Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    I вiн при­сi­упив. Прос­то й яс­но, го­лос­но на всю ха­ту, вiн опо­вiс­тив, що йо­го спра­ва з ака­де­мiї скiн­че­на, що йо­му час прис­ту­пать до сва­тан­ня, i вiн нi­ко­го бiльше не ви­би­рав, нi про ко­го бiльше i не ду­мав, ок­рiм Мар­ти Си­до­рiв­ни.

    - Тепер за ва­ми чер­га, Мар­то Си­до­рiв­но! - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    Марта роз­ри­да­лась. В неї наб­ра­лось слiз пов­нi­сiнькi вчi; во­на бу­ла ра­да, що тра­пив­ся ви­па­док ви­лить їх, i бiльше не дер­жа­ла їх.

    - Дайте ме­нi хви­лин­ку по­ду­мать, пi­ти в са­док! - про­мо­ви­ла во­на й вий­шла в са­док. За нею вий­шла сест­ра. Возд­ви­женський зос­тав­ся з Су­хоб­ру­сом. Зад­ля йо­го ви­пав най­кра­щий час по­го­во­рить з батьком за при­да­не, i вiн по­чав го­во­ри­ти без вся­кої це­ре­мо­нiї.

    - Як же ви, Си­до­ре Пет­ро­ви­чу, роз­по­ря­ди­тесь з своїми до­ма­ми, з сад­ком, з грун­том? - по­чав бу­ду­щий зять.

    - А так! В ме­не двi доч­ки, як ви знаєте. Бiльше ро­ду й не маю. Мар­тi дам но­вий дiм, що стоїть на ву­ли­цю, а Сте­па­ни­да тим ча­сом жи­ти­ме зо мною у цiм флi­ге­лi! А по моїй смер­тi Сте­па­ни­дi зос­тав­лю флi­гель…

    - Чи ми ж по­ми­ри­мось?

    - Треба ми­риться… Тiльки ви знаєте, що я своїх дi­тей не зо­би­жу. Що маю, те усе їх. Для мен­шо­го зя­тя я ку­пив че­рез ули­цю грунт i на тiм грун­тi збу­дую но­вий дiм, а флi­гель за­пи­шу по­по­ло­ви­нi на двох. Схо­тять, про­да­дуть чи по­дi­ляться, - про ме­не.

    - Розумнi ва­шi сло­ва, Си­до­ре Пет­ро­ви­чу, гар­но й слу­хать, - про­мо­вив Возд­ви­женський, оче­ви­дяч­ки ра­дий то­му. - Чи не мож­на, Си­до­ре Пет­ро­ви­чу, всi ва­шi сло­ва за­пи­сать на па­пе­рi? Ва­шi сло­ва - зо­ло­то! Шко­да бу­де, як во­ни так i по­ли­нуть в по­вiт­рi…

    Сухобрусовi оче­ви­дяч­ки не спо­до­ба­лась та­ка рiч.

    - Коли ви ме­нi, ста­ро­му батько­вi, не йме­те вi­ри, то я й за­пи­шу на па­пе­рi. Не за­бе­ру ж я всього на той свiт. - I тут же Су­хоб­рус за­пи­сав на стар­шу доч­ку но­вий дiм, а реш­ту - так, як вiн ка­зав. Возд­ви­женський схо­вав той па­пiр у ки­ше­ню й про­жо­гом по­ка­тав у са­док. Мар­та да­ла йо­му своє сло­во, як то­го ждав Возд­ви­женський, як знав про те i ста­рий батько. Всi вер­ну­лись до ха­ти. Всi не­на­че пе­ре­ро­ди­лись, бу­ли ве­се­лi, жар­ту­ва­ли. Мар­та бу­ла рум'яна, все спус­ка­ла очi у зем­лю, як же­них брав її за ру­ку, й нi­би крадько­ма тiльки нас­мi­лю­ва­лась гля­нуть на ко­го. Од­на Сте­па­ни­да бу­ла не ве­се­ла тим, що Даш­ко­вич не про­сив i до­сi її ру­ки, а мо­же, й тим, що не її сва­тав Возд­ви­женський.

    - А ми чу­ли, що ви пос­ва­та­лись у про­тоєреївни? - спи­тав Су­хоб­рус.

    - А де там! Хто йо­го там ду­мав сва­таться. Так тiльки ту­ма­нив лю­дей.

    - Навiщо? Не­доб­ре! їй-бо­гу, не­доб­ре! - ти­хо про­мов­ляв Су­хоб­рус, про­ся­чи всiх за стiл i сi­да­ючи обi­дать.

    Пiсля обi­ду, ве­се­лий i щас­ли­вий, як ку­пець, що ду­же доб­ре втор­гу­вав то­го дня, Возд­ви­женський при­бiг на квар­ти­ру до Даш­ко­ви­ча.

    - Чи ти чув но­ви­ну? - гук­нув Возд­ви­женський.

    - Яку но­ви­ну?

    - Що я пос­ва­тав твою Сте­па­ни­ду!

    - А ти ж же­ниш­ся на про­тоєреївнi?

    - На якiй про­тоєреївнi? Сха­ме­ни­ся ти! Я сьогод­нi пос­ва­тав твою Сте­па­ни­ду Си­до­рiв­ну - Су­хоб­ру­со­ву доч­ку! От що!

    - Неправда твоя!

    - Бреши сам, ко­ли не ймеш вi­ри. Вже й моє ве­сiл­ля швид­ко бу­де, i той но­вий дiм, що на ву­ли­цю, бу­де мiй. От по­ди­вись!

    I Возд­ви­женський по­ка­зав йо­му па­пiр з пiд­пи­сом Су­хоб­ру­со­вим. Там Даш­ко­вич, по­ба­чив ймен­ня Мар­ти, i в йо­го од­ляг­ло од сер­ця.

    - А що, на­ля­кав те­бе, га? - про­мо­вив Возд­ви­женський. - Иди ж мер­щiй за­ру­чай­ся, ко­ли хо­чеш, а то й справ­дi вте­ряєш свою пальму. Так i вхо­пить який­сь куп­чик! Хо­дiм-та­ки сьогод­нi вве­че­рi, то й ве­сiл­ля бу­де­мо справ­лять ра­зом.

    Дашковичевi все те зда­ва­лось сном. Так все те бу­ло нес­по­дi­ва­но, не­га­да­но. Вiн ждав сва­тан­ня у про­тоєрея. Возд­ви­женський своїми ус­та­ми про­сив йо­го на­вiть за ша­фе­ра, а те­пер скоїлось зов­сiм iн­ше дi­ло.

    - Одже ж ти й справ­дi ка­пос­ний! То бу­ло пер­ше сло­во Даш­ко­ви­че­ве, як вiн опам'ятав­ся.

    - Та чо­го ти стоїш, роз­зя­вив­ши ро­та! Вби­рай­ся та хо­дiм на твої за­ру­чи­ни, бо втра­тиш дiв­чи­ну. Що б ме­нi зав­го­рi­ло й справ­дi сьогод­нi пос­ва­тать твою Степз­ни­ду?

    - Ой ка­пос­ний же ти, не­хай то­бi вся­чи­на! - ше­по­тiв Даш­ко­вич, ха­па­ючись уби­раться. В йо­го бу­ла дум­ка, щоб хто й справ­дi не од­бив у йо­го дiв­чи­ни.

    Того ж та­ки ве­чо­ра обид­ва во­ни пiш­ли до Су­хоб­ру­са. Те­пер тiльки Даш­ко­вич пе­рес­вiд­чивсь у тiм, що Возд­ви­женський зас­ва­тавсь: йо­го вi­та­ли як зя­тя. Не дов­го ду­ма­ючи, Даш­ко­вич пi­шов з Сте­па­ни­дою в са­док на про­гу­лян­ня й пе­ре­го­во­рив з нею. Вiн вер­нувсь з сад­ка же­ни­хом.

    Сухобрус не знав краю своєму щас­тю. Свiт­ли­ця йо­го ос­вi­ти­лась свiч­ка­ми й лам­пад­ка­ми, В кух­нi па­ла­ло ве­ли­ке по­лум'я: там го­ту­ва­ли ве­че­рю. Са­мо­ва­ри не зга­са­ли. Стiл був зас­тав­ле­ний наїдка­ми й на­пит­ка­ми. Су­хоб­рус на­дiв но­вий си­нiй сiр­тук i най­ря­бi­шу шов­ко­ву жи­лет­ку. Йо­го очi бли­ща­ли од ви­на i щас­тя. Вiн об­нi­мав та цi­лу­вав до­чок; зя­тiв.

    - Ой ви, мої доч­ки, як го­лу­боч­ки! гра­ли ви й спi­ва­ли "Си­зо­го го­лу­боч­ка", до­ки не при­на­ди­ли до се­бе па­ру го­лу­бiв, та й яких го­лу­бiв! О ви, зя­тi мої, уми-ро­зу­ми! Чи я ж ду­мав та га­дав ма­ти зя­тiв та­ких ро­зум­них, ще й про­фе­со­рiв? За­те ж я вас об­зо­ло­чу, об­сип­лю зо­ло­том та срiб­лом. Дам вам обом по до­му, по са­ду. А з ма­га­зи­на­ми… як са­мi знаєте. Пев­но, ви бу­де­те пи­сать книж­ки, а не об­ра­зи ма­лю­вать, як батько ваш ко­лись ма­лю­вав. Ой ви, мої уми-ро­зу­ми!

    I ста­рий батько не мiг на­тi­шиться своїми вче­ни­ми зя­тя­ми: все об­нi­мав та цi­лу­вав їх.

    - Та го­дi вже цi­лу­ваться! - про­мо­вив Возд­ви­женський. - Да­вай­те ще бу­де­мо пи­ти!

    - Давай, зя­тю, й пить! I пи­ти - вмер­ти, i не пи­ти - вмер­ти. Луч­че ж пи­ти i вмер­ти! Ну доч­ки! ви­пий­те до ме­не, а я до вас.

    Марта й Сте­па­ни­да му­си­ли заб­рать у ру­ки чар­ки з ви­ном i ви­пи­ли до са­мо­го ден­ця.

    - Я ду­мав, що ви вже ме­не по­ки­ну­ли! А ви та­ки бу­де­те мої. Не­дур­но ж ме­нi цiєї но­чi снив­ся чу­до­вий сон! Сни­лось ме­нi, нi­би я стою в се­бе се­ред дво­ра. Над­во­рi нi день, нi нiч, але якось яс­но й свiт­ло, нi­би со­няч­ний день злив­ся з мi­сяч­ною нiч­чю. Ко­ли це як за­шу­мить по­вiт­ря, як заг­ри­мить грiм! Див­люсь я, на не­бi й хмар не­ма. А з лав­ри, з Ми­хай­лiвсько­го, з Братст­ва ле­тять ян­го­ли, та все по па­рi та по па­рi; та­кi ряд­ки, що й по­лi­чить труд­но, та все знi­ма­ються з бань та з зо­ло­тих хрес­тiв! Ог­ля­да­юсь я, а всi три ряд­ки ле­тять прос­то у мiй двiр. Кож­ний ян­гол дер­жав по зе­ле­нiй гiл­цi вся­ко­го са­до­во­го де­ре­ва. I кот­рий оце при­ле­тить, то i заст­ро­мить гiл­ку в моєму дво­рi. I тi гiл­ки пе­ред моїми очи­ма рос­ли, роз­пус­ка­ли на всi бо­ки зе­ле­не гiл­ля; де­ре­во пi­дiй­ма­ло­ся вго­ру та вго­ру, цвi­ло пе­ред моїми очи­ма. Я чув па­хо­щi цвi­ту. На де­ре­вi спi­ли ово-шi, вкри­ва­ли ряс­но де­ре­во, аж гiл­ля гну­ло­ся до­до­лу, її об­си­па­лись пе­ред моїми очи­ма. Див­люсь я, аж ян­го­ли за­са­ди­ли вже весь мiй двiр, по­тiм за­са­ди­ли сад­ка­ми ще й ву­ли­цi ко­ло но­го дво­ра! Все так i за­зе­ле­нi­ло пе­ред моїми очи­ма. Я наб­рав пов­ну хуст­ку па­лу­чих яб­лук i груш та ду­маю: "По­не­су же я своїм доч­кам". Та й на тiм i про­ки­нувсь!

    - Чи не чи­та­ли ви то­го ве­чо­ра "Па­те­ри­ка Пе­чорсько­го" або "Жи­тiй свя­тих"? - спи­тав Даш­ко­вич.

    - Е, уми-ро­зу­ми! То не од "Па­те­ри­ка"! То од бо­га i свя­тих пе­черських!

    - Чом же ви, та­ту, не по­пош­ту­ва­ли нас ти­ми рай­ськи­ми яб­лу­ка­ми? - пи­та­ли доч­ки. - Ми бу­ли б i гос­тям зос­та­ви­ли на сьогод­нi.

    - Якби пак спо­до­бив гос­подь, то чом би й не по­пош­ту­вать. Та ми, грiш­нi лю­ди, не упо­доб­нi бо­гу, - про­мо­вив Су­хоб­рус на­пу­тю­ючим то­ном.

    Тим ча­сом на­дiй­шло два куп­цi, близькi су­сi­ди. Пе­ред об­ра­за­ми зас­вi­ти­ли лам­пад­ку й свi­чi. Двi па­ри мо­ло­дих ста­ли на ки­лим i по­би­ли пок­ло­ни. Батько й гос­тi поз­до­ров­ля­ли їх з за­ру­чи­на­ми.

    Пiсля за­ру­чин бу­ла ба­га­та ве­че­ря. Пiс­ля ве­че­рi обид­вi мо­ло­дi гра­ли на гi­та­рах i спi­ва­ли. До їх прис­та­ли й па­ни­чi. До пiзньої но­чi бу­ло в Су­хоб­ру­со­вих гор­ни­цях ве­се­ло, до пiзньої но­чi гра­ли й спi­ва­ли.

    Незабаром Су­хоб­рус встиг об­ро­бить верх­нiй етаж но­во­го до­му. Вже був приз­на­че­ний день двох ве­сiл­лiв ра­зом. Возд­ви­женський i Даш­ко­вич вiн­ча­лись ра­зом в Глi­ба-Бо­ри­са.

Пошук на сайті: