Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– Добре, добре! Тiльки коли б часом не принесло Кованька, бо вiн не дасть нам поговорить до ладу про нашi справи, – говорили молодi паничi.

З дому вийшов старий лакей i запросив усiх в покої на чай. Молодий Дунiн-Левченко вхопив пiд руку Радюка й повiв в покої. За ними юрбою, з вискоком, трохи не з вибриком, пiшли молодi гостi на парадовий прихiд з улицi.

Старий лакей одчинив дверi i впустив в покої цю веселу юрбу молоднечi. Вона одразу сповнила старi просторнi, але мертвi покої шумом та гамом. Дiм i справдi був старий i не лагоджений вже, може, кiлька десяткiв рокiв. В здоровiй залi два кутки осiли. Пiдлога погнулась i пожолобилась. Вiкна покривились набiк, неначе нездужали й терпiли велику муку, аж скривились. Старомодна дорога, але важка й завальна мебiль стояла неначе на горбу, й насторочилась бiгти наниз, а по другий бiк старомодний довгий та вузький фортеп'ян неначе опустив вниз довгого хвоста й заткнув його в куток. По закутках на шпалерах проглядали плями на стiнах, неначе хто позапинав їх попiд стелею географiчними картами. Тiльки двi гарнi копiї з портретiв козацьких полковникiв, хазяїнових предкiв, були прикрасою в залi.

Весела компанiя розсипалась по залi й неначе збудила й дрiмаючу завальну мебiль, i старого недужого дiда з хвостом, що вже вижив свiй вiк i смутно опустив свого хвоста в куток. Молодий хазяїн повiв гостей в столову. Вони перейшли через невеличку довгу кiмнатку, схожу на коридор, з котрої через одчиненi збоку дверi здорової бiблiотеки виглядали шафи з книжками, високi, аж до самої стелi.

Ввесь коридорчик i бiблiотека були суспiль обставленi шафами. Дiд молодого Дунiна-Левченка був вольтерiянець i лiберал, яких було багато в давнiшний час на Українi.

Веселе товариство по дорозi добре нагукало здоровим мертвим шафам: i Вольтеровi, i Дiдро та Жан-Жаковi Руссо, i Бантиш-Каменському та Георгiєвi Кониському, i iншим небiжчикам i вступило в просторну столову. В високiй просторнiй столовiй поосiдали всi чотири кутки i пiдлога посерединi так випнулась, неначе стала черевата, Серед столової, неначе десь на пригорку, стояв довгий стiл з самоваром. Стiл аж захряс пiд закусками та посудом. Коло самовара сидiла Юлiя Кирилiвна Дунiна-Лев-ченкова й наливала чай. Побiч неї на широкому м'якому крiслi сидiв хазяїн Платон Петрович Дунiн-Левченко, а проти його сидiли три його сусiди, чернiгiвськi дiдичi, вже лiтнi люди. Вони приїхали з села й прийшли на одвiдиня до свого земляка й приятеля.

Платон Петрович був вже пристаркуватий чоловiк, високий на зрiст, кандибастий, сухорлявий та смуглявий з лиця, дуже добрий, тихий, довгобразий i нiби хамулуватий. Чорне довге волосся й здоровi вуса вже нiби припали снiжком. Карi яснi, але тихi очi свiтились розумом.

Платон Петрович був освiчений i начитаний, як i його батько, котрий, як вольтерiянець, сповняв свою бiблiотеку утворами енциклопедистiв. До панщанних крiпакiв вiн був ласкавий, а до двiрських слуг такий добрий, що на старостi лiт визволив їх на волю, навiть видавав пенсiї грiшми та харчами. Од батька до його перейшла, нiби в спадщину, любов до книжок, до просвiтностi, навiть до штучностi. Вiн все сповняв баткiвську сливе винятково французьку та нiмецьку бiблiотеку новими книжками; любив українську iсторiю, любив козацьку давнину. "Iсторiю Русов" Кониського, українську iсторiю Бантиш-Каменського та Маркевича знав трохи не напам'ять. Але вiн був падковитий тiльки до книжок, а хазяїн з його був непрактичний. Доми та забудування i в його селi, i в Києвi стояли без лагодiння десятки рокiв. Сам Платон Петрович почав вже слабувать. Як пiдросла дочка, вiн мав на думцi вже продать свою батькiвську оселю й струхлявiлий дiм на Липках, щоб не клопотаться лагодiнням, i купить новий, гарненький, готовенький.

Хазяйка Юлiя Кирилiвна сидiла за здоровецьким самоваром, неначе за твердинею, й виглядала звiдтiля. Щупленька, невеличка на зрiст та утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убраннi i, неначе пташка, вгнiздилась в гнiздечку з кисiї, та кружев, та бiлої ангорської лухкої шалi. Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою утлою панянкою. Було знать по її делiкатному блiдому й наче прозорому обличчю, по її тоненькiй щупленькiй постатi, що вона за ввесь iнститутський час i справдi випила добру порцiю оцту, схламала потаєнцi пудiв зо два крейди, щоб буть блiдою й делiкатною, як тодi була мода.

Паничi пiдступили до господинi, здоровкались з нею й поздоровляли з iменинником. Вона була привiтна до всiх i ласкава. Добрiсть i тихiсть вдачi свiтилась в її ясних оченятах. Тiльки Радюк запримiтив, що вона якось не так ласкаво привiталась з ним, як було колись переднiше.

– Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє молоде подружжя в Київ? – сказала Дунiна-Левченко.

– Оженився, якось сподобав-таки господьi Тепер я неначе причалив до берега, – сказав Радюк.

– От i добре! Я дуже рада! – обiзвалась хазяйка, але було знать по її очах, що вона не така рада, як було колись переднiше торiк i позаторiк: в неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької донi, а теперечки цi надiї пiшли марно.

Старий хазяїн щиро привiтавсь з молодими, пiдвiв голову, випростав згорблений стан i неначе повеселiшав. Вiн любив молодих студентiв, любив слухать їх веселу й розумну розмову i сам тодi нiби оживав, якось ожвавлювавсь, ставав жвавiший, бадьористiший. Вiн був нахильний до принципiальної фiлософської розмови, котрої не люблять старi люди i котра так гарячить та запалює молодих.

– Сiдайте ж, будьте ласкавi, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од вас, – припрохував Дунiн-Левченко, показуючи рукою на стiльцi навкруги довгого стола, – та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте чай i закусюйте, що кому до смаку.

Молодi паничi обсiли стiл i зробили пошану наїдкам та закускам Юлiї Кирилiвни. Наганявшись та нагулявшись пiсля нудних екзаменiв, вони натрапили на добрий попас i полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе вiн десь по дорозi виливав стакани в бутлi або в барильця.

– Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? – спитав хазяїн Радюка.

– Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої двi сестрi вже вийшли з iнституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене батьковi байдуже, бо я й сам якось дам собi раду. Але йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та пiклуватись господарством, – сказав Радюк.

– Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От нiяким способом не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то нiколи, а то просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, – сказав Дунiн-Левченко.

– Та якби ворухнулись добре, то звiдки i той хист вигулькнув би. А то ви все за книжками та за газетами, – обiзвавсь один вже лiтнiй гiсть дiдич, що був однiєї верстви на лiта з хазяїном.

– Може, ви й правду кажете, але я до тiєї тяганини таки, певно, зроду не дуже здатний. От тутечки мої сусiди, дiдичi з Волинi, поляки, може, тим i не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в аристократичних, а в старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене та цураються мене.

– Та й їх дiти, сказати правду, i теперечки в унiверситетi держать себе осторонь од нас, українцiв, чомусь не сходяться з нами й дражнять нас "культурниками", – сказав Радюк. – Прiзвище, на наш погляд, зовсiм-таки не погане для нас, але вони самi чомусь i гадки не мають за просвiтнiсть народу в тих краях, де вони тiльки й животiють послуханням та працею нашого народу.

– А для нас, – сказав Дунiн-Левченко, – i справдi настав час заходжуваться коло просвiтностi рiдного краю, а найбiльше темного народу. В Петербурзi Костомаров та Кулiш вже заходились видавать "метелики" для читання народовi. В Полтавi вже заходились коло недiльних школ для мiщан, задумали заводить читальнi, навiть народний театр.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: