Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Ольга чу­ла ду­же час­то, що iнс­ти­тут все од­но, що унi­вер­си­тет. I во­на звик­ла ста­вить се­бе врiв­нi з сту­ден­та­ми унi­вер­си­те­ту. Во­на вва­жа­ла се­бе прос­то за вче­ну лю­ди­ну i ду­ма­ла, що кру­гом неї в свi­тi бу­де все ниж­че од неї ро­зу­мом i прос­вi­тою, ок­рiм пос­лiв та двiрських дам.

    Ольга й Ка­те­ри­на зрос­ли вза­пер­тi мiж стi­на­ми iнс­ти­ту­ту. Їх рiд­ко во­зи­ли по го­ро­дi на гу­лян­ку, та й то в зак­ри­тих екi­па­жах, кру­гом кот­рих ска­ка­ли на ко­нях жан­дар­ми!

    Раз Ольга по­ба­чи­ла з вiк­на ка­ре­ти сiльських ук­раїнських про­ча­нок в бi­лих на­мiт­ках й ук­раїнських се­лян в чор­них сму­ше­вих шап­ках.

    - Що це за лю­ди? Що то в їх на го­ло­вах? Ой бо­же! Що то во­ни не­суть на пле­чах у тор­бин­ках? - пи­та­ли цi­ка­вi дiв­ча­та в мар­кi­зи де Пур­вер­се.

    - Не знаю, не знаю, не знаю, - об­зи­ва­лась до їх мар­кi­за, за­див­ля­ючись на гар­но­го пан­ка в ви­со­кiм ка­пе­лю­сi. I во­на справ­дi не зна­ла, що то за на­род, i по-яко­му вiн го­во­рить, i що то ба­би не­суть в клун­ках на пле­чах.

    В зак­ри­тих стi­нах iнс­ти­ту­ту в Ольги по­ча­ла ра­но роз­ви­ваться фан­та­зiя. Во­на по­ча­ла, iнс­ти­тутським зви­чаєм, обо­жу­вать: обо­жу­ва­ла спер­шу Тур­ман i свою клас­ну да­му, по­тiм про­бу­ва­ла обо­жу­вать вчи­те­лiв, але їх ста­рi й жов­тi ви­ди швид­ко од­би­ли в неї охо­ту до обо­жу­ван­ня. Iнс­ти­ту­ток нi­ко­ли не во­ди­ли гу­лять по ву­ли­цях i в Царський са­док. Мов тi пти­цi з за­лiз­ної клiт­ки, виг­ля­да­ли во­ни на ву­ли­цю крiзь за­лiз­нi шта­хе­ти сад­ка. Раз Ольга наг­ля­дi­ла че­рез шта­хе­ти мо­ло­до­го чор­ня­во­го па­ни­ча з дов­ги­ми ку­че­ря­ми. Йо­го ли­це так вра­зи­ло її, що во­на цi­лий рiк "обо­жу­ва­ла" йо­го! I пiс­ля то­го час­то її тяг­ло до за­лiз­них гра­ток.

    Турман i клас­нi да­ми не звер­та­ли вва­ги на Ка­те­ри­ну Возд­ви­женську, хоч во­на вчи­лась на­вiть кра­ще за Ольгу, луч­че гра­ла й ма­ла дуж­чий го­лос. Ка­те­ри­на ра­но пос­те­рег­ла, що во­на не­гар­на, ще в пер­ший свiй при­хiд до iнс­ти­ту­ту, то­дi, як Тур­ман i де Пур­вер­се хва­ли­ли Ольгу й не вва­жа­ли на неї. То­дi як iнс­ти­тут­ки обо­жу­ва­ли Ольгу, Ка­те­ри­ни нiх­то не лю­бив. Тим-то во­на зос­та­лась по ду­шi луч­ча од Ольги. Во­на бу­ла доб­рi­ша, лас­ка­вi­ша. Фан­та­зi­яi не за­но­си­ла її так да­ле­ко, в не­вi­до­мий арис­ток­ра­тич­ний свiт; во­на на­вiть не ма­ри­ла про пос­лiв i двiрських дам, бо мен­ше про їх чу­ла.

    Прийшов час ви­хо­ду Ольги й Ка­те­ри­ни з iнс­ти­ту­ту. Тур­ман, де Пур­вер­се, клас­на да­ма, роз­ве­де­на з чо­ло­вi­ком, i всi дi­яч­ки го­лос­но жал­ку­ва­ли за Ольгою, хо­ди­ли за нею, пес­ти­ли, цi­лу­ва­ли. Тур­ман шко­ду­ва­ла, що во­на по­вин­на вер­нуться до ма­те­рi.

    - Наша Ольга зро­би­ла б честь на­вiть при дво­рi! - час­то ка­за­ла Тур­ман.

    - Яка шко­да, що во­на вер­неться до своєї страш­ної ма­ми! - ка­за­ла де Пур­вер­се. - Я бо­юсь, що ми че­рез рi­iа че­рез два на­вiть не впiз­наємо на­шої Ольги!

    Степанида й Мар­та приїха­ли в iнс­ти­тут i, по­дя­ку­вав­ши Тур­ман­шi й її сест­рi за на­уку й пра­цю, заб­ра­ли до­до­му своїх до­чок. Ольга пла­ка­ла, не­на­че її роз­лу­ча­ли на­вi­ки з рiд­ною ма­тiр'ю та з рiд­ни­ми сест­ра­ми. Во­на обiй­шла а Ка­те­ри­ною й зо всi­ма клас­ни­ми да­ма­ми весь iнс­ти­тут, заг­ля­ну­ла в усi за­кут­ки, пе­ре­цi­лу­ва­ла все i всiх i, ри­да­ючи, впа­ла на ру­ки Тур­ман. Са­ма Тур­ман все ка­хи­ка­ла мод­ним каш­лем та за­ту­ля­ла рот хус­точ­кою. На­вiть Ка­те­ри­на трош­ки зап­ла­ка­ла, по­ки­да­ючи на­вi­ки iнс­ти­тут. Ольгу ви­ве­ли до екi­па­жа по­пiд ру­ки i в сльозах по­са­ди­ли ко­ло ма­те­рi. Тур­ман про­си­ла її на­вi­ду­ваться до iнс­ти­ту­ту й на­вiть пи­са­ти до неї.

    Степанида й Мар­та при­вез­ли своїх до­чок до­до­му. Батьки стрi­ли їх на по­ро­зi й поб­ла­гос­ло­ви­ли. Ольга ввiй­шла в за­лу, де вже ок­ра­сою за­ли був куп­ле­ний для неї гар­ний фо­рi­еп'ян. Во­на обiй­шла всi батькiвськi гор­ни­цi з очи­ма, чер­во­ни­ми од слiз. Батькiвськi по­кої, прос­тор­нi й гар­нi са­мi по со­бi, дов­го ще зда­ва­лись їй, пiс­ля ду­же ви­со­ких i свiт­лих iнс­ти­тутських по­коїв, ду­же низьки­ми й тiс­ни­ми. Ольга приїха­ла до­до­му зран­ня в бу­день.

    Дашкович за­раз поїхав на лек­цiю, а Сте­па­ни­да пiш­ла до ма­лих дi­тей, а по­тiм гос­по­да­рю­ва­ла в пе­кар­нi. Ольга зос­та­лась са­ма в за­лi. Во­на дов­го си­дi­ла й ду­ма­ла. Зап­ла­ка­нi очi тро­хи об­сох­ли. Во­на спро­бу­ва­ла грать, але му­зи­ка не йшла на її збен­те­же­ну ду­шу. Ольга пiш­ла B батькiв ка­бi­нет i по­ча­ла пе­рег­ля­дать книж­ки: взя­ла в ру­ки фi­ло­софську книж­ку, роз­гор­ну­ла, чи­та­ла, чи­та­ла, сло­ва не втя­ми­ла й пок­ла­ла; по­тiм дос­та­ла дру­гу книж­ку з чер­во-. ним ко­рiн­цем, з зо­ло­тим на­пи­сом. Во­на ду­ма­ла, що та який­сь цi­ка­вий фран­цузький ро­ман, а то був Де­карт. Ольга роз­гор­ну­ла йо­го, чи­та­ла, чи­та­ла, нi­чо­гi­сiнько не po­зiб­ра­ла й знов пок­ла­ла на го­лич­ку. По­тiм їй по­па­лась в ру­ки iс­то­рiя i так са­мо не прий­шла­ся їй до сма­ку. Вреш­тi всього, їй влiз­ли в ру­ки ук­раїнськi пiс­нi. Во­на роз­гор­ну­ла, по­ди­ви­лась, i їй зда­лось, що то пи­са­но по-цер­ков­нос­лов'янсько­му або­що.

    "Якi все чуд­нi книж­ки в бiб­лi­оте­цi мо­го та­та, та все на якихсь чуд­них мо­вах", - по­ду­ма­ла Ольга, пе­ре­див­ля­ючись на­пи­си на ко­рiн­цях кни­жок.

    Швидко їй на­до­ку­чи­ло те; во­на вер­ну­лась до дру­гої кiм­на­ти i по­ча­ла граться з ма­леньки­ми сест­ра­ми, але й те їй швид­ко ос­то­гид­ло. Ольга вско­чи­ла в пе­кар­ню, де ку­хо­вар­ка сiк­ла м'ясо на стол­ни­цi, а її ма­ти, ски­нув­ши праз-ни­ко­ву оде­жу, в прос­тенькiй бу­ден­нiй сук­нi веш­та­лась ко­ло яко­гось пи­рож­но­го.

    - Може, доч­ко, по­мо­жеш нам? - спи­та­ла ма­ти, жар­ту­ючи, в доч­ки.

    - А ви ду­маєте, що нас в iнс­ти­ту­тi не вчи­ли ку­хо­ва­рить? Ми дi­жу­ри­ли в пе­кар­нi всi по чер­зi, - ска­за­ла Ольга. Од­на­че ку­хо­варська спра­ва й обс­та­ва в пе­кар­нi з ди­мом, з ду­хо­тою, з ви­со­кою ку­хо­вар­кою, в кот­рої по­за­ка­чу­ва­нi ру­ка­ви одс­ло­ня­ли збо­ро­вi чор­нi й товс­тi ру­ки, зов­сiм не спо­до­ба­лась Ользi. Во­на пос­то­яла, шви­денько вис­ко­чи­ла звiд­тiль i по­бiг­ла в са­док. В са­доч­ку бу­ло ба­га­то квi­ток. Ку­щi буз­ку й ро­жi роз­рос­лись по­пiд бар­ка­на­ми i зак­ри­ва­ли їх навк­ру­ги од очей. До­рiж­ки бу­ли чис­тi й по­си­па­нi пiс­ком. Ольга дов­го хо­ди­ла по сад­ку, нар­ва­ла пу­чок квi­ток. На свi­жо­му по­вiт­рi швид­ко об­сох­ли її iнс­ти­тутськi сльози. Сон­це по­ча­ло при­пi­кать їй в го­ло­ву. Во­на по­ча­ла ну­диться, звик­ши в шко­лi до то­ва­рист­ва мо­ло­дих под­руг. i вий­шла з сад­ка на под­вiр'я. Там по­го­нич ви­чи­щав ста­ню.

    - Пхе! - аж прис­ну­ла Ольга, по­ди­вив­шись на та­ку про­зу, i по­бiг­ла до­до­му, тро­хи не натк­нув­шись на ко­ро­ву. Во­на ввiй­шла в по­кої, i знов її об­хо­пи­ло про­заїчне, бу­ден­не жит­тя. Ольга по­ча­ла ну­диться й по­бiг­ла че­рез ву­ли­цю до Ка­те­ри­ни.

    Катерина си­дi­ла з ма­тiр'ю й ши­ла со­роч­ки для ма­леньких сес­тер. Ольга про­жо­гом вско­чи­ла в по­кої з чер­во­ни­ми очи­ма.

    - Чи ти, Ольго, й до­сi ри­даєш за iнс­ти­ту­том? - спи­та­ла її Ка­те­ри­на.

    - Чи вже ж ти так швид­ко за­бу­ла йо­го? - спи­та­ла в свою чер­гу Ольга. - Яка ж ти про­заїчна!

    - Забула, бо не­ма про що й пам'ятать; а пла­кать, то й зов­сiм-та­ки не­ма за чим.

    - А ма­дам Тур­ман? А мар­кi­за де Пур­вер­се? - спи­та­ла Ольга.

    - Нехай во­ни со­бi здо­ро­вi бу­дуть, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на так спо­кiй­но, на­че те все бу­ло дав­но ми­нув­ше.

    - Чи вже ж то­бi не жаль за та­ки­ми доб­ри­ми людьми?

    - Може, во­ни й доб­рi, тiльки не зад­ля ме­не, - ска­за­ла Каїери­на. - Ска­за­ти по прав­дi, я зов­сiм не обо­жу­ва­ла їх; во­ни ме­нi аж об­рид­ли своїм чванст­вом, своєю брех­нею про пос­лiв i за свою не­бу­ва­лу арис­ток­ра­тич­ну рiд­ню.

    - Але ж їх обо­жу­вав увесь iнс­ти­тут!

    - Може, й усей, тiльки ке я, - ти­хо ска­за­ла Ка­те­ри­на, при­мi­ря­ючи со­ро­чеч­ку на ма­леньку сест­ру.

    - Одже ж я нi­ко­ли не згод­жусь з то­бою! - ска­за­ла з до­са­дою Ольга. - Як швид­ко ти впа­ла в про­зу! Яка ти ста­ла черст­ва!

    - О, я хо­чу мер­щiй ви­бить з го­ло­ви iнс­ти­тутський ро­ман­тизм, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    - Ходiм хоч пог­раємо в чо­ти­ри ру­ки, бо ме­нi так важ­ко, так тяж­ко на сер­цi! - ска­за­ла Ольга, важ­ко зiтх­нув­ши.

    Сестри по­сi­да­ли за ро­яль i по­ча­ли роз­би­рать но­ву п'єсу, час­то спи­ня­лись, ви­лi­чу­ва­ли такт, мiр­ку­ва­ли, мо­ро­чи­лись та й го­дi ска­за­ли! Од­на звер­та­ла про­ви­ну на дру­гу, i швид­ко во­ни по­ба­чи­ли, що обид­вi не ви­нес­ли з iнс­ти­гу­ту путнього ро­зу­мiн­ня му­зи­ки! Во­ни по­то­ми­лись i по­ки­ну­ли грать.

    - Годi вже з нас тiєї по­езiї! Да­вай браться знов до про­зи, - ска­за­ла Ка­те­ри­на, сi­да­ючи знов за шит­тя.

    - Що ж ми те­пе­реч­ки бу­де­мо ро­бить? - спи­та­ла Ольга.

    - Будемо обi­дать, а по обi­дi бу­де­мо гу­лять в Царсько­му сад­ку, i вже не в iнс­ти­тутських сук­нях.

Пошук на сайті: