Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    Нiч бу­ла га­ря­ча, жнив'яна. Ду­хо­та сто­яла сли­ве як удень. Свi­жiсть пiв­но­чi не встиг­ла здмух­нуть вог­ню з га­ря­чо­го ли­ця сте­пу. Пав­ло пi­шов по алеї, i йо­му зда­ва­лось, нi­би гiл­ля в гу­ща­ви­нi приг­нi­чує йо­го звер­ху до зем­лi. Вiн пе­ре­бiг са­док, пе­рес­ко­чив че­рез тин i вий­шов че­рез ви­гон у степ. Од за­хо­ду по­тяг­ло ти­хе­сеньким, свi­жi­шим вiт­ре­цем. Вiн пi­шов у степ на­зуст­рiч тiй про­хо­ло­дi. Зо­рi пиш­но ся­ли в чис­то­му не­бi, ми­го­тi­ли й бриз­ка­ли свi­том в су­хо­му про­зо­ро­му по­вiт­рi. Ме­те­ори раз у раз спа­да­ли з не­ба на степ, то нi­би хто кро­пив не­бо ог­ня­ною во­дою, то нi­би ог­ня­ний па­лець ве­лет­ня роз­по­рю­вав все не­бо од вер­ху до са­мо­го ни­зу. Зо­рi так яс­но ся­ли, що ввесь степ, на­вiть не ос­вi­че­ний мi­ся­цем, мрiв од краю до краю. Са­док i церк­ва, вер­би й вiт­ря­ки ма­ли який­сь фан­тас­тич­ний виг­ляд па­ла­цiв, зуб­час­тих стiн. Чор­но­биль, бу­зи­на ко­ло ти­ну зда­ва­лись цi­лим лi­сом; а на­рiз­но сто­ячi бу­дя­ки се­ред сте­пу зда­ва­лись гiл­ляс­ти­ми ду­ба­ми. Пав­ло пi­шов у степ, i степ по­чав пе­ред йо­го очи­ма на­че ожи­вать пiд впли­вом не­давньої на­уки в шко­лi, не­давньої роз­мо­ви й га­ря­чих дум.

    I по сте­пу не­на­че пе­ред йо­го очи­ма пе­ре­ле­тi­ли на бас­ких ко­нях, мов тi пти­цi, ор­ди дав­нiх на­ро­дiв, пе­ре­су­ну­лись важ­кi ор­ди та­тар з че­ре­дою, з верб­лю­да­ми, гар­ба­ми й кiньми. I все те по­су­ну­лось, по­лiз­ло на Київ, на Ук­раїну, зас­лав­ши ук­раїнським тру­пом сте­пи, по­лив­ши їх ук­раїнською кров'ю. Вiн зго­дом не­на­че по­ба­чив, як роз­ле­тi­лись по сте­пу со­ко­ла­ми й ор­ла­ми ко­за­ки. Вiн так оче­ви­дяч­ки роз­див­ляв­ся на їх ко­нi, бас­кi та пруд­кi, на їх дов­гi чу­би, що одс­та­ва­ли од го­лов i ма­яли од вiт­ру, на їх ли­ця, гар­нi й смi­ли­вi, на кун­ту­шi яс­ноц­вiт­нi, що не­на­че все те й справ­дi дi­ялось те­пер пе­ред йо­го очи­ма на ши­ро­ко­му сте­пу. От нi­би пе­ред йо­го очи­ма ба­су­ва­ли гетьманськi ко­нi, а на ко­нях си­дi­ли гетьма­ни-ли­ца­рi, а за ни­ми виг­ра­ва­ли ко­за­ки на ко­нях, мов хви­лi на мо­рi, ма­ня­чи­ли чер­во­но­вер­хи­ми шап­ка­ми, - i пе­ред ни­ми ос­ту­па­лись ди­кi ор­ди, па­да­ли не­обе­реж­нi польсько-шля­хетськi го­ло­ви. Все по­ле вкри­лось тру­пом.

    Потiм за­во­ру­ши­лось по сте­пу ве­ли­ке, як са­мий степ, вiй­сько мос­ковське, по­си­па­лись кру­па­ми мос­ка­лi, по­лiз­ли сте­по­ви­ми ми­ша­ми й са­ра­ною. Ще яс­нi­ше заб­ли­ща­ли зо­рi, час­тi­ше за­ми­го­тi­ли ме­те­ори, роз­по­рю­ва­ли не­бо блис­кав­кою звер­ху до­ни­зу й ос­вi­чу­ва­ли яс­но ввесь степ. I пе­ред йо­го очи­ма ро­зiс­лав­ся степ, ввесь об­ли­тий людською кров'ю, ввесь чер­во­ний, увесь за­си­па­ний ук­раїнськи­ми кiст­ка­ми, за­си­па­ний по­пе­лом по­же­жi, ук­ри­тий ди­ким гай­во­рон­ням. Вся сте­по­ва тра­ва, всi сте­по­вi квiт­ки бу­ли не­на­че об­мо­че­нi в кров, ви­рос­ли, по­ли­тi тiєю кров'ю, пус­ка­ли ко­рiн­ня в кiст­ки й по­пiл, роз­но­си­ли по­пiд не­бом па­хо­щi, ви­тяг­ну­тi з ук­раїнських душ, то ко­зацьких, то дi­воцьких, за­мор­до­ва­них за те, що во­ни ро­ди­лись на тих сте­пах, що вдих­ну­ли в се­бе по­вiт­ря ук­раїнсько­го не­ба, ук­раїнської зем­лi. Мрiя так яс­но ма­лю­ва­ла пе­ред ним страш­нi кар­ти­ни ук­раїнсько­го ми­нув­шо­го ча­су, що вiн по­ди­вив­ся со­бi пiд но­ги, чи не хлю­пається кров пiд йо­го но­га­ми.

    То бу­ла не кров, а ро­са, що па­да­ла з хо­лод­но­го не­ба на га­ря­чу зем­лю. По­вiт­ря ста­ло свi­жi­ше. Край не­ба по­чав чер­во­нiть. I степ ще да­лi ста­ло вид­но. Ро­са вкри­ла тра­ву й бi­лi­ла про­ти схо­ду, не­на­че хто пот­ру­сив степ iзум­ру­да­ми й прик­рив па­ву­тин­ням. На сте­пу бу­ло так ти­хо, не­на­че вся зем­ля з се­лом, ха­та­ми й сад­ка­ми за­мер­ла на той час в мiц­но­му снi. Тiльки чер­во­ний край не­ба на­тя­кав на жи-вот­тя, да­вав на­дiю, що не­за­ба­ром все знов ожи­ве й поч­не вi­ко­вiч­ну нез­мiн­ну ро­бо­ту. Тро­хи зго­дом на се­лi зас­пi­ва­ли пiв­нi. Ра­дюк по­чу­вав, що йо­го го­ло­ва вже про­хо­ло­ла, що йо­го пульс ки­дав­ся рiв­но. Вiн вер­нувсь до­до­му, впав на лiж­ко й зас­нув мiц­ним сном щас­ли­во­го сту­ден­та, що доб­ре здав ек­за­мен i приїхав до­до­му на спо­чи­нок на ва­ка­цiї. На дру­гий день сон­це ви­со­ко щдби­ло­ся вго­ру, а Пав­ло спав. Батько й ма­ти хо­ди­ли ти­хе­сенько по кiм­на­тах, не гур­ка­ли две­ри­ма, щоб не збу­дить до­ро­го­го гос­тя.

    Того ж та­ки дня тра­пи­лись iме­ни­ни са­мої Ра­дюч­ки, i ста­рий Ра­дюк був на­вiть ра­дий то­му, що приїдуть де­якi су­сi­ди, йо­му ду­же хо­тi­лось пох­ва­литься пе­ред ни­ми своїм си­ном.

    Вже сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi, як по­ча­ли з'їжджаться ближ­чi су­сi­ди, кот­рi зна­ли про тi iме­ни­ни. Де­якi поп­ри­во­зи­ли своїх до­чок, по­чув­ши, що приїхав мо­ло­дий Ра­дюк. Ве­чiр був по­го­жий. В по­ко­ях бу­ло душ­но. Ха­зяй­ка поп­ро­си­ла гос­тей вий­ти пить чай на те­ра­су. Во­на сi­ла ко­ло са­мо­ва­ра й на­ли­ва­ла чай; кру­гом сто­ла й на лав­ках си­дi­ли ху­то­рян­ки й ху­то­ря­ни. Те­ра­са бу­ла без пок­рiв­лi, вся об­ви­та ви­ног­ра­дом. Ви­ног­рад­ний лист зак­ри­вав гос­тей од ко­со­го про­мiн­ня сон­ця. Над те­ра­сою си­нi­ло ве­чiрнє не­бо. Ста­рий Ра­дюк ба­ла­кав з су­сi­да­ми, а да­ми си­дi­ли ко­ло сто­ла по­руч з ха­зяй­кою. Мiж да­ма­ми ки­да­лась в очi од­на не­мо­ло­да удо­ва ка­пi­тан­ша. То бу­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, на прiз­ви­ще Ви­со­ка. Ста­рий Ра­дюк прод­раж­нив її Ма­ку­хою. Па­нiя Ви­со­ка й справ­дi трош­ки ски­да­лась на ма­ку­ху, бо бу­ла при­сад­ку­ва­та, круг­ленька, з круг­лим пов­ним ли­цем, кот­ре од ду­хо­ти по­чер­во­нi­ло й лис­нi­ло од по­ту. Па­нiя Ма­ку­ха лед­ве всти­га­ла об­ти­рать йо­го бi­лою хус­точ­кою та все жа­лi­лась на ду­хо­ту. Нев­ва­жа­ючи на свою до­хо­жа­лiсть, во­на лю­би­ла че­пу­риться, бу­ла вбра­на в яс­ну сук­ню й ма­ла на го­ло­вi ро­жi, якi бу­ли б до ли­ця мо­ло­денькiй пан­нi. Хоч неп­рос­вi­че­на й прос­та, але во­на лю­би­ла вда­вать з се­бе свiтську па­нiю й бу­ла з пре­тен­зi­ями. Меж гiстьми бу­ло чи­ма­ло пан­нiв, але од­на мiж ни­ми бу­ла най­кра­ща, хоч бу­ла i ду­же мо­ло­денька. Во­на бу­ла вбра­на в ви­ши­ва­ну ук­раїнську со­роч­ку, бо не­дав­но бу­ла в Пол­та­вi i вгле­дi­ла там но­ву мо­ду. По­чув­ши од знай­омих су­сiд, що мо­ло­дий Ра­дюк приїхав з Києва в ук­раїнсько­му кос­тю­мi, во­на зу­мис­не вбра­лась i со­бi в на­цi­ональний кос­тюм. Та ху­то­ря­ноч­ка зва­лась Га­лею, а про­зи­ва­лась Ма­сю­кiв­ною. Во­на бу­ла не­ба­га­то­го ро­ду, але гар­на, як сте­по­ва квiт­ка вес­ною. На фо­нi зе­ле­но­го лис­ту її чис­тий про­фiль був нi­би на­мальова­ний на кар­ти­нi. Во­на бу­ла ще ду­же мо­ло­да. Дов­геньке Ма­сю­кiв­ни­не лич­ко з чор­ни­ми бро­ва­ми, з рум'янця­ми на що­ках, з ве­ли­ки­ми ка­ри­ми очи­ма при­га­ду­ва­ло цвiт чер­во­ної зiр­ки мiж зе­ле­ним ба­дил­лям.

    Павло Ан­то­но­вич дов­генько не ви­хо­див до гос­тей i вий­шов знов в ук­раїнсько­му уб­ран­нi, тiльки за­мiсть важ­кої сви­ти на йо­му був ле­генький лiт­нiй сiр­ту­чок. Чер­во­ний по­яс ду­же гар­но об­гар­ту­вав йо­го тон­кий стан. Вiн при­вi­тав­ся до гос­тей по-українськiй. Пан­ни оче­ви­дяч­ки якось зам'ялись, а па­нiя Ма­ку­ха ос­мiх­ну­лась, зак­ру­ти­ла го­ло­вою та ще гiр­ше по­чер­во­нi­ла й час­тi­ше об­ти­ра­ла хус­точ­кою ли­це.

    - Як гар­но ви, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, уб­ра­ли­ся по-сiльськiй! - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка то­ном, в кот­ро­му бу­ла дум­ка над­воє.

    - От так, як ба­чи­те! - ска­зав мо­ло­дий Ра­дюк i сiв на схiд­цях те­ра­си, як­раз спи­ною до па­нiї Ви­со­кої, так що йо­го по­ти­ли­ця бу­ла про­ти її очей. А для неї ду­же хо­тi­лось на­ди­виться на йо­го очi!

    - Просто не­ба на зем­лi сi­ли, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу? - за­чi­па­ла йо­го па­нiя Ви­со­ка.

    - Прос­то не­ба на схiд­цях! - ска­зав вiн, по­вер­нув­ши на час ли­це до неї й знов од­вер­нув­ши очi до мо­ло­дої Ма­сю­кiв­ни, що си­дi­ла в ку­точ­ку ок­ро­ми й по­чер­во­нi­ла, як ме­реж­ки її ру­ка­вiв.

    - Прошу по­кiр­но сiс­ти на стiльцi! - знов ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, по­ка­зу­ючи на по­рож­нiй стi­лець, що сто­яв са­ме про­ти неї.

    Молодий Ра­дюк пос­лу­хав її, але сiв на стiльцi до неї бо­ком, а ли­цем прос­то до Ма­сю­кiв­ни, й по­чав го­во­ри­ти до неї по-українськiй. Пан­на по­чер­во­нi­ла й од­ка­зу­ва­ла йо­му тiєю страш­ною мi­ша­ни­ною, кот­ру на Ук­раїнi звуть ве­ли­ко­руською мо­вою.

    - Як ви до нас го­во­ри­те по-мод­но­му! - про­мо­ви­ла па­нiя Ви­со­ка й со­бi по-українськiй.

    - Ото в нас та­ка по­ве­ден­цiя нас­та­ла! - од­ка­зав їй Ра­дюк.

    - Може, ви й на­сiн­няч­ко лу­за­ти­ме­те по-на­шо­му, по-сiльсько­му? Шко­да, що не взя­ла з со­бою! - ска­за­ла йо­му па­нiя Ви­со­ка жар­тов­ли­во, але смi­ли­во, як лю­ди­на ду­же знай­ома i вхо­жа до Ра­дю­кiв.

    - Шкода, що ви за­бу­ли.

    Всi зас­мi­ялись, а Ра­дюч­ка ос­мiх­ну­лась якось гiр­ко, i ли­це її за­жу­ри­лось.

    - Яка те­пе­реч­ки пiш­ла чуд­на мо­да! Все сiльська та сiльська. I уб­ран­ня но­сять сiльське, i го­во­рять по-сiльськiй, - го­во­ри­ла па­нiя Ви­со­ка, нi­би са­ма до се­бе.

    - I пi­сень спi­ваємо сiльських, i пи­ше­мо книж­ки сiльською мо­вою, бо ми, па­нi Ви­со­ка, де­мок­ра­ти. Не знаю, як ви?

    Панiя Ви­со­ка не зро­зу­мi­ла то­го сло­ва, не зро­зу­мi­ла, чи то щось доб­ре, чи щось по­га­не, i, щоб не вше­ле­паться, за­тер­ла, зам'яла роз­мо­ву, поп­ро­хав­ши в ха­зяй­ки чаю. Мо­ло­дий Ра­дюк по­су­нув до неї мо­лоч­ни­чок з мо­ло­ком.

Пошук на сайті: