Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    - Щось не ба­чи­ла, щоб вiн ко­ли мо­лив­ся… а мо­ли­тов­ни­ка в йо­го… й за­во­ду не­ма! Хi­ба на­пам'ять.

    - Еге! на­пам'ять! Я сво­го на­си­лу, аж сли­ве че­рез си­лу по­мо­ли­ла, во­ди­ла до чу­дов­ної iко­ни… Тiльки, сест­ро, нi­ко­му не ка­жи. По­ве­зи ли­шень, сест­ро, сво­го в лав­ру та в пе­ще­ри!

    Сестри розп­ро­ща­лись i нi­би на­вiть по­ми­ри­лись, пе­ре­ля­ка­нi страш­ним лi­бе­ра­лiз­мом своїх чо­ло­вi­кiв.

    Тiльки що Возд­ви­женський пе­рес­ту­пив че­рез по­рiг, як Мар­та гля­ну­ла на йо­го не­ве­се­ли­ми очи­ма. Вiн од­ра­зу по­чу­тив кру­гом неї страш­не по­лум'я, вже йо­му вi­до­ме.

    - Скажи ме­нi, на ми­лость бо­жу, що ви там з Даш­ко­ви­чем пи­ше­те та­ке страш­не, що аж тре­ба бу­ло па­лить в гру­бi? Чи ви мо­ло­денькi, чи вам i до­сi в го­ло­вi грає? Та в вас жiн­ки, та в вас же ку­па дi­тей! Бо­ро­ни бо­же якої на­пас­тiї Та то­дi ж ми про­па­щi з дiтьми.

    Воздвиженський сто­яв i ди­вив­ся на неї.

    - Де це ти наг­ля­дi­ла та­ких про­па­щих лю­дей? Сла­ва бо­гу, всi си­ди­мо до­ма й хлiб жуємо. Що це ти вер­зеш?

    - Ти сам вер­зеш! Що ви па­ли­ли в гру­бi з Даш­ко­ви­чем? - при­сi­ка­лась до йо­го жiн­ка.

    - Українськi пiс­нi.

    - Та не ду­ри ме­не, бо я ще не зов­сiм дур­на! Су­хоб­ру­сiв не бу­ло дур­них нi в Києвi, нi по­за Києвом.

    - Кажу то­бi, що па­ли­ли пiс­нi! Даш­ко­вич щось со­бi заб­рав у го­ло­ву…

    - О! бач! Я ж ка­жу, що бу­ло щось: вiн заб­рав щось у го­ло­ву, а ти й нi!

    - А я нi.

    - А пе­рех­рес­ти лиш сво­го ло­ба! - про­мо­ви­ла Мар­та.

    - А то на­вi­що? Дiдькiв не ба­чу кру­гом се­бе, не­ма од чо­го одх­ре­щу­ваться.

    Воздвиженський ба­чив, що йо­го ж зброю про­ти Даш­ко­ви­ча по­вер­ну­то на йо­го ж, та не знав, звiд­кiль во­но по­вер­ну­то. Хоч вiн сам i всто­ював ду­же за пат­рi­ар­хальнiсть, од­на­че вже да­ле­ко одiй­шов од неї i хо­тiв її на­ки­нуть на шию ко­мусь iн­шо­му.

    - Чого це та­кi дум­ки прий­шли то­бi в го­ло­ву? - спи­тав вiн у жiн­ки.

    - А то­го, що я завт­ра їду в лав­ру i в пе­ще­ри i хо­чу, щоб i ти їхав зо мною на про­щу та по­мо­лив­ся.

    - То й поїду, ко­ли то­бi то­го за­ма­ну­лось, бо са­мiй то­бi їхать не ви­па­дає: нi­яко­во бу­де.

    На дру­гий день вран­цi Возд­ви­женський му­сив їхать з жiн­кою до лаз­ри, йти з нею в пе­ще­ри. Вiн прик­ла­дав­ся до всiх мо­щей, хрес­тив­ся, бив пок­ло­ни, пi­дiй­мав очi вго­ру до бо­га, най­няв кiльком свя­тим мо­леб­нi, по­дав на час­точ­ку. Мар­та приїха­ла до­до­му ве­се­ла, доб­ра, спо­кiй­на. Че­рез те пi­лiг­римст­во до лав­ри ду­же пом'якi­ша­ло її сер­це. А Возд­ви­женський, поїхав­ши до лав­ри без снi­дан­ня i ду­же ви­го­ло­дав­шись, уп­лi­тав на всi зас­та­ви пе­че­ню та все роз­мов­ляв за свя­тих пе­черських як­раз так, як ко­лись лю­бив роз­мов­лять Су­хоб­рус, на­чи­тав­шись "Па­те­ри­ка" й "Жи­тiй".

    - От хто був лю­ди­на бо­го­бо­яща! Наш не­бiж­чик батько, - го­во­ри­ла лас­ка­во Мар­та Си­до­рiв­на, п'ючи чай з пух­кою лаврською прос­ку­рою. - Скiльки вiн по­по­хо­див до лав­ри, до пе­щер! Скiльки раз їздив вiн i в По­чаївську лав­ру! Як вiн мо­лив­ся, як вiн пос­тив! На цi­лий Київ не­ма та­ких бо­го­бо­ящих лю­дей, як Су­хоб­ру­си!

    - О! що не­ма, то це прав­да! Не­бiж­чик наш батько був прос­то-та­ки свя­тий! Я вi­рую, що вiн в раї! - про­мо­вив Возд­ви­женський нi­би щи­ро й щи­рi­ше уп­лi­тав пе­че­ню, за­пи­ва­ючи чаєм.

    

VI

    

    Закопавшись в книж­ки в своєму ка­бi­не­тi, пра­цю­ючи для про­фе­сорської ка­фед­ри, Даш­ко­вич дав­но не був у сво­го батька, в своїй рiд­нiй Чер­ка­щи­нi. Жiн­ка, дi­ти, книж­ки - все те не пус­ка­ло йо­го, не да­ва­ло йо­му вир­ваться на се­ло. Те­пер йо­му ду­же схо­тi­лось поїхать на се­ло, по­ди­виться на жит­тя сво­го на­ро­ду оком вче­но­го чо­ло­вi­ка, прис­лу­хаться до йо­го мо­ви, до пiс­нi. Нас­та­ли ва­ка­цiї, i вiн поїхав на се­ло до батька, в свої рiд­нi Се­ге­дин­цi.

    Того ро­ку пет­рiв­ка бу­ла до­що­ва. Лю­ди спiз­ни­лись ко­сить сi­но, до­жи­да­ючи су­хої го­ди­ни. Чер­каськi сте­пи зе­ле­нi­ли, як мо­ре. Даш­ко­вич виїхав на степ, i йо­го об­вi­яло свi­же сте­по­ве по­вiт­ря. Пiс­ля тiс­но­го ка­бi­не­ту, пiс­ля па­хо­щiв од цвi­лi на ста­рих книж­ках, по­то­че­них шаш­ля­ми, пiс­ля мiської душ­ної ку­ря­ви сте­пи зда­ли­ся йо­му зем­ним раєм. По­вiт­ря бу­ло та­ке чис­те й лег­ке, що, здається, гру­ди не втя­га­ли йо­го, а са­мо во­но ли­ло­ся в гру­ди. Зда­ва­лось, нi­би са­ме жи­вот­тя на­пу­ва­ло тi­ло, як во­да на­пу­ває губ­ку, прой­ма­ло всього чо­ло­вi­ка, до са­мої ду­шi. До­ро­га сла­лась по зе­ле­но­му сте­пу ши­ро­ким ки­ли­мом мiж дво­ма око­па­ми, на кот­рих рос­ло ви­со­ке ба­дил­ля Пет­ро­вих ба­то­гiв, об­си­па­них си­нi­ми зiр­ка­ми, мо­ло­чаю, си­зих ми­ко­лай­кiв, круг­ло­го­ло­вих бу­дя­кiв. Ши­ро­ко­лис­тий по­до­рож­ник й ок­са­ми­то­вий шпо­риш на­че сил­ку­ва­лись вкрить всю до­ро­гу, хо­тi­ли од­во­ювать її од важ­ких ко­лiс сiльських во­зiв. Уся зе­ле­на сте­по­ва ска­терть, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком, бу­ла нi­би зат­ка­на квiт­ка­ми: чер­во­ни­ми ку­па­ми смiл­ки, си­нi­ми дзво­ни­ка­ми, жов­ти­ми сте­по­ви­ми тюльпа­на­ми, фi­оле­то­вим со­ном й чеб­чи­ком. В тра­вi во­ру­ши­лась i трi­ща­ла си­ла ко­ни­кiв i вся­ких ку­зок. Над сте­пом в синьому не­бi би­лись та ще­бе­та­ли пташ­ки. Край до­ро­ги бi­га­ли про­вор­нi хов­раш­ки i, по­ба­чив­ши лю­дей, втi­ка­ли в но­ри й смi­ли­во виг­ля­да­ли звiд­тiль, пiд­няв­ши вуш­ка вго­ру. Ввесь зе­ле­ний степ i синє круг­ле не­бо за­ли­ва­ло про­мiн­ня га­ря­чо­го, зо­ло­то­го сон­ця. Про­зо­рий воз­дух роз­ши­ряв не­бок­руг да­ле­ко-да­ле­ко на всi бо­ки, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком.

    Давно ба­чив Даш­ко­вич свiй рiд­ний степ. Йо­му зда­лось, що вiн по­ба­чив йо­го впер­ше. Вiн не мiг одiр­вать очей од тра­ви, од не­ба, встав з во­за й пi­шов пiш­ки. Са­мi но­ги нес­ли йо­го все да­лi й да­лi. Вiн звер­нув з до­ро­ги на тра­ву i, за­був­ши свою фi­ло­со­фiю, по­чав рвать квiт­ки. По­ба­чив­ши се­бе на са­мо­тi, се­ред та­ко­го прос­то­ру, Даш­ко­вич по­чав фi­ло­софст­ву­вать, але че­рез хви­ли­ну нi­чо­го вже не знай­шов в своїй го­ло­вi. Вiн знов сил­ку­вав­ся ду­мать i знов по­чу­тив, що дум­ка десь вис­лиз­ну­ла з йо­го го­ло­ви. Вiн тiльки знав, що ба­чить зе­ле­ний степ, синє не­бо, шлях, пти­цi у не­бi, чує сот­ню го­ло­сiв навк­ру­ги. I знов сил­ку­вав­ся вiн пе­ре­мог­ти се­бе, а дум­ки все-та­ки не йшли па ум. Йо­му хо­тi­лось тiльки ди­виться й ми­лу­ва­тись кра­сою роз­кiш­ної сте­по­вої при­ро­ди.

    Далеко-далеко на пiв­день за­си­нi­ли сму­гою го­ри, вкри­тi лi­сом. Та смуж­ка зда­ва­лась на краї не­ба си­зою хма­рою, кот­ра лед­ве-лед­ве ви­со­ву­ва­лась скраю над сте­пом. Там, у тих го­рах, сто­яло ве­ли­ке се­ло Се­ге­дин­цi.

    Дашкович наб­ли­жав­ся до тiєї синьої сму­ги. Го­ри вис­ту­па­ли з ту­ма­ну. Вже мож­на бу­ло ба­чить яри й до­ли­ни мiж го­ра­ми; бу­ло вид­ко лi­си, се­ла, роз­ки­да­нi на шпи­лях i по­пiд го­ра­ми. Хрес­ти на церк­вах i вiк­на бли­ща­ли в ту­ма­нi про­ти сон­ця, як ал­ма­зи з-пiд тон­кої ма­те­рiї. Лi­си вис­ту­па­ли яс­нi­ше. Тем­нi й не­ви­со­кi го­ри зда­ва­лись ви­щи­ми се­ред гла­денько­го рiв­но­го сте­пу, роб­ля­чи чу­до­вий конт­раст з зе­ле­ною ши­ро­кою ска­тер­тю. Зда­ва­лось, нi­би який­сь ве­ли­чез­ний звiр ле­жав на сте­пу, пiд­няв спи­ну й нас­тов­бур­чив на спи­нi тем­ну си­зу ще­ти­ну. Вже сон­це ско­ти­лось до за­хо­ду, вже сте­по­ва тра­ва лис­нi­ла чер­во­ним одлнс­ком. Даш­ко­вич наб­ли­зив­ся до тих гiр. Степ кiн­чав­ся. Ба­ла­гу­ла лед­ве при­мiт­не пi­дiй­ма­лась на при­гор­ки, то знов спус­ка­лась в нег­ли­бо­кi до­ли­ни. Вже на го­рах мож­на бу­ло ба­чить ду­же ви­раз­но й лi­си, й се­ла, й церк­ви на гор­бах. Звiд­тiль по­тяг вiт­рець, свi­жi­ший й мок­рi­ший од сте­по­во­го. Мож­на бу­ло на­вiть ли­цем по­чуть, що десь не­да­леч­ке є во­да, лiс, де­ре­во, тiнь; є до­ли­ни, яри з став­ка­ми й сад­ка­ми.

    - Поганяй ли­шень швид­ше! - ска­зав Даш­ко­вич по­го­ни­че­вi.

    - Нащо вам швид­ше? Доїде­мо ще сьогод­нi до Се­ге­ди­нець, - обiз­вав­ся жи­док, не обер­та­ючись до Даш­ко­ви­ча, i хвисьнув ба­то­гом по ко­нях, су­хих, як трiс­ки. Ко­нi пiд­тюп­цем по­бiг­ли з при­гор­ка на до­ли­ну, а з до­ли­ни знов на при­го­рок. Го­ри з лi­са­ми й се­ла­ми то ви­ри­на­ли, то знов хо­ва­лись за при­гор­ки, i ча­сом з-за гор­ба бу­ло тiльки вид­но вер­хи та хрес­ти церк­ви ближ­чо­го се­ла. Пе­ред очи­ма ра­зом роз­гор­ну­лось се­ло пiд го­рою, над ве­ли­ким ста­вом. Ко­нi збiг­ли ду­же пруд­ко на греб­лю, i ба­ла­гу­ла за­сi­ла в грязь по са­мi­сiнькi ма­то­чи­ни. Жи­док зат­рi­пав ру­ка­ми й вiж­ка­ми, зак­ри­чав, зас­вис­тав. Ко­ни­ки роз­тяг­ли свої су­хi реб­ра, мов хор­ти, й ви­нес­ли ба­ла­гу­лу з баг­на, на­че на ру­ках.

Пошук на сайті: