Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - Ото й я так ка­за­ла своєму ста­ро­му. Та, ма­буть, та­ки до­ве­деться в жни­ва ве­сiл­ля справ­лять. Але чо­го це ви та­кi ху­дi та блi­дi? Їй же бо­гу, аж страш­но на вас гля­нуть, так по­за­тя­га­ло вам очi, так ви по­мар­нi­ли. Ож уми­вай­тесь та об­ли­вай­тесь до схiд сон­ця не­по­ча­тою во­дою та вти­рай­тесь со­роч­кою, тiльки, бо­ро­ни бо­же, не па­зу­хою, а спи­ною! По­ба­чи­те, як усе про­па­де й пi­де на оче­ре­та, та на бо­ло­та, та на не­доб­рих лю­дей. Я вам при­не­су зiл­ля… - вже ти­хi­ше про­мо­ви­ла сiльська лi­кар­ка, - од цих лi­кiв i сла­бiсть ми­не.

    - Спасибi вам, То­пил­чи­хо! Я бу­ду лi­читься до­ма, як тiльки при­бу­ду до Києва, - ска­зав Даш­ко­вич, аби од­че­питься од нас­тир­ли­вої сiльської зна­хур­ки.

    Дашкович зай­шов по до­ро­зi по­ди­виться на цер­ков­но-при­ходську шко­лу, що ко­лись йо­го батько ще зза­мо­ло­ду за­вiв у се­лi. В тiй шко­лi вiн вчив­ся в дя­ка з кiлько­ма хлоп­ця­ми. Вiн лед­ве впiз­нав ту ха­ту, бо те­пер дяк зро­бив з неї по­вiт­ку й за­га­няв ту­ди свої гу­си та кач­ки. Нi­би зу­мис­не орен­да­ре­ва ко­за виг­ля­да­ла з две­рей, вис­та­вив­ши свою ро­га­ту го­ло­ву.

    Дашкович по­си­дiв у батька ще з тиж­день i по­чав ну­диться за книж­ка­ми. Вiн об­шу­кав всi кут­ки й не знай­шов нi­чо­го, ок­рiм мо­ли­тов­ни­кiв, "Жи­тiй свя­тих" та мет­рик. Не ма­ючи чо­го чи­тать, вiн все хо­див по се­лi, по сад­ках, по ле­ва­дах, прис­лу­хав­ся до пi­сень, за­пи­су­вав усе те й на­вiть їздив по яр­мар­ках слу­хать слiп­цiв та лiр­ни­кiв.

    Раз у су­бо­ту над­ве­чiр Даш­ко­вич по­чув, що в дво­рi спi­ва­ють друж­ки ве­сiльної пiс­нi. Вiн заг­ля­нув у вiк­но й по­ба­чив, що то Нас­тя То­пил­кiв­на йшла з друж­ка­ми. Кру­гом неї ви­ло­ся з двад­цять дру­жок. Всi друж­ки бу­ли гар­но пов­би­ра­нi, в бi­лих со­роч­ках, в гор­се­тах, в стрiч­ках та квiт­ках, але най­кра­ща мiж усi­ма дiв­ча­та­ми бу­ла Нас­тя. Во­на ввiй­шла в гор­ни­цi, не­на­че зо­зу­ля вли­ну­ла! Вся так i цвi­ла квiт­ка­ми, так i ди­ха­ла щас­тям! її мо­ло­де рум'яне ли­це з чор­ни­ми бро­ва­ми, з ка­ри­ми очи­ма зма­га­лось кра­сою з квiг­ка­ми та стрiч­ка­ми. Вся го­ло­ва бу­ла за­ти­ка­на квiт­ка­ми; з го­ло­ви на пле­чi па­да­ли жму­та­ми стрiч­ки; в ру­ках во­на дер­жа­ла бi­лий ви­ши­ва­ний руш­ник. Ко­ло пра­во­го ву­ха бу­ли при­ши­тi з за­по­ло­чi два вi­ноч­ки. Ве­се­ла й щас­ли­ва, во­на смi­ли­во три­чi пок­ло­ни­лась ни­зенько Даш­ко­ви­че­вi, про­си­ла на ве­сiл­ля й три­чi по­цi­лу­ва­лась з ним. А по­тiм, смi­ли­во по­вер­нув­шись в свiт­ли­цi до ве­ли­ко­го дзер­ка­ла, по­ча­ла нi­би поп­рав­лять на го­ло­вi квiт­ки, роз­ки­да­ти по пле­чах стрiч­ки, нев­ва­жа­ючи на Даш­ко­ви­ча. Те ве­ли­ке дзер­ка­ло так i при­тяг­ло до се­бе дру­гих дiв­чат. Во­ни ки­ну­лись до мо­ло­дої бу­цiм­то поп­рав­лять на їй стрiч­ки, а са­мi все зир­ка­ли нi­би не­на­ро­ком у дзер­ка­ло та все пи­ша­лись. Даш­ко­вич не мiг одiр­вать очей од тiєї кар­ти­ни, кот­ра од­би­ва­лась у дзер­ка­лi, де бу­ла нi­би на­мальова­на ку­па гар­них дi­во­чих зак­вiт­ча­них го­лов, а мiж ни­ми, як та зо­ря, гар­на Нас­ти­на го­ло­ва.

    Рипнули две­рi з дру­гої кiм­на­ти, i всi дiв­ча­та мет­ну­лись до по­ро­га од дзер­ка­ла. Ввiй­шов ста­рий свя­ще­ник. Мо­ло­да пок­ло­ни­лась йо­му ни­зенько три­чi, по­цi­лу­ва­ла в ру­ку, а стар­ша друж­ка пок­ла­ла на стiл шиш­ку, а по­тiм мо­ло­да з друж­ка­ми пiш­ла до церк­ви.

    Зараз-таки прий­шов i мо­ло­дий. Даш­ко­вич впiз­нав то­го гар­но­го па­руб­ка, що сто­яв з Нас­тею пiд вер­ба­ми.

    - Як те­бе звуть? - зу­мис­не спи­тав Даш­ко­вич.

    - Лук'ян Пав­ли­чок, - смi­ли­во ска­зав мо­ло­дий. Дру­го­го дня Нас­тя по­вiн­ча­лась з Пав­лич­ком. За­раз-та­ки пiс­ля то­го Даш­ко­вич по­чув, що Ду­бо­вiя по­ки­ну­ла жiн­ка. Пе­ред­нi­ше пiш­ла чут­ка, нi­би хтось ба­чив, що в лi­сi на де­ре­вi по­вi­си­лась якась мо­ло­ди­ця. Ду­бо­вiй об­хо­див усi лi­си навк­ру­ги се­ла i не знай­шов нi­чо­го. Ду­бо­вiй­овi дi­ти пла­ка­ли за ма­тiр'ю щод­ня, як за мерт­вою. Не­за­ба­ром приїха­ли до Се­ге­ди­нець чу­ма­ки й роз­ка­за­ли, що ба­чи­ли Ду­бо­вiїху аж пiд Оде­сом, го­во­ри­ли з нею й розп­ро­ща­лись. Ду­бо­вiїха пе­ре­ка­за­ла своєму чо­ло­вi­ко­вi, щоб ждав її в гос­тi, як ви­рос­те в йо­го у свiт­ли­цi тра­ва на по­мос­тi. Во­на кля­ла чо­ло­вi­ка, що зав'язав їй свiт, знi­ве­чив її, так що в неї кiст­ки не бу­ло цi­лої. Тiльки за дiтьми, ка­за­ли чу­ма­ки, так пла­ка­ла, що аж об зем­лю по­би­ва­лась.

    Час ми­нав та ми­нав, i Даш­ко­вич зби­рав­ся вже до Києва. Ста­рий батько нак­лав йо­му хар­чiв пов­ний вiз, на­да­вав ка­ву­нiв та динь на гос­ти­нець жiн­цi й дi­тям. Про­ща­ючись, батько про­мо­вив:

    - Коли ти, си­ну, швид­ко не приїдеш до ме­не, то, ма­буть, ти ме­не ба­чиш в ос­тан­нiй раз. Час ме­нi до бо­га.

    Батько про­мо­вив тi сло­ва так спо­кiй­но, не­на­че мо­ва мо­ви­лась про ко­гось iн­шо­го, а не про йо­го.

    Виїхав Даш­ко­вич за се­ло, гля­нув на по­ле. По обид­ва бо­ки до­ро­ги сто­яло так ба­га­то по­лу­кiп­кiв, що як гля­нуть, то й по­лiв бу­ло не вид­ко! По­ля жов­тi­ли, як зо­ло­то, до са­мо­го лi­су то ко­па­ми, то стер­нею, то нез­жа­тим хлi­бом. Жен­цi сто­яли ряд­ка­ми сус­пiль до са­мо­го лi­су.

    - Чиє жне­те? - спи­тав Даш­ко­вич у жен­цiв.

    - Панське! - од­ка­за­ли йо­му лю­ди, i Даш­ко­вич тро­хи не вда­рив­ся об зем­лю, як Ду­бо­вiїха за своїми дiтьми. Не­ве­се­ло бу­ло йо­му, як виїхав вiн за се­ло. Їду­чи сте­па­ми, вiн усе ду­мав про свої Се­ге­дин­цi, про пиш­ний край, ро­дю­чi по­ля, про на­род доб­рий, по­етич­ний, гор­дий, ба­га­тий своїм са­мос­тiй­ним на­цi­ональним жит­тям, своєю по­езiєю i ори­гi­нальни­ми му­зич­ни­ми гли­бо­ки­ми ме­ло­дi­ями. Й тi ду­ми не ви­хо­ди­ли з го­ло­ви, не ви­па­да­ли десь у тра­ву, а зли­ва­ли­ся з гар­мо­нiєю сте­по­вих го­ло­сiв, з си­нiм не­бом, теп­лим вiт­ром, з па­хо­ща­ми сте­по­вих квi­ток, бо тi ду­ми са­мi бу­ли по­езiєю й по­чу­ван­ням.

    Дашкович приїхав до­до­му й зас­тав усiх своїх жи­вих i здо­ро­вих. Жiн­ка на­вiть не впiз­на­ла йо­го, так вiн поз­до­ров­шав, за­го­рiв, по­ве­се­лi­шав. Вiн на­вiть пе­рес­тав на який­сь час за­сид­жу­ваться в ка­бi­не­тi, бо йо­го об­вi­яла свi­жiсть сте­пiв та лi­сiв, роз­ва­жи­ла сiльська пiс­ня, сiльське жит­тя й кра­са при­ро­ди.

    - Чого ж доб­ро­го на­вiз з своїх Се­ге­ди­нець, з своєї Чер­ка­щи­ни? - пи­тав у йо­го Возд­ви­женський.

    - Дуже ба­га­то де­чо­го доб­ро­го я на­вiз! Я ог­ля­дав на­род оком вче­но­го, пе­рес­лу­хав йо­го пiс­нi, ба­чив йо­го зви­чаї. По­етич­не й ес­те­тич­не йо­го жi­iт­тя ду­же ба­га­те! йо­го мо­ва, по­езiя не­за­ба­ром мо­же роз­ви­ваться в са­мос­тiй­ну лi­те­ра­ту­ру, книж­ну по­езiю. Я на­вiть на­за­пи­су­вав ба­га­то пi­сень i де­чо­го iн­шо­го.

    - Ото б вар­то бу­ло пос­лу­хать, як київськi та чер­каськi фi­ло­со­фи зас­пi­ва­ють лiр­ницьких пi­сень! I тре­ба бу­ло за тим їхать на се­ло, шква­риться на сон­цi, швен­дять по му­жицьких ха­тах. Чуд­на ти лю­ди­на!

    - Я на­вiть ду­маю-та­ки справ­дi до ла­ду вив­чить жит­тя сво­го на­ро­ду, i йо­го мо­ву, i йо­го пiс­нi i на­вiть ду­маю де­що на­пи­сать про свiй на­род.

    - I хо­четься то­бi мар­но час га­ять, здо­ров'я за­па­губ­лю­вать! Си­дiв би ниш­ком та хлiб жу­вав! А пе­рес­вiд­чен­ня ж ти сту­лив вже там на се­лi? Чи по­ма­га­ла ж то­бi там яка ба­ба Со­пун­ка або дiд Стор­чог­ляд? - смi­яв­ся Возд­ви­женський.

    - З пос­мi­ху лю­ди бу­ва­ють, - ска­зав Даш­ко­вич i замк­нув зам­ком зiб­ра­нi пiс­нi, зна­ючи по­га­ний зви­чай в Возд­ви­женсько­го - шпур­лять в огонь, що не при­па­да­ло йо­му до впо­до­би.

    - Найкраще, що ти при­вiз з се­ла, то ка­ву­ни та ди­нi. Я б не про­мi­няв їх нi на яку фi­ло­со­фiю ба­би Со­пун­ки й дi­да Стор­чог­ля­да, - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    

VII

    

    I Возд­ви­женський, i Даш­ко­вич ма­ли чи­ма­ло дi­тей, та все до­чок.

    Старша Даш­ко­ви­че­ва доч­ка зва­лась Ольга, а стар­ша доч­ка Возд­ви­женсько­го зва­лась Ка­те­ри­на. Обид­вi во­ни бу­ли пе­ре­вес­ни­цi, тiльки Даш­ко­ви­че­ва Ольга ро­ди­лась на кiлька мi­ся­цiв пе­ред­нi­ше, i Мар­та Си­до­рiв­на нi­ко­ли не про­пус­ка­ла при­ки­нуть слiв­це, шо її Ка­те­ри­на мен­ша од Ольги. Ольга й Ка­те­ри­на вже не хо­ди­ли до глi­бо-бо­рисько­го дя­ка вчить гра­мат­ки та час­лов­ця: їм най­ня­ли гу­вер­нан­ток, кот­рi вив­чи­ли їх чи­та­ти й на­вiть тро­хи го­во­рить по-фран­цузькiй. Батьки пос­та­но­ви­ли од­дать до­чок в Iн-сти'iуг бла­го­род­них дi­виць, пе­ре­го­во­ри­ли з ким бу­ло тре­ба, к од­но­го дня зран­ку Мар­та й Сте­па­ни­да, заб­рав­ши до­чок, поїха­ли з ни­ми в iнс­ти­тут.

    Вони пiд'їха­ли пiд ви­со­чез­ну за­лiз­ну бра­му. Бра­ма бу­ла замк­ну­та. Дов­го во­ни до­жи­да­ли, по­ки їм од­чи­ни­ли, i во­ни в'їха­ли на iнс­ти­тутське под­вiр'я. Ви­со­кий швей­цар з по­зо­ло­че­ною бу­ла­вою на две­рях зас­гу­пив їм стеж­ку. Вiн ска­зав, що ге­не­ральша так ра­но нi­ко­го не прий­має. Мар­га й Сте­па­ни­да му­си­ли сiс­ти в екi­паж i проїздиться без дi­ла по мiс­тi. Че­рез пiв­то­ри го­ди­ни во­ни знов вер­ну­лись в iнс­ти­тут. Та са­ма за­лiз­на бра­ма, той са­мий швей­цар, по­тiм ще якась да­ма спи­ня­ли їх, до­ки по­ве­ли че­рез дов­гий ко­ри­дор в за­лу, де во­ни знов про­си­дi­ли ду­же дов­го, до­жи­да­ючи на­чальни­цi.

Пошук на сайті: