Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Студент мов­чав, i про­фе­со­ри мов­ча­ли. Мит­ро­по­лит грiз­но оки­нув оком мо­ло­дих про­фе­со­рiв, нi­би лi­бе­ра­лiв, i на­дув­ся. Вiн по­ба­чив, що ста­рий кла­сич­ний дух ака­де­мiї вже по­чав па­да­ти, що ту­ди вхо­дить євро­пей­ський. Од­на­че по­тiм роз­ба­ла­кав­ся, роз­ве­се­лив­ся i вик­ли­кав пер­шо­го сту­ден­та. То був Даш­ко­вич. Вiн ду­же доб­ре i ро­зум­но роз­ка­зу­вав свiй бi­лет, i мит­ро­по­лит розх­ва­лив i ака­де­мiю, i про­фе­со­рiв, i сту­ден­тiв.

    Вже дов­гий лiт­нiй день наб­ли­жав­ся до ве­чо­ра, а мит­ро­по­лит ще дер­жав на ек­за­ме­нi, бо. пос­нi­дав пiз­но i доб­ре, а всi вми­ра­ли з го­ло­ду. Всi по­то­ми­ли­ся, бу­ли блi­дi, а ек­за­мен все тяг­ся та тяг­ся. Вже на ве­чiр­нiм оп­ру­зi зня­ли­ся всi з мiс­ця. Сту­ден­ти i пiв­чi прос­пi­ва­ли мо­лит­ву, i мит­ро­по­ли­та знов лед­ве по­во­лок­ли по­пiд ру­ки до рек­то­ра, де був го­то­вий обiд. Ве­ли­ка ака­де­мiч­на за­ла спо­рож­ни­ла­ся. Тiльки на стi­нах з зо­ло­тих рам виг­ля­да­ла вся ста­ра Київська ака­де­мiя на спо­рож­не­нi крiс­ла, на стiл, де ва­ля­лись на сто­лi i пiд сто­лом пом'ятi бi­ле­ти­ки. Ду­же сум­но i грiз­но пог­ля­дав Пет­ро Мо­ги­ла, зак­ла­дач ака­де­мiї. Йою тiнь, при­ко­ва­на до по­лої на, нi­би ду­ма­ла: "I що то за лю­ди прий­шли й вий­шли з моєї ака­де­мiї? I на якiм язи­цi все це го­во­ри­ло, ек­за­ме­ну­ва­ло­ся, жар­ту­ва­ло i ви­яв­ля­ло на­уч­ну тем­но­ту? Чи то ор­да на­ле­тi­ла, чи то лит­ва на­бiг­ла i за­па­ну­ва­ла моїм дi­лом, моїм тво­ром?" I чор­нi очi Мо­ги­ли ще грiз­нi­ше, ще смут­нi­ше пог­ля­да­ли на прос­то­ру за­лу, ку­ди вже ви­бiг­ли ми­шi i ше­лес­тi­ли мiж пом'яти­ми па­пiр­ця­ми. Ши­ро­ко одс­ло­не­нi очi св. Ди­мит­рiя нi­би ди­ву­ва­ли­ся, чи не гра­ли всi тi лю­ди якоїсь чуд­ної мiс­те­рiї чи ко­ме­дiї? Всi тi­нi знач­них уче­них давньої ака­де­мiї, всiх пи­са­те­лiв, всiх обо­рон­цiв ук­раїнсько­го на­ро­ду, йо­го вi­ри i на­род­нос­тi цi­ли­ми ря­да­ми смут­но не­до­умi­ва­ли, що то за лю­ди тут го­во­ри­ли, жар­ту­ва­ли, дер­жа­ли книж­ки до­го­ри но­га­ми - нi­би й справ­дi дi­ло ро­би­ли!

    У рек­то­ра був роз­кiш­ний обiд для мит­ро­по­ли­та i кон­фе­рен­цiї, ку­ди пiш­ла не од­на ко­пiй­ка з сту­дентських сум. Ви­но ли­ло­ся рiч­кою. В од­чи­не­нi вiк­на вже за­пах­ло ве­чо­ром, за­ся­ли зiр­ки на не­бi, а за сто­лом все пи­ли, їли та ще пи­ли. Вже пiз­но встав мит­ро­по­лит з-за сто­ла, i всi зас­пi­ва­ли йо­му: iс пол­ла етi, дес­по­та! При свi­тi яс­них зi­рок виїха­ли гос­тi з Братст­ва. Пiз­нiй за­хiд бли­щав на стi­нах церк­ви, на зо­ло­тих вер­хах. То­по­лi й ли­пи сто­яли ги­хо i млi­ли в бла­го­дат­но­му теп­лi, не во­ру­ша­чи анi лис­точ­ком. I Братст­во, i кор­пус ака­де­мiї, i з йо­го вi­кон грiз­нi сум­нi очi дав­нiх ук­раїнських уче­них ди­ви­ли­ся на той чуд­ний поїзд i чу­ду­ва­ли, що там, де во­ни ко­лись бу­ли свiд­ка­ми бо­ротьби за вi­ру й Ук­раїну, там те­пер хтось чу­жий справ­ляє са­тур­на­лiї, справ­ляє ко­ме­дiї на на­уку i прос­вi­ту. Тiльки не­бо та зем­ля бу­ли та­кi чу­до­вi, як i за дав­нiх ча­сiв; так са­мо ся­ли зо­рi на не­бi i в по­вiт­рi вi­яло теп­лом i пах­ло квiт­ка­ми й то­по­ля­ми… Тiльки го­ри київськi сто­яли так са­мо, як i в той дав­нiй ко­зацький час; так са­мо заг­ля­да­ли в ши­ро­кий Днiп­ро, як за дав­нiх ми­нув­ших ча­сiв… Дру­го­го дня пiш­ла чут­ка мiж сту­ден­та­ми, що Возд­ви­женсько­го за йо­го бла­го­чес­тiє ду­же по­ви­си­ли в спис­ках i ма­ли на­вiть за­мiр зос­та­ви­ти при ака­де­мiї ба­ка­лав­ром.

    Тим ча­сом рек­тор справ­дi пой­няв вi­ри Возд­ви­женсько­му i, зак­ли­кав­ши до се­бе, по­чав на­мов­лять йо­го пост­риг­тись в чеп­цi.

    - Не мо­жу, - од­ма­гав­ся Возд­ви­женський, - бо маю вже на­ре­че­ну. Во­на доч­ка од­но­го київсько­го про­тоєрея.

    Воздвиженський ду­рив рек­то­ра. Вiн, прав­да, був знай­омий з доч­ка­ми то­го про­тоєрея, але же­ниться там не ду­мав, бо про­тоєрей був не­ба­га­тий. За­те ж вiн був зем­ляк i то­ва­риш рек­то­рiв по шко­лах.

    - Ви зро­би­ли ви­бiр не­по­га­ний, хоч i не хо­че­те своєю влас­ною осо­бою пiд­дер­жу­вать руської церк­ви в са­нi чен­ця.

    - Я нас­мi­лю­юсь про­сить, щоб ме­не зос­та­ви­ли в Києвi, - про­сив Возд­ви­женський.

    - Добре, - про­мо­вив рек­тор, роз­ду­му­ючи. Возд­ви­женський вий­шов од рек­то­ра зов­сiм спо­кiй­ний. йо­му тре­ба бу­ло тiльки тро­хи пог­рать ко­ме­дiю, час­тi­ше хо­ди­ти до рек­то­ро­во­го то­ва­ри­ша i вда­вать з се­бе же­ни­ха йо­го стар­шої доч­ки. Всi за­го­во­ри­ли, що вiн на їй же­ниться. I вiн справ­дi пос­ва­тав й за­ру­чивсь там. Су­хоб­рус ду­же стри­во­жив­ся, по­чув­ши про сва­тан­ня Возд­ви­женсько­го, а Мар­та тро­хи не зом­лi­ла. Швид­ко Возд­ви­женський до­вi­дав­ся, що йо­го не тiльки зос­та­ви­ли в Києвi, але на­вiть про­фе­со­ром в ака­де­мiї, ра­зом з Даш­ко­ви­чем та ще з од­ним сту­ден­том. Як тiльки йо­го зов­сiм зат­вер­ди­ли на мiс­цi, вiн i по­ки­нув уви­ваться ко­ло доч­ки про­тоєрея.

    А тим ча­сом про сва­тан­ня Возд­ви­женсько­го на про­тоєреївнi вже усi го­во­ри­ли. Про­тоєрей зап­ро­сив вже до се­бе ро­ди­чiв на ве­сiл­ля з Ка­лузької гу­бер­нiї. Са­ма на­ре­че­на, йо­го доч­ка, вже на­ла­го­ди­ла все до вiн­ця. Про­тоєрей за­ку­пив ба­гацько ви­на й уся­ких наїдкiв, по­шив доч­цi вип­ра­ву. Ко­ли роз­нес­лась чут­ка, що Возд­ви­женський вже за­ру­чив­ся, що вiн вже дав­но має со­бi мо­ло­ду. I Про­тоєрей, йо­го доч­ка, i рек­тор, i все на­чальство тiльки по­роз­зяв­ля­ли ро­ти з то­го ди­ва, по­чув­ши про за­ру­чи­ни Возд­ви­женсько­го з Су­хоб­ру­сiв­ною!

    Воздвиженський, по­ба­чив­ши, що вже ста­лось, як йо­му ба­жа­лось, що до­ро­га в жит­тi пос­ла­ла­ся пе­ред ним так, як йо­го дум­ка то­го хо­тi­ла, прос­то по­ки­нув про­тоєрєївну i, не ска­зав­ши й сло­ва Даш­ко­ви­че­вi, по­бiг раз ра­ненько до Су­хоб­ру­са.

    Сухобрус пив чай з своїми доч­ка­ми й тiльки що зби­рав­ся йти до ма­га­зи­ну. Нес­по­дi­ва­ний при­хiд Возд­ви­женсько­го ду­же вди­вив батька й до­чок: во­ни вже чу­ли про йо­го сва­тан­ня.

    - Добридень вам, Си­до­ре Пет­ро­ви­чу! - про­мо­вив Возд­ви­женський i ки­нув­ся об­нi­ма­ти й цi­лу­вать ста­ро­го.

    - Доброго здо­ров'я вам, Сте­па­не Ива­но­ви­чу! - обiз­вав­ся зне­хо­тя Су­хоб­рус, лед­ве од­по­вi­да­ючи на йо­го цi­лу­ван­ня.

    Воздвиженський по­дав ру­ку пан­нам. Мар­та й Сте­па­ни­да си­дi­ли мовч­ки, лед­ве при­вi­та­лись до йо­го. Мар­та ди­ви­лась у свiй чай; її чор­нi бро­ви ду­же на­су­пи­лись над ста­ка­ном, ста­ли на­вис­ли­ми, як чор­нi хма­ри. Сте­па­ни­да лед­ве ос­мi­ха­лась i ко­пи­ли­ла свої тон­кi гу­би.

    - Давно я був у вас в гос­тях! - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    - Давно! - зне­хо­тя про­мо­вив Су­хоб­рус i за­мовк, прий­няв­ши ака­де­мiч­ну по­зу i див­ля­чись на швид­ку па­ру, що вис­ка­ку­ва­ла з-пiд пок­риш­ки са­мо­ва­ра.

    Марта ко­ло­ти­ла ло­жеч­кою чай, у кот­ро­му вже дав­но не бу­ло й гру­доч­ки са­ха­ру i кот­рий був хо­лод­ний, як во­да.

    - Ваш чай, Мар­то Си­до­рiв­но, зов­сiм про­хо­ло­не, - за­чi­пав її па­нич.

    - Нiчого - те! Я люб­лю хо­лод­ний чай, тiльки не люб­лю хо­лод­них лю­дей.

    Такий пря­мий i рiз­кий од­вiт ду­же вди­вив i зас­му­тив Возд­ви­женсько­го. Вiн ба­чив її завж­ди ти­ху, спо­кiй­ну, доб­ру i вга­ду­вав, що при­чи­ною то­го бу­ла оби­да. А Мар­та усе ко­ло­ти­ла чай i лед­ве мо­чи­ла ло­жеч­кою гу­би. Її ве­ли­кi очi бу­ли пов­нi слiз. Во­на бу­ла сер­ди­та i лед­ве здер­жу­ва­ла се­бе. Не стiльки гiр­ка крив­да, як злiсть на­ли­ла її очi сльоза­ми.

    - В ме­не бу­ло та­ко­го дi­ла! Так ба­га­то дi­ла! Я оце скiн­чив вдат­но ек­за­ме­ни, ме­не зос­та­ви­ли ба­ка­лав­ром при ака­де­мiї. Ви­ба­чай­те ме­нi, що я так не­час­то на­вi­ду­вав­ся до вас! - про­сив Возд­ви­женський, i в йо­го го­ло­сi й справ­дi по­чу­лась м'якiсть i жа­лiб­нiсть.

    - До нас то й не бу­ло ча­су, а як до ко­го iн­шо­го, то й час знай­шовсь, - про­мо­вив Су­хоб­рус, див­ля­чись у вiк­но проз Возд­ви­женсько­го го­ло­ву.

    - От як Даш­ко­вич, то й дi­ло ро­бив, i нас не за­бу­вав, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да.

    Воздвиженський ба­чив, що ха­зяїн i доч­ки та­кi хо­лод­нi, не­на­че їх хто по­обк­ла­дав кри­гою. Од­на­че йо­му не ста­ло со­вiс­но анiт­рош­ки! Йо­го ве­ли­кi сi­рi очi так са­мо ди­ви­лись смi­ли­во. Вiн прос­то мiр­ку­вав, як ку­пець у крам­ни­цi пе­ред по­куп­ця­ми, з кот­ро­го бо­ку прис­тать i як по­ча­ти рiч, так по­чать, щоб усе дi­ло за­гар­бать в свої ру­ки з при­бил­лю, щоб нi­чо­го не втра­тить.

    А Мар­та все си­дi­ла не­по­руш­не та ко­ло­ти­ла хо­лод­ний чай. Зда­ва­лось, що во­на ду­ма­ла йо­го ко­ло­тить, до­ки Возд­ви­женський не вий­де з ха­ти або по­ки не пе­ре­го­во­рить про за­ру­чи­ни, її ли­це бу­ло блi­де, бро­ви й гу­би, тро­хи втяг­ну­тi, ви­яв­ля­ли ве­ли­ку енер­гiю. Во­на не змог­ла, не зу­мi­ла здер­жать злос­тi, i сльози за­ка­па­ли з очей.

    "Треба по­чи­нать дi­ло або втi­ка­ти!" - ше­по­тi­ла Возд­ви­женсько­му дум­ка. Вiн хо­тiв уже го­во­ри­ти, тiльки якось не зна­хо­див слiв. Вiн по­ба­чив сльози на Мар­ти­них що­ках i тiльки по­ду­мав: "Яка во­на доб­ра! Яке в неї м'яке сер­це! Во­на бу­де доб­рою жiн­кою! - тре­ба прис­ту­пать!"

Пошук на сайті: