Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    З став­ка по­вi­яло хо­лод­ком. Ко­нi по­бiг­ли по­пiд гус­ти­ми сад­ка­ми. Не­за­ба­ром ба­ла­гу­ла знов пiд­ня­ла­ся на ви­щу го­ру й схо­ва­лась в гус­тий ста­рий лiс. Який знай­омий був той лiс Даш­ко­ви­че­вi! До­ро­га йшла по са­мiй спи­нi дов­гої го­ри, а по обид­ва бо­ки ле­жа­ли гли­бо­кi до­ли­ни. Лiс зас­те­ляв го­ру й до­ли­ни гiл­ляс­ти­ми ду­ба­ми та гра­ба­ми. По­над шля­хом рос­ла лi­щи­на, де так час­то Даш­ко­вич ма­лим хлоп­цем лю­бив рвать го­рi­хи. Ще ви­ще виїха­ла ба­ла­гу­ла на го­ру, i з тiєї го­ри ста­ло вид­но всi Се­ге­дин­цi, що роз­си­па­лись на двох шпи­лях i на до­ли­нi по­над дво­ма ве­ли­ки­ми став­ка­ми. Даш­ко­вич по­чу­вав, що в йо­го не­мо­ло­до­му сер­цi за­во­ру­ши­лась ра­дiсть шко­ля­ра, кот­рий вер­тається з шко­ли до рiд­но­го до­му. Те по­чут­тя об­вi­яло йо­го нi­би па­хо­ща­ми ранньої вес­ни, па­хо­ща­ми бi­ло­го цвi­ту ви­шень, че­ре­шень, ряс­ту та мо­ло­дої пер­шої тра­ви­цi.

    Довго ко­ти­ла­ся ба­ла­гу­ла з го­ри й збiг­ла на ши­ро­ку греб­лю. В кiн­цi греб­лi пiд вер­ба­ми сто­яв знай­омий млин, зчор­нi­лий од не­го­ди. Ко­ле­са й те­пер кру­ти­лись так са­мо, як i за ча­су Даш­ко­ви­че­вих мо­ло­дих лiт, на­вiть так са­мо на чор­них ко­ле­сах бли­ща­ло кiлька но­вих бi­лих ло­пат­нiв, не­на­че ла­ток. На ви­со­ко­му шпи­лi, на чо­ло­поч­ку, про­ти са­мої греб­лi бi­лi­ла церк­ва з п'ятьма ба­ня­ми. Один став, ве­ли­кий, аж на двi верст­вi, огор­тав той шпиль сли­ве навк­ру­ги, а дру­гий, ще бiльший, по дру­гий бiк, роз­ли­вав­ся круг­лим озе­ром се­ред чи­ма­лих зе­ле­них гiр. Ко­ло са­мо­го ста­ву, кран ле­ва­ди, на гор­боч­ку сто­яла дру­га церк­ва з од­нiєю ба­нею й ви­со­кою дзвi­ни­цею. Ко­нi по­вер­ну­ли ву­ли­цею до тiєї церк­ви й заїха­ли у двiр свя­ще­ни­ка. Ста­рий си­вий свя­ще­ник вий­шов на га­нок i спер­шу не впiз­нав сво­го си­на.

    - Чи це ти, Ва­си­лю? - спи­тав ста­рий батько, зблизька при­див­ля­ючись до си­на, й тро­хи не до­торк­нувсь до йо­го ли­ця.

    - Добривечiр вам, та­ту! Це я! Чи я так пос­та­рiв­ся, що ви ме­не не впiз­на­ли? - пи­тав Даш­ко­вич, цi­лу­ючи батька в ру­ку, а по­тiм цi­лу­ючись з ним у гу­би. Батько три­чi поб­ла­гос­ло­вив сво­го си­на та все при­див­ляв­ся до йо­го.

    - Чого ти, си­ну, став та­кий блi­дий та ху­дий? Й очi то­бi якось по­за­тя­га­ло. Чи то­бi яка не­до­го­да, чи не­дос­та­ча в чо­му? Чи, ма­буть, то­бi та на­ука по­за­тя­га­ла очi?

    - Старiсть при­хо­дить, та­ту! Та­ка вже людська до­ля.

    Син при­див­ляв­ся до батька, кот­рий вже сто­яв од­нiєю но­гою в мо­ги­лi. Очi йо­го ди­ви­лись якось ду­же спо­кiй­но, бай­дуж­но, а ли­це вже по­морх­ло й нi­би при­па­ло зем­лею мiж гли­бо­ки­ми зморш­ка­ми; йо­го го­ло­ва й бо­ро­да бу­ли бi­лi, не­на­че виш­не­вий цвiт.

    Вони увiй­шли в ха­ту. По­кої бу­ли ду­же ста­рi: в їх тхну­ло трух­ля­ти­ною. Син по­ба­чив, що в по­ко­ях нi­чо­го не змi­ни­лось од ча­су йо­го ди­тя­чих лiт. Свiт­ли­ця з сво­ло­ка­ми, з об­ра­за­ми бу­ла та­ка са­ма, як i кiлька де­сят­кiв год пе­ред­нi­ше. В кiм­на­тi сто­яла та са­ма зе­ле­на ве­ли­ка скри­ня, скля­на ша­фа; бу­ла та са­ма дов­га ле­жан­ка, гру­ба з зе­ле­них ка­холь, те са­ме лiж­ко. Ог­ля­дiв­ши ха­ту й сi­ни, Даш­ко­вич по­тiм вий­шов у са­док. Тут при­ро­да па­ну­ва­ла всею своєю си­лою. Де ко­лись Даш­ко­вич по­ро­бив своїми ру­ка­ми квiт­ни­ки, де вiн ко­лись сi­яв аст­ри й лев­кої, там те­пер рос­ли ка­ла­чи­ки та ло­пух. Чор­но­биль до­рiс вже до са­мої ха­ти й заг­ля­дав у вiк­на. Яб­лу­нi й че­реш­нi рос­ли й по­си­ха­ли, пус­ка­ли мо­лод­ня­ки, як хо­тi­ли, мiж гус­ти­ми бур'яна­ми. Де­ре­за на­бiг­ла, як та­тарська ор­да, аж до се­ре­ди­ни сад­ка. Все за­рос­та­ло, як за­рос­та­ло й по­ми­ра­ло са­ме людське жи­вот­тя в гос­по­дi.

    Дашкович пi­шов по­ди­виться на ха­зяй­ст­во ста­ро­го батька. I там вiн по­ба­чив, що все осi­ло, все руй­ну­ва­лось. Клу­ня бу­ла об­дер­та. На ку­пах со­ло­ми й мер­ви, де ко­лись сто­яли ве­ли­кi скир­ти й оже­ре­ди, вже рос­ла кро­пи­ва. Даш­ко­вич ба­чив, що при­ро­да бу­ла вже на­по­го­то­вi пог­ли­нуть са­мий слiд то­го куб­ла, звiд­кiль вiн ви­ли­нув на свiт. Для неї ще тре­ба бу­ло сту­пить кiлька сту­пе­нiв, i вiн не впiз­нав би й слi­ду рiд­ної осе­лi. Йо­му ста­ло важ­ко й сум­но на ду­шi.

    Син по­ба­ла­кав з батьком i по­ба­чив, що ста­ро­му вже бай­ду­же про цей свiт. Роз­мо­ва на­вiть вто­ми­ла ста­ру лю­ди­ну.

    Надвечiр Даш­ко­вич пi­шов знай­омою ву­ли­цею по­ди­виться на се­ло. Там во­ру­ши­лось жит­тя не гли­бо­ке й не ши­ро­ке, але жи­ве, жи­ве, ро­бо­че жит­тя се­ла в га­ря­чий лiт­нiй час! Жен­цi ве­се­ло вер­та­лись з по­ля; дiв­ча­та йшли цi­лою юр­бою i спi­ва­ли свi­жи­ми го­ло­са­ми пiс­ню. За ни­ми йшли па­руб­ки й за­чi­па­ли їх жар­та­ми. Смiх i жар­ти, ве­се­лi сло­ва й смут­нi пiс­нi ли­ли­ся те­чiєю, не­на­че лю­ди не пра­цю­ва­ли, а десь гу­ля­ли цi­лий день. Десь не­да­ле­ко жiн­ки зма­га­лись та ла­ялись че­рез го­род, сто­ячи за ти­на­ми. Ко­са­рi за­тяг­ли пiс­ню так го­лос­но, що аж лу­на пiш­ла по­над ста­вом. От i че­ре­да пус­ти­лась з по­ля до се­ла й заг­лу­ши­ла пiс­нi, й смiх, i жар­ти, на­вiть дзвiн­ку, як дзво­ни на дзвi­ни­цi, жi­но­чу лай­ку. Се­ло зак­ри­ча­ло, зак­ле­ко­тi­ло ти­ся­чею уся­ких го­ло­сiв, за­шу­мi­ло, як лiс на ве­ли­ко­му вiт­рi.

    Дашковича вра­зи­ло та­ке ки­пу­че, во­руш­ке жит­тя ук­раїнсько­го се­ла. Пiс­ля го­ро­да, пiс­ля ка­бi­не­ту, пiс­ля фi­ло­со­фiї все те зда­лось йо­му та­ким но­вим, та­ким ори­гi­нальним, та­ким жи­ву­чим, що вiн сам со­бi зда­вав­ся мер­цем се­ред ти­ся­чi пульсiв сiльсько­го жит­тя. Йо­му прий­шла на дум­ку ве­ли­ка ву­ли­ця в ве­ли­ко­му мiс­тi, де ки­пить, хоч ви­ще й iн­ше, але так са­мо ки­пить жит­тя.

    Дашкович iшов се­ред ули­цi, за­ду­мав­шись; ко­ли це од­ра­зу в ту ву­ли­цю на­че по­си­па­лась че­ре­да! По­пе­ре­ду бiг­ли, ха­па­ючись, сви­нi, по­тiм - вiв­цi, а по­тiм по­важ­но йшли кру­то­ро­гi во­ли й ко­ро­ви. Че­ре­да бiг­ла прос­то на йо­го i не ду­ма­ла звер­тать фi­ло­со­фо­вi. Вiн ос­ту­пив­ся пiд тин, але важ­кi ро­га­тi жи­во­ти­ни, не звик­шi по­ва­жать вче­них лю­дей, йшли прос­то на йо­го. Ули­ця бу­ла ву­зенька, i Даш­ко­вич му­сив ви­лiз­ти на тин i зов­сiм не по-фi­ло­софсько­му стриб­нуть у са­док. Ви­со­ка кро­пи­ва дос­та­ла до вух i по­жа­ли­ла йо­му ли­це. Вiн че­рез тин ди­вив­ся на ву­ли­цю, де дiв­ча­та й мо­ло­ди­цi зай­ма­ли до­до­му го­вар i вiв­цi, тя­га­ючи за шиї нес­лух­ня­них ове­чок до дво­рiв. Гус­та ку­ря­ва по­ляг­ла на са­док, i йо­го зда­ви­ло в гру­дях. Даш­ко­вич хо­тiв пе­ре­лiз­ти че­рез пе­ре­лаз у дру­гий са­док, а тут на­па­ла на йо­го зла со­ба­ка, якi бу­ва­ють на се­лах. Со­ба­ка ска­ка­ла на пе­ре­лаз i до­ся­га­ла до йо­го по­ли. Фi­ло­соф си­дiв на пе­ре­ла­зi, по­ки при­бiг чо­ло­вiк з ло­ма­кою та прог­нав со­ба­ку.

    Через са­док, че­рез не­ве­лич­ку па­сi­ку Даш­ко­вич пе­рей­шов на ле­ва­ди, що прос­тя­га­лись до са­мо­го став­ка. Чу­до­ве зе­ле­не ба­дил­ля на го­ро­дах бра­ло в се­бе очi, аж лис­нi­ло пiд ко­сим чер­во­ним про­мiн­ням сон­ця. Даш­ко­вич пi­шов че­рез ле­ва­ди на дов­гу ко­су, що кли­ном вга­ня­лась да­ле­ко в ста­вок. Уся ко­са бу­ла вкри­та сад­ка­ми, а по­над во­дою - гус­ти­ми вер­ба­ми. Пiд ти­ми вер­ба­ми не бу­ло оче­ре­ту нi ко­ми­шу. Во­да бу­ла чис­та. Пiс­ку­ва­те дно свi­ти­лось i жов­тi­ло. Те мiс­це бу­ло ду­же доб­ре для ку­пан­ня. Дiв­ча­та з вiд­ра­ми бiг­ли в бе­рег по во­ду i спi­ва­ли пi­сень, пе­ре­бi­га­ючи Даш­ко­ви­че­вi до­ро­гу.

    - Добривечiр, дiв­чи­но! Що ти не­сеш? - спи­тав Даш­ко­вич, жар­ту­ючи, в од­нiєї чор­ня­вої дiв­чи­ни.

    - Доброго здо­ров'я! - ти­хо обiз­ва­лась дiв­чи­на, i її ли­це так i спах­ну­ло со­ром­ли­вим по­лум'ям. Во­на пiш­ла да­лi й сло­ва не про­мо­ви­ла.

    - А ти, дiв­чи­но, що не­сеш? - спи­тав вiн у дру­гої, ще кра­щої дiв­чи­ни з дов­гою чор­ною ко­сою й ка­ри­ми очи­ма; I во­на йшла з вiд­ра­ми на ко­ро­мис­лi.

    - А хi­ба не ба­чи­те! Морк­ву! - ска­за­ла смi­ли­во дiв­чи­на i не­на­че срiб­ло по­си­па­лось й задз­ве­нi­ло об криш­таль, так задз­ве­нiв її чу­до­вий го­лос.

    - А де ж ти наб­ра­ла тiєї морк­ви?

Пошук на сайті: