Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    Весела гру­па мо­ло­дих сту­ден­тiв зня­лась з п'єдес­та­лу пам'ятни­ка, на­че зграя птиць, i по­чим­чи­ку­ва­ла з го­ри по кру­че­них стеж­ках, вик­ла­де­них цег­лою. Сту­ден­ти пе­ре­бiг­ли че­рез воз­вiз i по­бiг­ли ще ниж­че, до ста­ро­го пам'ятни­ка, так швид­ко, що на їх бри­лi й кар­ту­зи тiльки ма­ня­чи­ли., Во­ни збiг­ли на шо­се, i бiльша по­ло­ви­на сi­ла на чов­ни. Греб­цi од­ча­ли­ли од бе­ре­га, i три чов­ни, пов­нi мо­ло­дих хлоп­цiв, по­ли­ну­ли по во­дi, до­га­ня­ючи й пе­ре­га­ня­ючи один од­но­го. Вип­лив­ши на се­ре­ди­ну Днiп­ра, сту­ден­ти зас­пi­ва­ли хо­ром ук­раїнськi пiс­нi, їх мо­ло­дi, свi­жi го­ло­си до­лi­та­ли ду­же яс­но й ви­раз­но до гу­ля­ючих на го­рi. Сту­ден­ти пе­ре­вез­лись че­рез Днiп­ро, ки­ну­лись на зе­ле­нi сi­но­жа­тi: де­якi по­лiз­ли на гiм­нас­тич­нi дра­би­ни й стов­пи, де­якi по­ча­ли гой­даться на гой­дал­ках. Iнс­ти­тут­кам ду­же спо­до­ба­лась та­ка вольнiсть, та­ка ве­се­лiсть, про яку во­ни й не чу­ли i на­вiть не га­да­ли в iнс­ти­ту­тi. Во­ни й са­мi по­чу­ти­ли, що їм хо­тi­лось i по­бi­га­ти, i пос­пi­вать.

    Друга по­ло­ви­на сту­ден­тiв вер­ну­лась од Днiп­ра й пiш­ла до Царсько­го сад­ка. Ольга й Ка­те­ри­на слiд­ком за ни­ми во­ди­ли очи­ма; їм ба­жа­лось впiз­нать тi чор­нi ку­че­рi й ви­со­кi бро­ви, та во­ни не змог­ли впiз­нать. То їм зда­ва­лось, що тi ку­че­рi поп­лив­ли на ост­рiв i що най­кра­щий го­лос в пiс­нi, ви­со­кий i дзвiн­кий те­нор, ви­хо­див од чор­них ку­че­рiв; I то їм зда­ва­лось, що го­ло­ва з ти­ми ку­че­ря­ми по­вер­ну­ла в Царський са­док на про­гу­лян­ня.

    Ольга й Ка­те­ри­на з ма­те­ря­ми пiш­ли на Хре­ща­тик i поп­рос­ту­ва­ли до Царсько­го сад­ка, де в Ша­то вже грав ор­кестр, а по ши­ро­кiй до­ли­нi во­ру­ши­лись юр­би пуб­лi­ки. Ольга й Ка­те­ри­на йшли нес­мi­ли­во; їм зда­ва­ло­ся, що їх не ми­нає нi од­не око.

    В Ша­то бу­ла ве­ли­ка гу­лян­ка. На афi­шах бу­ло опо­вi­ще­но, що то­го ве­чо­ра спi­ва­ти­муть в сад­ку тi­рольцi, по­тiм пус­ка­ти­муть шар, а в кiн­цi всього бу­дуть за­па­ле­нi бен­гальськi вог­нi й фей­ер­верк. На­ро­ду зiб­ра­лось ве­ли­ка си­ла! Все Ша­то на до­ли­нi бу­ло за­ли­те ма­сою пуб­лi­ки. Дар­мо­ва пуб­лi­ка так зав­зя­то лiз­ла в Ша­то че­рез час­то­кiл, що по­лi­цей­ськi мос­ка­лi лед­ве всти­га­ли стя­гу­вать її за но­ги. Вже смерк­ло над­во­рi, а Ольга все ози­ра­лась, все ог­ля­да­ла всiх па­нiв i па­ни­чiв, якi тiльки йшли на­зуст­рiч, шу­ка­ючи очи- ма знай­омо­го ми­ло­го ли­ця, та все-та­ки не вгле­дi­ла йо­го. На те­ра­сi де­рев'яна плат­фор­ма, де ма­ли спi­ва­ти тi­рольцi, вже го­рi­ла вог­ня­ми. Дзво­ник дав сиг­нал, i пуб­лi­ка по­ча­ла зби­раться до плат­фор­ми й роз­сад­жу­ва­лась по лав­ках, хто всти­гав зай­нять мiс­це; реш­та сто­яла цi­ли­ми ку­па­ми. Вий­шли тi­рольцi й по­ча­ли спi­вать бiльше чуд­но, нiж гар­но, на­га­ду­ючи своїми ду­же дов­ги­ми тре­ля­ми не­ес­те­тич­не ре­вiн­ня альпiй­ських ко­ров або пе­ре­гу­ку­ван­ня лю­дей, що заб­лу­ди­лись в го­рах i згу­ку­ва­лись. Пуб­лi­ка да­ва­ла бра­во, а сту­ден­ти смi­яли­ся i свис­та­ли. Тi­рольцi зiй­шли з пiд­мос­ток; там з'явивсь який­сь нi­мець i по­чав ла­го­ди­ти свiй шар з по­ма­га­ча­ми. Шар прив'яза­ли вiрьовка­ми як слiд i по­ча­ли спов­нять йо­го га­зом. Вже шар на­дув­ся й по­чав бли­щать в тем­но­тi. Пуб­лi­ка жда­ла, що вiн от-от здiй­меться й по­ле­тить, але шар по­чав сплю­щу­ваться так, що йо­го бо­ки по­за­па­да­ли, як у са­мо­го нiм­ця. Шар лус­нув з од­но­го бо­ку. Пуб­лi­ка по­ча­ла смi­яться.

    Принесли за­раз при­чан­да­ли й за­лi­пи­ли дiр­ки. На цей раз спра­ва пiш­ла кра­ще: шар на­дув­ся, ти­хо зняв­ся з мiс­ця й по­чав пi­дiй­маться вго­ру. Пуб­лi­ка за­шу­мi­ла, за­ляс­ка­ла в до­ло­нi, зак­ри­ча­ла. Шар пi­дiй­няв­ся вго­ру - i по­чав осi­дать до­до­лу як­раз над са­мi­сiньки­ми лав­ка­ми, де си­дi­ла си­ла лю­дей, де си­дi­ли Сте­па­ни­да й Мар­та, з доч­ка­ми. Во­ни пiд­ве­ли очi до не­ба i з ве­ли­ким стра­хом по­ба­чи­ли, що прос­то на їх ле­тить шар. Пуб­лi­ка по бо­ках ре­го­та­лась, аж за бо­ки бра­лась, але на чию го­ло­ву ле­тi­ла бi­да, то­му бу­ло не до смi­ху! Мо­ло­дi iнс­ти­тут­ки шуг­ну­ли з ла­ви, мов пти­цi. Пiд­няв­ся га­лас, крик, на­вiть чу­ти бу­ло плач. Да­ми позс­ка­ку­ва­ли й стри­ба­ли че­рез лав­ки. Шар сiв на лав­ки як­раз на то­му са­мо­му мiс­цi, де си­дi­ли Даш­ко­вич­ка й Возд­ви­женська з доч­ка­ми. Ольга й Ка­те­ри­на дос­ка­ка­ли до краю й стриб­ну­ли прос­то на гурт: то бу­ла гру­па сту­ден­тiв, кот­ру во­ни вже ба­чи­ли ко­ло Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. Нев­ва­жа­ючи на пе­ре­ляк, Ольга й Ка­те­ри­на по­ба­чи­ли мiж сту­ден­та­ми те са­ме ве­се­ле, ве­ли­ке ли­це, з ши­ро­ким ро­том i ве­се­ли­ми очи­ма. Ольга спо­тан­ня ско­чи­ла, са­ма не зна­ючи ку­ди, i прос­то пе­ред со­бою по­ба­чи­ла те гар­не, ви­раз­не й рум'яне ли­це, кот­ре так вра­зи­ло її в сер­це! Во­на впiз­на­ла йо­го по ку­че­рях, по блис­ку­чих очах, i хоч бу­ла пе­ре­ля­ка­на, але при­мi­ти­ла, що на то­му чу­до­во­му ли­цi був рiв­ний з лег­ким гор­би­ком нiс, чу­до­вi пов­нi гу­би, так ви­раз­но об­ве­де­нi кру­гом, не­на­че хто об­вiв їх пенз­лем. Во­на до­ди­ви­лась, що гу­би бу­ли пов­нi, що на спiд­нiй гу­бi бу­ла ма­ле­сенька ямоч­ка са­ме по­се­ре­ди­нi. Ольга до­ди­ви­лась, що на то­му мо­ло­до­му ли­цi не вид­ко бу­ло й слi­ду смi­ху, але на­вiть ви­яв­ляв­ся жаль, що по­ка­зу­ва­ли кiн­цi верхньої гу­би, тро­шеч­ки пiд­ня­тi вго­ру. Мо­ло­дий па­нич по­бiг до неї на­зуст­рiч, по­дав ру­ку й ле­ге­сенько зса­див її до­до­лу. Ольга по­дя­ку­ва­ла йо­му й по­чу­ла йо­го чу­до­вий го­лос, свi­жий, дзвiн­кий. Цей го­лос дов­го пiс­ля то­го во­на все нi­би чу­ла в своєму сер­цi.

    Публiка знов за­го­мо­нi­ла, по­тiм стих­ла й за­во­ру­ши­лась, роз­хо­дя­чись на всi бо­ки. Ор­кестр заг­ри­мiв i заг­лу­шив шум та гам на­ро­ду. Мо­ло­да гру­па, знать, впiз­на­ла iнс­ти­ту­ток, бо по­тяг­лась за ни­ми слiд­ком i за­бi­га­ла й пе­рей­ма­ла їх.

    Iнститутки доб­ре ба­чи­ли то­го ре­го­ту­на, кот­рий кри­чав. "бра­во" прос­то їм в ли­це, як во­ни втi­ка­ли й стри­ба­ли по лав­ках, але чор­нi ку­че­рi знов десь зник­ли, i їх не ста­ло вид­ко.

    Просто про­ти Ша­то на тем­но­му зо­ря­но­му не­бi чор­нiв iнс­ти­тут, пi­дiй­ма­ючись на го­рi, на­че тем­нi стi­ни твер­ди­нi.

    - Чи ба­чиш, Ольго, наш iнс­ти­тут? - спи­та­ла Ка­те­ри­на.

    Задумана Ольга пiд­ве­ла го­ло­ву й гля­ну­ла на iнс­ти­тут, чор­ний та тем­ний, з тем­ни­ми ряд­ка­ми вi­кон, тем­нi­ший од са­мої но­чi.

    - Якi ми щас­ли­вi, що не виг­ля­даємо з тiєї тюр­ми, а вже вольно тут гу­ляємо, як усi лю­ди! - ска­за­ла Ка­те­ри­на, i справ­дi пов­на щас­тям во­лi мiж вольни­ми людьми. - По­ду­май со­бi, Ольго, як­би ми оце си­дi­ли за ти­ми чор­ни­ми вiк­на­ми й тем­ни­ми стi­на­ми!

    Ольга пiд­ве­ла го­ло­ву й справ­дi по­ду­ма­ла за те, але та дум­ка об­вi­яла її та­хим хо­ло­дом, не­на­че на неї по­вi­яв вi­тер з пiв­но­чi. На­то­мiсть її всю ос­вi­ти­ла й обiг­рi­ла чу­до­ва мрiя про мо­ло­до­го чор­ня­во­го хлоп­ця з тем­ни­ми очи­ма, з свi­жи­ми ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми.

    "I хто вiн? I яко­го вiн ро­ду? I хто йо­го батько-ма­ти? - та­кi дум­ки вер­тi­лись в мо­ло­дiй го­ло­вi. - Чи по­ба­чу йо­го ко­ли, чи поз­най­ом­люсь? Чи лю­бить вiн ме­не, як я йо­го?" Так ду­ма­ла Ольга, йду­чи по­пiд гус­ти­ми ли­па­ми, втя­гу­ючи в се­бе па­хо­щi квi­ток, що рос­ли в клум­бах гiр­лян­да­ми.

    Тихiсiнький за­хiд­ний вiт­рець, па­хо­щi лi­су й но­чi, свiт од зi­рок, i ве­се­лi му­зи­ки, i ве­се­лi лю­ди навк­ру­ги - все те во­ру­ши­ло мрiї в мо­ло­дiй фан­та­зiї, бу­ди­ло щас­тя пер­шої лю­бо­вi в мо­ло­до­му сер­цi. Ольга вже да­ла в дум­цi ро­ман­тич­не ймен­ня нез­най­омо­му, в дум­цi уяв­ля­ла йо­го си­ном ба­га­то­го кня­зя, уяв­ля­ла йо­го ро­зум­ним i знач­ним, ве­се­лим i щас­ли­вим. Во­на вже не слу­ха­ла Ка­те­ри­ни, за­бу­ла вже iнс­ти­тут, йо­го тем­нi стi­ни й тем­нi вiк­на, за­бу­ла на цей раз Тур­ман i мар­кi­зу та все нi­би ба­чи­ла тi ку­че­рi, тi очi, яс­нi, як зо­рi, той но­сик, тон­кий i рiв­ний, не­на­че ви­то­че­ний.

    Дзвоник задз­во­нив до лiтнього те­ат­ру, що сто­яв у Ша­то пiд го­рою. Даш­ко­вич­ка й Возд­ви­женська зай­ня­ли для мо­ло­дих до­чок ло­жу. Мо­ло­дi пан­ни бу­ли ве­се­лi, ог­ля­да­ли ввесь те­атр. Вже пiд­ня­лась за­вi­са, вже по­ча­ли грать на сце­нi во­де­вiль. Але Ользi бу­ло бай­ду­же про сце­ну; її очi блу­ка­ли по ло­жах, по пар­те­рi, та все по пер­ших ряд­ках. Їй зда­ва­лось, що вiн по­ви­нен си­дiть в най­до­рож­чiй ло­жi або в пер­шо­му ряд­ку крi­сел в пар­те­рi, але йо­го там не бу­ло Вреш­тi, во­на лед­ве змог­ла за­дер­ти го­ло­ву, щоб по­ди­виться на га­ле­рею й рай­ок. На тiй ви­со­кос­тi во­на за­раз впiз­на­ла цi­лий дов­ге­лецький ря­док ве­се­лих сту­дентських го­лiв. Мiж ни­ми був ве­се­лий сту­дент з ши­ро­ким ро­том i здо­ро­ви­ми зу­ба­ми, а ко­ло йо­го си­дiв поп­лiч знай­омий кра­сунь. Ольга не йня­ла вi­ри очам, щоб її мрiя, її iде­ал си­дiв так ви­со­ко в те­ат­рi! Во­на хо­тi­ла б на цей раз по­ми­литься, та сер­це їй пiд­ка­за­ло, що во­на не по­ми­ли­лась. Ще раз во­на нас­мi­ли­лась за­дер­ти го­ло­ву, аж шия в неї за­ще­мi­ла, i, ой ли­шенько! її iде­ал ку­сав го­рi­хи ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми пе­ред усiм те­ат­ром! Во­на ви­раз­но ба­чи­ла, як ве­се­лий сту­дент на­си­пав йо­му в жме­ню го­рi­хiв! Ольга по­чу­ва­ла, що її iде­ал тро­хи стем­нiв, як тем­нiє скло, ко­ли на йо­го впа­де мок­ра па­ра. Во­на на­су­пи­ла бро­ви й ти­хо про­мо­ви­ла: пхе!

Пошук на сайті: