Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    - В кри­ни­цi нар­ва­ла! - ска­за­ла дiв­чи­на й зас­мi­ялась так, не­на­че со­ло­вей­ко за­ще­бе­тав. Во­на одс­ту­пи­ла, мо­же, на два сту­пе­нi й по­ча­ла ве­се­лої пiс­нi та­ким го­ло­сом, яко­го ма­ють пер­во­ряд­нi опер­нi ар­тист­ки. Даш­ко­вич став i слу­хав та слу­хав, до­ки дiв­чи­на не зай­шла за вер­би, а її го­лос все лив­ся та дзве­нiв, аж од­ляс­ки йшли по сад­ках. Йо­го по­тяг­ло слiд­ком за тим го­ло­сом: та­ка бу­ла в йо­му ча­ру­юча си­ла, та­ка бу­ла чу­до­ва та лiс­ня! Вiн пi­шов по­пiд виш­ня­ми, ло­за вер­ба­ми i по­ба­чив, як че­рез рiд­кi гiл­ки виш­ни­ка за­чор­нi­ла роз­кiш­на ко­са, за­чер­во­нi­ло доб­ре на­мис­то на шиї. Даш­ко­вич впiз­нав чор­ноб­ри­ву смi­ли­ву дiв­чи­ну. Во­на за­мовк­ла, сто­яла з вiд­ра­ми й ти­хо роз­мов­ля­ла з па­руб­ком. Па­ру­бок був мо­ло­дий i гар­ний. Даш­ко­вич ба­чив тiльки йо­го чер­нi рiз­кi бро­ви, що ду­же ви­раз­но чор­нi­ли на ли­цi се­ред зе­ле­ною лис­тя. Дiв­чи­на сто­яла й го­ло­ву схкли­ла, а пра­вою ру­кою все на­щось пе­ре­би­ра­ла на шиї раз­ки на­мис­та, її що­ки нi­би па­ла­ли вог­нем, i во­на все спус­ка­ла очi до­до­лу. Ве­чiрнє сон­це об­ли­ва­ло ти­хим свi­том мо­ло­ду щас­ли­ву па­ру, що ба­ла­ка­ла про ко­хан­ня. Ли­це в дiв­чи­ни чер­во­нi­ло про­ти сон­ця, як пi­во­нiя, а па­ру­бок все шось го­во­рив ти­хим го­ло­сом та не зво­див очей з її ли­ця. Прив'яле сер­це в Дашкр­ви­ча якось ра­дiс­но за­во­ру­ши­лось; вiн ми­лу­вав­ся тiєю па­рою, ти­ми па­хо­ща­ми сiльсько­го ко­хан­ня, що на­га­ду­ва­ли йо­му па­хо­щi зе­ле­но­го сте­пу i сте­по­вих квi­ток. Вiн лег­ко зiтх­нув i пi­шов до став­ка, пе­рес­ко­чив­ши че­рез пе­ре­лаз. На са­мо­му кiн­цi ко­си, що нi­би пла­ва­ла на ста­ву з ха­та­ми й са­доч­ка­ми, вiн ску­пав­ся. По­го­жа во­да бу­ла чис­та й здо­ро­ва. В во­дi на днi бi­лiв пi­со­чок. Над йо­го го­ло­вою ви­сi­ло зе­ле­не гiл­ля верб i ки­да­ло тiнь на во­ду. Свi­жий i ве­се­лий, наб­рав­шись жиз­нос­тi й свi­жос­тi з са­мо­го дже­ре­ла й гли­би­ни на­ту­ри, Даш­ко­вич вер­тав­ся на­зад, а пе­ред йо­го очи­ма все ма­ня­чи­ла щас­ли­ва рум'яна дiв­чи­на й чор­ноб­ри­вий па­ру­бок.

    От iде вiн проз од­ну ха­ту. Ко­ли чує вiн, аж в тiй ха­тi щось ду­же кри­чить. То був крик жi­но­чий. Мо­ло­ди­ця кри­ча­ла так страш­но, на­че її ка­ту­ва­ли. Даш­ко­вич ду­же зля­кавсь. Йо­го взяв жаль, i вiн увiй­шов у ту ха­ту.

    Серед ха­ти сто­яв здо­ро­вий, та­ки знай­омий йо­му чо­ло­вiк, Ос­тап Ду­бо­вiй, i бив на­ли­га­чем свою жiн­ку. Жiн­ка ве­ре­ща­ла, кля­ла йо­го й тiльки щу­ли­лась у кут­ку та обо­ро­ня­лась го­ли­ми ру­ка­ми. На ру­ках бу­ло вид­ко си­нi й чер­во­нi поп­ру­ги од вiрьовки, її очi­пок ва­ляв­ся на зем­лi, ко­са роз­си­па­лась по пле­чах. Во­на гвал­ту­ва­ла не своїм го­ло­сом, а чо­ло­вiк бив її, по чо­му тiльки влу­чав. Во­на ла­ялась i шта­пу­ва­ла по­га­ни­ми сло­ва­ми. Чи­ма­лi дi­ти юр­бою зби­ли­ся в дру­го­му кут­ку аж на по­лу, ви­ща­ли й го­ло­си­ли. Чо­ло­вiк, як звiр, мах­нув на­ли­га­чем по дi­тях, туп­нув на їх обо­ма но­га­ми й кляв, щоб їх жив­цем зем­ля пог­ли­ну­ла. Жiн­ка ки­ну­лась бо­ро­нить дi­тей, вхо­пи­ла чо­ло­вi­ка зза­ду за чуп­ри­ну обо­ма ру­ка­ми.

    Дашкович по­чав вго­во­рю­вать Ду­бо­вiя, а роз­лю­то­ва­ний чо­ло­вiк по­чав йо­го ла­ять: "Не ми­кай­ся, па­не, не в своє дi­ло! А то я й то­бi дам та­кої ж про­чу­хан­ки! Я не по­див­люсь то­бi в зу­би!" I про­фе­сор по­ба­чив, що луч­че шви­денько втек­ти з ха­ти. Вий­шов­ши над­вiр, вiн ба­чив, як жiн­ка й дi­ти, ви­га­дав­ши со­бi час, про­жо­гом ки­ну­лись з ха­ти й по­хо­ва­лись по бур'янах, як кур­ча­та хо­ва­ються од шу­лi­ки.

    Вже Даш­ко­вич ми­нув Ду­бо­вiй­ову ха­ту, пе­рей­шов че­рез два сад­ки, че­рез двi ле­ва­ди, а та страш­на кар­ти­на не схо­ди­ла з йо­го дум­ки. Йо­му так схо­тi­ло­ся ще раз по­ди­виться на щас­ли­ву па­ру, що сто­яла пiд вер­бою, на­ми­лу­ваться щас­тям ко­хан­ня мо­ло­дої дiв­чи­ни i хоч тро­хи зiг­нать з ду­шi сму­ток.

    Тiльки що вiн став пiд тiєю са­мою вер­бою i вгле­дiв ту са­му дiв­чи­ну з па­руб­ком, ко­ли ди­виться, аж там стоїть який­сь ще дру­гий па­ру­бок та все пог­ля­дає на мо­ло­ду дiв­чи­ну й мо­ло­до­го хлоп­ця. Той па­ру­бок все кру­тив свiй дов­гий вус та все ди­вив­ся зли­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на дiв­чи­ну. Йо­го си­ня спiд­ня гу­ба од­вис­ла й тру­си­лась, а ли­це бу­ло смут­не й зле. А мо­ло­да дiв­чи­на все пе­ре­би­ра­ла раз­ки на­мис­та, все спус­ка­ла очi до­до­лу та сти­ха про­мов­ля­ла до чор­ня­во­го хлоп­ця; чор­ня­вий хло­пець пок­лав на її пле­че ру­ку й не зво­див очей з її чер­во­но­го ли­ця. Даш­ко­вич по­ба­чив, що вiн тут зов­сiм зай­вий, втя­мив, до чо­го во­но йдеться, та шви­денько по­чим­чи­ку­вав че­рез сад­ки й ого­ро­ди до се­ла.

    Недалечке од батькiвської осе­лi йо­го пе­рест­рiв знай­омий су­сi­да То­пил­ка. Даш­ко­вич впiз­нав йо­го.

    - Чи впiз­наєте ме­не, То­пил­ко? - спи­тав вiн у чо­ло­вi­ка. То­пил­ка дов­го при­див­ляв­ся, а по­тiм крик­нув: "Чи вже ж це ви, Ва­си­лю?"

    - Як ба­чи­те, я!

    - Якi ж ви ста­ли ху­дi та блi­дi! - про­мо­вив То­пил­ка од щи­ро­го сер­ця.

    - Може, вам по­га­но жить у Києвi, то пе­ре­ходьте до нас свя­ще­ни­ком на па­нот­це­ве мiс­це, - ска­зав То­пил­ка зго­дом.

    - I вже го­дi! То­пил­ко.

    Топилка поп­ро­сив Даш­ко­ви­ча зай­ти до йо­го в ха­ту, i вiн зай­шов. То­пил­чи­ха й со­бi ду­же зди­ву­ва­лась, що вiн став та­кий ху­дий та блi­дий. Чо­ло­вiк був ду­же ра­дий, за­раз пос­та­вив на стiл пляш­ку го­рiл­ки; жiн­ка ки­ну­лась до ко­мо­ри, при­нес­ла щiльник ли­по­во­го ме­ду, дос­та­ла хлi­ба й со­лi, нак­ри­ши­ла са­ла, пок­ра­яла цi­лий хлiб, пос­та­ви­ла на стiл сме­та­ну. I То­пил­ка, й То­пил­чи­ха веш­та­лись по ха­тi, ста­ви­ли на стiл, що тiльки мож­на бу­ло знай­ти в їх не­ба­га­тiй гос­по­дi.

    Жiнка мет­ну­лась до пе­чi i нев­ва­жа­ючи на те, що вто­ми­лась на по­лi, хо­тi­ла роз­па­лю­вать со­ло­му й сма­жи­ти сма­же­ню. То­пил­ка на­лив чар­ку го­рiл­ки, ви­пив сам i по­чав час­ту­вать Даш­ко­ви­ча.

    - Та ви­пий­те-бо хоч ча­роч­ку! Ви­пи­вай­те-бо всю до дна! Та за­ку­сiть, будьте лас­ка­вi! Оце, гос­по­ди! не­ма чим вас i прий­мать, i вi­та­ти. Ми вже оце й по­ве­че­ря­ли.

    - Не тур­буй­тесь! Бо­га бiй­тесь! Що це ви! - зас­по­ко­ював Даш­ко­вич доб­рих лю­дей i му­сив сам вир­вать во­гонь з рук в То­пил­чи­хи, кот­ра хо­тi­ла вже пiд­па­лю­вать в пе­чi со­ло­му й трiс­ки.

    - Та ви­пий­те-бо ще хоч ча­роч­ку! Оце, бо­же мiй! Ко­ли б пак бу­ло знат­тя, що та­ко­го гос­тя ма­ти­ме­мо! - знов бiд­кав­ся То­пил­ка. - А ми ж вас знаємо зма­леч­ку! А ми ж ма­ли­ми ко­лись гу­ля­ли з ва­ми i в хре­щи­ка, i в жельма­на, i вес­ня­нок спi­ва­ли. Та ти б та­ки, жiн­ко, за­ча­ви­ла кур­ча! Де ж пак, не ба­чи­ли вас стiльки год! - так зга­ду­вав То­пил­ка дав­ню дав­ни­ну та все прип­ро­ху­вав.

    Топилчиха при­нес­ла си­ру й мас­ла, пос­та­ви­ла со­ло­них огiр­кiв та все бiд­ка­лась, що не­ма чим прий­мать гос­тя.

    Дашкович по­чав роз­ка­зу­вать про Ду­бо­вiя, як вiн не­дав­но ка­ту­вав жiн­ку й дi­тей, i спи­тав:

    - Скажiть ме­нi, за що Ду­бо­вiй так ка­тує свою не­щас­ну жiн­ку?

    - О! хi­ба ж ви не пам'ятаєте? Та во­ни так б'ються­од то­го ча­су, як поб­ра­лись. I вiн за­ка­то­ва­ний та упер­тий, i во­на та­ка сам. I вiн хо­че вер­хо­во­дить в гос­по­дi, i во­на хо­че вер­хо­во­дить, нi­ко­ли не змов­чить йо­му, та й вой­ду­ються цi­лий вiк. Чи ви пак знаєте, що в неї кiст­ки, ма­буть, не­ма цi­лої! Во­на вже раз ки­да­ла йо­го, але швид­ко вер­ну­лась i те­пер оце нах­ва­ля­лась, що знов по­ки­не, - про­мо­вив То­пил­ка.

    - I гос­по­ди! скiльки раз во­на пе­ре­хо­ву­ва­лась по чу­жих ха­тах, по клу­нях, по­ки в йо­му бу­ло не про­хо­ло­не той пе­кельний во­гонь! - про­мо­ви­ла То­пил­чи­ха, зiтх­нув­ши.

    Ще во­ни всi троє си­дi­ли за сто­лом i роз­мов­ля­ли, як у сi­неш­нi две­рi ввiй­шла дiв­чи­на з вiд­ра­ми i по­ча­ла ви­ли­вать во­ду в дiж­ку. Даш­ко­вич за­раз впiз­нав ту гар­ну спi­ву­чу дiв­чи­ну, що сто­яла не­дав­но з хлоп­цем пiд вер­ба­ми.

    - А бач, дiв­чи­но, я те­бе й ви­пе­ре­див, хоч я й ста­рi­ший за те­бе! - про­мо­вив Даш­ко­вич.

    Дiвчина по­чер­во­нi­ла, як ма­кiв­ка, за­ту­ли­лась ру­ка­вом i не зна­ла, де дi­тись.

    - Це на­ша доч­ка Нас­тя! Чо­го це ти так опiз­ни­лась? - про­мо­ви­ла То­пил­чи­ха.

    - Оце! По­ба­ла­ка­ла тро­хи з дiв­ча­та­ми. Хi­ба не мож­на пос­то­ять та по­го­во­ри­ти! - смi­ли­во про­мо­ви­ла Нас­тя i ско­са, й гар­но, й лу­ка­во зирк­ну­ла очи­ма на Даш­ко­ви­ча.

    Її чу­до­вий го­лос так i задз­ве­нiв по всiй ха­тi, а вид так i па­шiв чер­во­ним со­ром­ли­вим вог­нем, хоч у ха­тi бу­ло вже не ду­же вид­ко. Во­на про­жо­гом вис­ко­чи­ла у двiр i зас­пi­ва­ла ве­се­лої пiс­нi.

    - Як ви­рос­ла ва­ша доч­ка! Я б зро­ду-звi­ку не впiз­нав її! - ска­зав Даш­ко­вич, при­га­ду­ючи, яка бу­ла Нас­тя мi­зер­на, та за­ни­дi­ла, та мир­ша­ва, як бу­ла ма­ленькою дiв­чин­кою.

Пошук на сайті: