi сiльськi доморослi шкапи свого хову, а заводського хову, – говорив Кованько.

– Ви й справдi оце женитесь? – спитала Галя.

– Атож! Навiщо менi вас дурить чи ману пускати на людей? Я оце незабаром оженюсь, бо маю вже на примiтi гарненьку дiвчину.

– А та дiвчина не пiднесе вам часом печеного гарбуза? – спитав Дунiн-Левченко.

– Я й гадки про гарбуза не маю, та ще й печеного: прийшов, побачив, побiдив, – говорив Кованько.

– А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про це спитать? – говорив Радюк.

– Не скажу, нехай кортить! – потiм скажу.

– Скажи по правдi, чи ти справдi вже знайшов мiсце, бо оце й менi доведеться десь його шукати, – сказав Радюк.

– Буцiмбито так, що й знайшов, але як не посадовлять мене за столоначальника, то я на iнше мiсце ще й не сяду. Я вже настоятель на одно таке мiсце, – говорив Кованько.

– Ну, в тебе правди нiколи не допитаєшся через твої жарти, – сказав Радюк. – В тебе правда все якось нiби повита туманом жартiв чи нещиростi, прикритої жартами.

– Ще що вигадай! Щирiшої од мене людини й на свiтi не знайдеш. В мене що на умi, те й на язицi, як у п'яного, – сказав Ковамько, кидаючи на стiл нiж та виделку й пiдвiвши свої чималi веселi, трохи виряченi й блискучi, наче склянi очi.

Вiн одсунув набiк чарку, вхопив стакан, налив до половини його вина й випив одразу, неначе нахильцi.

– Оце я й пополуднував в вас. Буде, годi! Душа мiру знає, – сказав Кованько, втираючи губи й вуса.

– Хоч i приємно менi в вас сидiть, але час менi додому, – сказав Дунiн-Левченко, встаючи з стiльця. – Та й гарно ж у вас в покоях! Чисто, недавно ремонтовано, побiлено й помальовано. А в нас же то все запущено в домi, не бiлено й не мазано i нiгде не помальовано. Мiй тато чогось оце на старiсть зовсiм якось осунувсь. Не забувайте ж, панове, що пiслязавтра мої iменини. Приходьте так надвечiр. Я певний, що назбирається моїх товаришiв чимало, бо вже багацько з їх повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно Иванiвно! Моя мама й сестра будуть вам радi.

– О, спасибi вам! Нехай вже iншим часом ми вдвох прийдемо до вас, бо, як я бачу, в вас буде тiльки ваше паничiвське товариство, – обiзвалась Галя.

– Нам доведеться побалакать про дуже поважнi справи, – сказав Радюк. – Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного чогось. Вже в Петербурзi Костомаров та Кулiш почали видавати для народу книжечки на українськiй мовi, видали "метелики". Треба б нам побалакать, дещо обмiркувать i взяться за цю справу без жартiв i з завзяттям.

– То приймiть i мене до своєї спiлки. Ти, Павле Антоновичу, писатимеш для народу "метелики", а я фельєтони, бо це теж "метелики". Ти по-сiльськiй, а я вже по-своєму, по-мiському. От i будемо в спiлцi та в супрязi для загальної працi.

– Ну, це не дуже гарний буде для вас спiльник та супряжич, – сказав Радюк.

– Ще й який гарний спiлець вийде з мене. От побачиш! От поназдивишся! – жартував Кованько.

– А з вас i справдi вийшов би пречудовий фельєтонiст! – аж крикнув Дунiн-Левченко. – Не забувайте ж i ви про мої iменини. Приносьте свої фельетони, – просив на прощання Кованька Дунiн-Левченко.

– Добре! Спасибi за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.

– Тiльки як йтимеш, то покинь дома свої фельєтони. Замкни їх у скриню на замок на два зводи, щоб часом не повтiкали та не потяглись наслiдцi за тобою в гостi на iменини, – жартував Радюк.

– Добре, добре! Але вже й менi час додому. Ходiм разом! Прощайте! Бувайте здоровi! Спасибi за шинку та за сiльську колендру, – говорив Кованько, прощаючись з Галею.

I вони похапцем одяглись i вийшли.

– Та стережись там у дворi, щоб часом не вискочив з дверей наш полковник та не застрелив тебе з своєї гармати! А то ще твої фельєтони й ноги задеруть серед двора, – говорив Радюк.

– Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мої фельєтони, – кричав з двора Кованько. – Може, не менi, а йому доведеться задригати ногами од моїх фельєтонiв, бо цей полковник обшахрував полк та з того й стулив собi оцей дiм, та ще взяв багату вихрестку, а вона йому прилiпила до дому ще й другий дiм. Мене нехай стережеться та не дуже нехай влучає.

Радюк з Галею вернулись в кiмнату. Галя кинулась мити посуд та прибирать з стола недоїдки та недопитки, наче переїди пiсля товаряки.

– Як же тобi здавсь мiй веселий товариш? – спитав Радюк в жiнки.

– Сказати по щирiй правдi, твiй веселий товариш чомусь не припав менi до вподоби таки одразу, хоч вiн i веселий, i реготить, i смiшить. Щось є в йому таке, що менi одразу не сподобалось.

– Товаришi в нас його любили за веселу вдачу, хоч вiн i причепливий, та аж в'їдливий з своїми жартами, але не вважали на його як на поважну, статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про якiсь поважнi справи. Вiн просто ненавидить такi поважнi питання й од їх позiхає без сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на жарти. Ти ж чула дещо з його поглядiв.

– Це правда, – сказала Галя, – але як же то отi веселi жартовливi зуби перетерли таку поважну рiч, як ота тверда наука, коли вiн скiнчив курс?

– Ця псяюха талановита, хоч нiби легенька на вдачу, як пiр'їна. Кованько з тих, що б'ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селi. Здатнiсть в його до наук здорова. Але вiн нездатний спиниться на чомусь одному, скласти собi якiсь яснi мiцнi пересвiдчення. Це людина, як бачиш, зовсiм безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонцi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: