Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638

    - Мабуть, ви хо­че­те ме­нi до­ко­рять, що я вчо­ра вас не пок­ли­ка­ла в гос­тi? Але я й са­ма до гос­тей не ви­хо­ди­ла.

    - То-то й ли­хо, що ти не ви­хо­ди­ла… не пос­лу­ха­ла сво­го му­жа…

    Марта за все за­раз до­га­да­лась й ос­мiх­ну­лась.

    - Мабуть, жа­лiв­ся вам на ме­не? Еге, так? Приз­на­вай­тесь, та­ту! - ска­за­ла Мар­та спо­кiй­но, на­вiть ве­се­ло. Во­на упе­ред бу­ла ду­же без­печ­на за свою пе­ре­ва­гу, бо доб­ре зна­ла батька, зна­ла й се­бе.

    - Як-таки мож­на то­бi не слу­хать сво­го му­жа? Вiн же стар­ший в до­мi, вiн го­ло­ва в сiм'ї.

    - Нехай ви­ба­чає. Вiн стар­ший, i я стар­ша! Ми в цьому рiв­ня.

    Сухобрус прий­няв ака­де­мiч­ну пос­та­ву й по­чав вго­во­рю­вать нi­би по-вче­но­му.

    - Марто! ти єси жо­на йо­го! Ти по­вин­на по­ко­ряться йо­му, бо сам бог так зве­лiв: "Же­на да убоїться сво­го му­жа", - так гла­го­ле свя­те письмо. В до­мi по­ви­нен буть один стар­ший. Двом стар­шим ра­зом не мож­на буть. Мар­та за­раз пос­те­рег­ла, звiд­кiль вiє вi­тер.

    - Я це, та­ту, дав­но знаю. А чи бу­ла ж на­ша не­бiж­ка ма­ти у вас слу­гою? Чи не бу­ли ви рiв­нi в до­мi?

    - Ми лю­ди прос­тi­шi, а Возд­ви­женський лю­ди­на - не нам рiв­ня. Ти вва­жай на йо­го ро­зум, на на­уку. По­ко­рись йо­му, сер­це! Ра­ди ме­не, ра­ди сво­го батька, не спе­ре­чай­ся з ним. Лю­ди поч­нуть за­раз су­дить, роз­не­суть по го­ро­дi. Про нас i пе­ред­нi­ше йшла не зов­сiм доб­ра сла­ва. Вiн, прав­да, тро­хи який­сь цуп­кий, ту­гий! Але до всього мож­на звик­нуть.

    - Тату! не гнi­вай­тесь на те, що я маю ка­зать. Ви ме­не знаєте змал­ку; ви знаєте, що я й вам, i ма­те­рi бу­ла по­кiр­на, бо ви до ме­не бу­ли доб­рi. Але до всього… не мож­на звик­нуть. Чи мож­на ж звик­нуть до ли­ха, до свар­ки?

    - Оце ви­га­да­ла не зна­ти що! Хi­ба ж вiн та­ки пi­дiй­має на те­бе ру­ку…

    - О! як­би ще пiд­няв на ме­не ру­ку, то я б йо­му ру­ку по­ку­са­ла, i доб­ре-та­ки по­ку­са­ла б!

    - Ой Мар­то! ти та­ки зро­ду оп­риш­ку­ва­та й упер­та! ти й ма­лою та­ка бу­ла, ска­зать то­бi прав­ду. Але будь же ти­хi­ша; знай, ко­ли змов­чать, ко­ли й обiз­ваться, а ко­ли й стер­пiть, - вмов­ляв Су­хоб­рус свою доч­ку.

    - Ви, та­ту, го­во­ри­те до ме­не, на­че до ма­ленької, - ска­за­ла Мар­та, ос­мiх­нув­шись. - Вiн, та­ту, ме­не зне­ва­жає, має ме­не за нев­че­ну лю­ди­ну, нi­чо­го ме­нi не го­во­ре, не по­ра­диться зо мною, жа­лує да­вать ме­нi до рук гро­шi. Вiн од ме­не таїться, а я од йо­го не та­юсь.

    - Який те­пер свiт нас­тав! I все то слiд­ку­ють, вис­лiд­жу­ють!.. кмi­тять! Чи по­ва­жає, чи не по­ва­жає пак чо­ло­вiк! А ми за це не зна­ли, а про­те про­жи­ли щас­ли­во цi­лий вiк. Ой гос­по­ди! Що то да­лi бу­де на цiм грiш­нiм свi­тi!

    - Добре, що ви так од­ра­зу зiй­шлись й по­го­ди­лись. А от я-то не ос­туп­люсь од сво­го сло­ва анi на сту­пiнь! Я йо­го при­си­лую ме­не по­ва­жать, ме­не за все пи­тать, ра­диться зо мною або й поп­ро­сить.

    Голос її пiд­нi­мав­ся все вго­ру та вго­ру. Ос­тан­нi сло­ва Мар­та аж крик­ну­ла.

    - Та чо­го ти кри­чиш! Я ж нi в чо­му тут не ви­нен!

    - Бо ви, та­ту, ми­каєтесь, ку­ди вам не слiд! Де два б'ються, тре­тiй не мi­шається, бо й третьому дос­та­неться.

    - Цить! цить! цить! Не бу­ду вми­ку­ваться! - про­мо­вив Су­хоб­рус, та за шап­ку, та з ха­ти! Так i май­нув че­рез под­вiр'я до своєї ха­ти.

    Йдучи з лек­цiї, Возд­ви­женський за­бiг до батька в ма­га­зин i роз­пи­тав за все. Пох­ню­пив­ши го­ло­ву, вiн пi­шов до гос­по­ди, де стрi­ла йо­го Мар­та. Як не таїлась, во­на, але її очi смi­ялись i на гу­бах пе­ре­бi­гав ос­мiх. Во­на на­вiть ве­се­ло ди­ви­лась йо­му в вi­чi, лю­бенько го­во­ри­ла до йо­го. Возд­ви­женський доб­ре ро­зу­мiв, що во­на ра­дiє, на­вiть тро­хи глу­зує з йо­го. йо­го бра­ла злiсть, бо йо­го прин­цип дес­по­тиз­му в сiм'ї й пос­лу­ха­ний жiн­ки Мар­та по­топ­та­ла но­га­ми.

    Воздвиженський зро­зу­мiв, що тре­ба йти на мир, що Мар­та зро­бить те, що схо­че, й бу­де по­ти ко­вер­зу­вать i глу­зу­вать з йо­го, по­ки її во­ля.

    Смачно по­обi­дав­ши, Возд­вижєнський за­го­во­рив до Мар­ти ду­же со­лод­ким го­ло­сом, так що во­на й не втя­ми­ла спер­шу, до чо­го во­но йдеться i до чо­го вiн пря­мує. То бу­ла йо­го пре­лю­дiя.

    Побалакавши лю­бенько то про се, то про те, Возд­ви-i женський прис­ту­пив до дi­ла.

    - I чо­го нам, Мар­то Си­до­рiв­но, вой­ду­ваться? Я й сам не знаю, як во­но в нас пiш­ло на не­лад! Ми лю­ди, хва­лить бо­га, не вбо­гi; маємо всього до­во­лi. Нам зов­сiм нi­чо­го ла­яться та зма­гаться.

    - Отак i я, Сте­па­не Iва­но­ви­чу, ду­маю. Ми не вбо­гi, маємо всього до­во­лi. Нам нi­чо­го сва­риться. Чи прий­де ве­чiр, чи п'ємо чай, то сiс­ти б та й по­ба­ла­кать лю­бенько, по­ра­диться гар­ненько про все. В нас є вже сiм'я…

    - Ще й бiльше бу­де, - пе­ре­бив її роз­мо­ву Возд­ви­женський.

    - Само по со­бi, що бу­де! Чом би пак нам не по­ра­диться, як би луч­че ха­зяй­ст­во своє по­вес­ти, як би якiсь пла­ни зро­бить. В нас же є батько, а що батько­ве, те на­ше.

    - Ти ро­зум­но го­во­риш, Мар­го Си­до­рiв­но!

    - Сухобрусiв не­ро­зум­них нi­ко­ли й не бу­ло а Києвi! Та й та­ких нiх­то й не за­пам'ятає нi­ко­ли! I дядьки на­шi ба­га­тi й ро­зум­нi, i наш батько, хоч i був бiд­ний, та з нi­чо­го роз­вiв де­що! I ми роз­ве­де­мо, як бу­де­мо ро­зу­му дер­жаться та пi­де­мо су­хоб­ру­сiвською стеж­кою. От з на­шо­го до­му маємо до­хiд… Час би де­що i в банк пок­лас­ти, щоб про­цен­ти на­рос­та­ли для доч­ки…

    - А. Їй, Мар­то, хi­ба де­що прид­ба­ла?

    - А чом же й не прид­бать то з сього, то з то­го? В конт­рак­то­вий яр­ма­рок був за квар­ти­ри за­ро­бi­ток доб­рий. А їй ж? Чи прид­бав хоч тро­хи з сво­го ре­дак­торст­ва та про­фе­сорст­ва?

    - Є там тро­хи зай­вих гро­ше­нят, - - про­мо­вив Возд­ви­женський зне­хо­тя якось.

    - То од­дай­мо, що маємо зай­ве, в банк, - ска­за­ла Мар­та.

    - Про ме­не, од­дай­мо!

    I во­ни ра­зом, не­на­че змо­вив­шись, пiш­ли в свої кiм­на­ти й вер­ну­лись до за­ли, дер­жа­чи в ру­ках кап­шу­ки з грiш­ми.

    - Ого! та й ти чи­ма­ло зiб­ра­ла з сво­го ха­зяй­ст­ва! - ска­зав Возд­ви­женський, тря­су­чи Мар­ти­ним скар­бом.

    - Ого! та й ти, ба­чу, не все прог­рав у кар­ти! - ве­се­ло ска­за­ла Мар­та, пi­дiй­ма­ючи ру­кою доб­рий кап­шук з грiш­ми. I во­ни по­сi­да­ли лю­бенько вкуп­цi та й по­ча­ли лi­чить гро­шi. По­лi­чи­ли во­ни всi гро­шi. Гро­шей бу­ло чи­ма­ло. Во­ни обоє бу­ли ду­же ра­дi од­но од­но­му i, на­лi­чив­ши чи­ма­лу су­му, зов­сiм по­ми­ри­лись то­го ве­чо­ра.

    - Завтра я са­ма од­ве­зу гро­шi до бан­ку, - ска­за­ла Мар­та.

    - Про ме­не, й од­ве­зи! - од­ка­зав їй Возд­ви­женський, од­дав­ши їй до рук всю су­му.

    - Яка шко­да, що ку­пецт­во зов­сiм за­нед­бається в на­шiй фа­мi­лiї, як пом­ре наш ста­рий батько! - ска­за­ла Мар­та.

    - А справ­дi, ве­ли­ка шко­да! Кра­марст­во ко­рис­нi­ше, нiж на­ша на­ука. Як я за­ви­дую, як по­ба­чу куп­чи­кiв за при­лав­ком в ма­га­зи­нi! В ме­не аж ру­ки сверб­лять, щоб роз­го­рi­увать крам та мi­рять ма­те­рiї ар­ши­ном.

    I Возд­ви­женський об­пер­ся обо­ма ру­ка­ми сб стiл, як роб­лять куп­цi за при­лав­ком, по­чав мi­рять ар­ши­ном ма­те­рiї на по­вiт­рi. Всi йо­го ма­не­ри, весь йо­го хист був щи­ро ку­пецький, не­на­че вiн сто­яв i справ­дi в ма­га­зи­нi та мi­ряв ар­ши­ном ма­те­рiї.

    - Правда, Мар­то Си­до­рiв­но, ми тiльки дур­нi­сiнько сер­ди­лись?

    - А прав­да, Сте­па­не Iва­но­ви­чу! I чо­го нам сва­риться! I на­що нам те зда­ло­ся! А яка це при­ти­чи­на для ми­ру й спо­кою в на­шiй ха­тi.

    Самi ру­ки Мар­ти­нi на­ла­па­ли гi­та­ру. Во­на взя­ла й по­ча­ла на­тя­гу­вать стру­ни й нап­рав­лять гi­та­ру. Са­мi пальцi по­ча­ли бра­ти ве­се­лi акор­ди, i не­за­ба­ром гi­та­ра задз­ве­нi­ла в Мар­ти­них ру­ках, аж стiл зат­ру­сивсь. Возд­ви­женський слу­хав з ве­ли­кою охо­тою й по­чав пiд­тя­гу­вать го­ло­сом.

    - Заспiвай, жiн­ко, якої-не­будь! Да­вай на ра­до­щах зга­даємо дав­ни­ну!

    Марта по­ча­ла спi­вать: "Как я в ро­щи­це гу­ля­ла", її го­лос, ви­со­кий та дзвiн­кий на ви­со­ких но­тах, вже тро­хи хри­пiв на низьких, не­на­че роз­ко­ло­та по­су­да. Ду­же ра­дий ми­ро­вi, Возд­ви­женський хо­див по ха­тi, по­зак­ла­дав­ши ру­ки в ки­ше­нi, й спi­вав чу­до­вим, дзвiн­ким ба­сом. Пiс­нею скiн­чи­лась мiж ни­ми нез­го­да, i нас­та­ла в ха­тi мир­но­та на дов­гий час.

    - Може, зап­ро­си­мо на цьому тиж­нi рек­то­ра й ар­хi­манд­ри­тiв? - пи­та­ла Мар­та. - До то­го ча­су слу­ги бу­дуть вольнi.

    - А ко­ли ти то­го хо­чеш, то й пок­лич­мо!

    - Бо то­дi якось зов­сiм не ви­па­да­ло! Та­кий був час… зов­сiм не доб­рий…

Пошук на сайті: