Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6136
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6648
    Дашкович був чис­тий чер­ка­сець: ви­со­кий, рiв­ний, з ду­жи­ми пле­чи­ма, з ко­зацьки­ми грудьми, з роз­кiш­ним тем­ним во­лос­сям на го­ло­вi. В йо­го бу­ло ли­це пов­не з ви­со­ким i ши­ро­ким одс­ло­не­ним чо­лом. Бро­ви ле­жа­ли низько й рiв­но над ка­ри­ми яс­ни­ми, чи­ма­ли­ми очи­ма. Чи­ма­лi рум'янi гу­би бу­ли скла­де­нi щiльно i на­вiть тро­хи сер­ди­то. Йо­го пог­ляд, ви­яв­ля­ючий ро­зум i тя­му, був твер­дий, спо­кiй­ний. Рiд­ко трап­ля­лось ба­чить та­ке ли­це, де од­ра­зу мож­на бу­ло б при­мi­тить ду­ми, й ро­зум, i зав­зя­тiсть. Та не бу­ло то­дi нi навк­ру­ги йо­го, нi в йо­го са­мо­го ма­те­рi­алу для прав­ди­вої, ши­ро­кої ду­ми та ши­ро­ко­го пог­ля­ду, йо­го ру­шен­ня, йо­го хо­да - все бу­ло по­важ­не. Вiн сту­пав кож­ною но­гою, нi­би ду­ма­ючи, як тре­ба сту­пить, все хо­див за­ду­мав­шись. А як бу­ло ся­де чи ста­не, згор­нув­ши ру­ки i спо­кiй­но див­ля­чись, йо­го пос­та­ва бу­ла та­ка кар­тин­на, хоч ма­люй па по­лот­нi.

    Найуподобнiша йо­му на­ука бу­ла фi­ло­со­фiя. Вiн сам вив­чив нi­мецьку мо­ву, i на йо­го сто­лi ку­пою ле­жа­ли нi­мецькi фi­ло­софськi книж­ки, то­дi як йо­го то­ва­риш Возд­ви­женський день i нiч си­дiв над грецьким язи­ком i, по ста­рiй тра­ди­цiї, вчив те­оло­гiю. То­дi ще сту­ден­ти бу­ли вiр­нi ду­хо­вi ака­де­мiї.

    Воздвиженський, при ве­ли­ко­му зрос­тi, був не­по­вер­тай­ло. Йо­го круг­ла го­ло­ва з ши­ро­ким круг­лим "па­ри­ком", яс­ним, мов ко­ноп­лi, йо­го ши­ро­ке чо­ло i при йо­му ку­ций нiс i ту­по од­рi­за­не пiд­бо­рiд­дя - усе те бу­ло ду­же не в про­пор­цiї з ог­ряд­ною пос­тат­тю. Але вiн був пос­тав­ний, ве­се­лий, го­во­рю­чий i лю­бив то­ва­рист­во. Че­рез свою ве­се­лу вда­чу й гар­ний го­лос вiн по­до­бавсь пан­нам i па­нi­ям.

    Дашкович ду­же лю­бив чис­то­ту, здається, по при­ро­дi. Йо­го сто­лик був зас­те­ле­ний ска­тер­тю, йо­го лiж­ко сто­яло приб­ра­не й зас­те­ле­не. Час­то вiн брав лi­нiй­ку i виг­лад­жу­вав нею скар­бо­ве бi­ле з си­нi­ми бе­ре­га­ми одi­яло так, що на лiж­ку не бу­ло i скла­доч­ки. Вiн сi­дав i ля­гав на лiж­ко ду­же обе­реж­но i ду­же не лю­бив, як хто сто­рон­нiй товк­ся на йо­го пос­те­лi. Возд­ви­женський смi­яв­ся з то­го i не раз по ви­хо­дi з ха­ти Даш­ко­ви­ча пе­ре­вер­тав все на йо­го лiж­ку до­го­ри дном. Вер­та­ючись до­до­му, Даш­ко­вич зас­та­вав на пос­тi­лi нi­би слiд зем­лет­ря­сiн­ня i звав за це Возд­ви­женсько­го ту­ля­ком-под­ля­ком. Та­ке прiз­ви­ще за ту­ля­ком зос­та­ло­ся i до цього ча­су, бо зат­вер­ди­ло­ся пiс­ля то­го ду­же по­га­ною ре­пу­та­цiєю.

    Так як харч в ака­де­мiї бу­ла ду­же по­га­на, то Даш­ко­вич, Ка­лi­ме­рi й iн­шi слов'яни їли в пос­ти ско­ром­не - ков­ба­си, са­ло, мас­ло; ва­ри­ли ти­хенько в чай­ни­ках яй­ця i за­ки­да­ли шка­ра­лю­щi на гру­бу, а ча­сом i за вiк­на. Од то­го мо­нас­тирський двiр у пiст був за­сi­яний бi­ли­ми шка­ра­лю­ща­ми, не­на­че снi­гом. Возд­ви­женський ду­же за це гнi­вав­ся, як ас­кет, i гро­зив роз­ка­за­ти рек­то­ро­вi. Всi по­ча­ли йо­го сте­рег­тись i в пiст ви­хо­ди­ли їсти ско­ром­не у дру­гi но­ме­ри.

    I пiш­ло по­тiм сту­дентське жит­тя ти­хо й од­на­ко­во. Всi му­си­ли за­сiс­ти за на­уку. Всi му­си­ли, хоч i че­рез си­лу, при­ви­кать один до дру­го­го. Даш­ко­вич, грек Ка­лi­ме­рi, Пет­ро­вич й iн­шi слов'яни бу­ли ви­щi роз­вит­ком, ци­вi­лi­зо­ва­нi­шi: во­ни впли­ва­ли на гру­бу й ди­ку на­ту­ру Возд­ви­женсько­го. Вiн сам нез­чув­ся, як пе­рес­тав ус­та­вать вно­чi й мо­литься бо­гу, як по­ки­нув грецький язик i взяв­ся до фран­цузько­го, як по­чав че­пу­риться i при­би­ра­тись. Вже вiн не сту­ко­тiв по но­ме­рi чо­бiтьми, гу­ля­ючи, нi­би на злiсть усiм. Ци­вi­лi­за­цiя то­го краю, ку­ди йо­го за­нес­ла до­ля, тро­хи стер­ла з йо­го тем­нi­шi пля­ми. Од­на­че то­ва­ри­шi од­хи­ля­лись од йо­го, хоч вiн i прис­та­вав до дру­гих. В йо­го на­ту­рi бу­ло стiльки не­це­ре­мон­нос­тi, що зда­ва­лось, нi­би вiн от-от ма­хо­не ла­пою по спи­нi або й по що­цi! Вiн об­те­сав­ся тро­хи тiльки звер­ху.

    Київська ака­де­мiя то­го ча­су сто­яла ду­же низько i не да­ва­ла нi­чо­го для мис­лi. Во­на бу­ла пе­ре­роб­ле­на з ста­рої Мо­ги­лянської ака­де­мiї. За­мiсть ла­тинсько­го язи­ка уряд за­вiв ве­ли­ко­руський. Про ук­раїнський язик нiх­то не дбав, хо­ча не так дав­но сту­ден­ти пи­са­ли вiр­шi чис­тим ук­раїнським язи­ком. Ака­де­мiя зос­та­ла­ся ду­же по­за­ду од сво­го ча­су: в нiй па­ну­ва­ла схо­лас­ти­ка, од кот­рої ви­си­ха­ла вся­ка мисль в го­ло­вах сту­ден­тiв. Свiтськi на­уки бу­ли за­ку­та­нi в дух те­оло­гiї. Тiльки од­на фi­ло­со­фiя сто­яла усе ду­же доб­ре. Ака­де­мiя ви­пус­ка­ла то­дi з се­мi­на­рiї про­фе­со­рiв, кот­рi бу­ли тем­нi, як тем­на нiч, i нi­чо­му не вчи­ли, бо й са­мi нi­чо­го не тя­ми­ли - тiльки з го­ря го­рiл­ку пи­ли. Од тем­но­ти, од п'янства, од бiд­нос­тi во­ни схо­ди­ли з ума, ду­рi­ли, бi­га­ли по ву­ли­цях в од­них со­роч­ках, то­ну­ли тем­ної но­чi де-не­будь в ка­лю­жах, у ка­на­вах. З тiєї ака­де­мiї по­ви­хо­ди­ли про­тоєреї i ар­хiєреї, що пло­ди­ли на Ук­раїнi мос­ковський язик i мос­ковський дух, за­во­ди­ли мос­ковську цент­ра­лi­за­цiю в дав­нiй де­мок­ра­тич­нiй ук­раїнськiй церк­вi. Дав­ня ака­де­мiя Мо­ги­ли слу­жи­ла вже не Ук­раїнi, не ук­раїнсько­му на­ро­до­вi, а ве­ли­ко­русько­му уря­до­вi i йо­го го­су­дарст­ве­ним пла­нам.

    Студенти то­го ча­су не­ба­га­то ви­но­си­ли в го­ло­вi, їх мисль бу­ла зос­тав­ле­на са­ма для се­бе: її не во­ру­ши­ла су­ха схо­лас­тич­на ака­де­мiч­на на­ука. На сту­ден­тiв бiльше ма­ла впли­ву лi­те­ра­ту­ра, що за­хо­ди­ла в ака­де­мiю збо­ку. Лi­те­ра­ту­ра та бу­ла ве­ли­ко­руська i да­ва­ла не­доб­рий ма­те­рi­ал для прос­вi­ти мис­лi, бо бу­ла слов'яно­фiльська. Возд­ви­женський, Даш­ко­вич i iн­шi сту­ден­ти по­ча­ли втя­гу­ва­ти в се­бе ту нез­до­ро­ву рет­рог­рад­ну мисль. Ра­цi­она­лiзм i заг­ра­нич­нi книж­ки то­дi не за­хо­ди­ли в стi­ни Братсько­го мо­нас­ти­ря.

    Раз над Києвом сто­яла чу­до­ва вес­ня­на нiч, що так на­ди­ху­ва­ла ду­хом по­езiї Го­го­ля й Пуш­кi­на. Пов­ний мi­сяць ди­вив­ся в си­нiй, гла­денький, як дзер­ка­ло, Днiп­ро. Не­бо бу­ло яс­не й синє. На за­хо­дi, над чор­ною сму­гою лi­су й гiр не­бо бли­ща­ло ду­же пiз­нiм рум'яним ве­чо­ром. Бу­ло яс­но, як удень. На Братськiй церк­вi мож­на бу­ло чи­тать зо­ло­тi на­пи­си на стi­нах. По­вiт­ря бу­ло ти­хе, за­паш­не. Здається, не тi­ло, а са­ма ду­ша ним ди­ха­ла. На сер­цi ста­ва­ло лег­ко, на ду­шi - спо­кiй­но. Ро­зум за­си­пав пе­ред ве­ли­кою кра­сою при­ро­ди, за­те ж про­ки­да­лась фан­та­зiя на­вiть в черст­вiй, твер­дiй ду­шi. Спi­ву­ча ду­ша ви­ли­ва­лась пiс­нею по-со­лов'їно­му, по­етич­на ду­ша ма­ри­ла ти­ся­чею пиш­них кар­тин. Ду­ша люб­ля­ча лю­би­ла га­ря­чi­ше, ду­ша без­щас­на зас­по­ко­юва­ла своє за­му­че­не сер­це. Вся при­ро­да з не­бом i зем­лею, з во­дою, квiт­ка­ми, лi­са­ми й го­ра­ми зда­ва­лась од­нiєю пiс­нею, од­нiєю гар­мо­нiєю.

    В тем­них але­ях Братст­ва гу­ля­ли ку­па­ми сту­ден­ти. Пiд ви­со­ки­ми осо­ко­ра­ми й ака­цi­ями на лав­ках си­дi­ли ря­дом: Возд­ви­женський, Даш­ко­вич, Пет­ро­вич, Ка­лi­ме­рi i ба­га­то iн­ших.

    Перед їх очи­ма за вiв­та­ря­ми Братської церк­ви, се­ред мо­нас­ти­ря, був ко­ло­дязь з фон­та­ном. Кру­гом йо­го рос­ли ви­со­кi то­по­лi, дос­та­ючи вер­ха­ми до се­ред­нiх бань церк­ви. Чу­до­вi сто­яли во­ни, об­ли­тi про­мiн­ням мi­ся­ця од вер­шеч­кiв до са­мо­го до­лу! На їх бу­ло вид­ко кож­ний лис­то­чок, кож­ну гiл­ляч­ку! Лап­лан­дець з да­ле­кої пiв­но­чi й со­бi вий­шов з сво­го за­кут­ка. Всi си­дi­ли вже дав­но, i нi­ко­му не хо­тi­лось йти в ха­ту. Кож­но­му хо­тi­лось го­во­ри­ти, ви­го­во­рить те, що при­таїлось в ду­шi; в кож­но­го сер­це бу­ло одк­ри­тi­ше од теп­ла й доб­ра пиш­но­го ве­чо­ра й пi­сень со­ло­вей­кiв.

    Довго роз­мов­ля­ли сту­ден­ти про вся­ку вся­чи­ну. Да­лi й да­лi всi ста­ва­ли го­во­рю­чi­шi. Роз­мо­ва по­ча­ла прий­мать тон еле­гiї. Кож­ний по­чав ду­ма­ти й ма­рить го­лос­но. Серб Пет­ро­вич по­чав зга­ду­вать свою рiд­ну да­ле­ку сто­ро­ну, роз­ка­зу­вав про тур­кiв, як тур­ки взя­ли йо­го дi­да, й батька, i дядькiв, по­са­ди­ли в конс­тан­ти­но­польську тюр­му, як заб­ра­ли в їх зем­лi, їх усе доб­ро, за­ру­ба­ли дi­да й дядькiв, а батька ви­пус­ти­ли з тюр­ми без нi­чо­го. Йо­го ду­ша аж кле­ко­тi­ла помс­тою й не­на­вис­тю; йо­го ве­ли­кi чор­нi очi бли­ща­ли вог­нем на­вiть при свi­тi мi­ся­ця. Смут­ний бол­га­рин i со­бi роз­го­во­ривсь, тiльки йо­го ду­ша не рва­лась так га­ря­че, бо бу­ла ду­же при­шиб­ле­на дес­по­тиз­мом. Ук­раїнськi сту­ден­ти ще не ма­ли то­дi яс­но­го по­чу­ван­ня на­цi­ональнос­тi, але, слу­ха­ючи сер­ба й бол­га­ра, во­ни й со­бi зга­да­ли про свiй без­щас­ний на­род, зов­сiм за­би­тий з мо­вою, лi­те­ра­ту­рою й iс­то­рiєю.

    Дашкович по­чав ти­хi­сiнько спi­вать ук­раїнську пiс­ню. До йо­го прис­та­ло кiлька го­ло­сiв. Возд­ви­женський вто­ру­вав ба­сом, i ти­хо-ти­хо, як днiп­ро­ва во­да, по­ли­ла­ся гар­мо­нiч­на ук­раїнська пiс­ня. Се­ред мо­нас­ти­ря, пе­ред п'ятьма зо­ло­ти­ми ба­ня­ми, се­ред чер­не­чих ке­лiй i тем­них алей по­нес­ла­ся ме­ло­дiя про Са­гай­дач­но­го, кот­ро­го мо­ги­ла бу­ла за де­сять сту­пе­нiв звiд­тi­ля, ко­ло пiв­ден­ної стi­ни церк­ви.

    Швидко од­чи­ни­лось од­но вiк­но в ке­лiї. Звiд­тiль ви­су­ну­лась кост­ру­ба­та чер­не­ча го­ло­ва. По­тiм од­чи­ни­лось дру­ге й третє вiк­но. З вi­кон ви­со­ву­ва­лись тем­нi го­ло­ви й слу­ха­ли спi­ви.

Пошук на сайті: