Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    - Як не маємо чо­го ро­бить, то й зне­сiм! Чи не чу­ла ти каз­ки, як бу­ло со­бi три бра­ти: два ро­зум­них, а тре­тiй ду­рень. От i по­дi­ли­лись во­ни батькiвським доб­ром. Стар­шi й ка­жуть мен­шо­му: "Ми ж вiзьме­мо во­ли, ко­ро­ви й ха­ту, на­що во­ни то­бi зда­лись? А ти со­бi вiзьми сту­пу". Ду­рень ду­має: "I на­що ме­нi й справ­дi тi во­ли та ко­ро­ви, той кло­пiт? Вiзьму луч­че сту­пу; од­на­че во­на не їсть i не п'є". От i взяв вiн сту­пу та й по­нiс, та все но­ситься з нею, та но­ситься, не знає, ку­ди її при­i­улить…

    - Бозна-що ти вер­зеш! - ка­за­ла жiн­ка, ос­мi­ха­ючись. - На­що й ха­ту пе­ре­но­сить, ко­ли ти сам га­разд нав­чиш си­на усьому. Ну-ну! Та що зро­бив той ду­рень з сту­пою? - пи­та­ла во­на, цi­ка­ва знать кi­нець тiєї каз­ки.

    - Що зро­бив? Но­сив­ся, но­сив­ся цi­лий день i зай­шов з нею аж у лiс. Ко­ли це нас­та­ла нiч, ста­ло по­но­чi, а вiн i ду­має: "А що, як я зас­ну, а хтось прий­де та вкра­де сту­пу? По­лi­зу я на ду­ба та й сту­пу по­тяг­ну з со­бою". А що? Чи хо­ро­ша моя ка­зоч­ка?

    - Хороша-прехороша! - ска­за­ла жiн­ка, смi­ючись.

    - I ти ка­жеш - хо­ро­ша, i я ка­жу - хо­ро­ша. Був со­бi чо­ло­вiк-не­тяж­ка, а на йо­му си­ня сем­ряж­ка, на го­ло­вi ша­поч­ка, а на спи­нi ла­точ­ка. Чи хо­ро­ша моя ка­зоч­ка?

    - Та хо­ро­ша! Тiльки ка­жи да­лi.

    - I ти ка­жеш - ка­жи да­лi, i я ка­жу - ка­жи да­лi… Був со­бi чо­ло­вiк-не­тяж­ка… - знов по­чи­нав Ра­дюк, жар­ту­ючи, по­ки жiн­ка не за­бу­ва­ла про ту над­вiр­ню ха­ту, i про че­лядь, i про му­жицький вплив на сво­го син­ка.

    Павло скiн­чив гiм­на­зiю ду­же доб­ре й пi­шов в унi­вер­си­тет. В унi­вер­си­те­тi по­ча­лось для йо­го но­ве жит­тя. Євро­пей­ськi iдеї по­ча­ли вже за­хо­дить з на­укою i все бiльше та бiльше роз­хо­ди­лись по­мiж мо­ло­ди­ми людьми.

    Молодий Ра­дюк впер­ше озир­нув­ся на свiт бо­жий своїм влас­ним ро­зу­мом, впер­ше по­чав ду­мать своєю го­ло­вою i по­чу­тив, що вiн пе­ре­ро­дивсь.

    Павло Ра­дюк най­мав со­бi не­ве­лич­ке жит­ло на Ста­ро­му Києвi. Вiн мав од­ну не­ве­лич­ку кiм­на­ту й жив со­бi сам не ба­га­то, але й не бiд­но по своїх се­ред­нiх дос­тат­ках. Все жит­тя, всi ду­ми мо­ло­до­го Ра­дю­ка мож­на бу­ло пос­те­рег­ти по обс­тав! йо­го кiм­нат­ки. На ка­на­пi, на ета­жер­цi, на сто­лi й на вiк­нах бу­ли роз­ки­да­нi книж­ки й но­ти. Кiлька кни­жок ле­жа­ло ку­пою пiд ка­на­пою. На вся­ких мiс­цях ле­жа­ло з п'ягь роз­гор­ну­тих кни­жок i жур­на­лiв, кот­рi Ра­дюк чи­тав ра­зом. Там бу­ли книж­ки ук­раїнськi й руськi, фран­цузькi й нi­мецькi. Євро­пей­ська прос­вi­та, євро­пей­ськi iдеї - все те за­ра­зом нап­ли­ло в йо­го го­ло­ву, за­че­пи­ло всi йо­го дум­ки. Вiн ра­зом хо­тiв усе те прик­лас­ти до жит­тя сво­го на­ро­ду й Ук­раїни. На дру­го­му сто­лi ле­жа­ли збiр­ни­ки ук­раїнських пi­сень, ле­жа­ли роз­гор­ну­тi нот­нi лист­ки па­пе­ру, де бу­ли по­ча­тi ук­раїнськi пiс­нi. Ра­дюк за­во­див їх у но­ти, бо вмiв гра­ти на скрип­цi, що ви­сi­ла на стi­нi над сто­лом. Вiн ду­мав i за на­цi­ональну му­зи­ку, i за прос­вi­ту на­ро­ду, бо на сто­лi ва­ля­лось кiлька кни­же­чок для на­ро­ду й на­род­них шкiл.

    Багато дум три­во­жи­ло мо­ло­ду Ра­дю­ко­ву го­ло­ву в тiй ха­ти­нi! I вiн по­чу­вав у со­бi си­лу й по­тяг до то­го, щоб роз­ки­ну гь свої ду­ми мiж людьми, по­дi­литься ни­ми з своїми то­ва­ри­ша­ми. То­ва­ри­шi час­то схо­ди­лись до йо­го. За ста­ка­ном пи­ва або чаю во­ни ба­га­то де­чо­го пе­ре­го­во­рю­ва­ли мiж со­бою. Час­то ду­же пiзньою до­бою роз­хо­ди­лись то­ва­ри­шi од Ра­дю­ка до­до­му, i не один мо­ло­дий хло­пець ви­но­сив з со­бою гу­ман­ну iдею й при­хильнiсть до лю­дей, до на­ро­ду, до Ук­раїни. Мо­ло­дий, го­во­рю­чий Ра­дюк був ва­таж­ком мiж своїми близьки­ми то­ва­ри­ша­ми, бо йо­го всi лю­би­ли за ро­зум, доб­рiсть i щи­рiсть. Йо­го зна­ли й про­фе­со­ри, i Даш­ко­вич зап­ро­сив на­вiть до се­бе, до сво­го круж­ка. Про­вор­ний, ве­се­лий, го­во­рю­чий, Ра­дюк скрiзь всти­гав по­бу­ва­ти й по­ба­ла­кать. Вiн по­чу­вав у со­бi ве­ли­ку си­лу й зав­зя­тiсть. Зда­ва­лось, вiн був тiєю си­лою вiт­ру в при­ро­дi, що має приз­на­чен­ня роз­но­сить з со­бою на­сiн­ня вся­ких рос­лин i на сте­пи, i на пiс­ки, i за мо­ря, i на ви­со­кi го­ри.

    Сидячи в се­бе в кiм­на­тi з мо­ло­ди­ми то­ва­ри­ша­ми, Ра­дюк час­то мi­ряв свою Ук­раїну мi­рою євро­пей­ських iдей, i на йо­го на­хо­див i страх, на­хо­ди­ла й злiсть. Мо­ло­дi Ра­дю­ко­вi то­ва­ри­шi з надз­ви­чай­ною смi­ли­вiс­тю пе­рет­ру­шу­ва­ли ввесь ук­лад жит­тя, пе­ре­би­ра­ли, як по пальцях, всi свої пергд­нi­шi ста­рi пог­ля­ди, по­зи­че­нi в батькiв, в дi­дiв, в шко­лi, у вчи­те­лiв. I їм не бу­ло спи­ну в чо­тирьох стi­нах, в тем­ну нiч, мiж ду­ша­ми й сер­ця­ми, од­на­ко­во мо­ло­ди­ми й смi­ли­ви­ми. То­дi Ра­дюк скла­дав свої пе­рес­вiд­чен­ня.

    Було лi­то, i нас­та­ли ва­ка­цiї. Ра­дю­ка жда­ли в Жур­ба­нях щод­ня. Ма­ти по­на­пi­ка­ла й по­на­ва­рю­ва­ла. Наб­ли­жав­ся ве­чiр, i вся Ра­дю­ко­ва сiм'я зiб­ра­лась на те­ра­су пи­ти чай i виг­ля­дать Пав­ла. Чи­ма­ло ми­ну­ло ча­су, i ве­ли­ка змi­на ста­ла­ся з ста­рим Ра­дю­ком i йо­го жiн­кою. Ра­дюк си­дiв ко­ло сто­ла, си­вий, аж бi­лий, але йо­го ли­це бу­ло й те­пер гар­не й свi­же. Здається, зад­ля йо­го ли­ця не бу­ло ста­рос­тi: та­кi швид­кi бу­ли йо­го очi, та­кi чер­во­нi ус­та, та­кi рум'янi пов­нi що­ки. I то­дi, як ста­рiсть при­си­па­ла снi­гом йо­го во­лос­ся на го­ло­вi, во­на не нас­мi­ли­лась до­торк­нуться до чор­них ве­ли­ких ву­сiв, кот­рi ма­ли ве­ли­кий конт­раст з си­вою го­ло­вою. Ра­дюк анiт­рiш­ки не стра­тив ве­се­лос­тi та охо­ти до опо­вi­дан­нiв i ба­лач­ки. А йо­го жiн­ка ду­же по­да­лась, по­мар­нi­ла, змi­зер­нi­ла, зблiд­ла; її що­ки по­за­па­да­ли, i ко­лись кла­сич­ний нiс те­пер аж над­то ви­дав­ся з ли­ця, за­гост­рив­ся по-ста­ре­чо­му.

    Сонце спус­ка­лось. Над­во­рi бу­ло ти­хо й теп­ло, як бу­вав в жни­ва. Пiс­ля дов­го­го, як мо­ре, лiтнього дня все на свi­тi нi­би по­то­ми­лось. I сон­це нi­би зне­хо­тя йшло на од­по­чи­нок, де­ре­ва сто­яли не­во­руш­но. На по­лi на при­гор­ках важ­кi во­лот­ки про­са, пов­нi, стиг­лi вже ко­лос­ки пше­ни­цi по­на­хи­ля­лись до­до­лу i нi­би вже дрi­ма­ли. Пти­цi мов­ча­ли. Бу­ло якось ти­хо й мерт­во над­во­рi, нi­би са­мо не­бо вже дрi­ма­ло. Пря­мо з те­ра­си бу­ло вид­ко шлях, кот­рий ви­бi­гав з зе­ле­но­го сте­пу й лед­ве при­мiт­не спус­кав­ся в се­ло воз­во­зом з при­гор­ка. Вже й че­ре­да пе­рей­шла; тiльки шля­хом лед­ве плу­га­ни­лись двi ко­ро­ви, од­бив­шись од че­ре­ди.

    Радюк по­чав роз­мор­лять з жiн­кою про ха­зяй­ст­во; але роз­мо­ва йо­го все рва­ла­ся, йо­го дум­ка дав­но по­ли­ну­ла в степ шля­хом - виг­ля­дать си­на. Вiн пив чай i очей не зво­див з то­го би­то­го шля­ху. I йо­го жiн­ка дер­жа­ла ста­кан чаю в ру­ках, а за­ду­ма­нi, втом­ле­нi очi по­вер­ну­лись до сте­пу, до синього не­ба, ту­ди, де сто­яв Київ. На­вiть ма­лi дiв­ча­та не пус­ту­ва­ли й вга­му­ва­лись, не­на­че й їх дум­ки зли­лись до­ку­пи з дум­кою батька й ма­те­рi.

    Наливаючи чай, На­деж­да Сте­па­нiв­на що­ве­чо­ра ста­ви­ла на стiл зай­вий ста­кан. I те­пер во­на на­ли­ла всiм по ста­ка­но­вi й пос­та­ви­ла один по­рож­нiй; на­вiть вки­ну­ла ту­ди гру­доч­ку са­ха­ру.

    Радюк по­ди­вив­ся й про­мо­вив:

    - Для гос­тя на­го­ту­ва­ла!

    Радючка на­вiть не обiз­ва­лась, тiльки її очi знов по­тяг­ло в степ, ту­ди, де хо­вав­ся й зни­кав би­тий шлях, де сто­яв Київ. Во­на ти­хе­сенько зiтх­ну­ла.

    Замiсть жар­тiв Ра­дюк i со­бi ле­генько зiтх­нув. В їх бу­ла од­на дум­ка, од­но по­чут­тя. Ма­ти ду­ма­ла-га­да­ла про до­лю си­на: яка-то ко­лись бу­де йо­го жiн­ка, i де вiн її вiзьме, i якi в неї ко­лись бу­дугь уну­ча­та, i чи бу­де вiн щас­ли­вий в па­рi з мо­ло­дою жiн­кою. А батько ду­мав, як-то там си­но­вi вда­ли­ся ек­за­ме­ни, i як вiн скiн­чить курс, i яку со­бi служ­бу дiс­та­не, i як йо­му вдасться на тiй служ­бi: чи ос­мiх­неться до йо­го до­ля, чи, мо­же, не­до­ля бу­де слiд­ком хо­дить за ним на дов­гiй ни­вi жит­тя. I всi тi ду­ми во­ни обоє нi­би чи­та­ли на да­ле­ко­му не­бi, на си­зо­му сте­пу, де вiн зли­вав­ся нi­би ту­ма­ном з си­нiм не­бом. Ту­ди тяг­ло й по­ри­ва­ло їх очi й їх ду­ми.

    Коли це з сте­пу не­на­че вип­лив­ла жи­дiвська ба­ла­гу­ла, нап­ну­та бi­лим по­лот­ном. В ба­ла­гу­лi стри­мi­ло з де­сять го­лiв, на­ти­ка­них по всьому во­зi вздовж i впо­пе­рек. Ба­ла­гу­ла ско­ти­лась в ярок i на­ро­би­ла своїми бряз­ка­ла­ми ба­гацько ше­лес­ту се­ред ти­хо­го се­ла. Сер­це в батька й ма­те­рi швид­ше за­ки­да­лось. Од­на­че ба­ла­гу­ла за­гу­ла проз панський двiр, i швид­ко не ста­ло чуть нi гу­дiн­ня, нi бряз­кан­ня.

    - Мабуть, жи­ди поїха­ли в Пол­та­ву на яр­ма­рок, - ти­хо про­мо­вив Ра­дюк.

    - Мабуть!.. - ще ти­хi­ше обiз­ва­лась Ра­дюч­ка й зiтх­ну­ла. Вже сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi над са­мим сте­пом. Ко­рот­ке гост­ре про­мiн­ня зак­вiт­ча­ло йо­го навк­ру­ги, не­на­че кру­гом йо­го стир­ча­ли на­ти­ка­нi но­жi, роз­пе­че­нi в ог­нi. Ти­хий свiт лив­ся по сте­пу. Ввесь степ чер­во­нiв про­ти сон­ця, нi­би вкри­тий чер­во­ним ту­ма­ном, i той ту­ман не­на­че ши­ро­ки­ми за­вi­са­ми спа­дав з сон­ця й роз­тя­гу­вав­ся все шир­ше та шир­ше по сте­пу без кiн­ця. А сон­це бли­ща­ло на ве­чiрньому не­бi якимсь чу­до­вим оком, кот­ро­му не­ма нi­чо­го рiв­но­го в свi­тi!

Пошук на сайті: