Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Серед церк­ви пос­та­ви­ли ви­со­кi пiд­мост­ки, ого­род­же­нi шта­хе­та­ми i зас­ла­нi ки­ли­ма­ми. Мар­та й Сте­па­ни­да бу­ли уб­ра­нi в бi­лi про­зо­рi сук­нi i в бi­лi гiр­лян­ди. Ви­со­кi, чор­ня­вi, рум'янi, з роз­кiш­ни­ми чор­ни­ми кiсьми, во­ни бу­ли ду­же по­каз­нi й ори­гi­нальнi своєю кра­сою. Бi­ле уб­ран­ня бу­ло їм ду­же до ли­ця. Нi­ко­ли до їх не прис­та­ва­ло прiз­ви­ще схiд­них пальм, як те­пер пiд вiн­цем. Як ша­фе­ри пок­ла­ли на го­ло­ви вiн­цi, во­ни ста­ли схо­жi на ца­риць Ше­хе­ре­за­ди, так ба­га­то бу­ло сце­нiч­но­го, схiд­но­го в їх зрос­тi, в їх ори­гi­нальнiй по­лу­ден­нiй кра­сi. На­вiть товс­тi бро­ви, ве­ли­кi очi й гу­би Мар­ти­нi зда­ва­лись де­лi­кат­нi­ши­ми й тон­ши­ми при свiт­лi свi­чок, при свi­жо­му фан­тас­тич­но­му бi­ло­му уб­ран­нi.

    Старий свя­ще­ник, вва­жа­ючи на вче­них же­ни­хiв, ви­нiс з вiв­та­ря през­до­ро­ву книж­ку про­по­вi­дiв i по­ша­ну­вав їх сло­вом яко­гось свя­то­го от­ця церк­ви третього вi­ку, де ду­же час­то про­мов­ля­лось, що суп­руг по­ви­нен лю­би­ти свою суп­руж­ни­цю i суп­ружн­нця по­вин­на бо­яться суп­ру­га. Же­ни­хи най­ня­ли мит­ро­по­лi­танську пiв­чу. Хор гри­мiв кон­церт. Який­сь бас тро­хи не лус­нув, вик­ри­ку­ючи ос­тан­нi сло­ва апос­то­ла: "Же­на да убо­iт­ся сво­его му­жа". На­ро­ду бу­ло в церк­вi та­ко­го ба­га­то, що свiч­ки в кiн­цi вiн­чан­ня по­ча­ли гас­нуть. Все бу­ло як слiд, ве­лич­но й пиш­но. Су­хоб­рус був на­че на сьомо­му не­бi.

    Бучне ве­сiл­ля роз­вер­ну­лось в прос­тор­них кiм­на­тах но­во­го до­му. Гос­тей бу­ло ду­же ба­га­то, а най­бiльше вче­них. Гос­тi пи­ли й їли, але по­за­очi зва­ли Возд­ви­женсько­го не­доб­рим чо­ло­вi­ком за те, що вiн зра­див од­ну дiв­чи­ну й же­нив­ся на ба­га­тiй куп­чи­сi.

    Старий батько не знав, де стать, де сiс­ти: йо­му прий­шло­ся не тiльки поз­най­омиться з вче­ним ми­ром, але на­вiть по­ро­даться!

    Вже свi­том роз'їха­лись гос­тi по до­мах та все ти­хенько го­во­ри­ли, як то на свi­тi не до ла­ду бу­ває, що од­ну нi­би ко­хає, а дру­гу бе­ре за жiн­ку. Все тяг­ли ста­ру пiс­ню про зра­ду дiв­ча­там, про ма­те­рi­альну жа­до­бу при сва­тан­нi. Тiльки Возд­ви­женсько­му бу­ло бай­ду­же за те, що б там лю­ди не го­во­ри­ли. Йо­го план так удав­ся, йо­го дi­ла так йшли до ла­ду, що вiн був щас­ли­вий, виг­рав­ши пра­во на ду­же ви­гiд­не мiс­це мiж людьми.

    Пiсля ве­сiл­ля Возд­ви­женськi по­мiс­ти­лись жи­ти на верхньому ета­жi, а Даш­ко­ви­чам Су­хоб­рус опо­ря­див тим ча­сом ниж­нiй етаж. I то­го ж та­ки мi­ся­ця вiн про­ти до­му Возд­ви­женсько­го зак­лав но­вий дiм для Даш­ко­ви­чiв.

    Молодi жи­ли спо­чат­ку мир­но й щас­ли­во. Сест­ри при­хо­ди­ли од­на до од­ної в гос­тi. Гi­та­ри час­то бренька­ли то вни­зу, то вго­рi. Мар­тi й Сте­па­ни­дi не зов­сiм ми­нув ро­ман­тич­ний пе­рi­од жит­тя: час­то мож­на бу­ло по­чуть в їх до­мi спi­ви. Тон­кi жi­ноцькi го­ло­си зли­ва­лись гар­но й до ла­ду з чо­ло­вi­чи­ми в пiс­нях ве­ли­ко­руських й ук­раїнських. Ста­рий батько час­то на­вi­ду­вавсь до дi­тей, щоб пос­лу­хать ве­се­лих пi­сень. На про­тив­нiм бо­цi но­вий дiм рiс вго­ру, а мiж дво­ма мо­ло­ди­ми ха­зяй­ка­ми в од­но­му до­мi рос­ла нез­го­да. Пе­ред­нi­ше по­ча­ли ла­яться най­мич­ки зго­ри й зни­зу, а за най­мич­ка­ми - й ха­зяй­ки. Час­то, по­од­чи­няв­ши вiк­на, во­ни го­лос­но й дрiб­но пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми про ха­зяй­ськi ре­чi… Су­хоб­рус чув те i зве­лiв май­ст­рам пос­пi­шать з но­вим до­мом.

    - Дочки мої, не сва­рiться! В ме­не вас двi: не по­ле ва­ми за­сi­яно. Доб­ра мо­го бу­де до­во­лi для вас обох. А ко­ли вмру, то все моє бу­де ва­ше - по­по­ло­ви­нi. - Так вго­во­рю­вав Су­хоб­рус своїх до­чок, си­дя­чи в ста­ро­му флi­ге­лi ко­ло од­чи­не­но­го вiк­на з ве­ли­ким "Пе­чорським па­те­ри­ком" в ру­ках.

    Сухобрус усе хо­див до ма­га­зи­ну, не ки­да­ючи ку­пецт­ва. Но­вий дiм тим ча­сом вже був го­то­вий. Сам Су­хоб­рус по­са­див своїми ру­ка­ми пер­шi де­рев­ця в но­во­му сад­ку. Вiн бiльше лю­бив мен­шо­го зя­тя й мен­шу доч­ку, мав їх за доб­рi­ших лю­дей, а зя­тя - за ро­зум­нi­шо­го чо­ло­вi­ка. Стар­ша па­ра до­га­ду­ва­лась за те й по­ча­ла ози­раться на всi бо­ки i ско­са пог­ля­дать на батькiвську при­хильнiсть до мо­лод­шої па­ри.

    Тимчасом як Су­хоб­рус опо­ряд­жу­вав но­ве ха­зяй­ст­во своїх зя­тiв, Возд­ви­женський i Даш­ко­вич скла­да­ли со­бi про­фе­сорську ре­пу­та­цiю. Даш­ко­вич швид­ко виз­на­чив­ся мiж про­фе­со­ра­ми своїми лек­цi­ями по iс­то­рiї фi­ло­со­фiї i пiд­дер­жав ре­пу­та­цiю тiєї на­уки, кот­ра все сто­яла в ака­де­мiї ду­же доб­ре. З кож­ним ро­ком йо­го лек­цiї бу­ли луч­чi та луч­чi, з кож­ним ро­ком рос­ла йо­го ре­пу­та­цiя. Мо­ло­дi сту­ден­ти, приїхав­ши з усiх кiн­цiв Ро­сiї, вже чу­ли про йо­го, вже жда­ли чо­гось надз­ви­чай­но­го. В ста­рiм ака­де­мiч­нiм кор­пу­сi з тем­ни­ми вiк­на­ми, з чор­ни­ми пар­та­ми, в йо­го ав­ди­то­рiї бу­ло пов­нi­сiнько сту­ден­тiв, кот­рi си­дi­ли цi­ли­ми ла­ва­ми й ку­пою сто­яли ко­ло по­ро­га, прий­шов­ши з iн­ших кур­сiв. Даш­ко­вич вхо­див, сi­дав на ка­фед­рi i не ди­вив­ся нi на ко­го: йо­го очi десь нi­би хо­ва­лись, вхо­ди­ли десь гли­бо­ко, де во­ру­ши­лись дум­ки. В очi слу­ха­чiв ки­дав­ся тiльки чис­тий ши­ро­кий лоб. Йо­го ви­со­ке чо­ло нi­би зай­ма­ло мiс­це очей для слу­ха­чiв: так на йо­му ба­га­то ви­яв­ля­лось ду­мок. Кож­ний ле­генький i то­ненький змор­шок мiж бро­ва­ми зда­вав­ся тим мiс­цем, де заб­га­ла­ся ду­ма й свi­ти­ла­ся звiд­тiль. Ко­ли-не-ко­ли вiн пi­дiй­мав од­ну ру­ку й пальцем нi­би по­ка­зу­вав на абст­ракт­ну мисль.

    Не мож­на за­бу­ти впли­ву йо­го од­ної ре­пу­та­цiї на мо­ло­дих сту­ден­тiв! Всi зiб­ра­лись впер­ше на лек­цiю й си­дi­ли ла­ва­ми кру­гом ав­ди­то­рiї, дер­жа­чи го­ло­ви рiв­но, як пiд шну­рок. Даш­ко­вич про­мо­вив пер­ше сло­во, i всi ряд­ки го­лов, не­на­че по елект­рич­нiй те­чiї, рап­том i ра­зом схи­ли­лись упе­ред, нас­то­ро­чив­шись слу­хать. I цi­лу лек­цiю так дер­жа­лись го­ло­ви, ко­ли б хто по­во­ру­шив­ся хоч трош­ки! Тiльки ка­ран­да­шi скоб­за­лись швид­ко-швид­ко по па­пе­рi! А йо­го дум­ка ли­ла­ся чис­та, яс­на, як криш­таль! Не бу­ло там анi од­но­го сло­ва зай­во­го, що не сто­су­ва­лось до дi­ла. Вся сис­те­ма буд­лi-яко­го фi­ло­со­фа вип­ли­ва­ла з йо­го уст, нi­би з го­ло­ви са­мо­го фi­ло­со­фа; та­ка во­на бу­ла чис­та, яс­на, су­цiльна, не шту­ко­ва­на з урив­кiв.

    Не в од­ну го­ло­ву за­па­ла крап­ля свi­ту й ду­мок од йо­го лек­цiй, не од­на го­ло­ва ста­ла свiт­лi­ша й яс­нi­ша.

    Дашкович не­дов­го й був в ака­де­мiї. Йо­го доб­ра сла­ва пiш­ла скрiзь; i йо­го зап­ро­си­ли пе­рей­ти в Мос­ковський унi­вер­си­тет. Але, ску­ча­ючи до­до­му й за Києвом, вiн по­тiм пе­рей­шов в Київський унi­вер­си­тет.

    Воздвиженський не лю­бив на­уки, не по­ва­жав її, мав її тiльки за спо­сiб прок­лас­ти со­бi стеж­ку в жит­тi i як мож­на ви­тяг­ти з неї че­рез це гро­шей, їжi, на­пит­кiв i вся­ко­го доб­ра! Де мож­на бу­ло все те дiс­та­ти iн­шим спо­со­бом, вiн не жа­лiв се­бе, не роз­би­рав доб­ро­го i не­доб­ро­го спо­со­бу i до­ся­гав до цi­лi, ки­нув­ши на бiк на­уку.

    В ав­ди­то­рiї од­чи­ня­лись две­рi, й вхо­див Возд­ви­женський. Сту­пив­ши три сту­пе­нi че­рез ав­ди­то­рiю, вiн ста­вав на пiд­мос­ток ка­фед­ри, од­ну но­гу дер­жав якось на по­вiт­рi i, по­вер­нув­шись кру­то товс­ти­ми пле­чи­ма, блис­кав на ав­ди­то­рiю товс­тою ши­ро­кою по­ти­ли­цею й сi­дав на ка­фед­рi. По­тiм вiн вий­мав ста­рi лист­ки своїх лек­цiй i клав їх пе­ред со­бою. Тi лек­цiї бу­ли на­пи­са­нi кiлька ро­кiв пе­ред­нi­ше, i вiн не змi­няв у їх i сло­веч­ка! Лист­ки бу­ли ста­рi, з жов­ти­ми круг­ли­ми пля­ма­ми, нi­би од якоїсь стра­ви. Нит­ки, кот­ри­ми во­ни бу­ли поз­ши­ва­нi, вже по­об­ри­ва­лись i те­лi­па­лись, Зза­мо­ло­ду вiн прос­то чи­тав лек­цiї з тих лист­кiв. Але, не змi­ня­ючи їх нi­ко­ли, хоч на­ука i змi­ня­лась, вiн вив­чив їх на­пам'ять од дош­ки до дош­ки; ча­сом сил­ку­вав­ся iмп­ро­вi­зу­вать. Роз­пус­тив­ши цi­лу рiч­ку фраз, гар­них, але пус­гих, вiн аж зап­лю­щу­вав очi, не­на­че пi­вень в час сво­го кри­ку. Фра­зи ли­лись, зчiп­лю­ва­лись, i вiн пе­ре­ли­вав з пус­то­го та в по­рожнє, го­во­ря­чи те ж са­ме, тiльки iн­ши­ми сло­ва­ми.

    Студенти, як зви­чай­но бу­ває, по­ча­ли за­пи­су­ва­ти йо­го лек­цiї, але швид­ко по­ки­ну­ли, бо кот­рий бу­ло за­пи­ше, то й по­ба­чить, що там не­ма ду­мок. Тiльки один ту­ляк, зем­ляк Возд­ви­женсько­го, си­дiв ко­ло са­мi­сiнької ка­фед­ри, щоб йо­го ро­бо­ту бу­ло вид­ко, i за­пи­су­вав ту нi­се­нiт­ни­цю, ма­ючи на­дiю пi­ти стеж­кою сво­го крас­но­мов­но­го зем­ля­ка.

    Аадиторiя Возд­ви­женсько­го спо­рож­ня­лась. Сту­ден­ти пе­рес­та­ли хо­ди­ти на йо­го лек­цiї, а щоб ав­ди­то­рiя не бу­ла зос­сiм по­рож­ня, во­ни хо­ди­ли по чер­зi по п'ять душ. Возд­ви­женський не вва­жав на ува­гу чи нев­ва­гу своїх слу­ха­чiв.

    Зате ж вiн ду­же вва­жав на рек­торську лас­ку. Нiх­то з про­фе­со­рiв не за­по­бi­гав так йо­го лас­ки! Вiн умiв пiдс­ту­пи­ти до кож­но­го рек­то­ра, вмiв улiз ги в йо­го ду­шу, прис­лу­житься, при­та­ку­ючи кож­но­му йо­го сло­ву, пос­те­рi­га­ючи кож­ний йо­го за­мiр. I ви­хо­ди­ло так, що нi один рек­тор не об­хо­див­ся без йо­го. То­дi ще не бу­ло ви­бо­рiв нi на ка­фед­ри, нi на по­бiч­ну служ­бу в ака­де­мiї. I Возд­ви­женськич кож­но­му рек­то­ро­вi всти­гав зай­ня­ти скрiзь пер­ше мiс­це i роз­по­ряд­жав­ся ака­де­мiч­ни­ми гро­ши­ма. I за все це вiн дос­та­вав доб­рi гро­шi. При кiлькох рек­то­рах Во­зi­ви­женськнй, з ор­де­ном на шиї, мав пра­во ска­за­ти: "Ака­де­мiя - то я!"

    

Пошук на сайті: