Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    З го­ри знов по­ча­ло з'їжджать двi по­воз­ки, зап­ря­же­нi доб­ри­ми кiньми. Пiд­ду­ре­не сер­це батькiв якось не вi­ри­ло й не жда­ло нi­чо­го. Во­ни ду­ма­ли, що й тi во­зи по­ми­нуть Жур­ба­нi й не при­ве­зуть ко­ха­но­го си­на. Во­зи ста­ли на под­вiр'ї, i до Ра­дю­кiв на те­ра­су ввiй­шло кiлька су­сiд-дi­ди­чiв, щи­рих при­яте­лiв. Во­ни зна­ли, що в Жур­ба­нях спо­дi­ва­лись мо­ло­до­го Ра­дю­ка, i приїха­ли на­вi­даться, роз­пи­тать про Київ, про но­ви­ни. Во­ни при­вi­та­лись до ха­зяїна й ха­зяй­ки й по­ча­ли роз­мов­лять, ал роз­мо­ва якось не йшла на ду­шу Ра­дю­кам: їм обом так ба­жа­лось ду­мать й жда­ти на са­мо­тi.

    - Чи не­ма й до­сi си­на з Києва? - спи­тав один су­сiд.

    - Нема. Жде­мо й не дiж­де­мось. Дай бо­же, щоб ви бу­ли доб­рi на по­чин в цей ве­чiр, - про­мо­вив Ра­дюк якось смут­но.

    Тимчасом як гос­тi роз­мов­ля­ли й пи­ли чай, мо­ло­дий Ра­дюк приїхав у двiр i, роз­пи­тав­ши, що вся сiм'я п'є чай на те­ра­сi, пi­шов ту­ди навп­рос­тець че­рез са­док. Вся сiм'я Ра­дю­кiв i всi гос­тi по­ба­чи­ли, що че­рез са­док до те­ра­си смi­ли­во йшов який­сь сiльський па­ру­бок, але та­кий гар­ний, так гар­но уб­ра­ний, не­на­че на те­ат­ральнiй сце­нi. На мо­ло­до­му па­руб­ко­вi бу­ла, прав­да, прос­та чор­на сви­та, але по­ши­та не сiльським крав­цем. За­те ж со­роч­ка бу­ла ви­ши­та за­по­лоч­чю з шов­ком. Всi гру­ди й ко­мiр бу­ли за­ли­тi чер­во­ни­ми ме­реж­ка­ми. Чер­во­на стьожка й зас­тiж­ка бу­ли ок­са­ми­то­вi, на го­ло­вi бриль був со­лом'яний, але не прос­тий. Си­нi ша­ро­ва­ри бу­ли ши­ро­кi. Чу­до­вий па­ру­бок з та­кою кра­сою ли­ця, про яку роз­ка­зу­ють в каз­ках, йшов прос­то й смi­ли­во до те­ра­си, як лю­ди­на, ду­же вхо­жа й близька до ха­зяїнiв.

    - Який гар­ний па­ру­бок! - ска­зав один гiсть.

    - Який вiн схо­жий на на­шо­го Пав­ла! - про­мо­ви­ла Ра­дю­кiв­на. Ра­дюк i Ра­дюч­ка ди­ви­лись на то­го па­руб­ка i своїм очам не йня­ли вi­ри. То був їх син, мо­ло­дий сту­дент Пав­ло. Вiн ки­нув­ся по­пе­ред усього батько­вi на шию й три­чi по­цi­лу­вав­ся з ним, по­тiм при­вi­тав­ся до ма­те­рi й сес­тер, а по­тiм до гос­тей. Йо­го уб­ран­ня так вра­зи­ло всiх, що батько за­раз спи­тав йо­го про оде­жу, а не про здо­ров'я.

    - - Що це на то­бi за уб­ран­ня? - спи­тав батько.

    - Одежа! Хi­ба ж не ба­чи­те? Ук­раїнський на­род­ний кос­тюм, - про­мо­вив син чис­тою ук­раїнською мо­вою i тим ще бiльше вди­вив свою ма­тiр i сес­тер. Ма­те­ри­не ли­це так i роз­тяг­лось впо­довж. Во­на тiльки ру­ки згор­ну­ла й ви­ря­чи­ла очi на си­на.

    - Нащо ж ти так уб­рав­ся? - спи­та­ла ма­ти.

    - Бо те­пер так хо­дять на­шi сту­ден­ти.

    - Мабуть, те­пер та­ка по­ве­ден­цiя, чи що? - пи­тав батько.

    - Яка чуд­на в вас мо­да: зов­сiм му­жи­ча! - ска­за­ла ма­ти.

    - Та й ва­ша мо­да ча­сом бу­ває не кра­ща, - про­мо­вив Ра­дюк до жiн­ки. - Од­на­че сту­дентська по­ве­ден­цiя не по­га­на, ска­за­ти прав­ду! Та як то­бi, Пав­ле, во­на прис­та­ла до ли­ця! Ти тут поз­во­диш з ума всiх на­ших ху­то­ря­нок.

    I батько за­ди­вив­ся на сво­го си­на, бо йо­му й справ­дi ду­же прис­та­ва­ла до ли­ця ви­ши­ва­на со­роч­ка, а до брiв, до ку­че­рiв прис­та­ва­ла чер­во­на стьожка. Вiн пок­лав свою мiц­ну ру­ку на си­но­ве пле­че й при­див­ляв­ся до йо­го: "А приз­най­ся, си­ну, хто то­бi ви­гап­ту­вав оцю ме­ре­жа­ну со­роч­ку, га? Ану, приз­на­вай­ся!" - i всi зас­мi­ялись.

    - З чо­го оце в те­бе ця сви­та? - пи­та­ла ма­ти, ла­па­ючи своєю де­лi­кат­ною ру­кою гру­бу й шорст­ку сви­ту.

    - З прос­то­го му­жицько­го сук­на.

    - Боже мiй! я со­бi ру­ки обш­мульга­ла об твою сви­ту! Скинь, будь лас­ка, її! За­раз скинь! Бо­же мiй! ти со­бi шию обш­мульгаєш, ти се­бе по­ка­лi­чиш.

    - А се­ля­ни ж но­сять, та й не ка­лi­чать же се­бе, - ска­зав син.

    - То ж му­жи­ки! А ти не звик до та­кої товс­тої, шорст­кої оде­жi!..

    - То тре­ба зви­кать. Ма­ло чо­го, що не звик! - ска­зав син.

    - Та на­вi­що ж то­бi зви­ка­ти? - крик­ну­ла На­деж­да Сте­па­нiв­на. - Чи то­бi не­ма в чо­му хо­дить, чи що?

    - Добре, що ме­нi є в чо­му хо­дить. А є та­кi сту­ден­ти, кот­рим i справ­дi нi в чо­му хо­дить. А оп­рiч то­го, нам тре­ба у всьому дi­личь до­лю з своїм на­ро­дом, по­чи­на­ючи хоч би од сви­ти…

    При та­ких сло­вах у де­яких гос­тей ли­ця роз­тяг­ли­ся вздовж, а в де­яких - впо­пе­рек, як ко­му по­до­ба­лось.

    - О, ба­гацько, си­ну, по­мо­жеш їм тим, що но­си­ти­меш сви­ту! - ска­зав батько, ос­мi­ха­ючись.

    Батькiвський жарт за­че­пив си­на за сер­це.

    - Ми, та­ту, но­си­мо на­род­ну сви­ту, бо ми на­ро­дов­цi, стаємо на бiк на­ро­ду; ми на­цi­она­ли! Ми про­тес­туємо на­шою сви­тою про­ти дес­по­тиз­му, який на­сiв на на­шу ук­раїнську на­цi­ональнiсть, на на­шу мо­ву, на на­шу лi­те­ра­ту­ру, на на­ше жит­тя. Ми тим про­тес­туємо про­ти вся­ко­го дес­по­тиз­му i стаємо па бiк на­шо­го на­ро­ду, бо­ро­ня­чи йо­го од панст­ва, та ще й чу­жо­го, од впли­ву чу­жих мов, чу­жої вi­ри, од впли­ву всiх чор­тiв i бi­сiв, якi тiльки пос­мi­ли пок­лас­ти свою во­ро­жу ру­ку на на­ше доб­ро, ка наш на­род!..

    Павло Ра­дюк го­во­рив чис­тою ук­раїнською мо­вою. На­деж­дi Сте­па­нiв­нi так i зда­лось, що вiн знов по­пав пiд вплив най­ми­тiв, пас­ту­хiв i всiєї жур­банської че­ля­дi. Та сви­та, та ук­раїнська роз­мо­ва, той за­пал, з яким го­во­рив мо­ло­дий сту­дент, - все те не тiльки вди­ви­ло ма­тiр, але й зля­ка­ло. Гос­тi ще бiльше по­роз­тя­га­ли вид i ру­ки по­опус­ка­ли.

    - Боже! Що з то­бою ста­ло­ся? Як ти го­во­риш? Чо­го ти так ба­гацько го­во­риш? - го­во­ри­ла ма­ти, здер­жу­ючи си­на. Во­на дав­но на­ли­ла йо­му ста­кан чаю, пос­та­ви­ла пе­ред ним мас­ло, па­ля­ни­цю, су­хар­цi, мо­ло­ко. А син не­на­че не ба­чив нi­чо­го та все го­во­рив, до­ки й чай про­хо­лов.

    - Ми но­си­мо на­род­ну оде­жу, бо чим же ми ви­ки­не­мо зна­чок про свої iдеї? Чим же ми да­мо оз­на­ку, ко­ли нам рот за­ту­ле­ний, ко­ли нам зв'яза­ли ру­ки й но­ги. Що ж ми маємо ро­бить, до­ки на­ро­диться на­ша на­ука, по­ки ви­ро­биться, на­ша мо­ва? Що ж маємо ро­би­ти? - го­во­рив Пав­ло, на­би­ра­ючись вог­ню й обер­та­ючись до ма­те­рi.

    - Та пий чай, го­луб­чи­ку мiй до­ро­гий! Пий чай, бо ви­хо­ло­не зов­сiм! - про­ха­ла ма­ти, при­со­ву­ючи до йо­го ста­кан. - Та не кри­чи, бо ти со­бi гор­ло пор­веш, їхав так дов­го, приїхав так зда­ле­ка, вто­мив­ся, здо­ро­живсь, при­пав пи­лом, а тут тре­ба до­кон­че роз­мов­ля­ти й кри­чать!

    - Спасибi, ма­мо! Встиг­ну ще на­пи­тись й наїстись, - ска­зав мо­ло­дий сту­дент, хлис­нув­ши по­хап­цем тро­хи чаю й уки­нув­ши хап­ки в рот шма­то­чок па­ля­ни­цi.

    Вiн так швид­ко вли­вав чай у рот i так швид­ко їв па­ля­ни­цю, не­на­че ха­пав­ся ку­дись йти, щось ро­бить. Пiс­ля унi­вер­си­тетсько­го то­ва­рист­ва, пiс­ля пал­ких не­дав­нiх дис­пу­тiв у Києвi йо­му й те­пер зда­ва­лось, що вiн роз­мов­ляє з мо­ло­ди­ми то­ва­ри­ша­ми й хо­че пе­ре­мог­ти ко­гось в дис­пу­тi. Но­вi iдеї му­ля­ли йо­му в го­ло­вi й ду­же зай­ма­ли йо­го, га­ря­чи­ли йо­го кров.

    - Не пий, си­ну, так швид­ко! Не ха­пай­сь-бо так. Ча­су бу­де до­во­лi, - здер­жу­ва­ла йо­го ма­ти, на що син не звер­нув нi­якої вва­ги.

    - I ба­гацько вас там но­сить та­кий кос­тюм? - спи­тав батько. Син по­ки­нув пить i їсти й пiд­вiв го­ло­ву.

    - О! Нас є чи­ма­ло! Ми кла­няємось но­вим гу­ман­ним iде­ям, якi дав­но ро­зiй­шли­ся по Євро­пi й лед­ве оце до­би­ра­ються до нас. Чи ви пак знаєте, що ми всi за­раз тер­пи­мо i са­мi то­го не до­ба­чаємо? Бо ми бу­ли слi­пi, глу­хi й нi­мi. I на­род тер­пить, i ми всi тер­пи­мо, ку­ди не глянь. У нас що ду­же й пiд­ле, те па­нує i жме, а що сла­бе й доб­ре, те му­сить тер­пi­ти i не смiє го­ло­су по­да­ти. Ще то на­ше ве­ли­ке щас­тя, що на­род наш вже виз­во­ле­ний од пан­щи­ни, вир­ва­ний з рук польської шлях­ти, кот­ра дер­жа­ла наш на­род в своїх ру­ках у не­во­лi.

    - Та що ж маємо ро­бить? З ким маємо би­тись i вой­ду­ваться i за що? - спи­тав один гiсть, але Пав­ло не дав йо­му й скiн­чи­ти.

    - З тем­ною си­лою тре­ба вой­ду­ваться! Нам не тре­ба нi зем­лi, нi во­ди. На­шою во­дою мож­на свiт по­то­пить; на­шою зем­лею мож­на за­си­пать во­лю всiх лю­дей на цi­ло­му свi­тi. Нам не тре­ба сол­дат­чи­ни! Нам не тре­ба ка­ди­ла й кро­пи­ла! Ми й так тем­нi й глу­хi; ми й так маємо бiльма на очах! На­що нам ве­ли­кi дзво­ни? На­що нам зо­ло­то­вер­хi мо­нас­ти­рi? На­що нам то­пи­ти вiск пе­ред об­ра­за­ми?

    - Не кри­чи, си­ну, бо ми чуємо! По­жа­лiй се­бе! - здер­жу­вав йо­го батько, а сам не­са­мо­хiть ми­лу­вав­ся си­ном. Йо­го зав­зят­тя, пал­ка вда­ча, ро­зум, роз­ви­тий на­укою, - все те тi­ши­ло батька так, що вiн за­див­ляв­ся на блис­ку­чi си­но­вi очi, на па­ла­ючi що­ки. Вiн був гор­дий си­ном пе­ред су­сi­да­ми.

Пошук на сайті: