Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Старi Iск­ри лю­би­ли сво­го зя­тя, як си­на, об­нi­ма­ли, цi­лу­ва­ли йо­го, ну­ди­лись за ним, як йо­го дов­го не бу­ло в гос­по­дi. Вiн роз­ве­се­лив їх на ста­рос­тi лiт, смi­шив своїми опо­вi­дан­ня­ми до са­мої смер­тi. Йо­го жiн­ка тро­хи аж сер­ди­лась, що всi так лип­ли до чо­ло­вi­ка. По­ро­див­ши кiлька дi­тей, во­на ста­ла нер­воз­на, ча­сом сер­ди­лась без при­чи­ни, нi з сього нi з то­го по­чи­на­ла гри­мать на Ра­дю­ка. На її бi­лих вис­ках по­ча­ли свi­титься то­не­сенькi си­нi жил­ки; ли­це її ста­ло блi­де й змi­зер­нi­ло, а нiс став ще тон­ший. Не­ве­лич­ка не­до­го­да ча­сом ду­же сер­ди­ла її. Ра­дюк нi­ко­ли не вва­жав на те i за­раз по­чи­нав роз­ка­зу­вать їй анек­до­ти. Во­на то­дi пi­дiй­ма­ла очi, прис­лу­ха­лась i за­раз-та­ки по­чи­на­ла ос­мi­хаться. Цi­лий рiк Ра­дюк ма­нив її та­ки­ми жар­та­ми й на­во­див на неї доб­рий юмор.

    Радюк ду­же лю­бив сво­го син­ка Пав­ли­ка! До до­чок якось не так гор­ну­лось йо­го сер­це. Вiн не спус­кав йо­го з ко­лiн, няньчив йо­го, як най­пильнi­ша нянька. Пав­лик скуб йо­го за во­лос­ся, сми­кав за ву­са, а батько ще пiд­би­вав йо­го, пiдс­тав­ля­ючи го­ло­ву й ли­це.

    - Ну, си­ну! пус­туй по ха­тi! - ка­зав Ра­дюк си­но­вi, i син пус­ту­вав, бi­гав, а батько тi­шив­ся, лю­бив цi­лi го­ди­ни ди­виться на йо­го пус­ту­ван­ня, са­до­вив йо­го со­бi на шию, бi­гав з ним по гор­ни­цях. Син по­чав пе­рей­мать од батька де­якi анек­до­ти.

    - Боже мiй! Що ти вит­во­ряєш? Ти зов­сiм зба­виш ди­ти­ну! - по­чи­на­ла гри­мать Ра­дюч­ка.

    - Не бiй­ся! Я твоїх iнс­ти­ту­ток не за­чi­паю; не за­чi­пай i ти мо­го гу­са­ри­на! Прав­да так, гу­са­ри­не? - ка­зав Ра­дюк, щи­па­ючи за що­ку сво­го Пав­ли­ка.

    - Правда так, гу­са­ри­не! - про­мов­ляв хло­пець, щи­па­ючи так са­мо батька за що­ку.

    - Чи ти ма­лий, що не тя­миш, як тре­ба об­хо­диться з дiтьми? - бiд­ка­лась жа­лiб­ним го­ло­сом Ра­дюч­ка й по­чи­на­ла сер­диться скри­вив­шись.

    - Ож слу­хай сю­ди! Ото бу­ла со­бi та­ка жiн­ка, що нi­ко­ли доб­ро­го сло­ва не ска­за­ла чо­ло­вi­ко­вi. Що чо­ло­вiк не ска­же, то во­на все ро­бить на­ви­во­рiт. Чо­ло­вiк ка­же - об­ра­зи, жiн­ка ка­же, - луб'я! Вiн ка­же - яч­мiнь, во­на ка­же - греч­ка. Ото са­ма жiн­ка си­дить до­ма, а йо­го все шле в по­ле та дає йо­му су­ха­рi та ци­бу­лю, су­ха­рi та ци­бу­лю. Раз чо­ло­вiк при­мi­тив, що жiн­ка на­пек­ла свi­жо­го хлi­ба, спек­ла со­бi на обiд кур­ку й на­ли­ла пляш­ку го­рiл­ки. Ба­чить вiн те та й ка­же: "Гля­ди ж, жiн­ко, хоч сьогод­нi не ки­дай ме­нi в мi­шок свi­жо­го хлi­ба!" - "Ба вки­ну, тряс­ця твоїй ма­те­рi!" - "Та не ки­дай же хоч тiєї пе­че­ної кур­ки!" - "А то­бi що до то­го? Вки­ну, вра­жий си­ну, то­бi на злiсть!" - "Та хоч не ки­дай же пляш­ки з го­рiл­кою!" - "Ба вки­ну! Та­ки вки­ну! Сiм бо­ля­чок то­бi на пе­чiн­ки!" - ска­за­ла жiн­ка, ще й ку­лак об ку­лак уда­ри­ла i все те вки­ну­ла чо­ло­вi­ко­вi в мi­шок. "Та хоч не пiд­да­вай же на пле­чi!" - "А то­бi що до то­го! Як схо­чу, то й пiд­дам! Та­ки пiд­дам то­бi на злiсть!" - I во­на вхо­пи­ла мi­шок, пiд­да­ла чо­ло­вi­ко­вi на пле­чi й випх­ну­ла йо­го з ха­ти в по­ти­ли­цю.

    Радючка пот­ро­ху прис­лу­ху­ва­лась до то­го опо­вi­дан­ня й по­тiм за­бу­ва­ла про свiй гнiв i по­чи­на­ла смi­ятись.

    Тим ча­сом Пав­ло пiд­рос­тав. Са­ма ма­ти по­ча­ла дог­ля­дать дi­тей, i ви­хо­ван­ня до­чок доб­ре вда­ло­ся для неї. Во­ни дер­жа­ли се­бе зов­сiм не­на­ту­рально, як зви­чай­но бу­ло в той час; вмi­ли роз­мов­лять по-фран­цузькiй i по-руськiй i не вмi­ли га­разд i сло­ва ска­зать по-українськiй. Не так бу­ло лег­ко для ма­те­рi дог­ля­дать сво­го си­на. Во­на по­ба­чи­ла, що му­сить вес­ти вiй­ну за ви­хо­ван­ня си­на з най­ми­та­ми, пас­ту­ха­ми й му­жицьки­ми хлоп­ця­ми. Си­нок нi­як не хо­тiв стер­пiть тих форм, в якi хо­тi­ла вклас­ти йо­го ма­ти, пру­чав­ся з їх, вик­ру­чу­вавсь, все втi­кав по­таєнцi з свiт­ли­цi до най­ми­тiв. Най­ми­ти ка­за­ли йо­му ка­зок, спi­ва­ли пi­сень. Вiн нав­чив­ся од їх ук­раїнських пi­сень, вив­чив­ся чу­до­во го­во­рить по-українськiй, на ди­во й на жаль ма­те­рi, i ча­сом цi­лий день си­дiв ко­ло па­руб­кiв, ди­вив­ся, як один ру­бав дро­ва, дру­гий стру­гав стру­гом або дов­бав до­ло­том на дри­вет­нi. Ма­ти за­га­ду­ва­ла няньцi при­вес­ти йо­го, при­би­ра­ла йо­го, че­пу­ри­ла, за­чi­су­ва­ла, а Пав­лик, виб­рав­ши го­ди­ну, знов утi­кав до най­ми­тiв, бi­гав по сте­пу, гу­ляв там в гил­ки, в цур­ки, дер го­роб­цi в по­вiт­ках, їв ко­зельки, ща­вель i раз при­бiг до батька й при­нiс пу­чок ко­зелькiв i пов­не гнiз­до го­ро­би­них го­ло­цюцькiв.

    - Тату! Ось я то­бi гос­тин­ця при­нiс! - го­во­рив хло­пець до батька.

    - Понеси, си­ну, то­го гос­тин­ця своїй ма­те­рi.

    - Коли я, та­ту, то­бi при­нiс!

    I Ра­дюк брав си­на на ру­ки вку­пi з го­ро­би­ним гнiз­дом i ко­зелька­ми, цi­лу­вав йо­го за­мур­за­нi що­ки, нев­ва­жа­ючи на йо­го во­лос­ся, де бу­ло пов­но со­ло­ми, на штан­цi, зе­ле­нi на ко­лiн­цях, на ок­са­ми­то­ву курт­ку, за­ма­за­ну смо­лою. Са­ме то­дi ввiй­шла в кiм­на­ту На­деж­да Сте­па­нiв­на.

    - Боже мiй! Що то вий­де з то­го хлоп­ця! - ка­за­ла во­на, здiй­ма­ючи ру­ки й ог­ля­да­ючи син­ка. - Бо­же мiй! Що це в йо­го в ру­ках?

    - Пташки! - ка­зав син.

    I тi пташ­ки по­ви­па­да­ли з гнiз­да на пiд­ло­гу й цвi­рiнька­ли, роз­зяв­ля­ючи чер­во­нi дзьоби з жов­ти­ми заїда­ми.

    - А це що в те­бе?

    - Козельки! їх мож­на їсти! От на­те, ма­мо, по­куш­туй­те!

    - Борони те­бе бо­же! Не їж! - кри­ча­ла ма­ти, ви­ри­ва­ючи ко­зельки з йо­го рук.

    - Не бе­ри ру­ка­ми, бо ру­ки за­ма­жеш! На­дiнь ру­ка­вич­ки! - ка­зав Ра­дюк, по­да­ючи їй й справ­дi ру­ка­вич­ки.

    - I що вий­де з то­го хлоп­ця!

    - Гусарин вий­де, як йо­го батько! - про­мо­вив Ра­дюк.

    - А я, та­ту, знаю каз­ку про пiв­ни­ка й ко­ти­ка! Ме­не Панько нав­чив. "Був со­бi ко­тик та пiв­ник. Во­ни жи­ли со­бi в лi­сi в хат­цi, як рiд­нi бра­ти. Ото раз ко­тик пi­шов в лiс та й ка­же пiв­ни­ко­вi…"

    Мати прис­лу­ха­лась i вит­рi­ща­ла з ди­ва очi: хло­пець роз­ка­зу­вав ук­раїнською мо­вою му­жицьку каз­ку.

    - Розказуй, си­ну, да­лi! Ну, що вiн ка­зав пiв­ни­ко­вi?

    - Чи є в те­бе хоч крап­ля ро­зу­му? Ти зов­сiм зiб'єш з пан­те­ли­ку ди­ти­ну! - кри­ча­ла жiн­ка на Ра­дю­ка. - Дай йо­го сю­ди.

    I во­на бра­ла Пав­ли­ка, за­га­ду­ва­ла няньцi на­дiть на йо­го чис­тi штан­цi, вмить та за­че­са­ти. Але Пав­лик знов да­вав гар­ту то­му уб­ран­ню, втi­кав до хлоп­цiв в над­вiр­ню, оп­рiч­ню ха­ту, пе­рей­мав пiс­нi й каз­ки i га­няв з пас­туш­ка­ми. Се­ло, сiльське на­род­не жит­тя втяг­ну­ло в се­бе ди­ти­ну. Не ду­же ве­ли­кi дос­тат­ки не да­ва­ли ма­те­рi обс­та­вить си­на гу­верньора­ми й зов­сiм од­лу­чить од на­ро­ду, як то бу­ває в на­ших ба­гат­ших па­нiв.

    Павлик пiд­бiльшав, i йо­го од­вез­ли в київську гiм­на­зiю. Там вже не бу­ло нi Жур­ба­нiв, нi жур­банських най­ми­тiв, нi пас­ту­хiв. Там бу­ла iн­ша сфе­ра, iн­ше жит­тя. Ве­ли­ко­руська мо­ва па­ну­ва­ла в шко­лi. Пав­чик вер­нув­ся до­до­му на ва­ка­цiї, стра­тив­ши й са­мий слiд Жур­ба­нiв, слiд ук­раїнської на­цi­ональнос­тi й мо­ви.

    - Хтось ду­же доб­рий ви­га­дав оту шко­лу! - ка­за­ла На­деж­да Сте­па­нiв­на, вi­та­ючи син­ка. - Те­пер гар­но й по­ди­виться на хлоп­ця! I го­во­рить як тре­ба, i до пас­ту­хiв не гор­неться.

    - Ти б од­вез­ла йо­го в iнс­ти­тут! - обiз­вавсь Ра­дюк.

    - А ти б хо­тiв, щоб iнс­ти­тут­ки го­роб­цiв дер­ли та вчи­лись му­жи­чих ка­зок?

    - Та хоч би й го­роб­цiв ля­ка­ли на го­ро­дi, як опу­да­ла, то все б та­ки бу­ла якась ко­ристь! Чи не чу­ла ти, як од­на по­пiв­на, вер­нув­шись з київсько­го пан­сi­ону, пiш­ла на тiк, по­ба­чи­ла там граб­лi та й пи­тається в мо­лот­ни­кiв: "Що це та­ке чуд­не та смiш­не? Я й зро­ду та­ко­го ди­ва не ба­чи­ла". - "От нас­ту­пiть, пан­но, на зуб­цi, то во­но са­мо ска­же, як йо­го звуть", - ка­же мо­лот­ник. Во­на й нас­ту­пи­ла, а граб­лi як пiд­ве­дуться та лусь її в лоб! "А, прок­ля­тi граб­лi! Як ме­не здо­ро­во вда­ри­ли!" - крик­ну­ла во­на. "А бач­те, са­мо ска­за­ло!" - ка­зав мо­лот­ник. По­тiм во­на заг­ля­ну­ла в пе­кар­ню. Ди­виться, аж на стi­нi ви­сить си­то. От во­на й пи­тається в най­мич­ки: "Що це в вас та­ке чуд­не? Я впер­ше зро­ду ба­чу та­ке ди­во! Що ви ним ро­би­те? Чи ри­бу ло­ви­те, чи що?" - ка­же во­на та все по­вер­тає йо­го на двох пальчи­ках. А си­то лусь її по но­сi! "Ой ка­торж­не си­то! Як же ме­не здо­ро­во вда­ри­ло!" Чи не хо­чеш ти й з на­шо­го Пав­ли­ка зро­бить та­ко­го мит­ця, як бу­ла та по­пiв­на?

    - Я то­бi ска­жу от що: чи не знес­ти б нам оту оп­рiч­ню ха­ту для че­ля­дi з дво­ра? Мо­же б, дi­ти не бi­га­ли до слуг?

Пошук на сайті: