Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660

    Нарештi, в за­лу вий­шла якась да­ма й поп­ро­си­ла їх до на­чальни­цi. Так як Даш­ко­вич чи­тав кiлька лек­цiй в iнс­ти­ту­тi, то ге­не­ральша Тур­ман, урод­же­на мар­кi­за де Пур­вер­се, спо­до­би­ла їх, щоб по­ба­читься з ни­ми й поз­най­оми­тись.

    Незнайома да­ма по­ве­ла їх че­рез ря­док по­коїв, роз­кiш-но уб­ра­них. Скрiзь бли­ща­ли дзер­ка­ла, брон­за, до­ро­га ме­бiль, скрiзь бу­ли розс­те­ле­нi до­ро­гi ки­ли­ми. Сте­па­ни­дi, й Мар­тi, i ма­лим дiв­чат­кам бу­ло тро­хи якось нi­яко­во. Всi во­ни поп­рав­ля­ли на со­бi оде­жу, ог­ля­да­ли своє уб­ран­ня, кот­ре хоч бу­ло й гар­не, але не бу­ло пiд­хо­же до обс­та­ви. Нез­най­ома да­ма при­ве­ла їх в прос­гор­ну свiт­ли­цю. На со­фi си­дi­ла на­чальни­ця Тур­ман й, оче­ви­дяч­ки, їх до­жи­да­ла. Вже во­ни пiдс­ту­па­ли до мра­мор­но­го сто­ла, за кот­рим си­дi­ла Тур­ман, а во­на все си­дi­ла й не во­ру­ши­лась. Во­ни по­ба­чи­ли прис­тар­ку­ва­ту па­нiю, уб­ра­ну в до­ро­гу шов­ко­ву сук­ню; на її пле­чi бу­ла на­ки­ну­та до­ро­га ве­ли­ка ту­рецька шаль. Її ли­це з ле­геньким олив­ко­вим су­тiн­ком по­ка­зу­ва­ло її про­ван­сальський по­лу­ден­ний рiд. На руїнах то­го ли­ця ще бу­ло вид­ко слi­ди ко­лишньоїсь кра­си, як по руїнах Ко­лi­зея мож­на до­га­ду­ваться про йо­го дав­ню сла­ву. Чор­нi бро­ви, рiв­нi, од кiн­ця до кiн­ця не тов­щi й не тон­шi, лед­ве зги­на­лись над чор­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма. Тон­кий, рiв­ний, як у грецьких ста­туй, нiс був ду­же в про­пор­цiї з дов­геньким ли­цем. Реш­та кру­гом но­са й брiв вже об­ва­ли­лась, по­за­па­да­ла, по­ли­ня­ла. Тур­ман, урод­же­на де Пур­вер­се, ка­хи­ка­ла су­хим каш­лем, як тiльки стрi­ча­лась з людьми. На са­мо­тi й при слу­гах во­на нi­ко­ли не каш­ля­ла тим мод­ним пе­тер­бурзьким каш­лем, кот­рий нi­би на­тя­кав на ве­ли­кi пе­ре­бу­тi тур­бо­ти жит­тя, то­дi як та­ких тур­бот та го­ря нi­ко­ли зро­ду й не бу­ло в неї, i во­на їх не заз­на­ла в жит­тi.

    Її батько, мар­кiз де Пур­вер­се, приїхав до Пе­тер­бур­га з Про­ван­са з дво­ма доч­ка­ми. Стар­ша доч­ка бу­ла чу­дом по­лу­ден­ної кра­си. Че­рез знай­омих чу­жо­зем­цiв вiн увiй­шов в знач­нi до­ми пе­тер­бурзької арис­ток­ра­тiї й на­вiть був вхо­жий до дво­ру.

    Одна ви­со­ка осо­ба ви­да­ла за­мiж стар­шу мар­кi­зу за ге­не­ра­ла нiм­ця Тур­ма­на, кот­рий дос­тав пиш­нi руїни. Ге­не­рал про­жив не­дов­го i вмер, зос­та­вив­ши мар­кi­зу удо­вою. Та ж та­ки са­ма ви­со­ка осо­ба з Пе­тер­бур­га че­рез своїх знай­омих вис­ла­ла ге­не­ральшу Тур­ман ви­хо­ву­вать мо­ло­дих пан­нiв арис­ток­ра­тiї в по­лу­ден­нiй Ро­сiї, на мiс­це на­чальни­цi Iнс­ти­ту­ту бла­го­род­них дi­виць, її мен­ша сест­ра, зос­тав­шись на­завж­ди мар­кi­зою де Пур­вер­се, за ре­ко­мен­да­цiєю дру­гої ви­со­кої пе­тер­бурзької осо­би, дос­та­ла мiс­це клас­ної да­ми в тiм са­мiм iнс­ти­ту­тi i так са­мо по­вин­на бу­ла ви­хо­ву­вать "бла­го­род­них дi­виць по­лу­ден­ної Ро­сiї".

    Марта й Сте­па­ни­да наб­ли­жа­лись до со­фи, де си­дi­ла на­чальни­ця. Ко­ло їх щу­ли­лись пе­ре­ля­ка­нi дi­ти. То­дi тiльки Тур­ман вста­ла так по­ма­леньку, не­на­че її пiд­во­ди­ли цуп­кi пру­жи­ни ка­на­пи, кот­ра и справ­дi пi­дiй­ма­лась i рос­ла пiд нею, нi­би най­м'якi­ша по­душ­ка. Тур­ман вста­ла на цi­лий зрiст свiй, ви­со­кий, рiв­ний. До­ро­га шаль падг­ла кру­гом її су­хо­го ста­ну ши­ро­ки­ми хви­ля­ми. Во­на хо­тi­ла да­ти своїй пос­та­тi щось на­чальницьке, ге­не­ральське. Мар­та й Сте­па­ни­да бу­ли уб­ра­нi в чор­нi шов­ко­вi сук­нi i в ка-пе­лю­шi з зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми. Во­ни обид­вi бу­ли од­на­ко­вi на зрiст з Тур­ман­шею, кот­ра оки­ну­ла їх смi­ли­вим оком од нiг до го­ло­ви i за­раз спус­ти­ла очi до­до­лу. То бу­ло зна­ком нас­мi­хан­ня: Тур­ман смi­яла­ся з їх ка­пе­лю­шiв, що ду­же рi­за­ли очi чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми й зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми.

    Марта й Сте­па­ни­да за­ре­ко­мен­ду­ва­лись до Тур­ман.

    - Ah, ah, char­mee de fa­ire vot­re con­na­is­san­ce… prе­nez pla­ces mes­da­mes; as­sa­yez-vo­us, mes en­fants! (Ах, ах! Ду­же ра­да з ва­ми поз­най­оми­ти­ся; сi­дай­те, да­ми, сi­дай­те, дi­ти мої! (франц.) - про­мо­ви­ла Тур­ман. Мар­та й Сте­па­ни­да по­чер­во­нi­ли, як мак: во­ни не вмi­ли го­во­рить по-фран­цузькiй. Тур­ман знов спус­ти­ла очi до­до­лу. Мар­та й Сте­пан­нда за­го­во­ри­ли про своє дi­ло й ре­ко­мен­ду­ва­ли на­чальни­цi своїх ма­леньких до­чок.

    - О, я вже знаю за ва­ших дi­тей! Я ду­же ра­да, що бу­ду їх ви­хо­ву­вать в на­шiм iнс­ти­ту­тi, - про­мо­ви­ла Тур­ман i по­ча­ла ка­хи­кать су­хим каш­лем, не­на­че во­на от-от хо­тi­ла бо­гу ду­шу од­да­ти. - Я ду­же дя­кую ва­шо­му му­же­вi, що вiн на­да­ру­вав нас чи­тан­ням своїх лек­цiй в на­шiм iнс­ти­ту­тi, - го­во­ри­ла во­на да­лi, обер­та­ючись до Сте­па­ни­ди.

    - А ми маємо за най­бiльше щас­тя, що на­шi дi­ти бу­дуть вчиться в iнс­ти­ту­тi пiд та­кою ви­со­кою ру­кою, пiд та­ким вваж­ли­вим дог­ля­дом, як ваш, - ска­за­ла Мар­та й справ­дi ра­да, що дi­ти бу­дуть в iнс­ти­ту­тi.

    - О, будьте пев­нi! Ва­шi дi­ти бу­дуть так по­ве­де­нi, як слiд шля­хет­ним фа­мi­лi­ям. Во­ни ма­ти­муть доб­рий дог­ляд, во­ни го­во­ри­ти­муть по-фран­цузькiй, як фран­цу­зи, во­ни зна­ти­муть на­уку й ма­ти­муть де­лi­кат­ну, ви­щу впо­до­бу у всьому; ма­ти­муть гар­нi ма­не­ри й бу­дуть смi­ли­вi й зви­чай­нi з людьми. Про те не­ма що й ка­зать.

    - О, пев­но! Ми чу­ли тiльки од­но хо­ро­ше про ваш iнс­ти­тут, i най­бiльше з то­го ча­су, як ви приїха­ли сю­ди з Пе­тер­бур­га, - ска­за­ла Сте­па­ни­да.

    - Chez no­us a Pe­ters­bo­urg… (У нас в Пе­тер­бур­зi… (франц.) мiй близький при­ятель, один мi­нiстр, ду­же про­сив ме­не зос­таться на­чальни­цею в Пе­тер­бурзько­му iнс­ти­ту­тi, але мi­нiстр прос­вi­ти про­сив, щоб я до­ко­неч­но їха­ла сю­ди, щоб, бач­те, роз­но­сить з цент­ру на да­ле­ку країну прос­вi­ту й ци­вi­лi­за­цiю, бо тут… Ка­хи-ка­хи-ка­хи! - знов за­каш­ля­ла Тур­ман й за­ту­ли­ла рот хус­точ­кою, вда­ючи, нi­би во­на од то­го й дос­та­ла ча­хот­ку, що роз­си­па­ла ци­вi­лi­за­цiю з цент­ру па країни.

    - Яке ве­ли­ке щас­тя зад­ля на­ших сте­пiв! - про­мо­ви­ла Мар­та. - Нам би тре­ба ще бiльше та­ких дi­ячiв з сто­ли­цi! На­ша про­вiн­цiя та­ка глу­ха, та­ка тем­на!

    - О, qu­el­le ru­de tac­he qu'est cel­le de pro­pa­ger la ci­vi­li­sa­ti­on! (О, яке це важ­ке зав­дан­ня по­ши­рю­ва­ти тут ци­вi­лi­за­цiю!) Кхи-кхи-кхи!.. Ча­сом i но­чi не­дос­пиш, i не доїси… кхи-кхи-кхи!.. Я вже дав­но не заз­наю, що то за спо­кiй­ний сон! Ще з са­мо­го Пе­тер­бур­га не заз­наю.

    - Як ми бу­де­мо дя­ку­вать вам за всi тру­да, що ви прий­маєте зад­ля на­ших дi­тей! - ска­за­ла Сте­па­ни­да тро­хи з бо­яз­ким ли­цем пе­ред та­кою осо­бою, що вхо­жа до мi­нiст­рiв.

    - Мiй брат у пер­вих, мар­кiз де Пур­вер­се, по­сол при од­но­му дво­рi, пи­сав ме­нi,щоб я їха­ла за гра­ни­цю на во­ди, але я, вва­жа­ючи на дi­ло прос­вi­ти країн, не ду­маю й з мiс­ця ру­шить. В цiм Києвi та­кi чу­да тво­ряться, гро­ма­дянст­во та­ке ди­ке, лю­ди та­кi, що не вмi­ють на­вiть до ла­ду го­во­рить по-руськiй, не то що по-фран­цузькiй.

    При тих сло­вах Тур­ман знов спус­ти­ла очi, по­чув­ши ду­же при­мiт­ну ук­раїнську ви­мо­ву в роз­мо­вi ки­янок.

    - Я не поїду, бо му­шу роз­но­сить свiт на да­ле­кi країни… ка­хи-ка­хи-ка­хи! Яке важ­ке зав­дан­ня буть дi­ячем на да­ле­кiй сто­ро­нi.

    - О, пев­но! Для то­го, хто зрiс у ве­ли­ко­му свi­тi, та­ка жерт­ва по­вин­на зда­ваться ще важ­чою! - про­мо­ви­ла Мар­та.

    Турман не ма­ла нi­яких ро­ди­чiв пос­лiв i на­вiть не во­ди­лась з мi­нiст­ра­ми, а роз­во­ди­лась при Мар­тi й Сте­па­ни­дi тим, що зна­ла про той чи­ма­лий вче­ний кру­жок, в кот­ро­му бу­ли їх чо­ло­вi­ки. В той час од­чи­ни­лись бо­ко­вi две­рi, i в за­лу ввiй­шов ще один дi­яч на країнi. То бу­ла ду­же не­мо­ло­да клас­на да­ма; по ли­цi й по зрос­ту не труд­но бу­ло впiз­нать рiд­ну сест­ру на­чальни­цi, пе­тер­бурзьку дiвст­ве­ни-цю, мад­му­азель де Пур­вер­се. Гос­тi вста­ли. На­чальни­ця по­ре­ко­мен­ду­ва­ла їм свою сест­ру. У ста­рої дi­ву­лi бро­ви бу­ли вже не та­кi гар­нi, очi бу­ли не та­кi блис­ку­чi, як ко­лись у на­чальни­цi; тим-то во­на й ге­не­ра­ла не дос­та­ла за чо­ло­вi­ка i виїха­ла на про­вiн­цiю мен­шим дi­ячем, нiж її сест­ра.

    - Quelle char­man­te ele­ve que no­us aurons! (Яку ча­рiв­ну ви­хо­ван­ку ми бу­де­мо ма­ти! (франц.) - про­мо­ви­ла мад­му­азель де Пур­вер­се, див­ля­чись на Даш­ко­ви­че­ву Ольгу. - Хо­ди, душ­ко, до ме­не.

    Ольга, аж чер­во­на, спус­ти­ла очi й не ру­ши­ла з мiс­ця.

    - Ходи ж до ме­не! Ой, яка ти ди­ку­ноч­ка! - про­мо­ви­ла клас­на да­ма. Ольга пi­дiй­шла до неї й при­сi­ла. Клас­на да­ма взя­ла її за пiд­бо­рiд­дя й за ру­ку. Ольжи­нi го­лi руч­ки бу­ли на­ли­тi, як огi­роч­ки; її оч­ки бли­ща­ли, як у ма­те­рi; чор­нi ку­че­рi бу­ли дов­гi, зов­сiм не по її зрос­ту. Ольга вi­щу­ва­ла й те­пе­реч­ки ве­ли­ку кра­су­ню.

    - Ой, яка ж ти гар­на дiв­чин­ка! Якi в неї оч­ки, брiв­ки, руч­ки! - про­мо­ви­ла клас­на да­ма, пе­ре­би­ра­ючи руч­ки й ку­че­рi, не­на­че то бу­ла кук­ла, а не дiв­чи­на.

Пошук на сайті: