Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    По дво­рi пiд то­по­ля­ми ди­ба­ли два жу­рав­лi, кот­рих дер­жать по мо­нас­ти­рях у Києвi. З ли­пи зле­тiв па­вич, роз­пус­тив свiй блис­ку­чий хвiст i крик­нув своїм ди­ким го­ло­сом. Пiс­ня роз­во­ру­ши­ла мерт­вий спо­кiй мо­нас­ти­ря. Всi пог­ля­да­ли на рек­торськi вiк­на. Од­но рек­торське вiк­но од­чи­ни­лось, i пiс­ня ра­зом за­мер­ла на ус­тах двох де­сят­кiв хлоп­цiв, i знов ста­ло ти­хо й мерт­во, як у мо­ги­лi. Тiльки з су­сiдньої го­ри Ки­си­лiв­ки ши­ро­кою хви­лею ли­ла­ся пiс­ня мi­щан, кот­рi зби­ра­лись там на ву­ли­цю i спi­ва­ли пiс­нi цi­лим хо­ром, з ба­са­ми, те­но­ра­ми й соп­ра­на­ми.

    Калiмерi й Возд­ви­женський роз­ве­се­ля­ли усiх своїми жар­та­ми й брех­нею. Грек роз­ка­зу­вав про схiд­нi га­ре­ми, про афiнських гре­кинь. Низький, товс­тий, з ву­зеньким ло­бом, з товс­ти­ми гу­ба­ми й чор­ни­ми очи­ма, Ка­лi­ме­рi зов­сiм не на­га­ду­вав ге­роїв "Iлi­ади", а бiльше був схо­жий на гiрських роз­би­шак. Вiн по­чав ма­рить про свiй ма­га­зин з тю­тю­ном, про ба­ри­шi, про дiв­чат, гу­див Ро­сiю й хва­лив свiй край.

    Тиха нiч, теп­ло, мi­сяць i зо­рi на­во­ди­ли бiльше за­ду­му й ме­лан­хо­лiю, а най­бiльш на ук­раїнцiв.

    - Сидимо ми те­пер уку­пi, - по­чав Даш­ко­вич, - а де-то ми бу­де­мо че­рез рiк, че­рез два, як вий­де­мо звiд­сiль?

    I кож­но­му бу­ду­щи­на, рiд­ний край по­ча­ли з'являться пе­ред очи­ма. Серб зга­дав свiй ти­хий Ду­най, зга­дав Чор­ну го­ру з її вольним на­ро­дом i кра­сою при­ро­ди. Даш­ко­вич за­го­во­рив про свою Чер­ка­щи­ну, про Днiп­ро ши­ро­кий, про сад­ки зе­ле­нi i про пиш­нi свої Се­ге­дин­цi, за­ли­тi че­реш­ня­ми. Ка­лi­ме­рi зга­дав кла­сич­нi Афi­ни й пиш­нi бе­ре­ги Мо­реї, хоч i був ла­ден по­мi­няться ни­ми на доб­рi ба­ри­шi за тю­тюн. Один Возд­ви­женський не зга­ду­вав Ту­ли, смi­яв­ся з усiх i звав усiх ро­ман­ти­ка­ми.

    - А де-то до­ве­деться нам по­же­ниться? Якi-то бу­дуть на­шi жiн­ки? - по­чав Даш­ко­вич i тим за­че­пив най­жи­вi­шу, най­тон­шу стру­ну в сер­цi кож­но­го мо­ло­до­го сту­ден­та. До кiн­ця кур­су бу­ло так не­да­леч­ке! Всi по­ча­ли пе­ре­би­рать знай­омих у го­ро­дi пан­нiв, i най­бiльше тих, кот­рi хо­ди­ли до церк­ви в Братст­во. Зга­да­ли ба­га­то пан­нiв гар­них i ро­зум­них, але в кож­ної зна­хо­ди­ли що-не­будь не­гар­не, що-не-будь не до впо­до­би. I по­ча­ли во­ни ма­рить, ко­му якої тре­ба жiн­ки.

    - Я тут не же­нюсь, - го­во­рив серб. - Ме­нi тре­ба жiн­ки смi­ли­вої, щоб умi­ла ча­сом тур­ка пiд бiк шпи­го­нуть i щоб бу­ла й пат­рi­от­ка, лю­би­ла свiй край, свою мо­ву й свою вi­ру.

    - А ме­нi тре­ба та­кої, - про­мо­вив Даш­ко­вич, - щоб умi­ла гос­по­да­рю­вать, по­ря­док в до­мi да­вать i щоб умi­ла ук­раїнських пi­сень спi­ва­ти. Я бу­ду си­дiть i фi­ло­софст­ву­вать, а во­на, ти­ха, доб­ра та ве­се­ла, бу­де ко­ло ме­не ши­ти й пiс­ню ме­нi спi­вать.

    - I вже ти! - про­мо­вив Возд­ви­женський. - Мо­же, то­бi тре­ба та­кої, щоб си­дi­ла ко­ло те­бе та пхи­ка­ла, сльози ли­ла? - i Возд­ви­женський пiд­пер­ся ру­кою, прес­мiш­но скри­вив ли­це i по­чав пхи­кать. Йо­го здо­ро­ва го­ло­ва ста­ла та­ка смiш­на, по­за бу­ла та­ка чуд­на, що всi за­ре­го­та­лись.

    - Ой ти! - про­мо­вив Даш­ко­вич. - Тя­миш ти в по­езiї! А то­бi, ма­буть, тре­ба та­кої, щоб да­ва­ла щод­ня сту­са­нiв у по­ти­ли­цю!

    - Ого-го! Не­хай спро­бує! Я за­дам їй та­кої ро­сiй­ської пинх­ви, що во­на не пот­ра­пить ку­дою втi­кать. Ко­ло ме­не жiн­ка бу­де хо­дить навш­пиньки, на од­них ве­ли­ких пальчи­ках. А як я чи­та­ти­му або спа­ти­му, то во­на по­вин­на за­мер­ти на той час i за­мо­рить все в до­мi. Пi­сень твоїх я не пот­ре­бую. Жiн­ка по­вин­на буть жiн­кою. Я го­ло­ва в до­мi, а во­на моя пiд­да­на. Щоб ме­нi бу­ло доб­ре їсти, доб­ре пи­ти; щоб ме­нi усе бу­ло впо­ру, за ча­су…

    - То то­бi тре­ба най­мич­ки, а не жiн­ки? - спи­тав Даш­ко­вич. - А я со­бi най­мич­ку най­му, а жiн­ки по­кiр­ної, ра­би­нi не люб­лю.

    Воздвиженський знов за­няв­чав жа­лiб­но, пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею.

    - От та­ка твоя бу­де жiн­ка! - про­мо­вив Возд­ви­женський. - А моя жiн­ка не­хай не спi­ває й не пхи­кає: не­хай со­бi бу­де бо­го­мiльна, не­хай хо­дить до церк­ви. I я люб­лю жiн­ку доб­ру, ти­ху, але по­кiр­ну, по­кiр­ну! Бо як жiн­ка поч­не вер­хо­во­дить в ха­тi, то не бу­де доб­ра.

    - Ти дес­пот! - крик­нув Даш­ко­вич.

    - Нi, бра­ти­ку! Жi­но­че дi­ло ко­чер­га та ко­лис­ка. Я для неї й гро­шей не да­ва­ти­му до рук! Сам справ­ля­ти­му оде­жу, яку тре­ба бу­де. Я не люб­лю, як жiн­ки швен­дя­ють по ба­лах.

    - А я по­ди­вив­ся б, як моя жi­ноч­ка тан­цю­ва­ти­ме, як ме­те­лик, гра­ти­ме, спi­ва­ти­ме, - ма­рив Даш­ко­вич.

    - О, як­би моя жiн­ка вда­лась та­кою Iро­дi­адою, то я б її за­пер в ха­тi, ще й две­рi пiд­пер би. Не­хай би си­дi­ла, не ри­па­лась та ха­ти сте­рег­ла!

    - Воздвиженський, - про­мо­вив Ка­лi­ме­рi, - ти зов­сiм по-мон­гольськiй ди­виш­ся на жiн­ку. От моя жiн­ка бу­де не та­ка! Моя жiн­ка но­си­ти­ме кинд­жа­ла при по­ясi, вмi­ти­ме пол­ком ко­ман­ду­вать i тур­кiв би­ти. Моя жiн­ка бу­де, як ка­ли­на з мо­ло­ком! з вог­нем в очах, з грудьми ви­со­ки­ми, як го­ра Олiмп. Я хо­чу, щоб моя жiн­ка тан­цю­ва­ла, як ба­ядер­ка, спi­ва­ла пi­сень, як со­ло­вей­ко, при­па­да­ла ко­ло ме­не не ра­би­нею, а га­ря­чою ко­хан­кою. На да­ле­кiм Схо­дi, на га­ря­чо­му бе­ре­зi Се­ред­зем­но­го мо­ря, а мо­же, з га­ре­му яко­го тур­ка я ви­хоп­лю со­бi та­кi чор­нi очi, та­ку пал­ку лю­бов, що не схо­че ме­нi ака­фiс­тiв чи­та­ти.

    - А бу­де в ма­га­зи­нi си­дiть й тю­тю­ном тор­гу­вать, - обiз­вав­ся Даш­ко­вич.

    - Нехай тор­гує! але во­на бу­де моїм ко­хан­ням, моєю щи­рою ду­шею! - го­во­рив пал­кий грек, об­ли­тий свi­том мi­ся­ця. Йо­го очi бли­ща­ли iск­ра­ми про­ти мi­ся­ця; чер­во­нi гу­би й рум'янець на що­ках роз­го­рi­лись. В та­кiм за­па­лi вiн був i справ­дi тро­хи схо­жий на ге­роя "Iлi­ади", а не на кра­ма­ря.

    - Куди-то оце нас по­роз­си­ла­ють, як ми скiн­чи­мо курс, - про­мо­вив Даш­ко­вич.

    - Я зос­та­нусь тут, у Києвi, - од­рi­зав Возд­ви­женський.

    - А в Ту­лу не хо­чеш? - крик­ну­ли усi.

    - Не хо­чу! - од­ка­зав Возд­ви­женський.

    - Але ж там гар­но! - про­мо­ви­ли усi, смi­ючись.

    - То що, що гар­но! Я зос­та­нусь тут, на Ук­раїнi, i в Києвi; i оже­нюсь тут! - до­дав Возд­ви­женський. - А ти, хох­ле, ка­тай до Ту­ли!

    - Розкажи батько­вi своєму! - од­ка­зав Даш­ко­вич. - Я за грi­хи не поїду в твою Ту­лу. Я не по­ки­ну Ук­раїни нi­за­що в свi­тi!

    I знов роз­мо­ва нат­ра­пи­ла на пе­ред­нi­шу те­му: знов мо­ло­дi хлоп­цi за­го­во­ри­ли про мо­ло­дих дiв­чат. Мi­сяць ще яс­нi­ше ви­ли­вав всю си­лу сво­го про­мiн­ня. Гус­та тiнь пiд ли­па­ми ще гiр­ше во­ру­ши­ла ду­ми й фан­та­зiю. Да­ле­ка го­лос­на пiс­ня з го­ри Ки­си­лiв­ки, ще да­лi пiс­ня з го­ри Ще­ка­ви­ки знов вик­ли­ка­ли охо­ту до спi­ву. Даш­ко­вич по­чав ти­хе­сенько "Гри­ця", а Возд­ви­женський i нез­чув­ся, як став йо­му вто­ру­вать. I знов ти­ха пiс­ня, як ше­лест лис­ту, пiш­ла по мо­нас­ти­рi. Пiд са­мою церк­вою спа­ло на зем­лi по­ко­том кiлька со­тень бо­го­мольцiв з усiєї Ук­раїни. Во­ни спро­сон­ня по­чу­ли пiс­ню, пiд­во­ди­ли го­ло­ви й ди­ву­ва­лись, що се­ред мо­нас­ти­ря спi­ває хтось сiльську пiс­ню, нi­би в се­лi на ву­ли­цi.

    На тем­них але­ях за­чор­нi­ла чор­ною хма­рою ви­со­ка чер­не­ча пос­тать. Чер­во­на па­ли­ця з зо­ло­тою го­лов­кою заб­ли­ща­ла, як блис­кав­ка.

    Студенти за­чу­ли рек­то­ра й по­бiг­ли до кор­пу­су. Там уже дзво­нив дзво­ник на мо­лит­ву.

    I дов­го ще пiс­ля мо­лит­ви, си­дя­чи пе­ред од­чи­не­ним вiк­ном, ди­вив­ся Даш­ко­вич на сон­ний, ти­хий Київ, на ви­со­кi го­ри, де бли­ща­ли зо­ло­тi вер­хи Ми­хай­лiвсько­го мо­нас­ти­ря, де на шпи­лi ви­сiв со­бор, Анд­рiївський, а по­пiд го­рою зе­ле­нi­ли сад­ки, бi­лi­ли стi­ни бу­дин­кiв. Йо­му хо­тi­лось од­но­го - не по­ки­нуть Києва, а дру­го­го - знай­ти ти­ху, доб­ру, як го­луб­ка, i спi­ву­чу жiн­ку.

    Вже усi в но­ме­рi по­ля­га­ли спать. В ве­ли­кi вiк­на свi­тив мi­сяць. В ха­тi ста­ло ти­хо; усi за­си­па­ли. Ко­ли це Возд­ви­женський про­ки­нувсь i зак­ри­чав: "Даш­ко­ви­чу! Чи ти спиш!?"

    - Якого ти не­чис­то­го не даєш спать! - обiз­вав­ся спро­сон­ня Даш­ко­вич.

    - Чи то­бi нi­чо­го не сни­лось?

    - А то­бi вже встиг­ло й прис­ниться?

    - Вже! Ме­нi сни­лась моя бу­ду­ща жiн­ка, - про­мо­вив Возд­ви­женський хрип­ким зас­па­ним го­ло­сом.

    - Якою ж во­на то­бi сни­лась? Чи та­ким бов­ду­ром, як i ти? - спи­тав йо­го Даш­ко­вич, i всi знов про­бур­ка­лись i по­ча­ли смi­яться при розд­раж­ню­ючiм свi­тi мi­ся­ця.

Пошук на сайті: