Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    - Ого-го! Отак на­шi! Вдив­ляй свiт. Бо­же то­бi по­мо­жи! Честь i сла­ва Києву й Днiп­ро­вi, ко­ли об'явиться ту­теч­ки но­вий фi­ло­соф! А ме­нi здається, на­вi­що то­бi кряч­кою си­дiть, мор­ду­вать се­бе? Ад­же ж батько твiй про­жив вiк без пе­рес­вiд­чен­нiв, i я жи­ву так са­мо, i всi жи­вуть так са­мо. Од­на­че якось жи­ве­мо, хва­лить бо­га, i зем­ля нас дер­жить.

    - Що ж маємо ро­бить, ко­ли ме­нi так за­ба­жа­лось.

    - Знаєш що, Ва­си­лю Пет­ро­ви­чу! Чи не ви­чи­тав ти чо­го в фi­ло­со­фiї про­ти жi­нок? Чи пам'ятаєш, як ми ко­лись ро­ман­ти­зу­ва­ли про на­ших бу­ду­щих жi­нок в братсько­му сад­ку, ще як вчи­лись у шко­лi? Чи та­кi ж вий­шли го­луб­ки - на­шi жiн­ки?

    - Що не та­кi, то не та­кi! Але, ма­буть, та­ка вже до­ля фi­ло­со­фiв, бо й Сок­ра­то­ва жiн­ка не раз на­ми­на­ла йо­му бо­ки.

    - Нехай так! Ти фi­ло­соф, але я! На­що вже ме­нi су­ди­лась та­ка до­ля?

    - Ти жар­туєш i ме­не не ро­зу­мiєш. Я на­вiть i не га­дав про та­кi нiк­чем­нi ре­чi. Я га­даю про ви­щий пог­ляд на ви­щi iдеї. Я хо­чу ви­ро­бить влас­ний фi­ло­софський свi­тог­ляд.

    - Так жiн­ки на­шi вис­лиз­нуть з-пiд то­го ви­со­ко­го пог­ля­ду? - ска­зав Возд­ви­женський, смi­ючись. - Ко­ли так, то шко­да й за­хо­ду; хо­дiм луч­че гу­лять та бай­ди­ки бить.

    - Тобi все жар­ти. Я хо­чу пос­те­рег­ти тi iдеї, якi ко­лись ви­яв­ляться в на­шо­му плем'ї i в твоєму ве­ли­ко­русько­му, ко­ли вже ва­шi дав­нi ца­рi встиг­ли збу­ду­вать мiц­не царст­во, - i пе­ред­нi­ше в ук­раїнсько­му плем'ї, а по­тiм iдеї ми­ру слов'янсько­го… Яка-то фi­ло­со­фiя зас­вi­тить на бе­ре­гах Не­ви, Моск­ви, Ду­наю i на бе­ре­гах Днiп­ра й Чор­но­го мо­ря?

    - Ой-ой-ой! На­що ж то­бi вже тi слов'яни? Чуд­нi ви лю­ди вда­ли­ся! Тут, го­луб­чи­ку, руськi сол­да­ти iс­тин­но тi фi­ло­со­фи! Тут мос­ка­ли­ки бiльше вар­тi, нiж всi ва­шi фi­ло­со­фи од Фа­ле­са й до Даш­ко­ви­ча! Чи вже ж не кра­ще за мiльйо­ном спи­сiв си­дiть ниш­ком та хлiб жу­вать! А прий­де час, то ми тих нiм­чи­кiв пхиць у Ат­лан­ти­ду! А слов'яни… Ет! та що й ка­зать! З їх в три днi мож­на по­ро­бить та­ких фi­ло­со­фiв, як i я, як i ти! Ко­ли те­бе мор­ду­ють та­кi iдеї, то ти, їй-бо­гу, йди гу­лять, то кра­ще зро­биш!

    Дашкович смi­явсь, що Возд­ви­женський так хи­мер­но розв'язав йо­го пи­тан­ня, кот­рi так дов­го тур­бу­ва­ли йо­го ду­шу.

    - От та­ко­го фi­ло­со­фа, як ти, я не зна­хо­див ще нi в якiй книж­цi!

    - I якi то iдеї ко­лись ви­ли­нуть з го­лов твоїх чер­кас­цiв? - смi­яв­ся Возд­ви­женський.

    - А мо­же, й ви­ли­нуть. От по­ди­вись, якi чу­до­вi пiс­нi ук­раїнсько­го на­ро­ду по­за­пи­су­ва­нi оце не­дав­но! От про­чи­тай, ко­ли їй зу­гар­ний! Яка ви­со­ка по­езiя!

    Воздвиженський взяв у ру­ки збiр­ник ук­раїнських пi­сень i по­чав чи­та­ти го­лос­но, ду­же чуд­но й смiш­но пе­ре­вер­та­ючи сло­ва на руський лад. йо­го лоб змор­щив­ся. Бу­ло знать, що йо­му ук­раїнське сло­во в книж­ках, в лi­те­ра­ту­рi ду­же й ду­же не по­до­ба­лось! Вiн чи­тав да­лi, i йо­го бра­ла злiсть.

    - I пи­шуть же чортз­на-що! I за­пи­су­ють те, що тре­ба б зов­сiм ска­су­вать, ви­гу­би­ти з ко­рiн­ням i на­сiн­ням, - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    Його ши­ро­ке й плис­ко­ва­те ли­це по­чер­во­нi­ло. Вiн схо­пив­ся з мiс­ця, на­ла­пав цi­лу ко­ро­боч­ку сiр­нич­кiв, тер­нув цi­лою ко­ро­боч­кою об двер­цi гру­би, дру­гою ру­кою ухо­пив збiр­ник i вки­нув у гру­бу, роз­гор­нув­ши книж­ку й по­си­пав­ши її лист­ки ог­ня­ним до­щем. Лист­ки зашк­вар­ча­ли й спа­лах­ну­ли по­лум'ям. Даш­ко­вич не стер­пiв, од­няв од йо­го книж­ку.

    - Що це з то­бою ста­ло­ся?! - крик­нув вiн.

    - Повикидай со­бi, бра­те, оцi iдеї з го­ло­ви! Даш­ко­вич не сер­дивсь i тiльки смi­явсь: вiн знав Воз-дви­женсько­го як про­фа­на, як лю­ди­ну, зов­сiм не по­ва­жа­ючу на­уки й прин­ци­пiв.

    - Потривай же! Роз­ка­жу я твоїй жiн­цi, що ти тут ро­биш якiсь ча­ри, що ти хо­чеш спро­ти­виться са­мо­му бо­гу!

    При тих сло­вах Возд­ви­женський вий­шов з ка­бi­не­ту i встрiв Сте­па­ни­ду.

    - Степанидо Си­до­рiв­но! Чи ви пак знаєте, що там дiється в то­му ка­бi­не­тi? - ска­зав їй на ву­хо Возд­ви­женський.

    - А що? - спи­та­ла во­на, роз­тяг­нув­ши ли­це, й ви­ря­чи­ла очi.

    - Та то ваш чо­ло­вiк в се­бе, в ка­бi­не­тi, ма­буть, ро­бить якiсь ча­ри. Та­ке, та­ке оце ме­нi плес­кав, що я аж зля­кавсь! Ка­же, що й то­го не­ма на свi­тi, й то­го нi­ко­ли не бу­ло. Пе­рех­рес­тiть лиш йо­му ло­ба та по­ве­зiть йо­го в лав­ру та в пе­ще­ри.

    Воздвиженський мер­щiй ви­бiг з по­коїв, а Сте­па­ни­да про­жо­гом по­бiг­ла в ка­бi­нет до Даш­ко­ви­ча.

    - Василю Пет­ро­ви­чу! Що тут у те­бе дiється? Що ти тут ро­биш, за­пер­шись з ци­ми книж­ка­ми?

    - Адже ба­чиш! Чи­таю.

    - А це що? - про­мо­ви­ла во­на, ки­нув­шись до обс­ма­ле­ної книж­ки.

    - Книжка! хi­ба не ба­чиш?

    - А чо­го ж во­на обс­ма­ле­на?

    - А тим, що Сте­пан Iва­но­вич обс­ма­лив її, жар­ту­ючи.

    - Щось во­но та не так… Чо­го ж це в те­бе в гор­ни­цi тхне сма­ля­ти­ною?

    - Бо на­вi­же­ний Возд­ви­женський сма­лив книж­ку.

    - Та на­що ж ви тут її сма­ли­ли?

    - Оце! на­що та на­що? При­че­пи­лась при­че­па! На те, що тре­ба бу­ло! - ска­зав Даш­ко­вич, аби од­че­питься од неї.

    - Гляди ли­шень! Чи це в те­бе в ка­бi­не­тi й об­ра­за не­ма? - ска­за­ла Сте­па­ни­да, ог­ля­да­ючи стi­ни.

    - Нема, бо ти не по­че­пи­ла.

    - Бо ти не ска­зав! Ма­буть, то­бi не ду­же йо­го й тре­ба. Ва­си­лю! ти з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­диш! Тi фi­ло­софськi книж­ки не до­ве­дуть те­бе до пут­тя. Чи мо­лиш­ся пак ти бо­гу? Ска­жи ме­нi по прав­дi, ти хо­чеш за­па­гу­бить се­бе, чи що?

    - Молюсь, а то­бi на­вi­що? Те­бе я не за­па­губ­лю ж!

    - Та я так со­бi спи­та­ла… Завт­ра я поїду в лав­ру в пе­ще­ри; їдь i ти зо мною, про­шу те­бе!

    - Їдь са­ма! Чо­го я поїду. Хi­ба на По­до­лi не­ма цер­ков та чу­дов­ної iко­ни?

    - Бач! Я й ка­жу, що так! Я до­ти не бу­ду спо­кiй­на, до­ки не по­ба­чу, що ти мо­лиш­ся бо­гу.

    - То хо­дiм завт­ра до Братст­ва. Про ме­не, по­ди­вись, як я бу­ду мо­литься.

    I на дру­гий день Даш­ко­вич му­сив про­во­дить її на ран­ню служ­бу в Братст­вi, де бу­ла пов­нi­сiнька церк­ва про­чан з сiл. Вiн прик­лав­ся до чу­дов­ної iко­ни i тим зас­по­коїв свою жiн­ку. Во­на на свої очi ба­чи­ла, як фi­ло­соф хрес­тивсь, мо­ливсь, цi­лу­вав чу­дов­ну iко­ну бо­го­ро­ди­цi.

    - Це то­бi на­го­во­рив на ме­не Возд­ви­женський? Еге, так? - ка­зав Даш­ко­вич. - А ска­зать по прав­дi, сам Возд­ви­женський нав­ряд чи вi­рує в бо­га, хоч ко­лись i мо­ливсь бо­гу се­ред но­чi. Ти при­сi­кай­ся ли­шень доб­ре до йо­го.

    В Сте­па­ни­ди Си­до­рiв­ни по­ча­ло бо­лiть сер­це i за ро­ди­чем. Як во­на не сер­ди­лась на сест­ру, од­на­че дi­ло зда­лось для неї та­ким ве­ли­ким, що во­на не втер­пi­ла й по­бiг­ла до сест­ри, ба­жа­ючи спас­ти од вiч­но­го вог­ню Возд­ви­женсько­го ду­шу.

    - Здорова бу­ла, сест­ро! - ска­за­ла во­на, вбi­га­ючи до сест­ри в гор­ни­цю.

    - Здорова бу­ла, сест­ро! - обiз­ва­лась до неї Мар­та, роб­ля­чи якесь дi­ло й лед­ве по­вер­та­ючи до неї го­ло­ву.

    - Вже чи сердься, чи не сердься, а я му­си­ла прий­ти до те­бе, бо на­шi вче­нi чо­ло­вi­ки з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­дять.

    - Та мiй не ду­же-то вче­ний! Йо­му нi­ку­ди за­хо­дить. Мо­же, то твiй ве­ли­ко­ро­зум­ний за­хо­дить за ро­зум! - ска­за­ла Мар­та.

    - I мiй, i твiй! Обох я зас­та­ла в ка­бi­не­тi… Чо­гось зма­га­лись, по­роз­ки­да­ли книж­ки, на­вi­щось па­ли­ли якусь книж­ку… Щось у тiй книж­цi та не­доб­ре на­пи­са­но, ко­ли во­ни на­ва­жи­лись по­таєнцi спа­лить її в гру­бi, так, щоб i ми не ба­чи­ли.

    Марта нас­то­ро­чи­ла ву­ха й по­ча­ла лас­ка­вi­ше слу­хать сест­ри­ну роз­мо­ву.

    - Може, во­ни що по­га­не за­ду­ма­ли, щось не­доб­ре пи­са­ли… Бо тi вче­нi лю­ди те­пер ча­сом i справ­дi за ро­зум за­хо­дять, - про­мо­ви­ла Мар­та й поп­ро­си­ла сест­ру сiс­ти. - Бо­ро­ни бо­же чо­го! Ча­сом во­но ви­явиться! Чи не знаєш, сест­ро, що во­ни там пи­са­ли й па­ли­ли? Мо­же, що про­ти гу­бер­на­то­ра або…

    - Якби пак про­ти ко­гось! А то про­ти бо­га! - сли­ве ниш­ком ска­за­ла Сте­па­ни­да, ози­ра­ючись до две­рей.

    - Ох, ме­нi ли­хо! - аж плес­ну­ла в до­ло­нi Мар­та Си­до­рiв­на.

    - Чи мо­литься пак бо­гу твiй чо­ло­вiк? Чи хо­дить до церк­ви? - пи­та­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

Пошук на сайті: