Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6637
    Тим ча­сом по­важ­нi гос­тi, вста­ючи з-за кар­точ­но­го сто­ла, смi­ялись з Возд­ви­женсько­го, що вiн стра­шен­но прог­рав­ся в кар­ти. Мар­та по­чу­ла те, i її по­ча­ло роз­би­рать; во­на зна­ла, що Возд­ви­женський ду­же по­га­но грає в кар­ти, од­на­че ква­питься гра­ти. Мар­та пiдс­ту­пи­ла до Возд­ви­женсько­го й шеп­ну­ла йо­му на ву­хо: "А що, чи ба­га­то кар­бо­ван­цiв про­дув у кар­ти?"

    Її рiз­кий, нес­по­кiй­ний го­лос, її на­суп­ле­нi гус­тi бро­ви ду­же вра­зи­ли Возд­ви­женсько­го. Вiн дав­но вже пос­те­рi­гав твер­ду вда­чу своєї жiн­ки. Смi­ли­вий, роз­по­ряд­жа­ючий го­лос зо­би­див йо­го.

    - А то­бi на­що? - ти­хо, але сум­но спи­тав вiн у Мар­ти.

    - Як на­що? Хi­ба я не маю пра­ва те­бе спи­тать? - ска­за­ла во­на ти­хо й одiй­шла од йо­го. Во­на сi­ла не­ве­се­ла та все пог­ля­да­ла на той сто­лик, де грав у кар­ти Возд­ви­женський.

    Як на то­теж Возд­ви­женсько­му ду­же не йшла кар­та. Вiн сер­див­ся, вго­нивсь в азарт i тим ще бiльше прог­ра­вав. Партньори по­ча­ли смi­ятись, що Возд­ви­женський знов наг­нав на се­бе на кар­бо­ван­цiв де­сять. Мар­та не про­пус­ка­ла й сло­ва з роз­мо­ви ко­ло то­го сто­ла. Во­на не ви­дер­жа­ла.

    - Степане Iва­но­ви­чу! по­ра нам до­до­му! Ме­нi чо­гось нез­до­ро­во.

    - То йди со­бi, а я тро­хи пог­раю.

    - Не пi­ду я са­ма; йди ра­зом зо мною. Партньори твої ви­ба­чать за твою жiн­ку.

    Воздвиженський зир­нув на її ли­це. Її бро­ви, очi, сту­ле­нi мiц­но гу­би по­ка­зу­ва­ли, що во­на хо­че пос­та­но­вить на своєму.

    - Нехай те­бе, сер­це, батько про­ве­де; поп­ро­си батька, а я прий­ду не­за­ба­ром.

    - Я про­шу те­бе йти зо мною, бо я не зов­сiм здо­ро­ва! - про­мо­ви­ла во­на, i го­лос її про­ти во­лi став твер­дi­шим i звер­нув ува­гу гос­тей. Дех­то пiдс­ту­пив ближ­че до сто­ла i прис­лу­хав­ся.

    - Чого ти при­че­пи­лась до ме­не! - про­мо­вив Возд­ви­женський до неї.

    В Мар­ти ли­це спах­ну­ло рум'янцем од тих слiв му­жа.

    - Не пi­ду я са­ма, й з мiс­ця не ру­шу, до­ки ти не пi­деш зо мною! - про­мо­ви­ла во­на, аж тро­хи крик­ну­ла.

    Воздвиженський спе­ре­сер­дя встав, ки­нув кар­ти й му­сив йти з нею до­до­му.

    Дашкович ба­чив ту сце­ну i тiльки ду­мав: "Ну, Мар­та! ну, ха­рак­тер. Сла­ва то­бi гос­по­ди, що моя жiн­ка не та­ка!" Возд­ви­женський тiльки що пе­рес­ту­пив по­рiг сво­го до­му, а Мар­та вже й на­ки­ну­лась на йо­го мок­рим ряд­ном.

    - I ска­жи ти, на ми­лость бо­жу! I на­що ти граєш в кар­ти, ко­ли ти бiльше прог­раєш, нiж виг­раєш? - спи­та­ла во­на так смi­ли­во й на­важ­ли­во, не­на­че су­ди­ла йо­го су­дом.

    - А то­бi яке дi­ло, що я там в кар­ти граю, чи що? - обiз­вав­ся Возд­ви­женський.

    - Як то, яке дi­ло! Як то так! То ме­нi не­ма дi­ла до то­го, що мiй муж ро­бить?

    - А не­ма то­бi дi­ла! Твоє дi­ло он! Ди­ти­на, ко­лис­ка та кух­ня!

    - Менi не­ма дi­ла! - крик­ну­ла Мар­та, i її ве­ли­кi очi ста­ли ще бiльшi, а ли­це зблiд­ло. - Є ме­нi дi­ло! - про­мо­ви­ла во­на го­лос­но i з тим сло­вом так стук­ну­ла по сто­лi ру­кою на­вiд­лi, що нi­би то­му не мож­на бу­ло нi криш­ки не вi­рить. Во­на сто­яла се­ред за­ли, ви­со­ка, рiв­на й лю­та.

    Воздвиженський впер­ше до­га­давсь, що йо­го жiн­ка має не ти­хенький го­ло­сок, не дi­во­чий, ме­до­вий, а здо­ро­вий, енер­гiч­ний го­лос i ве­ли­ку си­лу ха­рак­те­ру. Вiн хо­тiв зло­мить її.

    - Чого ти кри­чиш на ме­не? - гурк­нув вiн ба­сом.

    - Кричу, бо ти ви­нен! Де твоє жа­лу­ван­ня? Чи ти да­вав ме­нi йо­го до рук? Чи я знаю, що ти маєш i скiльки маєш?

    - Нащо то­бi моє жа­лу­ван­ня?

    - На те, що я твоя жiн­ка, а ти мiй чо­ло­вiк. Я по­вин­на знаїи, що ти за­роб­ляєш i що маєш.Я й до­сi за твої гро­шi й оде­жи­ни со­бi не спра­ви­ла, гос­тин­ця со­бi не ку­пи­ла! Я не ба­чи­ла й якi твої гро­шi, а ми жи­ве­мо на мої гро­шi, що най­маємо ниж­нiй етаж.

    - Чого ти до ме­не при­че­пи­лась! Я то­бi не бу­ду нi в чо­му да­вать од­вi­та!

    - Ба бу­деш! ба му­сиш! - про­мо­ви­ла во­на так твер­до, нас­ту­па­ючи до йо­го, що вiн му­сив ос­ту­питься на­зад. Вiд по­ба­чив, що не пе­ре­мо­же її сло­ва­ми й кри­ком.

    - Йди спать! - про­мо­вив вiн спо­кiй­нi­ше. - Завт­ра бу­де до­во­лi ча­су. На­го­во­ри­мось, ко­ли схо­чеш.

    - Спать я пi­ду, а ти в кар­ти гро­шей не прог­ра­вай, а ко­ли прог­раєш, то пот­ро­ху. Свої гро­шi да­вай ме­нi до схо­ван­ки, бо я гос­по­ди­ня в до­мi, я ха­зяй­ную; ме­нi тре­ба роз­мiр­ку­вать, скiльки стра­тить.

    - Еге! то ти со­бi по­на­ши­ваєш до­ро­гих су­конь, та сього, та то­го!..

    - Не ви­ду­муй! Я маю ро­зу­му бiльш за те­бе! Я знаю, що по­шить i без чо­го мож­на обiй­тись.

    - Ну, Мар­то Си­до­рiв­но! вiзьми луч­че гi­та­ру та зас­пi­вай ме­нi "Си­зо­го го­лу­боч­ка" або "Со­ло­вей­ка"!

    Цi сло­ва до­пек­ли її до жи­во­го сер­ця. Во­на вий­шла з ка­бi­не­ту i пiш­ла до своєї кiм­на­ти. А Возд­ви­женський дов­го хо­див по ха­тi та все ду­мав, як то труд­но пос­те­рег­ти жi­но­чу вда­чу. "А я ду­мав, що во­на доб­ра, як ян­гол, що во­на бу­де по­кiр­ненька, бо­го­мiльна, як куп­чи­ха, бу­де гра­ти та ро­ман­тич­нi пiс­нi спi­вать".

    Вже пе­ред свi­том зас­нув Возд­ви­женський. Сон йо­го був важ­кий, три­вож­ний. Дум­ка про те, що вiн ду­же по­ми­лив­ся в ха­рак­те­рi своєї жiн­ки, не ви­хо­ди­ла з йо­го го­ло­ви на­вiть у снi. Впер­ше тiльки пiс­ля вiн­чан­ня во­на так ви­мо­ви­лась пря­мо, ви­яви­ла свою по­тай­ну вда­чу. Йо­му бу­ло ду­же цi­ка­во по­ба­чить, яка-то во­на бу­де завт­ра?

    Воздвиженський встав ра­но. Над­во­рi сi­рi­ло осiннє не­бо, зак­ри­те важ­ки­ми тем­ни­ми хма­ра­ми, сi­рiв рiд­кий ту­ман над мок­рою зем­лею. Най­мич­ка при­нес­ла ши­пу­чий са­мо­вар i пос­та­ви­ла на сто­лi. Две­рi з Мар­ти­ної спальнi од­чи­ни­лись, i во­на вий­шла в ши­ро­кiй сук­нi й бi­лiй блу­зi. Чор­на гус­та ко­са обк­ру­чу­ва­ла го­ло­ву по-сiльськiй i бу­ла приш­пи­ле­на ве­ли­ки­ми шпилька­ми. Возд­ви­женський гля­нув на її ли­це: во­но бу­ло спо­кiй­не, але лю­те, як i вчо­ра. Ве­ли­кi очi ди­ви­лись смi­ли­во й не­лас­ка­ве, ве­ли­кi бро­вi не пi­дiй­ма­лись вго­ру i на­вис­ли на очi. Ямоч­ка мiж бро­ва­ми не розг­лад­жу­ва­лась. Во­на смi­ли­во пiдс­ту­пи­ла до сто­ла, на­ли­ла ста­кан чаю й по­су­ну­ла, а не по­да­ла Возд­ви­женсько­му. Крап­лi чаю пе­рес­ко­чи­ли че­рез кри­си i по­ли­лись на ми­соч­ку. В ру­цi не прос­тиг­ло вчо­рашнє зав­зят­тя. Возд­ви­женський за­го­во­рив до неї; вiн бо­яв­ся, що во­на не бу­де го­во­рить. Але Мар­та бу­ла не з та­кiвських: во­на го­во­ри­ла, й го­во­ри­ла ба­га­то, а як бiльше сер­ди­лась, то бiльше да­ва­ла во­лi своєму язи­ко­вi. Го­лос її був твер­дий, не­лас­ка­вий, вiн все пе­ре­хо­див на са­мi ниж­чi то­ни,

    - Чи ти й до­сi на ме­не сер­диш­ся пiс­ля вчо­рашнього?

    - Нема ме­нi ча­су сер­диться, - про­мо­ви­ла во­на рiв­ним твер­дим го­ло­сом.

    В дру­гiй кiм­на­тi пис­ну­ла ди­ти­на. Мар­та по­бiг­ла ту­ди й за­ба­ви­ла ди­ти­ну. Звiд­тiль во­на по­бiг­ла до пе­кар­нi, пе­ре­го­во­ри­ла з ку­хо­вар­кою, вис­ла­ла її на Жит­нiй ба­зар. З пе­кар­нi вер­ну­лась знов до сто­ла й на­ли­ла на хо­дi чо­ло­вi­ко­вi дру­гий ста­кан чаю, не при­сi­да­ючи до сто­ла. По­тiм во­на пок­ли­ка­ла гор­нич­ну й зве­лi­ла їй при­би­рать в по­ко­ях. Во­на хо­ди­ла по ха­тах i ко­ман­ду­ва­ла слу­га­ми, мов той воєво­да вiй­ськом. Пiд її оком, пiд ру­кою все прий­ма­ло чис­то­ту, все бу­ло в до­мi на своєму мiс­цi. По­ря­док ви­ни­кав, де тiльки сту­па­ла її но­га кiлька сту­пе­нiв. Во­на не при­сi­да­ла до сто­ла й не пи­ла чаю.

    Напоївши чаєм сво­го му­жа, во­на вско­чи­ла в йо­го ка­бi­нет. Без­лад­дя в ка­бi­не­тi при­га­ду­ва­ло ту не­чис­то­ту, яка ко­лись бу­ла за сту­дентсько­го жит­тя в Возд­ви­женсько­го в но­ме­рi. Все ле­жа­ло не на своєму мiс­цi. Книж­ки ва­ля­лись на пос­те­лi й на по­душ­ках; од­на по­душ­ка ва­ля­лась на зем­лi.

    - Не за­чi­пай ли­шень там нi­чо­го! Я не раз про­сив те­бе, щоб ти не пе­ре­ки­да­ла моїх па­пе­рiв.

    - Як же не за­чi­пать, ко­ли тут гид­ко гля­нуть.

    - Нехай бу­де гид­ко! Що то­бi до то­го! I не при­би­рай там, i не за­чi­пай! Ото яка че­пу­ру­ха вда­лась.

    Незважаючи на йо­го сло­ва, во­на по­ча­ла сти­рать пил, зби­ра­iи книж­ки, скла­дать їх до­ку­пи на стiл. Возд­ви­женський вбiг до ка­бi­не­ту.

    - Не за­чi­пай, ка­жу то­бi! В ме­не все ле­жить на своєму мiс­цi. Ти ме­нi. по­мi­шаєш па­пе­ри!

    Змахнувши руш­ни­ком по­де­ку­ди по­рох. Мар­та вий­шла з ка­бi­не­ту.

Пошук на сайті: