Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6127
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6635
    Вже Су­хоб­рус час­то ду­мав про свою смерть. Тро­хи не кож­но­го мi­ся­ця вiн го­ту­вав­ся до смер­тi, го­вiв, спо­вi­дав­ся, най­мав ака­фiс­ти, по­да­вав на час­точ­ку, роз­да­вав ми­лос­ти­ну стар­цям i час­то го­ду­вав i на­пу­вав чен­цiв та пос­луш­ни­кiв. Вiн так вi­рив в свою доб­рiсть, в свою чис­то­ту, що як зас­лаб, то спо­кiй­но до­жи­дав смер­тi. Всi йо­го дум­ки дав­но по­ки­ну­ли зем­лю. В ос­тан­нiй час вiн ли­нув дум­кою вже на тiм свi­тi, десь в безк­рай­ньому не­бi. В не­яс­них, в роз­ли­тих фор­мах йо­му з'являв­ся той свiт, нi­би безк­рає, гли­бо­ке, синє не­бо, де нi­би пла­ва­ли цi­лi пол­ки про­зо­рих ян­го­лiв в ле­геньких яс­но-ро­же­вих, зо­ло­тих i зе­ле­них уб­ран­нях, - де на чор­них хма­рах сто­яли дiдьки на ми­тарст­вах. Ми­тарст­ва зда­ва­лись йо­му яки­мись по­лi­цей­ськи­ми кон­то­ра­ми, пов­ни­ми ро­га­тих i хвос­та­тих дiдькiв. В надз­ви­чай­нiй кра­сi з'являв­ся йо­му рай з яко­юсь бра­мою з щи­ро­го зо­ло­та й срiб­ла, об­си­па­ною до­ро­ги­ми ка­мiн­ця­ми, а за тiєю бра­мою вiн не­на­че ба­чив який­сь пиш­ний са­док з надз­ви­чай­ним де­ре­вом i ово­ща­ми, з рай­ськи­ми пти­ця­ми, з зе­ле­ни­ми ле­ва­да­ми, де тек­ли рi­ки з криш­та­лю в зо­ло­тих та срiб­них бе­ре­гах. Вiн не­на­че вже ба­чив зо­ло­тий прес­тол на хма­рах над тим ча­рiв­ни­чим сад­ком, а од то­го прес­то­лу, на­че од сон­ця, лив­ся свiт, як од ти­ся­чi сон­цiв. Як той пиш­ний сон, що ча­сом зос­тав­ляє в ду­шi справ­дiшнє по­чу­ван­ня, на­вiть пiс­ля то­го, як лю­ди­на про­ки­неться, той ча­рiв­ни­чий рай ма­нив йо­го до се­бе яки­мись надз­ви­чай­но со­лод­ки­ми па­хо­ща­ми, надз­ви­чай­ною гар­мо­нiєю му­зи­ки, свя­тих пi­сень, шу­му криш­та­ле­вих рiк. Су­хоб­рус зас­лаб, а те див­не ди­во вти­шу­ва­ло йо­го му­ки, не ви­хо­ди­ло в йо­го з го­ло­ви, з сер­ця. По­ча­лись пе­редс­мерт­нi му­ки, i ду­ша йо­го стри­во­жи­лась. Вiн усе брав за ру­ки то до­чок, то зя­тiв, не­на­че бо­яв­ся ви­пус­тить чу­жу ру­ку, не­на­че шу­кав чиєїсь по­мо­чi. Вiн усе про­сив по­зас­ло­нять вiк­на. Йо­го го­ло­ва все од­вер­та­лась до стi­ни. Зя­тi й доч­ки не одс­ту­па­ли од йо­го, по­ки вiн i вмер.

    Поховали дi­ти батька та й не­дов­го жу­ри­лись. Доч­ки тро­хи поп­ла­ка­ли, але швид­ко втер­ли очi й за­бу­ли про йо­го. Зя­тi та­ки зов­сiм не ту­жи­ли. А тим ча­сом дi­ти зас­пi­ва­ли iн­шої пiс­нi, як нас­тав час дi­литься батькiвськи­ми спад­ка­ми. Ця дi­ля­ни­ця вий­шла тро­хи чуд­на.

    В за­лi Возд­ви­женсько­го зiб­ра­лись зя­тi й доч­ки i про­чи­та­ли бан­кiвську ду­хов­ни­цю. Все бу­ло га­разд, до­ки не до­чи­та­лись до флi­ге­ля. Тiльки що Возд­ви­женський про­чи­тав, що флi­гель од­дається са­мим Возд­ви­женським, як Сте­па­ни­да зблiд­ла, тро­хи не зом­лi­ла i на­си­лу опам'ята­лась.

    - То це так, сест­ро? - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да до Мар­ти. - То це та­ка твоя доб­рiсть? То це ти так нап­ра­ви­ла ще за жи­вот­тя не­бiж­чи­ка на­шо­го батька, царст­во йо­му не­бес­не, вiч­ний по­кiй! Я не зна­ла, що так бу­де.

    - Сестро! чим же я тут вин­на? Та­ка бу­ла во­ля на­шо­го батька ще за йо­го жи­вот­тя, вiч­ний по­кiй йо­го ду­шi! Я тут i сном, i ду­хом не­вин­на.

    - Не знаю, хто й ви­нен. Хi­ба стi­ни та вiк­на вин­нi. Во­но пак доб­ре ближ­че жи­ти, час­тi­ше до батька хо­дить, пiд­доб­рю­ваться, пiд­ле­щу­ваться, го­во­ри­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

    - Може, хто пiд­доб­рю­вавсь i пiд­ле­щу­вавсь, тiльки не я. Чим же я вин­на, ко­ли бог на­вiв на­шо­го батька, царст­во йо­му не­бес­не, на та­ку путь, на та­ку дум­ку.

    - Навiв бог на та­ку дум­ку, якої тре­ба бу­ло Возд­ви­женським, а не на дум­ку Даш­ко­ви­чiв.

    - Я не знаю, як во­но бу­де. Я не прис­таю на це. Все по­по­ло­ви­нi, та й го­дi! I дiм не­хай бу­де по­по­ло­ви­нi! - ска­за­ла Сте­па­ни­да, мах­нув­ши ру­кою i пiд­няв­ши го­лос з ос­танньою фра­зою.

    - Так, сест­ро, бу­де, як хо­тiв наш батько, лег­ко йо­му ле­жать i зем­лю дер­жа­ти! Дiм бу­де наш, бо й стоїть на на­шо­му под­вiр'ї.

    - А я ка­жу, що не ваш!

    - А я ка­жу, що наш!

    - А я-бо ка­жу, що не ваш! - крик­ну­ла зо­па­лу Сте­па­ни­да, не­на­че од тих слiв так би i ста­лось, як во­на ска­же.

    - То на­да­рем­на рiч. В ду­хов­ни­цi не так на­пи­са­но. А реш­тою по­дi­ли­мось, як в ду­хов­ни­цi на­пи­са­но. Я на те прис­таю.

    - Ще й на те, сест­ро, не прис­та­вай!

    - Бо прис­таю! Що прав­да, то не грiх!

    - Була ко­лись прав­да, та за­iр­жа­вi­ла.

    - Годi то­бi до­ма­гаться, бо нi­чо­го не по­мо­жеться, ко­ли в ду­хо­зи­ицi так на­пи­са­но, - обiз­вав­ся Даш­ко­а­ич, - що ж маємо дi­яти, ко­ли так роз­по­ря­див­ся не­бiж­чик. Маємо со­бi оп­рiчнє жит­ло, та й жи­ти­ме­мо якось.

    - Розпорядились жи­вi, а не мерт­вi, - ска­за­ла Сте­па­ни­да й вий­шла з ха­ти. За нею вий­шов i Даш­ко­вич.

    Як не сер­ди­лась Сте­па­ни­да на Возд­ви­женських, од­на­че тре­ба бу­ло ми­риться з ни­ми, бо ще не бу­ло роз­дi­ле­не мiж ни­ми батькiвське доб­ро.

    Колись свiт­лий, чис­тий, ве­се­лий Су­хоб­ру­сiв флi­гель був те­пер за­ки­да­ний, на­че хам­лом. Все доб­ро, що бу­ло схо­ва­не в скри­нi, в кiм­на­тi, в пе­кар­нi, в хиж­цi, в ко­мо­рi, на­вiть на го­ри­щi, - все те бу­ло зне­се­не в за­лу й кiм­на­ту, все те бу­ло ки­ну­те й ва­ля­ло­ся жуж­мом, ку­па­ми по сто­лах, на пiд­ло­зi, по вiк­нах. В од­но­му кут­ку ле­жа­ли пу­хо­вi по­душ­ки й пе­ри­на, на сто­лах i на вiк­нах сто­яли ку­пи та­рi­лок i вся­ко­го по­су­ду. Де ко­лись на вiк­нах сто­яли ва­зо­ни з квiт­ка­ми, там те­пер сто­яли горш­ки, кост­ру­лi, ле­жа­ли ско­во­ро­ди. На стi­нах стир­ча­ли цвяш­ки, де ко­лись ви­сi­ли кар­ти­ни й об­ра­зи. Па­ву­ки встиг­ли вже по­зас­но­ву­вать усi кут­ки, пе­ре­ки­да­ючи па­ву­тин­ня на цвя­хи, на­вiть на роз­ки­да­ний по­суд. Hе ста­ло ха­зяїна в осе­лi, i по­ча­ла па­ну­вать за йо­го слi­дом пус­ти­ня. Ми­шi бi­га­ли по по­мос­тi, а му­хи по­ки­ну­ли ха­ти i своїм гу­дiн­ням не во­ру­ши­ли мерт­вої ти­шi. Все на­тя­ка­ло на смерть, скрiзь зник дух жи­вот­тя. Тiльки ве­ли­ка кар­ти­на Ноя з си­на­ми сто­яла на пе­ри­нi i своїм ста­ро­дав­нiм сю­же­том ще бiльше на­тя­ка­ла на смерть i спус­то­шен­ня.

    На те кла­до­вi­ще, в ту не кiм­на­ту, а нi­би в ко­мо­ру, що iак не­дав­но бу­ла свiт­ла й оче­пу­ре­на, ввiй­шли Су­хоб­ру­со­вi зя­тi й доч­ки. Возд­ви­женський дер­жав у ру­цi цi­лий лис­ток па­пе­ру, навк­ру­ги спи­са­ний; там бу­ли за­пи­са­нi всi не­бiж­чи­ко­вi ре­чi. Зя­тi й доч­ки по­ча­ли дi­литься. Най­бiльше зав­зят­тя по­ка­зу­ва­ла Мар­та. Даш­ко­вич при­мос­тив­ся на скриньцi, згор­нув ру­ки й дов­го ди­вив­ся на дам, кот­рi бi­га­ли по ха­тах, пi­дiй­ма­ли де­що з пiд­ло­ги, го­во­ри­ли, кри­ча­ли й ма­ха­ли ру­ка­ми.

    Вже сон­це ви­со­ко пiд­ня­ло­ся над київськи­ми го­ра­ми, а во­ни все дi­ли­лись; вже ми­нув час обi­ду, а во­ни все дi­ли­лись та дi­ли­лись. Возд­ви­женський спо­чат­ку вми­ку­вав­ся в цю спра­ву, але швид­ко вто­мив­ся й сiв со­бi на скриньцi поп­лiч з Даш­ко­ви­чем. Даш­ко­вич ду­мав, ду­мав та пiд шум i ле­пе­тiн­ня жi­но­че зов­сiм за­ду­мав­ся i пе­ре­ле­тiв дум­кою в транс­цен­ден­тальний свiт фi­ло­со­фiї. Вже сон­це пiш­ло за київськi го­ри на за­хiд, а нев­том­лен­нi сест­ри все го­мо­нi­ли, спе­ре­ча­лись та все дi­ли­лись.

    - Киньмо та хо­дiм обi­дать! Не­хай йо­му не­чис­тий! - крик­нув Возд­ви­женський i вже хо­тiв вий­ти з ха­ти.

    - Потривай трош­ки! ще й зос­та­лось тiльки, що по­душ­ки та пе­ри­на, - про­мо­ви­ла Мар­та.

    - Дiлiться вже до кiн­ця; дi­лiться та кiн­чай­те сьогод­нi, бо завт­ра я сю­ди вже не прий­ду: так об­рид­ло, - ска­зав Возд­ви­женський i знов сiв на скриньцi.

    Марта i Сте­па­ни­да прис­ту­пи­ли до по­ду­шок i по­ча­ли їх во­ру­шить. По ха­тi пiш­ла страш­на су­ха ку­ря­ва, на­че гус­тий дим ва­лу­вав клуб­ка­ми, пi­дiй­ма­ючись про­ти сон­ця.

    Всi за­каш­ля­ли й за­ту­ли­ли но­си.

    - Як же ми те­пе­реч­ки по­дi­ли­мо пос­тiль? - спи­та­ла Мар­та.

    - А так по­дi­ли­мо! - од­ка­за­ла Сте­па­ни­да. - Ти, сест­ро, вiзьмеш пе­ри­ну, а я вiзьму три по­душ­ки.

    - Е, нi! пот­ри­вай! Так, сест­ро, бу­де не­доб­ре! - ска­за­ла Мар­та. - Ко­ли ме­нi при­па­дає пе­ри­на, то не­хай же бу­де моя й од­на по­душ­ка.

    - Е, нi, сест­ро! Для те­бе вже бу­де за­над­то, а для ме­не бу­де кривд­но! - ска­за­ла Сте­па­ни­да.

    Подушка й пе­ри­на бу­ли ду­же гар­нi й ве­ли­кi, ще й до то­го з чис­то­го м'яко­го пу­ху. А обид­вi сест­ри ду­же лю­би­ли гар­ну пос­тiль i м'якi по­душ­ки.

    - То як же це во­но бу­де? - спи­та­ла знов Мар­та.

    - А так бу­де, як я ка­жу, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да. - Ти, сест­ро, бе­ри двi по­душ­ки, а я вiзьму од­ну по­душ­ку й пе­ри­ну.

    - Нехай-бо не так бу­де! Луч­че ти, сест­ро, вiзьми двi по­душ­ки, а я вiзьму од­ну по­душ­ку й пе­ри­ну, - ска­за­ла Мар­та.

    - Сестро! грiх то­бi бо­га гнi­вить i ме­не крив­дить. Ти взя­ла флi­гель, ще й пе­ри­ну хо­чеш за­гар­бать, - ска­за­ла сер­ди­то Сте­па­ни­да.

Пошук на сайті: