Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    А Возд­ви­женських Ка­те­ри­на си­дi­ла й го­лов­ку по­хи­ли­ла. Во­на бу­ла ду­же не­гар­на з своїм ши­ро­ким ли­цем, з ши­ро­ким ро­том, з кiсьми, схо­жи­ми на ко­ноп­ля­нi па­чо­си, з яс­ни­ми очи­ма. Клас­на да­ма й на­чальни­ця, ми­лу­ючись Ольгою, пог­ля­да­ли на Ка­те­ри­ну й нi­би го­во­ри­ли очи­ма:

    "Яка ж ти по­га­на!" Ка­те­ри­на жда­ла, що, ог­ля­дiв­ши Ольгу, по­тiм пок­ли­чуть i її на розг­ляд. Од­на­че її не пок­ли­ка­ли, i в її ма­ленько­му сер­цi за­во­ру­ши­лось не­доб­ре по­чу­ван­ня.

    - Souvenez-vous des en­fants de l'ambas­sa­de­ur de Ro­me. Son ainee c'est com­me de­ux go­ut­tes d'eau la pe­ti­te Даш­ко­вич! (Зга­дай­те дi­тей римсько­го пос­ла i йо­го стар­шу доч­ку - двi крап­лi во­ди ма­ленька Даш­ко­вич! (франц.) - про­мо­ви­ла мар­кi­за де Пур­вер­се.

    - Ere! - ска­за­ла Тур­ман…

    Вони го­во­ри­ли чис­тою фран­цузькою мо­вою, на­че па­ри­жан­ки.

    - Будьте ж лас­ка­вi, про­си­мо вас як­най­по­кор­нi­ше, дог­ля­дай­те на­ших дi­тей, щоб во­ни вчи­лись i не пус­ту­ва­ли, бо во­ни до­ма лю­би­ли-та­ки пус­ту­вать, - ска­за­ла Мар­та, обер­та­ючись до обох мар­кiз.

    - О, com­ment do­ne; so­yez tran­qu­il­le! (О, як же; будьте спо­кiй­нi! (франц.) -.ска­за­ла Тур­ман то­ном тро­хи зо­би­же­ним. - У нас усi дi­ти не пус­ту­ють i вчаться, бо на те ми й жи­ве­мо в iнс­ти­ту­тi. Наш iнс­ти­тут - най­ви­ща па­нянська шко­ла… все од­но, що унi­вер­си­тет… еге ж, iнс­ти­тут - то дi­во­чий унi­вер­си­тет, бо в нас i прог­ра­ма сли­ве унi­вер­си­тетська, i ба­га­то маємо вчи­те­лiв з про­фе­со­рiв унi­вер­си­те­ту. Як по­ба­чи­те ко­лись своїх дi­тей, то й не впiз­наєте! - ска­за­ла Тур­ман, на­цi­лю­ючись прос­то в очi про­вiн­цi­альним да­мам.

    - В нас є та­кi iнс­ти­тут­ки, що на­вiть вмi­ють пи­са­ти вiр­шi, i не руськi тiльки, а на­вiть фран­цузькi, - до­да­ла мар­кi­за де Пур­вер­се.

    - Скажiть! Ото ди­во! - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да i так хит­ну­ла го­ло­вою з та­ко­го ди­ва, що аж зо­ло­тi ко­лос­ки й ог­ня­нi ро­жi за­шу­мi­ли й зат­ру­си­лись на го­ло­вi. Обид­вi мар­кi­зи знов спус­ти­ли очi до­до­лу. А Сте­па­ни­да по­ди­ви­лась на свою Ольгу, i ма­те­ри­но­му сер­цю чо­гось за­ба­жа­лось, щоб доч­ка вив­чи­лась в iнс­ти­ту­тi пи­сать вiр­шi не тiльки руськi, але й фран­цузькi.

    Начальницi той вi­зит здав­ся дов­гим аж над­то! Щоб по­ка­зать про­вiн­цi­альним па­нi­ям їх нез­ви­чай­нiсть, во­на по­ча­ла за­ку­ту­ваться у шаль i ти­хе­сенько пi­дiй­маться, не­на­че хто пiдк­ру­чу­вав пру­жи­ни пiд ка­на­пою. Тi пру­жи­ни пi­дiй­ма­ли її вго­ру, нi­би ляльку. Мар­та й Сте­па­ни­да пос­хоп­лю­ва­лись з мiс­ця й по­ча­ли про­щаться.

    - Будьте лас­ка­вi, дог­ля­дай­те на­ших дi­тей! Ми на­дiємось на вас, як на се­бе; спо­дi­ваємось, що на­шi дi­ти бу­дуть вми­тi, не го­лод­нi й не хо­лод­нi, не за­бу­дуть мо­литься бо­гу… - про­мо­ви­ла Мар­та.

    - Чи мож­на бу­де нам брать своїх дi­тей буд­лi-ко­ли, хоч на gраз­ни­ки, ча­сом в не­дi­лю або­що? - пи­та­ли да­ми в на­чальни­цi.

    Турман по­ду­ма­ла, гля­ну­ла на сест­ру й ска­за­ла: "Ви­ба­чай­те, будьте лас­ка­вi! по на­ших пос­та­но­вах нам не мож­на пус­кать дi­тей до батькiв… I вам, i дi­тям тре­ба бу­де по­ву­диться тро­хи. Po­ur Ie res­te n'ayez pas d'inqu­i­etu­de. Qu­o­ique d'ori­gi­ne fran­ca­ise, de re­li­gi­on - Je su­is ort­ho­do­xe" (За ос­таннє не тур­буй­тесь. Хо­ча я й фран­цузько­го по­ход­жен­ня, але що­до ре­лi­гiї - я ор­то­док­сальна (франц.)

    При тих сло­вах да­ми вий­шли од на­чальни­цi, зос­та­вив­ши своїх дi­тей. Всту­па­ючи в прий­ом­ну за­лу, во­ни зуст­рi­ли ще зо три дi­ячi, кот­рi при­бiг­ли по­ди­виться на но­вих iнс­ти­ту­ток. То бу­ли клас­нi да­ми. Од­на бу­ла дi­ву­ля со­ро­ка год, дру­га бу­ла так са­мо дi­ву­ля со­ро­ка п'яти год, а тре­тю, роз­ве­де­ну з чо­ло­вi­ком, од­на ви­со­ка осо­ба нас­та­но­ви­ла за дог­ля­дач­ку ко­ло арис­ток­ра­тич­ної мо­лод­не­чi.

    - En vo­ila des dra­qu­ons! (От дра­ко­ни! (франц.) - про­мо­ви­ла Тур­ман, зос­тав­шись са­ма з сест­рою.

    - Des ve­ri­tab­les og­res­ses, Di­eu me par­don­ne! (Справж­нi ди­ку­ни, прос­ти бо­же! (франц.) - обiз­ва­лась мар­кi­за де Пур­вер­се.

    - Et les co­if­fu­res, grand Di­eu! (А за­чiс­ки, бо­же! (франц.)

    - В їх на го­ло­вах цi­лi сно­пи пше­ни­цi!

    - Де там сно­пи! Цi­ла рi­за пше­ни­цi! Ще й ко­лос­ки шу­мi­ли, не­на­че на вiт­рi!

    - Якi в їх та­лiї! Чи ти, сест­ро, при­мi­ти­ла? їй-бо­гу, не­на­че ба­нi на Со­фiй­сько­му со­бо­рi. А якi но­та­цiї во­ни встиг­ли про­чи­тать нам! Й щоб дi­ти бу­ли не го­лод­нi й не хо­лод­нi… Не­на­че в нас тюр­ма, а я на­чальни­ця тюр­ми.

    - А са­мi, як дзвi­ни­цi! Чи ти, сест­ро, ба­чи­ла, якi на їх ря­бi убо­ри на шиї? Й по-фран­цузькiй ко­ли б то­бi сло­во! Так ме­не за­со­ро­ми­ли, що я ду­ма­ла от-от про­ва­люсь крiзь зем­лю. А знаєш, сест­ро, що во­ни си­дi­ли з вi­зи­том тро­хи не од са­мо­го ран­ку! Ну, дра­ко­ни! А ще про­сять, щоб я пус­ка­ла до їх дi­тей на свят­ки! А дзус!

    - Поки-то ви­по­лi­руємо їх дi­тей!.. Якi ма­не­ри! Яке ди­кунст­во! Ой бо­же, бо­же!

    Тимчасом як Сте­па­ни­да з Мар­тою ви­хо­ди­ли, за ни­ми скрiзь за­чи­ня­лись две­рi. Во­ни по­ми­ну­ли по­зо­ло­че­ну бу­ла­ву в швей­ца­ра й виїха­ли з дво­ра за за­лiз­ну бра­му. Бра­ма слiд­ком за ни­ми за­чи­ни­лась.

    Аристократична обс­та­ва в iнс­ти­ту­тi, арис­ток­ра­тич­нi мар­кi­зи, роз­мо­ва їх про мi­нiст­рiв, пос­лiв, вреш­тi швей­ца­ро­ва бу­ла­ва - все те об­вi­яло Мар­ту й Сте­па­ни­ду якимсь вi­ян­ням арис­ток­ра­тиз­му. Iду­чи проз iнс­ти­тут, во­ни все ду­ма­ли про арис­ток­ра­тич­ну обс­та­ву: їм зда­ва­лось, що з од­но­го iнс­ти­тутсько­го вiк­на виг­ля­дає конс­тан­ти­но­польський по­сол, з дру­го­го - бри­танський по­сол, з третього - мi­нiстр, з чет­вер­то­го - мар­кi­за де Пур­вер­се. Приїхав­ши до­до­му, Сте­па­ни­да на­вiть по­ча­ла ко­пi­ру­вать мар­кiз. Даш­ко­вич увiй­шов у кiм­на­ту, як во­на си­дi­ла на ка­на­пi, i йо­му ки­ну­лось в очi, що жiн­ка вста­ва­ла з ка­на­пи зов­сiм якось iнак­ше, нiж бу­ло пєред­нi­ше: не­на­че її з-пiд спо­ду пiд­во­ди­ло пру­жи­на­ми, i по­тiм во­на вип­рос­та­лась на ввесь зрiст. Возд­ви­женський, прий­шов­ши до­до­му, при­мi­тив, що i йо­го Мар­та вста­ла з ка­на­пи по­ма­леньку, не­на­че її хтось пiд­во­див пру­жи­на­ми, а по­тiм од­ра­зу ви­тяг­лась, ще й го­ло­ву пiд­ня­ла. Йо­му так i зда­лось, що ко­ло неї от-от схо­питься по­лум'я ку­пи­ни, доб­ре йо­му вi­до­ме.

    Ольга й Ка­те­ри­на, зос­тав­шись в iнс­ти­ту­тi, по­чу­ти­ли й на со­бi арис­ток­ра­тич­ний вплив мар­кiз i iн­ших дi­ячiв. А най­бiльше Ольга пiд­па­ла пiд той вплив. Ду­же гар­на своєю вро­дою, ще й до то­го на­га­ду­юча доч­ку iта­лiй­сько­гої пос­ла в Пе­тер­бур­зi, во­на ста­ла ко­ха­ною вче­ни­цею в на­чальни­цi, в її сест­ри i в усiх клас­них дам. Як су­ха губ­ка, во­на вси­са­ла в се­бе той дух, що був роз­ли­тий дi­яча­ми в iнс­ти­тутських стi­нах. Клас­ною да­мою в то­му кла­сi, де вчи­лась Ольга, бу­ла мар­кi­за де Пур­вер­се. Ольга бi­га­ла за нею слiд­ком. Де Пур­вер­се ма­за­ла її й пес­ти­ла пе­ред очи­ма цi­ло­го кла­су. Ольжи­нi то­ва­риш­ки зна­ли, хто най­лю­бi­ший мар­кi­зi й Тур­ман­шi, i обо­жу­ва­ли Ольгу. Во­ни чу­ли, як клас­нi да­ми хва­ли­ли Ольгу за кра­су, та й со­бi хва­ли­ли її в вi­чi, зва­ли її кра­су­нею, бi­га­ли за нею слiд­ком, до­год­жа­ли їй, щоб за­по­бiг­ти лас­ки в мар­кi­зи. То­дi як Ольга сi­да­ла за ро­яль, її под­ру­ги, пус­ту­ючи, ста­ва­ли пе­ред нею нав­ко­лiш­ки й скла­да­ли до­ло­нi, зва­ли її ян­го­лом, свя­тою й iн­ши­ми iнс­ти­тутськи­ми лас­ка­ви­ми сло­ва­ми. Ольга зна­ла, що во­на гар­на, що пе­ред її кра­сою все схи­ляється, i ду­ма­ла, що й усi, i все му­сить схи­ляться пе­ред нею.

    - Яка ве­ли­ка, яка блис­ку­ча роль у свi­тi жде на­шу Ольгу! - час­то ка­за­ла Тур­ман до дам так, що тi сло­ва до­лi­та­ли до Ольжи­них вух. I Ольга вже звик­ла ду­мать та ма­рить, що її жде ве­ли­ка, по­каз­на роль у свi­тi. Той свiт во­на пос­те­рi­га­ла вже по-iнсти­тутсько­му: той свiт зда­вав­ся їй ве­ли­ким ба­лом, з му­зи­ка­ми, з тан­ця­ми, з ка­ва­ле­ра­ми в зо­ло­тих епо­ле­тах, з пос­ла­ми ту­рецьки­ми й бри­танськи­ми, кот­рi зда­ва­лись їй мо­ло­де­сеньки­ми, надз­ви­чай­ної кра­си па­ни­чи­ка­ми, з ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, як у ян­го­лiв. А скiльки, раз во­на, по­тай од са­мої Тур­ман, чи­та­ла про та­кий свiт в фран­цузьких ро­ма­нах! I час­то Ольга, заг­ля­да­ючи в вiк­на ви­со­ко­го iнс­ти­ту­ту, нi­би ба­чи­ла в дум­ках в го­ро­дянських до­мах, за за­вi­са­ми вi­кон, до­кон­че та­кий свiт! Про iн­ший свiт во­на й не га­да­ла i не хо­тi­ла зна­ти. У мар­кiз тiльки й роз­мо­ви бу­ло, що про мi­нiст­рiв, ге­не­ра­лiв та про двiр, як зви­чай­но бу­ває в Пе­тер­бур­зi. Ольга чу­ла ту роз­мо­ву i якось дум­кою по­ро­да­лась з тiєю сфе­рою, про кот­ру тiльки й то­ро­чи­ли мар­кi­зи. Iта­лiй­ський по­сол зда­вав­ся їй рiд­ним дядьком, який­сь ста­рий князь ви­рiс у фан­та­зiї нi­би її дiд. Ру­ся­вий бри­танський по­сол зда­вав­ся їй бу­ду­щим тес­тем, кот­ро­го син, гар­ний, як сон­це, та мо­ло­дий, ба­га­тий, як по­до­бає лор­до­вi, бу­де її же­ни­хом. Са­ма Тур­ман вже дав­но зас­ту­пи­ла в її фан­та­зiї мiс­це ма­те­рi, а двiрських дам во­на ма­ла за своїх тi­ток.

Пошук на сайті: