Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    Вже су­те­нi­ло над­во­рi, як Даш­ко­вич вер­тавсь до батька. То­пил­ка з жiн­кою вип­ро­ва­ди­ли йо­го за во­ро­та та все ду­же дя­ку­ва­ли, що вiн не по­гор­ду­вав ни­ми, прос­ти­ми людьми, й не за­був дав­нiх своїх су­сiд. Даш­ко­вич не мiг на­ди­ву­ваться, якi бу­ли доб­рi, лас­ка­вi тi прос­тi лю­ди, кот­рi з до­ро­гою ду­шею бу­ли ра­дi вi­тать сво­го гос­тя.

    Дашкович увiй­шов у батькiвський двiр i по­ба­чив дов­гий ря­док ко­са­рiв, що ве­че­ря­ли пiд ха­тою й ве­се­ло ба­ла­ка­ли то про се, то про те. Ста­рий батько си­дiв у ган­ку i пе­ре­мов­ляв­ся сло­ва­ми з ко­са­ря­ми, до­жи­да­ючи си­на. Швид­ко по­тiм най­мич­ка ви­нес­ла на га­нок сто­лик i по­да­ла ве­че­рю. Ве­чiр був та­кий теп­лий та ти­хий, що їм обом не хо­тi­лось йти в по­кої ве­че­рять. Ко­са­рi все ба­ла­ка­ли та їли по­хап­цем з та­ким сма­ком, яко­го Даш­ко­вич дав­но не заз­нав. По­ве­че­ряв­ши, ко­са­рi пе­рех­рес­ти­лись до церк­ви, по­дя­ку­ва­ли за ве­че­рю, по­за­би­ра­ли ко­си й пiш­ли гур­том з дво­ра.

    Дашкович дов­го ще си­дiв на ган­ку, вже як ста­рий втом­ле­ний батько пi­шов спо­чи­вать. Вже по­но­чi­ло. Над Се­ге­дин­ця­ми пос­ла­ла­ся нiч, тем­на, ти­ха й зо­ря­на. На се­лi вже за­тих го­мiн i шум, тiльки дiв­ча­та й хлоп­цi не вти­ха­ли на­вiть пiс­ля важ­кої польової ро­бо­ти та все спi­ва­ли на ву­ли­цi. Скрiзь на се­лi спi­ва­ло за­ра­зом кiлька ву­лиць. Па­ру­бо­чi го­ло­си об­зи­ва­лись пiс­нею десь да­ле­ко за став­ком та все наб­ли­жа­лись до то­го мiс­ця, звiд­кiль ли­ли­ся свi­жi дi­воцькi го­ло­си десь пiд вер­ба­ми. За го­ло­сом кож­но­го па­руб­ка мож­на бу­ло ву­хом вис­лiд­ку­вать, ку­дою пря­му­ва­ла смi­ли­ва па­ру­бо­ча но­га, де бу­ла чия ми­ла, на якiм кут­ку об­зи­ва­лась во­на пiс­нею. Хо­ри ву­лиць змi­шу­ва­лись, пе­ре­пи­ня­лись, ча­сом зли­ва­лись до­ку­пи в один тон, ча­сом рiз­ни­ли в ди­со­нанс. Спi­ву­че ук­раїнське се­ло спi­ва­ло до пiв­но­чi, i до пiв­но­чi пiд зо­ря­ми си­дiв Даш­ко­вич на ган­ку та все ду­мав свою ду­му. Йо­го при­ча­ру­ва­ло сiльське жит­тя, не гли­бо­ке, але спi­ву­че й жи­ву­че; йо­го при­ча­ру­ва­ла рiд­на мо­ва, рiд­на пiс­ня, чис­те по­вiт­ря рiд­но­го краю, й си­не не­бо, i по­го­жа во­да, i ти­ха, зо­ря­на нiч.

    Вже Даш­ко­вич встав i хо­тiв йти спа­ти, як ко­ло са­мi­сiнько­го дво­ра дiв­чи­на зас­пi­ва­ла пiс­ню. Даш­ко­вич за­раз впiз­нав той го­лос: то спi­ва­ла Нас­тя То­пил­кiв­на. Го­лос був та­кий чу­до­вий, що йо­го од­ра­зу мож­на бу­ло впiз­нать, хто йо­го раз чув. Пiс­ня ве­се­ла, з щас­ли­во­го сер­ця, дзве­нi­ла ти­хої но­чi не­на­че пiд.са­мим йо­го ву­хом. Нас­тя вер­та­лась з ву­ли­цi до­до­му i, пев­но, бу­ла щас­ли­ва, що пос­то­яла, й на­го­во­ри­лась, i на­ми­лу­ва­лась з ми­лим. Го­лос за­мовк ко­ло са­мо­го То­пил­чи­но­го дво­ра, i Даш­ко­вич пi­шов у ха­ту.

    На дру­гий день ста­рий батько про­сив си­на ви­вез­ти ко­са­рям обiд.

    Дашкович поїхав на лу­ки в ран­нi обi­ди. Ко­са­рi ко­си­ли то­ло­кою; во­ни сто­яли ду­же дов­ги­ми ряд­ка­ми. На лу­ках пiд га­ря­чим сон­цем ду­же пах­ло свi­жою тра­вою й польови­ми квiт­ка­ми. Нев­ва­жа­ючи на спе­ку й ду­хо­ту, ко­са­рi спi­ва­ли ко­сарських пi­сень; їх го­ло­си змi­шу­ва­лись з пта­ши­ним ще­бе­тан­ням, з трi­щан­ням трав'яних ко­ни­кiв. Га­ря­че по­вiт­ря аж ки­пi­ло хви­ля­ми вся­кої гар­мо­нiї. Най­мит роз­па­лив ба­гат­тя, по­вi­сив на та­га­ни ка­за­нок i по­чав ва­рить ку­лiш. Сон­це ста­ло се­ред не­ба, i ко­са­рi зiй­шлись по­луд­ну­вать, по­сi­дав­ши кру­гом ми­сок. Даш­ко­вич сiв по­руч з ко­са­ря­ми до ку­ле­шу. За­тов­че­ний свi­жим са­лом з зе­ле­ною ци­бу­лею й кро­пом, ку­лiш той здав­ся фi­ло­со­фо­вi смач­нi­шим од уся­кої стра­ви. Мiж ко­са­ря­ми так i пе­ре­си­па­лись жар­ти, при­каз­ки. I пiс­нi, i при­каз­ки, й прис­лiв'я - все те вра­зи­ло Даш­ко­ви­ча надз­ви­чай­ним ба­гатст­вом по­езiї, жар­ту, юмо­ру, прак­тич­но­го ро­зу­му. Вiн вий­няв кни­жеч­ку й по­за­пи­су­вав пiс­нi й при­каз­ки.

    Надвечори най­ми­ти взя­ли во­лок i пiш­ли до став­ка ло­вить ри­бу. Даш­ко­вич пi­шов з ни­ми й но­сив вiд­ро. Най­ми­ти заб­ре­ли по­пiд бе­ре­гом i ви­тяг­ли пов­ний во­лок ба­го­вин­ня, ка­ра­сiв, ли­нiв, ра­кiв та жаб. Пiд­вод­не царст­во, обп­лу­та­не нит­ка­ми, ки­да­лось, во­ру­ши­лось, ла­зи­ло на зе­ле­но­му бе­ре­зi. Сам Даш­ко­вич, за­був­ши свою фi­ло­со­фiю, обi­руч ви­би­рав ра­ки й ри­бу з жа­бу­рин­ня та ку­ши­ру. Ри­ба трi­па­лась, пiдс­ка­ку­ва­ла на тра­вi; ра­ки пла­зу­ва­ли й ляс­ка­ли ший­ка­ми; жа­би тi­ка­ли з усiєї си­ли до во­ди, ра­дi, що не звер­ну­ли на се­бе людської вва­ги. На бе­ре­зi за­пах­ло риб'ячою си­рiс­тю, ба­го­вин­ням. Даш­ко­вич так роз­хо­див­ся, що пiд­няв па­лець уго­ру, по­ду­мав, по­тiм роз­дяг­ся й сам по­лiз у во­ду ло­вить ри­бу во­ло­ком. Швид­ко во­ни знов ви­тяг­ли во­лок, пов­ний дрiб­ної плiт­ки.

    - А зай­дiм iще во­ло­ком на ва­ше щас­тя, па­не! - про­мо­вив най­мит.

    - Про ме­не, й зай­дiм! - ска­зав Даш­ко­вич. Бо­ни за­ки­ну­ли во­лок i ви­тяг­ли че­ре­па­ху, кот­ра з пе­ре­ля­ку пiд­гор­ну­ла пiд че­реп­ки ла­пи й го­ло­ву i ле­жа­ла, на­че мерт­ва. Всi зас­мi­ялись з та­ко­го Даш­ко­ви­че­во­го та­ла­ну.

    - А за­киньмо ще на щас­тя ва­шої па­нiї! - ска­зав знов най­мит, охо­чий до жар­тiв.

    - То й за­киньмо! Тiльки не ло­вi­мо знов че­ре­па­хи, - ска­зав Даш­ко­вич i шви­денько по­лiз у во­ду.

    Щастя про­фе­сор­шi бу­ло, знать, не ве­ли­ке, бо на той раз во­ни ви­тяг­ли ду­же ба­гацько ра­кiв та жаб i не впiй­ма­ли анi од­нi­сiнької ри­би­ни.

    Небагато во­ни за­хо­ди­ли во­ло­ком, а вже ри­би бу­ло пов­не вiд­ро. Ра­кiв бу­ло так ба­гацько, що не бу­ло ку­ди їх брать. Над­ве­чiр ко­са­рi по­ча­ли пiд­ве­чiр­ку­вать, i Даш­ко­вич все за­пи­су­вав пiс­нi, що роз­ка­зу­ва­ли йо­му чо­ло­вi­ки. Вже лу­ки по­чер­во­нi­ли пiд про­мiн­ням за­хо­ду, ско­ше­на тра­ва ще дуж­че за­пах­ла. Ти­хий за­хiд­ний вi­тер об­ли­вав ли­це не­на­че лi­теп­лом, ла­щив­ся до ли­ця, по­ки зов­сiм не вмер, як чер­во­не сон­це сi­ло за лi­сом.

    Дашкович вер­тав­ся до се­ла й по­чу­вав, що йо­го гру­ди ба­га­то лег­ше ди­ха­ли па­ху­чим свi­жим по­вiт­рям рiд­но­го се­ла, нiж в мiс­тi.

    Настала не­дi­ля. Даш­ко­вич був у церк­вi, ста­рiй, де­рев'янiй та тем­нiй. Пiс­ля обi­ду йо­му бу­ло не­ве­се­ло си­дiть до­ма, i вiн пi­шов по се­лi.

    На ве­ли­ко­му ви­го­нi сто­яла корч­ма, а ко­ло неї бу­ла ве­ли­ка ку­па лю­дей. Там гра­ли му­зи­ки. Про­фе­со­ро­вi за­ба­жа­лось зай­ти по­ди­виться, як тi­шиться прос­тий на­род. В корч­мi си­дi­ли чо­ло­вi­ки й мо­ло­ди­цi й пи­ли го­рi­лоч­ку; во­ни всi го­во­ри­ли за­ра­зом та так го­лос­но, що од то­го кле­ко­ту не бу­ло чуть нi од­но­го сло­ва. Роз­мо­ва кле­ко­тi­ла, як ок­рiп в ка­за­нi. Пiд корч­мою тан­цю­ва­ли хлоп­цi й дiв­ча­та. Даш­ко­вич зне­хо­тя за­ди­вив­ся на тан­цi се­лян.

    Мiж дiв­ча­та­ми вiн за­раз при­мi­тив Нас­тю То­пил­кiв­ну. Во­на пiш­ла у та­нець з тим мо­ло­дим хлоп­цем, з кот­рим Даш­ко­вич ба­чив її пiд вер­ба­ми. Даш­ко­вич не­на­ро­ком був свiд­ком їх же­ни­хан­ня й знав про їх ко­хан­ня; вiн ди­вив­ся й ми­лу­вавсь мо­ло­дою гар­ною па­рою. Нас­тя ви­роб­ля­ла дрi­буш­ки, спус­тив­ши очi до­до­лу. Рум'яна й щас­ли­ва, во­на вся ди­ха­ла щас­тям. Доб­ре на­мис­то ле­генько бряж­ча­ло на її шиї. Ко­ли це з гур­ту ки­нувсь до неї один па­ру­бок, вхо­пив за раз­ки на­мис­та i рво­нув з усiєї си­ли. На­мис­то так i по­рос­ну­ло на зем­лю! Всi пе­рес­та­ли тан­цю­вать; му­зи­ки пе­рес­та­ли грать. Нас­тя за­ли­лась слiзьми, а вся гро­ма­да за­го­мо­нi­ла. Даш­ко­вич впiз­нав то­го не­гар­но­го па­руб­ка, що, зак­рав­шись, пiдг­ля­дав з-за вер­би крадько­ма, як Нас­тя сто­яла з ми­лим. Даш­ко­ви­че­вi ста­ло шко­да бiд­ної дiв­чи­ни.

    Всi дiв­ча­та ки­ну­лись зби­рать роз­си­па­нi на­мис­ти­ни, а обид­ва па­руб­ки вхо­пи­ли один дру­го­го за бар­ки й по­ча­ли ла­яться, а по­тiм би­ти­ся. Во­лос­ся з го­лiв ле­тi­ло, на­че пiр'я; з по­роз­би­ва­них но­сiв по­тек­ла кров на бi­лi со­роч­ки. Во­ни по­дер­ли ка со­бi со­роч­ки, би­лись нав­ку­лач­ки, по­тiм мiц­но зче­пи­лись i по­ча­ли ки­дать один од­но­го на зем­лю. По­тiм один на­ду­шив дру­го­го, сiв на гру­дях, наб­рав по­ро­ху з до­ро­ги в жме­ню й по­чав за­би­вать по­ро­хом рот, нiс, очi. Дру­гi па­руб­ки ки­ну­лись роз­бо­ро­нять i на­си­лу їх роз­ве­ли. На обох бу­ло страш­но ди­виться! та­кi во­ни бу­ли пок­ри­вав­ле­нi й об­шар­па­нi! Нас­тю лед­ве по­ве­ли до­до­му. Во­на за слiзьми й свi­ту не ба­чи­ла. Даш­ко­вич сам тро­хи не зап­ла­кав, так йо­му бу­ло важ­ко ди­виться на ту страш­ну кар­ти­ну. Вер­та­ючись до­до­му, Даш­ко­вич зост­рiв­ся з То­пил­чи­хою.

    - А що, То­пил­чи­хо, прав­да, не­доб­ре мать гар­них до­чок? - про­мо­вив Даш­ко­вич. - От i прав­да, як спi­ва­ють:

    "На го­ро­дi квiт­ки в'ються, а за ме­не хлоп­цi б'ються".

    - А що ж тут вин­на доч­ка, що який­сь прой­дис­вiт пор­вав на­мис­то?

    - Ви б хут­чiй ви­да­ва­ли її за­мiж, а то ще не один хло­пець обс­ку­бе чу­ба дру­го­му.

Пошук на сайті: