Хмари – Iван Нечуй-Левицький

– I це згодом згине й потроху вищезне з широкого просвiтнiстю, – додав Радюк, – от тодi усе буде гаразд.

– А тим часом нам ще треба б попiклуваться етнографiєю, вивченням народу, бо ми його й досi гаразд не знаємо. Треба б завести iсторичний музей, бо тутечки ж в нас усей грунт навантажений i промкнутий iсторичною давниною, – додав молодий Дунiн-Левченко, – сiуденти iншої вiри продражнили нас "культурниками". Нехай буде так: ми ще од часiв Нестора були культурниками. А це зовсiм-таки не вадить i нiкому не заважає.

– Оце ти правду кажеш, – обiзвавсь старий батько, – чого вже чого, а музея потрiбно для Києва, – доконечно потрiбно!

– Ще попросимо, щоб нам дозволили закласти народний театр, – сказав Радюк.

– Ого-го! Отут i я знадоблюсь! – крикнув Кованько. – Я дуже годенний до цього: i гратиму, й спiватиму. Навiть винесу на сцену маковiйове зiлля, петровi батоги та миколайки. Ти, Павле Антоновичу, знов засвiтивсь наскрiзь, нiби ефiр.

– Ти, Кованьку, таки й справдi нерозсудлива людина: ти перебаранчаєш нам побалакать та помiркувати за нашi справи, – сказав Радюк, – це виходить достоту так, як колись в давню давнину печорськi ченцi було наскладають собi вдень на якусь потрiбку деревнi на горi, а веселi, але вельми капоснi чорти вiзьмуть та й поскидають вночi те колоддя з гори на берег Днiпра. Ми хочемо виносить деревню на гору для будування, а ти налагодивсь в жарти скидать вниз ту деревню.

Старий Дунiн-Левченко зирнув на дверi, чи не стоїть там його жiнка, щоб часом не почула такого страшного лiбералiзму, бо вона дуже поважала маковiйове зiлля, багато бiльше, нiж народну мову, навiть народну поезiю, хоч i пускала ще в горницi народну пiсню, та й то бiльше народну музику без слiв, бiльше усякi "Chansons sans paroles" (Пiснi без слiв (франц.)., народнi-таки пiснi, тiльки навiщось без слiв, бо дуже любила композицiї на народнi мотиви.

– Як розстараємось грошей, то закладемо в Києвi музей, бо йому тут, в Києвi, мiсце, – сказав один студент.

Молодi хлопцi почали розвивать свої плани з великим завзяттям. То був час пiсля знесення панщини, коли почннались трохи вольнiшi часи, коли вперше з-за границi були пущенi новi науковi книжки, i фiлософськi, i найбiльше по натуральнiй iсторiї, дуже цiкавi, а що перше за все, – новi, нечуванi й небаченi.

Український журнал "Основа" зачепив нацiональнi питання, нагадав про занедбану українську лiтературу та мову. Новi й цiкавi європейськi науковi книжки розворушили в молодих новi думки та гадки. "Основа" ворухнула iдею народної просвiти.

Молодi паничi ще довго змагались, дiлячи мiж собою читання в недiльних школах та мiркуючи, до кого б обернуться за пiдмогою. Нарештi, стали на тому, що Радюк та молодий Дунiн-Левченко будуть од себе розпочинать та добувати дозволу на цю справу офiцiальними стежками.

Радюк встав i почав прощатись. Вiн не схотiв ждать вечерi, щоб його молода жiнка не нудилась дома в самотинi. Попрощавшись з усiма, вiн не подав Кованьковi руки й навiть не глянув на його, виходячи з покоїв; В серцi в Кованька наклюнулось недобре почування помсти й навiть злостування.

Час був тодi й справдi сприяючий просвiтньому потяговi молодих українцiв, їм було дозволено завести недiльнi та вечiрнi школи для убогих городян, а про народний театр їм одповiли, що коли цього ще нема навiть в Англiї, то i в нас воно не повинно буть. Знайшлось чимало охочих до читання лекцiй для народу. I в Києвi з'явились недiльнi школи. Заходились коло етнографiї. Але це тяглось недовго…

Незабаром настав iнший i гiрший час. Усi цi добрi починання й замiри недоброхiть мусили зникнуть. За Радюка та Дунiна-Левченка, як нiби за небезпечних людей, знов затрiщали по мiстi, неначе задзвонили в дзвони на гвалт, їх знов почали обносити та обмовлять по київських салонах, що вони ладнi запагубить когось i щось, що вони загалом люди небезпечнi, необачнi. Вишиванi сорочки та смушевi шапки злякали мiсцевих бюрократiв. Вони пiд тiєю нацiональною покривкою бачили щось страшне, зовсiм не тi просвiтнi й культурнi потяги та замiри, що крились нею.

Раз Радюк йшов попiд одним домом i в одчиненi вiкна почув, як осудливi панiї потрiпували його iмення, судили й ганили його за напрямок. Вiн вернувсь додому i, не довго думаючи, зiбравсь i переїхав на службу на Кавказ, де його принаймнi нiхто не знав i не потрiпував його доброї слави. Молодого Дунiна-Левченка теж вхопили на язики по салонах незгiрше самого Радюка, що й вiн буцiмто ладен накоїть якогось лиха. Напосiлись i на старого його батька за те, що вiн нiбито розпустив сина, потурав йому.

Добре не втямленi просвiтнi свiжiшi європейськi iдеї, прикритi смушевими шапками, злякали київських бюрократiв та псалтирниць, мабуть, так, як налякали європейських псалтирникiв Галiлейовi гадки, що земля не стоїть, а крутиться кругом сонця.

XVII

Катерина Воздвиженська довго не виходила замiж. До неї нiхто й не присватувавсь. Воздвиженський затягав до себе своїх землякiв, обiцяв їм протекцiю, обiцяв велике придане, i всi знали, що в його є багато грошей i всякого добра, але нi один з їх не квапивсь свататься. Всi вже думали, що вона зостанеться панною. Марта Сидорiвна вже бiдкалась, бо в неї вже пiдбiльшали й меншi дочки. Воздвиженський вже хотiв просити для неї будлi-де мiсця класної дами в iнститутi, до чого вона вже зовсiм була придатна… Коли це несподiвано Катерина вийшла замiж! В Кованька згорiли свiчкарнi, i вiн трохи не збанкротував. Вiн задумав поправить свою справу жiнчиним приданим, пiшов до Воздвиженських i посватав Катерину. Нi Катерина, нi Кованько не вiрили в свою любов, одначе охоче пiшли обоє пiд вiнець. Марта Сидорiвна й Воздвиженський були дуже радi, що видали її замiж. Як молодi стояли пiд вiнцем, то всi люди казали, що нiколи ще не бачили такої недоладної пари. Катерина все кривилась, перетягувала рот набiк, а Кованько навiть пiд вiнцем осмiхався, поглядаючи скоса на свою молоду. I пiд вiнцем вiн показував свої великi зуби з жовтими плямами. В себе на весiллi вiн ледве промовив до Катерини кiлька слiв, а Катерина все поглядала на його злими очима, все навскоси перетягувала свiй рот, неначе наважувалась от-от вилаять свого чоловiка за те, що вiн жениться тiльки на її приданому. Всi гостi стиха смiялись, всi шепотiли одно одному на вухо. Катерина водила очима по гостях i все те вгадувала. Вона була зла на гостей i була ладна повипихать їх усiх з зали. Всi вгадували, що й життя їх буде таке веселе, яке було веселе весiлля. Кованько взяв в придане мурований на два етажi дiм, хоч i без чопiв для води в домi, в льоху та в станi. Вiн швидко забагатiв.

А професор Дашкович все сидiв та сидiв в своїм кабiнетi. Вiн розпочав велике писання про фiлософiю Японiї, Китаю й Iндiї, наче фiлософiя китайського Конфуцiя й Лао-Дзи була цiкавiшою для його од рiдного краю, од України. Вiн закопався в науку, увiйшов в неї попiд руки, як печерський Iван многострадальний ввiйшов в землю, i вже був готовий з головою ввiйти в неї i вмерти навiки для України й свого народу.

Почувши, що його престарезний батько вже вмер в Сегединцях, Дашкович звелiв зробить залiзну плиту на його могилу й поїхав в Сегединцi, щоб сповнить останню повиннiсть сина. Вiн приїхав в Сегединцi й звелiв їхати просто до того мiсця, де був батькiвський дiм. Як же вiн здивувався, не знайшовши й слiду батькiвського дому, неначе вiн пiсля смертi старого й собi провалився крiзь землю!

– Чи тут жив ваш покiйний священик? – спитав вiн у якогось чоловiка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: