Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    Упоравшись, во­на сi­ла до сто­ла й пи­ла чай. Возд­ви­женський приб­рав­ся i йшов на лек­цiю, за­пи­ха­ючи в ки­ше­ню свої жов­тi лек­цiї, од кот­рих об­си­па­лись шма­точ­ки по­тер­то­го па­пе­ру. Мар­та оки­ну­ла йо­го оком, як i завж­ди во­на ро­би­ла, ко­ли вiн ку­ди ви­хо­див. В йо­го на шиї не бу­ло галс­ту­ка, а з-пiд жи­лет­ки виг­ля­дав шма­ток бi­лої со­роч­ки.

    - Подивись ли­шень на се­бе в дзер­ка­ло та то­дi вже вий­деш з до­му, - ска­за­ла йо­му Мар­та.

    Воздвиженський зир­нув у дзер­ка­ло, плю­нув, поп­ра­вив де­що й зав'язав шию.

    Воздвиженський пi­шов на лек­цiю. На лек­цiї з йо­го дум­ки не ви­хо­ди­ло гнiв­не й лю­те жiн­чи­не ли­це.

    "Так оце та сми­рен­на, бо­го­мiльна ку­пецька доч­ка! - вер­тi­лось у йо­го на умi. - Так оце та Мар­та, що ви­рос­ла пiд впли­вом "Пе­чорсько­го па­те­ри­ка" й чу­дов­ної Братської iко­ни бо­го­ро­ди­цi?"

    Того дня лек­цiя йо­го бу­ла та­ка по­га­на та поп­лу­та­на, що сту­ден­ти слу­ха­ли, слу­ха­ли та й тро­хи не пос­ну­ли, а ту­ляк-зем­ляк по­за­пи­су­вав та­ку нi­се­нiт­ни­цю, що сам аж за бо­ки бравсь од смi­ху, пе­ре­пи­су­ючи її на­чис­то.

    Воздвиженський вер­нув­ся до­до­му на обiд не зов­сiм спо­кiй­ний. Вiн все на­зи­рав над жiн­кою за обi­дом. Во­на бiльш мов­ча­ла, нiж го­во­ри­ла, i об­зи­ва­лась ду­же зне­хо­тя. Нас­тав час ве­чiрнього чаю. Мар­та знов по­су­ну­ла до му­жа ста­кан чаю так здо­ро­во, що чай хлюп­нув­ся й роз­лив­ся тро­хи на стiл. Во­на не сi­да­ла пи­ти з ним чаю та все чо­гось веш­та­лась по ха­тах, нi­би за дi­лом. Возд­ви­женський при­мi­чав, що не все вчо­рашнє скiн­чи­лось i що жiн­ка має со­бi щось на умi.

    Того ж ве­чо­ра, роз­по­ря­див­шись у пе­кар­нi, за­ко­ли­хав­ши ди­ти­ну, Мар­та ввiй­шла в ка­бi­нет му­жа. Хо­да її бу­ла твер­да, очi смi­ли­вi. Возд­ви­женський стри­во­живсь.

    - Степане Iва­но­ви­чу! дай ме­нi гро­шей, та ще й чи­ма­ло! Вчо­ра на ве­чо­рин­цi у сест­ри я од­на бу­ла у ста­ро­мод­но­му чiп­ко­вi й ста­рiй сук­нi, то­дi як ти там-та­ки прог­рав не один, мо­же, де­ся­ток кар­бо­ван­цiв.

    - Ет, ви­га­да­ла! Но­си­ти­меш i по ста­рiй мо­дi.

    - Якби ж пак що бу­ло! Ко­ли вже й ста­ро­мод­не батькiвське по­но­си­ла, що ма­ла. Сте­па­не Iва­но­ви­чу! не ви­ду­муй каз­на-чо­го та да­вай гро­шi, бо тре­ба!

    - А як я не дам! - ска­зав Возд­ви­женський тро­хи сер­ди­то.

    - А як ме­нi тре­ба? - од­ка­за­ла йо­му Мар­та ще сер­ди­тi­ше й го­лос­нi­ше. - Я не ди­ти­на, зай­во­го не про­ха­ти­му. Ти знаєш, що в ме­не в ха­зяй­ст­вi зай­ва крих­точ­ка не про­па­дає.

    - То доб­ре ро­биш! Ко­ли б у те­бе i на мо­ди не про­па­да­ла зай­ва крих­точ­ка…

    Марта зблiд­ла. Очi її з блис­ку­чих ста­ли ма­то­вi. Во­на вип­рос­та­лась на весь свiй ви­со­кий зрiст.

    - То ти хо­чеш, щоб я одя­га­лась на батькiвськi гро­шi? То ти хо­чеш, щоб твоя жiн­ка хо­ди­ла, як та обiр­ва­на ци­ган­ка! То ти хо­чеш, щоб я бу­ла смi­хо­ви­щем для лю­дей!

    Її го­лос пе­рер­вав­ся. Од ве­ли­ко­го гнi­ву їй за­хоп­лю­ва­ло дух в гор­лi. Ма­то­вi очi знов ста­ли блис­ку­чi й си­па­ли iск­ра­ми, гу­би зблiд­ли. В очах, в ли­цi свi­ти­лась та­ка енер­гiя, про­ти кот­рої нас­мi­лив­ся б йти тiльки тон, хто не зу­мiв би то­го про­чи­тать на її ли­цi.

    У Возд­ви­женсько­го са­мi но­ги по­да­ли­ся на­зад. За кож­ним сло­вом во­на пiдс­ту­па­ла до йо­го ближ­че, а вiн все ос­ту­пав­ся на­зад до сто­ла.

    - Ти ме­нi не вi­риш! Хi­ба я не ха­зяй­ка в до­мi? Хi­ба я не маю пра­ва стра­тить на те, що ме­нi тре­ба?

    I з ти­ми сло­ва­ми во­на вий­шла з ка­бi­не­ту й по­бiг­ли в спальню. Ма­буть, в са­мiм по­вiт­рi ро­зiй­шлась од неї си­ла й енер­гiя, бо ди­ти­на без нi­яко­го шу­му про­ки­ну­лась й зак­ри­ча­ла не своїм го­ло­сом.

    Воздвиженський сто­яв i дов­го ду­мав, по­тiм одiмк­нув ка­мо­ду, ви­тяг гро­шi й од­нiс жiн­цi.

    - На то­бi на твої ка­пе­лю­шi! - про­мо­вив вiн i од­дав їй гро­шi.

    "От i виб­рав бо­го­мол­ку!" - ду­мав Возд­ви­женський, од­хо­дя­чи в свiй ка­бi­нет.

    Другого дня вран­цi, на­лив­ши чай Возд­ви­женсько­му, Мар­та не по­су­ну­ла до йо­го по сто­лi, а по­да­ла йо­му в ру­ки. Чай не хлюп­нув­ся в ста­ка­нi. За­те ж Возд­ви­женсько­му не­ве­се­ло пив­ся чай то­го ран­ку.

    Упоравшись, Мар­та пiш­ла до ма­га­зи­нiв, наб­ра­ла со­бi на но­ву сук­ню доб­ро­го шов­ку, ку­пи­ла гар­ний бi­лий ка­пе­люш, зроб­ле­ний по мо­дi, з ро­же­ви­ми бу­ке­та­ми; ку­пи­ла со­бi мод­ний чi­пок з жов­ти­ми роз­кiш­ни­ми квiт­ка­ми, кот­рi ду­же прис­та­ва­ли до її чор­них кiс i тем­них очей. Мiж ти­ми ро­жа­ми бу­ли приш­пи­ле­нi зо­ло­тi ко­лос­ки пше­ни­цi.

    Вертаючись до­до­му. Мар­та не втер­пi­ла; за­бiг­ла до сест­ри пох­ва­литься но­во­мод­ним уб­ран­ням. Обид­вi во­ни уби­ра­лись пе­ред дзер­ка­лом, при­мi­ря­ли, ог­ля­да­ли й зна­хо­ди­ли, що все те бу­ло куп­ле­но й не­до­ро­го, i бу­ло ду­же гар­не, i до ли­ця їм обом. Сте­па­ни­дi так спо­до­бав­ся чi­пок з жов­ти­ми ро­жа­ми й зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми! Той чi­пок так прис­та­вав до її ли­ця, що во­на вдвоє пок­ра­ща­ла. Вхо­пив­ши в од­ну ру­ку ка­пе­люш, наст­ро­мив­ши на па­лець дру­гої ру­ки чi­пок, Сте­па­ни­да про­жо­гом по­ле­тi­ла в ка­бi­нет до сво­го чо­ло­вi­ка. Во­на так са­мо до­ко­ря­ла йо­му не­дав­но, пiс­ля ве­чо­рин­ки, що всi куп­чи­хи бу­ли уб­ра­нi по мо­дi i що во­на од­на аж по­чер­во­нi­ла пе­ред ни­ми в своєму до­по­топ­но­му чiп­ку.

    Дашкович си­дiв ко­ло сто­ла й щось ви­пи­су­вав з Кан­та, як Сте­па­ни­да вбiг­ла в ка­бi­нет. За нею ввiй­шла Мар­та з ли­цем гетьма­на, що оце тiльки що взяв во­ро­жий го­род i роз­бив во­ро­же вiй­сько.

    - А що! чи ба­чиш, як у лю­дей бу­ває! - го­во­ри­ла Сте­па­ни­да, ти­ка­ючи Даш­ко­ви­че­вi то тiєю, то дру­гою ру­кою з по­на­чiп­лю­ва­ни­ми квiт­ка­ми.. - А ба­чиш? Те­пер я вже, ма­буть, най­ос­тан­нi­ша мiж людьми! Ди­вись!

    - Дивлюсь i ба­чу! - про­мо­вив Даш­ко­вич, не ки­да­ючи з рук пе­ра. Вiн зро­зу­мiв, i на­що во­на при­нес­ла все те, i чо­го во­на ба­жа­ла.

    - Ти тiльки по­ди­вись, якi ко­лос­ки, якi ро­жi! - ка­за­ла Сте­па­ни­да й роз­гор­ту­ва­ла пе­ред йо­го очи­ма зо­ло­тi ко­лос­ки, кот­рi аж ше­лес­тi­ли.

    - Бачу! ба­чу ко­лос­ки й ро­жi, жов­тi й чер­во­нi.

    - Тямиш ти! - i з тим сло­вом Сте­па­ни­да на­дi­ла пе­ред дзер­ка­лом той убiр, що нез­ви­чай­но гар­но прис­та­вав їй до ли­ця.

    - А що? ба­чиш?

    - Бачу! - обiз­вав­ся Даш­ко­вич, зне­хо­тя за­див­ля­ючись на свою гар­ну жiн­ку, кот­ра з зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми на го­ло­вi чо­гось при­га­ду­ва­ла йо­му єру­са­лим­лян­ку, не­вiс­ту "Пiс­нi над пiс­ня­ми".

    - Ой ви, доч­ки Єви! - ска­зав Даш­ко­вич, зiтх­нув­ши й обер­та­ючи очi на Кан­та. Не­вi­до­мо, чи йо­му бу­ло шко­да Кан­та, чи гро­шей.

    - Щоб ме­нi ку­пив за­раз та­кi зо­ло­тi ко­лос­ки! Чуєш? Да­вай гро­шi, та ще й за­раз, бо не ви­дер­жу!

    I фi­ло­соф му­сив ки­дать Кан­та; вiн дов­го й не спе­ре­чавсь, по­тер­ся, пом'явся та й му­сив дiс­та­вать гро­шi. Жiн­ка по­бiг­ла до ма­га­зи­ну за зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми, а Даш­ко­вич хо­тiв чи­та­ти Кан­та, але в йо­го в очах ма­ня­чи­ли зо­ло­тi ко­лос­ки, а пiд ти­ми ко­лос­ка­ми чор­нi ко­си, а пiд кiсьми чор­нi бро­ви й очi жiн­чи­нi. Вiн спро­бу­вав пи­сать лек­цiї i за­мiсть Кан­та вти­рив - Сте­па­ни­да, зас­мi­яв­ся сам до се­бе iа й по­ки­нув ро­бо­ту.

    Справившись в ма­га­зи­нах, Мар­та вер­ну­лась до­до­му й зас­та­ла там чо­ло­вi­ка. Во­на схо­ва­ла всi свої за­куп­ки, не пох­ва­лив­шись на­вiть пе­ред ним.

    - Хоч по­ка­жи, чо­го на­ку­пи­ла, - ска­зав до неї Возд­ви­женський.

    - Нехай iн­шим ча­сом. Як убе­русь, то й по­ба­чиш! Ти не ду­же ква­пиш­ся по­ка­зу­вать ме­нi, що ку­пуєш, роз­ка­зу­вать ме­нi, що ро­биш, - од­ка­за­ла йо­му Мар­та Си­до­рiв­на, веш­та­ючнсь по ха­тi й не див­ля­чись на йо­го.

    Воздвиженський вга­дав, що не вдо­во­лив її, од­на­че все-та­ки спо­дi­вав­ся од неї лас­ки й ся­кої-та­кої дя­ки.

    - Марто Си­до­рiв­но! я оце ду­маю пок­ли­кать до се­бе сьогод­нi рек­то­ра, iнс­пек­то­ра, де­яких ар­хi­манд­ри­тiв i про­фе­со­рiв.

    - Ти ду­маєш, а я не ду­маю, - ти­хо обiз­ва­лась Мар­та.

    - Чом же ти не ду­маєш?

    - Тим не ду­маю, що сьогод­нi й са­ма не маю ча­су, i слу­ги не гу­ля­щi. Не­хай ли­шень пе­ред­нi­ше впо­ра­ються.

    Воздвиженський пос­те­рiг, що не вбла­гав своєї жiн­ки. Йо­му ста­ло прик­ро й до­сад­но. Злiсть пiдс­ту­пи­ла йо­му пiд са­ме гор­ло.

    - Марто Си­до­рiв­но! - крик­нув вiн. - Я ве­лю… я поп­ро­шу на сьогод­нi гос­тей!

Пошук на сайті: