Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6127
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6635

IV

    

    Дашковичi жи­ли в но­во­му до­мi. Чис­тий i гар­ний був їх но­вий дiм на два ета­жi, з здо­ро­ви­ми свiт­ли­ми вiк­на­ми. Вiн сто­яв прос­то про­ти до­му Возд­ви­женсько­го, так що з вi­кон од­но­го до­му мож­на бу­ло ди­виться в вiк­на дру­го­го, i не тiльки ди­виться, але на­вiть пе­ре­ки­да­тись сло­ва­ми. Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на об­вi­ша­ла вiк­на гар­ни­ми за­вi­са­ми, обс­та­ви­ла ва­зо­на­ми з квiт­ка­ми. Кра­щi кар­ти­ни з батько­во­го флi­ге­ля доч­ки по­пе­ре­но­си­ли до се­бе ще пе­ред­нi­ше. У батька зос­тав­ся на стi­нi тiльки пра­отець Ноє з трьома бо­ро­да­ти­ми си­на­ми та якась ца­ри­ця в фiж­мах, ду­же за­ля­па­на му­ха­ми.

    Дашковичiв ка­бi­нет був обс­тав­ле­ний ша­фа­ми з книж­ка­ми. Вiн зiб­рав пи­сан­ня всiх дав­нi­ших, но­вих i най­но­вi­ших фi­ло­со­фiв i все, що тiльки сто­су­ва­лось до йо­го на­уки. Вiн лю­бив на­уку для на­уки i все заг­рi­бав­ся в фi­ло­со­фiю глиб­ше й глиб­ше. Бiльше й бiльше вiн за­сид­жу­вавсь над книж­ка­ми до пiзньої но­чi. I не раз Сте­па­ни­да пiзньою до­бою вхо­ди­ла в ка­бi­нет, про­си­ла йо­го ки­нуть книж­ки, ви­ри­ва­ла на­вiть з рук i, роз­сер­див­шись, га­си­ла свiт­ло. Або ча­сом во­на вхо­ди­ла з сест­рою з гi­та­рою в ру­ках i да­ва­ла йо­му нес­по­дi­ва­ну се­ре­на­ду. Обид­вi сест­ри по­чи­на­ли гра­ти, спi­вать, по­чи­на­ли ба­ла­кать, смi­ятись. Даш­ко­вич зне­хо­тя му­сив од­ри­вать очi од книж­ки, сва­рив­ся, але, за­ба­ла­кав­шись з ни­ми, вста­вав од сто­ла, ку­рив си­га­ру, хо­див по ка­бi­не­тi й слу­хав му­зи­ку.

    - Та вий­ди-бо в за­лу! - го­во­ри­ла до йо­го жiн­ка. - Ди­вись, яка в нас за­ла прос­тор­на, чис­то опо­ряд­же­на. Чи вже ж пак то­бi не­ма де по­хо­дить?

    - Та од­че­пись со­бi! Хi­ба ж ти не ба­чиш, що я маю дi­ло.

    - Не дi­ло нам го­ло­ва, а ми го­ло­ва дi­лу! I Сте­па­ни­да без це­ре­мо­нiї бра­ла йо­го за ру­ку i ви­тя­га­ла в за­лу. Мар­та по­ма­га­ла їй. Фi­ло­соф му­сив ви­хо­дить в за­лу, хоч че­рез си­лу, i гу­ля­ти. По­ба­ла­кав­ши, пог­рав­ши на гi­та­рах, сест­ри од­пус­ка­ли Даш­ко­ви­ча до ка­бi­не­ту, а са­мi роз­хо­ди­лись до сво­го ха­зяй­ст­ва.

    - Коли б пак бу­ла зна­ла, що то за лю­ди­на фi­ло­соф, то бу­ла не йшла за те­бе за­мiж, - го­во­ри­ла Сте­па­ни­да, си­дя­чи з ро­бо­тою в ру­ках на со­фi в ка­бi­не­тi сво­го му­жа.

    I ча­сом до пiв­но­чi во­на си­дi­ла в йо­го ка­бi­не­тi, ви­ши­ва­ючи що-не­будь або пле­ту­чи. А вiн не звер­тав на неї нi­якої вва­ги. Сте­па­ни­да тiльки пог­ля­да­ла на йо­го гла­денький ви­со­кий чис­тий лоб, на­хи­ле­ний над па­пе­ром або над грецькою книж­кою, на бро­ви, що все бу­ли тро­хи стяг­ну­тi по­се­ре­ди­нi ло­ба i на­суп­ле­нi над очи­ма.

    - Одже жит­тя моє не ду­же ве­се­ле з та­ким вче­ним чо­ло­вi­ком. Моя сест­ра щас­ли­вi­ша з Возд­ви­женським. Вiн, хоч i ха­му­лу­ва­тий, i за­те­ле­пу­ва­тий, але го­во­рю­чий, ве­се­лий. З ним жит­тя бу­ло б тро­хи ми­лi­ше. Вiн нак­ри­чить пов­ну ха­ту, по­жар­тує з жiн­кою. - I її знов взя­ла за­вис­нiсть до своєї сест­ри, як по­за­ви­ду­ва­ла во­на в той день, ко­ли та за­ру­ча­лась з Возд­ви­женським.

    - Розкажи ме­нi, Ва­си­лю Пет­ро­ви­чу! що ти ду­маєш ї пи­шеш? - спи­та­ла раз Сте­па­ни­да, по­ба­чив­ши, що її чо­ло­вiк по­ки­нув пе­ро й об­пер­ся об спин­ку стiльця в спо­кiй­нiй по­зi.

    - Я ду­маю те, що то­бi в го­ло­ву не по­мiс­титься, - од­ка­зав вiн, ос­мi­ха­ючись.

    - А мо­же, й по­мiс­титься! - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да, див­ля­чись на йо­го за­ду­ма­ний лоб, об­ря­мо­ва­ний гус­тим чор­ним во­лос­сям, на йо­го спо­кiй­ну й по­важ­ну пос­тать.

    Тихо ос­мi­ха­ючись, Даш­ко­вич по­чав роз­ка­зу­вать їй про фi­ло­со­фа Кан­та. Жiн­ка слу­ха­ла, слу­ха­ла, роз­зя­ви­ла ро­та, по­зiх­ну­ла з усiєї си­ли й за­ре­го­та­лась на всю ха­ту.

    - Ой, не го­во­ри! Не гай на­да­рем­но ча­су! Ко­ли б то­бi од­но сло­во втя­ми­ла! Чи й твої сту­ден­ти так те­бе ро­зу­мi­ють, як я?

    - Мабуть, тро­хи бiльше! Мо­же, то­бi ще роз­ка­зать що-не­будь про Спi­но­зу або Лок­ка?

    - Ой, не го­во­ри, а то зас­ну отут-та­ки в те­бе на со­фi. Чи в те­бе го­ло­ва не кру­титься од тiєї фi­ло­со­фiї?

    - Нi, хва­лить бо­га.

    - А в ме­не б за­па­мо­ро­чи­лась, як­би я пос­лу­ха­ла хоч пiв­го­ди­ни. Пот­ри­вай! Я те­бе та­ки ви­тяг­ну з тво­го ка­бi­не­ту!

    Щоб ви­тяг­ти з ка­бi­не­ту сво­го му­жа, Сте­па­ни­да за­ду­ма­ла дать в се­бе ве­чiр з му­зи­ка­ми й тан­ця­ми. Во­на зна­ла, що Даш­ко­вич ко­лись тан­цю­вав зза­мо­ло­ду, на­вiть лю­бив тан­цi, хоч все те якось не гар­мо­нi­зу­ва­ло з йо­го фi­ло­софською дум­кою й по­важ­ним пря­му­ван­ням йо­го ро­зу­му.

    Тодi бу­ла вже пiз­ня осiнь. Сте­па­ни­да най­ня­ла на цi­лий ве­чiр чо­ти­ри му­зи­ки й нап­ро­си­ла до се­бе гос­тей. Прос­тор­на, свiт­ла за­ла бли­ща­ла чис­то­тою й ог­нем свi­чок i кан­де­ляб­рiв. Знай­омi про­фе­со­ри, уря­дов­цi й куп­цi поп­ри­хо­ди­ли з жiн­ка­ми й доч­ка­ми. Мар­та приб­ра­ла­ся, як на ве­сiл­ля, в гар­ну бi­лу сук­ню. Су­хоб­рус, си­вий, аж бi­лий, роз­мов­ляв з знай­оми­ми куп­ця­ми. Мо­ло­дi про­фе­со­рiв­ни й куп­цiв­ни не схо­тi­ли на­вiть пи­ти чаю та все жда­ли, щоб му­зи­ки швид­ше заг­ра­ли до тан­цiв. Даш­ко­вич му­сив по­ки­ну­ти свiй ка­бi­нет, по­хо­вать своїх грецьких й нi­мецьких фi­ло­со­фiв, вий­шов до гос­тей i роз­мов­ляв з мо­ло­ди­ми да­ма­ми.

    Степанида на­мо­ви­ла свою сест­ру взя­ти до кад­ри­ля Даш­ко­ви­ча. Про­ти йо­го став один ку­пець з мо­ло­дою куп­чи­хою. Му­зи­ки ве­се­ло й го­лос­но вда­ри­ли сиг­нал; па­ри по­сi­да­ли скрiзь по­пiд стi­на­ми прос­тор­но! за­ли. Даш­ко­вич ду­же од­ма­гав­ся, не хо­тiв ста­вать, але Мар­та та­ки по­тяг­ла йо­го в та­нець.

    Музики по­ча­ли кад­риль. Па­ри за­во­ру­ши­лись i роз­по­ча­ли та­нець. Даш­ко­вич про­сив свою да­му по­ка­зу­вать йо­му, ка­зав, що вiн за своїми книж­ка­ми зов­сiм, ма­буть, за­був­ся тан­цю­вать. Раз i дру­гий вiн пе­рей­шов за­лу як тре­ба, але за­раз-та­ки по­чав зби­ваться. Да­ми по­ча­ли по­да­вать од­на дру­гiй ру­ки й пе­ре­хо­дить, а Даш­ко­вич ткнув i со­бi ту­ди свою ру­ку. Дру­га фi­гу­ра прой­шла га­разд, а на тре­тiй Даш­ко­вич знов збив­ся. Всi ро­зiй­шлись вбiк, а вiн сам зос­тав­ся се­ред ха­ти, не знав ку­ди при­ту­литься, чи на той, чи на дру­гий бiк, i вер­тiв­ся сю­ди й ту­ди. Мар­та пок­ли­ка­ла йо­го до се­бе, а Даш­ко­вич, на­хи­лив­ши го­ло­ву тро­хи вниз i пiд­няв­ши вго­ру па­лець, зов­сiм як на ка­фед­рi, поп­лiв­ся до своєї да­ми i пе­рек­ру­тив­ся з нею на­щось. Да­лi, вреш­тi всього, зап­лу­тав­шись мiж дов­ги­ми сук­ня­ми Мар­ти й мо­ло­дої куп­чи­хи, вiн так шарп­нув но­га­ми, що стяг з куп­чи­хи сли­ве по­ло­ви­ну тон­кої сук­нi, одiд­рав­ши ве­ли­кий шмат од са­мої та­лiї аж до­до­лу. По­ба­чив­ши та­ке ли­хо, Даш­ко­вич знов пi­дiй­няв па­лець уго­ру й на­хи­лив го­ло­ву до­до­лу. Куп­чи­ха з обiд­ра­ним бо­ком втек­ла в дру­гу ха­ту. В дум­цi во­на кля­ла Даш­ко­ви­ча i всiх фi­ло­со­фiв i за­рi­ка­лась з то­го ча­су тан­цю­вать з фi­ло­со­фа­ми, хоч би во­ни бу­ли й євро­пей­ськi ге­нiї! З чер­во­ним, злим ли­цем во­на вий­шла з кiм­на­ти i цi­лий ве­чiр ста­ва­ла в тан­цях як­най­да­лi од Даш­ко­ви­ча.

    На дру­гу кад­риль Сте­па­ни­да пос­та­ви­ла Даш­ко­ви­ча тан­цю­вать з со­бою, пра­ву­ва­ла ним, по­ка­зу­ва­ла йо­му стеж­ку i та­ки при­си­лу­ва­ла йо­го знов вив­чить за­бу­тi тан­цi.

    - Ой, як низько му­си­ла спус­титься моя фi­ло­софська мисль! - про­мов­ляв Даш­ко­вич, ути­ра­ючи пiт з ли­ця. - Од­же за най­важ­чи­ми фi­ло­со­фа­ми Нi­меч­чи­ни я не втом­ляв­ся так, як за ци­ми тан­ця­ми, - го­во­рив вiн, лед­ве од­са­пу­ючи.

    Вже го­ту­ва­ли на стiл ве­че­рю, як Даш­ко­вич тiльки зга­дав, що вiн не пе­реп­ро­сив куп­чи­хи, кот­рiй об­дер цi­лий бiк. Вiн на­хи­лив го­ло­ву, на­су­пив бро­ви, пiд­няв один па­лець вго­ру. Всi жда­ли од йо­го яко­гось ду­же цi­ка­во­го сло­ва. А вiн, пос­то­яв­ши тро­хи на од­нiм мiс­цi, прос­тяг­ся до то­го кут­ка, де си­дi­ла куп­чи­ха, i по­чав про­си­ти в неї про­ба­чен­ня. Куп­чи­ха ос­мi­ха­лась, го­во­ри­ла: "Нi­чо­го, нi­чо­го те! То в тан­цях зви­чай­на рiч". Але в дум­цi во­на кля­ла фi­ло­со­фiв. Сук­ня бу­ла ду­же до­ро­га й мод­на; її ус­та ос­мi­ха­лись лас­ка­во, а очi ла­яли, аж го­рi­ли!

    - Що це ти так пiз­но сха­ме­нув­ся? - спи­та­ла в йо­го жiн­ка.

    - Коли я то­дi якось за­ду­мавсь! - про­мо­вив Даш­ко­вич. - Ме­нi зов­сiм не в дум­цi оцi тан­цi! Бiльше я то­бi не тан­цю­ва­ти­му! Не­хай тан­цю­ють мо­лод­шi за ме­не!

    Одначе, нев­ва­жа­ючи на своє за­рi­кан­ня, вiн му­сив пiс­ля ве­че­рi знов тан­цю­вать, бо йо­го си­лу­ва­ла лас­кою й про­хан­ням мо­ло­да й гар­на жiн­ка, а пе­ред та­ки­ми ча­ра­ми лед­ве чи встоїть яка най­твер­дi­ша фi­ло­со­фiя. Сте­па­ни­да та­ки так вга­ня­ла сво­го фi­ло­со­фа, що пiт лив до­щем з йо­го ви­со­ко­го чо­ла, а чор­нi ку­че­рi аж поп­ри­ли­па­ли до вис­кiв.

Пошук на сайті: