Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6152
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6670
    Одпочивши доб­ре на во­лi, мо­ло­дий Ра­дюк по­чав ду­ми ду­ма­ти мо­ло­дою го­ло­вою. Най­ми­лi­шим мiс­цем йо­го мо­ло­дих дум був ста­рий са­док. На­низ од до­му Ра­дю­ка ко­лись дав­но бу­ла по­сад­же­на алея з лип та ду­бiв, але на­ту­ра дав­но поп­су­ва­ла дi­ло людських рук. Ста­рi ли­пи та ду­би рос­ли вже дав­но по своїй во­лi; де­якi вис­ту­пи­ли за алею й ши­ро­ко роз­ки­да­ли своє гiл­ля на всi бо­ки. Два ду­би виг­на­лись ви­ще за ли­пи се­ред са­мої алеї. Ко­лиш­ня алея ста­ла вже ла­бi­рин­том ста­ро­го де­ре­ва, пiд кот­рим рос­ла зе­ле­на тра­ва, рiв­на й гла­денька, як ки­лим, а за алеєю на ни­зи­нi бли­ща­ла яс­но-зе­ле­на осо­ка, та­ка зе­ле­на й яс­на, що в най­сум­нi­шу не­го­ду зда­ва­лось, не­на­че на неї свi­ти­ло сон­це. Мо­ло­дий Ра­дюк лю­бив хо­дить по­мiж тим ста­рим де­ре­вом, мiж ли­па­ми та ду­ба­ми, лю­бив са­му гу­ща­ви­ну, де се­ред со­няч­но­го дня бу­ло сли­ве по­но­чi.

    Радюк по­був рiк в унi­вер­си­те­тi i вже ски­нув з се­бе той кос­мо­по­лi­тизм або ве­ли­ко­ру­щи­ну, якою на­да­ряє на­шу мо­ло­дiж ве­ли­ко­руська гiм­на­зiя.

    Європейськi iдеї й на­ука по­ка­за­ли йо­му но­вий свiт, но­ве жи­вот­тя. Йо­го дав­нi ди­тя­чi лi­та в Жур­ба­нях, з ук­раїнською мо­вою й пiс­нею, мiж че­ляд­дю й се­ля­на­ми, те­пер не­на­че вер­та­лись знов.

    Чудове, пиш­не ук­раїнське се­ло в лiт­нiй час, зе­ле­не й па­ху­че, все в квiт­ках! Чу­до­вий, бо­гом бла­гос­ло­вен­ний I бо­гом за­бу­тий край! Хто ба­чив йо­го не очи­ма тiльки, а ба­чив сер­цем i ду­шею, той по­вiк йо­го не за­бу­де.

    В Жур­ба­нях вве­че­рi на ву­ли­цi до пiв­но­чi спi­ва­ли хлоп­цi й дiв­ча­та. Ра­дюк до пiв­но­чi хо­див в алеї, по сад­ку, до­ки не сти­ха­ла ос­тан­ня пiс­ня на се­лi, до­ки не за­си­па­ли дiв­ча­та й хлоп­цi ра­зом з спi­ву­чим птаст­вом. На чис­то­му по­вiт­рi до йо­го до­лi­та­ли ви­раз­но са­мi сло­ва пi­сень, пов­нi ви­со­кої по­езiї, прос­тої й па­ху­чої, як квiт­ки зе­ле­но­го сте­пу. Об­вi­яний ду­хом по­езiї, пi­сень, не­ба, теп­ла, квi­ток, вiн не­на­че ба­чив ду­шею свою Ук­раїну, свою до­ро­гу Ук­раїну бу­ду­що-го ча­су. Во­на вся вста­ва­ла пе­ред ним, гар­на, як рай, чу­до­ва, як дiв­чи­на пер­шої по­ри своєї кра­си, вся за­сад­же­на сад­ка­ми, ви­ног­ра­дом i лi­са­ми, вся об­ли­та рi­ка­ми й ка­на­ла­ми, з ба­га­ти­ми го­ро­да­ми й се­ла­ми. Ук­раїна вста­ва­ла пе­ред ним з своїм гор­дим, по­етич­ним i доб­рим на­ро­дом, ба­га­тим i прос­вi­че­ним, з вольним на­ро­дом, без уся­ко­го яр­ма на шиї, з своєю мо­вою в лi­те­ра­ту­рi, з своєю на­укою й по­езiєю. I вiн не­на­че по­чув ду­шею, як та по­езiя роз­ви­вається, мов ро­жа в сад­ку, в роз­кiш­ну, ба­га­ту й вольну лi­те­ра­ту­ру. I пе­ред йо­го очи­ма не­на­че роз­гор­ту­ва­лась те­ат­ральна сце­на, де вiн ба­чив все те уяв­ки. Як той чу­до­вий сон, ба­чив вiн та­кою Ук­раїну.

    I мо­ло­дий Ра­дюк по­чу­вав ду­шею, що все те му­сить схо­дить i рос­ти са­мо, не по­ли­те во­дою й ро­сою, без уся­кої по­мо­чi, пiд га­ря­чим ка­мiн­ням i пiс­ком, зу­мис­не на­ки­да­ним звер­ху. Мо­ло­дий хло­пець по­чу­вав, що в йо­го ду­шi ви­ни­ка­ють все не­ве­се­лi, смут­нi ду­ми. I як вiн бiльше ду­мав про свiй на­род i Ук­раїну, то йо­го ду­ша нi­би то­ну­ла в якiй­сь тем­нiй без­вiс­тi, де не бу­ло нi дна, нi вер­ху, де не бу­ло за вi­що вхо­питься, хi­ба за од­но по­вiт­ря.

    Думи, як осiн­нi хма­ри, на­по­ля­га­ли на мо­ло­де чо­ло. В йо­го ду­шi бу­ла ме­та, яс­на й прос­та - на­род й Ук­раїна, але на скiльки до­рi­жок роз­бi­гав­ся ве­ли­кий шлях до тiєї ме­ти! I од чо­го по­чать? I за що взяться? Та ду­ма знов ки­да­ла йо­го в якусь страш­ну бе­зод­ню, де не бу­ло й дна, де до­во­ди­лось вхо­питься хi­ба за про­мiн­ня сон­ця.

    А зо­рi так пиш­но ся­ли на синьому не­бi! А зем­ля й не­бо млi­ли так со­лод­ко в теп­ло­му по­вiт­рi, що бу­ди­ли спо­дi­ван­ня, на­вi­ва­ли якесь щас­тя, який­сь спо­кiй на кож­ну ду­шу i, здається, бу­ли лад­нi за­гоїть смер­тельнi ра­ни кож­ної ду­шi, а тим бiльше - ду­шi мо­ло­дої.

    Невважаючи на все, Ра­дюк був ду­же щас­ли­вий в тi унi­вер­си­тетськi ва­ка­цiї. Вiн доб­ре здав ек­за­ме­ни, од­по­чив на се­лi. I в свої мо­ло­дi лi­та вiн по­чу­вав у се­бе стiльки си­ли й во­лi! Йо­го жит­тя зда­ва­лось йо­му та­ким дов­гим без кiн­ця, що всi сум­нi й чор­нi ду­ми по­ча­ли зсо­ву­ваться й хо­ва­лись десь да­ле­ко. Йо­го не ля­ка­ла нi­яка при­ти­чи­на i не пе­ре­пи­ня­ла йо­го на стеж­цi жит­тя. Йо­му зда­ва­лось, що вiн усе пе­ре­мо­же й пе­ре­бу­де, усе вiзьме i всього до­бу­де, чо­го тiльки йо­го ду­ша за­ба­жає!

    Щаслива, три­чi щас­ли­ва по­ра мо­ло­до­го жит­тя й ду­мок. Щас­ли­вi лi­та, щас­ли­вий час, пов­ний на­дi­ями! Це не бу­ває двi­чi в жит­тi, бо лю­ди­на не цвi­те двi­чi.

    Молодий Ра­дюк час­то вер­тав­ся спать з та­ки­ми смi­ли­ви­ми мрi­ями, що ве­се­ла пiс­ня й пiс­ня ко­зацька са­ма на­ма­га­лась. I час­то йо­го пiс­ня зли­ва­лась з пiс­нею буд­лi-яко­го па­руб­ка, що ду­же пiз­но вер­тав­ся го­ро­да­ми з ву­ли­цi од ми­лої. В та­ку щас­ли­ву го­ди­ну на йо­го дум­ку спа­да­ла пос­тать мо­ло­денької ху­то­ря­ноч­ки, з гар­ним, щи­ро ук­раїнським лич­ком, з чор­ни­ми бро­ва­ми, кот­ра не ро­зу­мi­ла нi доб­ра, нi зла, i спа­да­ла, як ро­са на квiт­ки, як по­езiя, як пiс­ня, що по­ве­се­лить сер­це та й пурх­не ме­те­ли­ком на по­вiт­ря.

    Раз якось на тиж­нi тра­пи­лось свя­то. На ви­го­нi, на ву­ли­цях во­ру­шив­ся на­род, уб­ра­ний по-праз­ни­ко­во­му. На призьбах си­дi­ли жiн­ки й чо­ло­вi­ки. Дiв­ча­та й хлоп­цi сто­яли ку­па­ми пiд вер­ба­ми, ба­ла­ка­ли, жар­ту­ва­ли, лу­за­ли на­сiн­ня. Мо­ло­до­го Ра­дю­ка взя­ла охо­та пi­ти по се­лi, по­ди­виться на лю­дей. На­ки­нув­ши на пле­чi сви­ту, вбрав­шись зов­сiм по-сiльськiй, вiн пi­шов дов­гою ву­ли­цею че­рез се­ло.

    Дивиться вiн, аж на од­нiй ха­тi стри­мить заст­ром­ле­на в стрi­ху дов­га хво­рос­ти­на. На хво­рос­ти­нi звер­ху стри­мi­ла чор­на до­щеч­ка, а на до­щеч­цi бу­ла на­мальова­на бi­ла пляш­ка й чар­ка.

    Йому за­кор­тi­ло заг­ля­нуть в той ши­нок, бо та­ких шин­кiв дав­нi­ше не бу­ло в Жур­ба­нях. Вiн увiй­шов у шинк i по­ба­чив там жи­дiвську сiм'ю. В Жур­ба­нях вiн не ба­чив i до­сi жи­дiв, оп­рiч орен­да­ря в корч­мi. В тiм шин­ку бу­ло пов­но лю­дей.

    Перейшов вiн на дру­гий ку­ток i там по­ба­чив та­кий са­мий шинк, на кот­ро­му в стрi­сi стир­ча­ла на па­ли­цi до­щеч­ка з на­мальова­ною пляш­кою й чар­кою. Заг­ля­нув вiн i в той шинк i там по­ба­чив жи­дiвську сiм'ю. Лю­дей бу­ло пов­нi­сiнько.

    Радюк вий­шов на ви­гон i по­ба­чив сiльську шко­лу. То бу­ла не­ве­лич­ка ха­та, не бiльша од шин­кiв. Во­на сто­яла на ви­го­нi ок­ро­ми, да­ле­ченько од хат. Ко­ло шко­ли бу­ло пус­то, бо во­на бу­ла не об­го­род­же­на ти­ном. Стi­ни бу­ли не опо­ряд­же­нi; око­ло бу­ло об­би­те до­щем, об­луп­ле­не. Ко­ро­ви й сви­нi чу­ха­лись об стi­ни, об уг­ли. На вуг­лах бу­ли слi­ди сви­ня­чих спин, за­ма­за­них гря­зю­кою. З обс­ми­ка­них стрiх ви­сi­ла со­ло­ма. В по­би­тi шиб­ки бу­ли по­зап­рав­лю­ва­нi луб­ки. В де­яких вiк­нах зов­сiм не бу­ло та­холь в шиб­ках.

    "Ану, зай­ду по­див­люсь, хоч те­пер час ро­бо­чий i шко­ля­рiв не­ма в шко­лi", - по­ду­мав Ра­дюк i зай­шов.

    Одчинивши две­рi, вiн увiй­шов у сi­ни й заг­ля­нув у клас, ма­лий, тiс­ний, з об­луп­ле­ною гли­ною на стi­нах. На до­лу бу­ли ба­каї, не­на­че на шля­ху. На лав­ках ле­жав по­рох, як на ви­го­нi. Ра­дюк ду­мав, що в шко­лi не­ма й жи­вої ду­шi, й од­хи­лив две­рi з сi­ней в кiм­на­ту. В кiм­на­тi на лiж­ку спав мос­каль в чер­во­нiй ви­пу­ще­нiй со­роч­цi, в крам­нiй че­мер­цi з жов­ти­ми блис­ку­чи­ми гуд­зи­ка­ми. На го­ло­вi во­лос­ся бу­ло роз­куд­ла­не; в ву­сi те­лi­па­лась срiб­на се­реж­ка. То був вчи­тель жур­банської шко­ли, за­хо­жий одс­тав­ний мос­каль. Вiн за­дер од­ну но­гу на лiж­ко й хрiп на всю ха­ту, роз­зя­вив­ши ро­та. Му­хи так i вп'ялись в очi, нiзд­рi й гу­би­ща. В ха­тi так смер­дi­ло мар­хот­кою й ци­бу­лею, що Ра­дюк му­сив за­ту­лить но­са.

    Як рип­ну­ли две­рi, мос­каль рап­том про­ки­нувсь, схо­пив­ся й сiв на лiж­ку, вит­рi­щив­ши зас­па­нi очi. Рiй мух зняв­ся з йо­го ли­ця й за­гув по­пiд сте­лею.

    - Чого то­бi тре­ба? Ей ти, ха­хол! Чо­го ти сю­ди лi­зеш? - крик­нув мос­каль, ще й заг­нув ду­же по­га­но по-мос­ковськiй. Ра­дюк лед­ве вдер­жав­ся й при­ку­сив язи­ка, зга­дав­ши, що вiн у сви­тi.

    - Та я хо­тiв по­ди­виться на шко­лу! - про­мо­вив Ра­дюк.

    Москаль схо­пивсь, гурк­нув две­ри­ма й за­щеп­нув за­щiп­кою. Ра­дюк пi­шов да­лi по се­лi.

    Поминувши кiлька хат, вiн знов по­ба­чив на од­нiй стрi­сi на ви­со­кiй па­ли­цi чор­ну до­щеч­ку. Пiд шин­ком сто­яли жи­ди й се­ля­ни.

    - Чи є ще й чет­вер­тий шинк в Жур­ба­нях? - спи­тав Ра­дюк у лю­дей.

    - Є ще один; он­деч­ки! за вер­ба­ми! Ма­буть, ти, хлоп­че, не жур­банський?

    - Нi, не жур­банський! - обiз­вав­ся Ра­дюк i пi­шов до тих верб, де вiн i справ­дi по­ба­чив чет­вер­тий шинк з тич­кою на са­мо­му гре­бе­нi, бо шинк сто­яв ос­то­ронь, аж на го­ро­дi, да­ле­ченько од ули­цi.

    "А дай заг­ля­ну!" - по­ду­мав Ра­дюк i пi­шов у шинк.

Пошук на сайті: