Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    Шинк був пе­ре­роб­ле­ний з прос­тої ха­ти. В од­нiй по­ло­ви­нi си­дi­ли лю­ди й пи­ли гбрiл­ку; в дру­гiй жи­ла жи­дiвська сiм'я. Че­рез од­чи­не­нi две­рi Ра­дюк по­ба­чив ви­со­ке жи­дiвське лiж­ко з пе­ри­на­ми й по­душ­ка­ми, зас­те­ле­не бi­лим прос­ти­рад­лом з зуб­ця­ми навк­ру­ги. В жи­дiвськiй кiм­на­тi бу­ло до­во­лi чис­то. Пiч i при­пi­чок бу­ли чис­то по­ма­за­нi, на­вiть пiд­ве­де­нi чер­во­ною гли­ною. Чер­во­ною гли­ною бу­ли об­ве­де­нi вiк­на в ха­тi й знад­во­ру. Жи­ди вже по­зи­чи­ли в на­ро­ду тро­хи сма­ку до чис­то­ти.

    З кiм­на­ти вий­шов єврей. Вiн був ру­дий, аж чер­во­ний. Шорст­ке, не­на­че дрйтя­не, во­лос­ся на го­ло­вi по­зак­ру­чу­ва­лось гус­ти­ми ку­че­ря­ми. Чор­на яр­мул­ка лед­ве дер­жа­лась на ку­че­рях, нi­би на пру­жи­нах. Чор­нi хит­рi очi блис­ка­ли, бi­га­ли, кру­ти­лись, як вер­тiв­ся й сам Ду­вид. Ру­дий Ду­вид був в'їдли­вий, як оса, чiп­ляв­ся до всiх. Вiн го­во­рив по-українськiй, не ше­пе­ля­ючи, го­во­рив чис­тою на­род­ною мо­вою, на­вiть з на­род­ним жар­том, з сiл­лю на­род­ної мо­ви. Ду­вид не­на­че грав роль му­жи­ка, за­чi­па­ючи се­лян.

    Вийшовши над­вiр, Ду­вид вгля­дiв куп­ку чо­ло­вi­кiв.

    - Та зай­дiть же в мою ха­ту! Не цу­рай­тесь-бо мо­го хлi­ба-со­лi! - ска­зав Ду­вид i штовх­нув жар­тов­ли­во пле­чем од­но­го чо­ло­вi­ка.

    - Геть, не­вi­ро! не пхай­ся! - од­ка­зав чо­ло­вiк.

    - Оце не­до­тор­ка­ний дядько, не­на­че мо­ло­ди­ця! Та зай­дiть-бо, та по­ба­ла­каємо! - ска­зав Ду­вид i пхнув то­го дядька зза­ду в спи­ну обо­ма ру­ка­ми прос­то в шинк. Чо­ло­вiк тор­со­нув пле­чи­ма Ду­ви­да.

    - Ще й грається хир­ний Ду­вид! - ска­зав дядько й пi­шов у шинк.

    - Пиймо го­рiл­ку, по­ки жи­вi, бо як пом­ре­мо, то вже не пи­ти­ме­мо! З мо­го шин­ку бе­руть го­рiл­ку i до па­на, i до по­па, i до го­ло­ви. I вчи­тель тут хи­лить. Про­ти Ду­ви­до­вої го­рiл­ки не­ма доб­рi­шоi нi в од­но­му шин­ку. нутє-бо, дядьки, я вас по­час­тую! Якi-бо ви про­ха­нi! Чи на­ли­вать?

    - Та на­ли­вай, та тiльки од­че­пись iк бi­со­во­му батько­вi! та не пхай­ся-бо!

    - Дай же бо­же нам здо­ров'ячка на мно­гi лi­та, а по­мер­шим ду­шам лег­ко ле­жа­ти й зем­лю дер­жать! - при­ка­зу­вав Ду­вид, на­ли­ва­ючи го­рiл­ки чо­ло­вi­кам. - Який-то вро­жай дасть нам гос­подь ми­ло­серд­ний на те лi­то, - бiд­кав­ся Ду­вид.

    Радюк си­дiв за сто­лом спер­шись i ди­вив­ся. Ду­вид уг­ле­дiв Ра­дю­ка, i йо­го чор­нi, як те­рен, очi зак­ру­ти­лись.

    - Мабуть, не з Жур­ба­нiв? - спи­тав Ду­вид Ра­дю­ка.

    - Не з Жур­ба­нiв… - зне­хо­тя обiз­вав­ся Ра­дюк.

    - Мабуть, з но­вої шко­ли, з шко­ля­рiв? Чи, мо­же, з двiрських? - спи­тав Ду­вид i на­су­нув на го­ло­ву яр­мул­ку, кот­ру все пi­дiй­ма­ло вго­ру во­лос­ся.

    - Авжеж, з но­вої шко­ли… - лед­ве обiз­вав­ся Ра­дюк. Ду­вид не за­чi­пав Ра­дю­ка, не пхав­ся й не жар­ту­вав. Вiн об­ми­нав ти й ви, бо до­га­ду­вавсь, що мо­же по­ми­литься. Ду­ви­до­вi очi бi­га­ли, бi­га­ли i не зна­ли, де дi­тись.

    - Чи по­час­ту­вать? - якось-та­ки Ду­вид на­ва­жив­ся, вреш­тi, спи­тать Ра­дю­ка.

    - Нехай по­тiм; тро­хи од­по­чи­ну.

    Дувид пе­рес­тав пхаться з людьми та все ско­са та ско­са пог­ля­дав на Ра­дю­ка, ще й жiн­цi щось ше­по­тiв на ву­хо в кiм­на­тi. Рух­ля виг­ля­ну­ла з кiм­на­ти, зап­ну­та пiд бо­ро­ду шов­ко­вою бi­лою хус­точ­кою, гар­на, б.iла, з тон­ким но­сом, з чор­ни­ми рiв­ни­ми бро­ва­ми; блис­ну­ла во­на ка­ри­ми очи­ма й знов мер­щiй од­хи­ли­лась за две­рi, аж зо­ло­тi се­реж­ки за­ко­ли­ва­лись.

    Чоловiки й мо­ло­ди­цi вхо­ди­ли й ви­хо­ди­ли з шин­ку, ба­ла­ка­ли, пи­ли, на­вiть не гля­нув­ши на Ра­дю­ка. Ко­ли це в шинк увiй­шов мбло­дий па­руб­чак в крам­нiй сi­ренькiй ко­за­чи­нi, в чо­бо­тях на ко­ло­доч­ках. Чор­не гус­те во­лос­ся на го­ло­вi бу­ло при­ма­за­не, аж лис­нi­ло. Про­дiль був роз­дi­ле­ний збо­ку, шия бу­ла зав'яза­на чер­во­ною з квiт­ка­ми хуст­кою пiд вик­лад­час­тий ко­мiр. Ко­за­чи­на бу­ла зас­теб­ну­та на гру­дях жов­тим блис­ку­чим ви­тер­тим гуд­зи­ком. З-пiд ко­за­чи­нi! виг­ля­да­ла на гру­дях сит­це­ва жи­лет­ка. З тем­но­го смуг­ля­во­го ви­ду тем­нi очi пог­ля­да­ли згор­да на се­лян. Па­руб­чак увiй­шов у шинк, ски­нув кар­туз i по­дав Ду­ви­до­вi ру­ку.

    Парубчак був та­кою за­гад­кою для Ра­дю­ка, як Ра­дюк був за­гад­кою для Ду­ви­да. Вся пос­тать па­руб­ча­ка при­га­ду­ва­ла трош­ки Ра­дю­ко­вi вчи­те­ля в шко­лi.

    - Шулемехом, Ду­ви­де! - про­мо­вив па­руб­чак до Ду­ви­да й ляп­нув йо­го по до­ло­нi та й по­дав ру­ку.

    - Шулемехом, па­нi Те­реш­ку! - обiз­вав­ся Ду­вид i зир­нув ско­са на Ра­дю­ка.

    - Як ся маєте, Ду­ви­де? - про­мо­вив па­руб­чак.

    - Так со­бi… жи­ве­мо до кот­ро­го ча­су.

    - Моє пош­те­нiе! - гук­нув па­руб­чак до Ра­дю­ка, пiд­няв­ши вго­ру до­ло­ню.

    Радюк прос­тяг до йо­го ру­ку. Па­руб­чак зирк­нув на бi­лу ру­ку, гля­нув Ра­дю­ко­вi в очi й за­раз сха­ме­нувсь.

    - А ме­нi чо­мусь зда­лось, що це наш Авк­сен­тiй! - про­мо­вив па­руб­чак яко­юсь по­ка­лi­че­ною мо­вою, бо вiн сил­ку­вавсь го­во­рить по-ве­ли­ко­руськiй, хоч го­во­ри­ти до ла­ду не вмiв.

    - Чи ви ту­теш­нi, жур­банськi? - спи­тав Ра­дюк.

    - Ми ту­теш­нiї, здеш­нiї, - про­мо­вив па­руб­чак, хи­та­ючи го­ло­вою. Те ви вiн по­чув впер­ше на вi­ку. Во­но йо­го так i пiд­ня­ло пiд са­му сте­лю, бо вiн ду­мав, що вже дав­но зас­лу­го­ву­вав те ви.

    - Чи не з мi­щан ви ча­сом або чи не з ко­за­кiв?

    - Може, з мi­щан, а мо­же, й з кра­щих од мi­щан.

    - Та бре­ше вiн! Не слу­хай йо­го, хлоп­че, бо вiн сi­рий му­жик: йо­го в се­лi драж­нять Буб­кою, - гук­нув один чо­ло­вiк до Ра­дю­ка. Па­руб­чак по­чер­во­нiв, на­су­пив­ся й про­мо­вив: "Мо­же, мо­го батька й драж­ни­ли Буб­кою, а ме­не вже то й не бу­дуть".

    - Ба бу­дуть, бо ти та­ки Буб­ка й Буб­чи­но­го код­ла й хо­ву, - про­мо­вив чо­ло­вiк.

    - Бо мiй батько ха­хол, то й Буб­кою драж­ни­ли, а наш вчи­тель Хва­дей Те­рентєвич ка­зав, що я вже Буб­ков, а не Буб­ка. Та що з ни­ми й ба­ла­кать! - про­мо­вив Буб­ка до Ду­ви­да, як лю­ди­ни, що мог­ла зро­зу­мiть Буб­чи­нi сло­ва.

    - А ти, вра­жий си­ну! Все бре­шеш язи­ком, як та со­ба­ка! - крик­нув дядько.

    - Бреши, дядьку, сам! Та що й го­во­рить з та­ки­ми гле­чи­ка­ми, з та­ки­ми людьми! Чи ти ж, маз­ни­це, вчив­ся в шко­лi? Чи ти ж тя­миш да­лi од сво­го но­са?

    - А ти, пас­ку­до! Ду­маєш, як на­че­пив хуст­ку на шию та по­че­пив гуд­зя на гру­ди, то вже маєш пра­во глу­зу­вать з нас, драж­нить нас маз­ни­ця­ми!

    - Авжеж я вам не рiв­ня: я з ва­ми сви­ней не пас.

    - Ой ти, сон­ли­вий! Та ти зро­ду не пас то­ва­ру, кра­що­го за сви­ней. Слу­хай ти, вра­жий си­ну, Буб­ко! Та я то­бi так чуп­ри­ну нас­ку­бу, як скуб твiй вчи­тель.

    Той дядько, жар­ту­ючи, прос­тяг ру­ку до Буб­чи­ної чуп­ри­ни.

    - Не за­чi­пай, дядьку, бо в мор­ду дам! - крик­нув Буб­ка.

    - Ти! Ме­нi! В мор­ду ме­нi, ха­зяїно­вi! Та в те­бе на гу­бах мо­ло­ко не об­сох­ло! Як я же­нив­ся, то ти ще на при­пiч­ку й ка­шi не їв! То ти смiєш ме­нi та­ке го­во­рить! - кри­чав дядько, наб­ли­жа­ючись до Буб­ки. - Од­ко­ли жи­во­тiю на свi­тi, нi од ко­го не чув цього; тiльки чую оце од те­бе, вiск­ри­во­го.

    Всi се­ля­ни за­гу­ли в шин­ку, як бджо­ли.

    Рипнули две­рi, i в шинк увiй­шов ни­зенький, не­ве­лич­кий, су­хенький чо­ло­вi­чок. То був ста­рий Буб­ка, батько то­го па­руб­ча­ка, та­кий смуг­ля­вий, як i син. Ста­рий Буб­ка був ниж­чий од си­на, мав круг­ленький не­ве­лич­кий вид, кир­па­тий, як кар­топ­ли­на, нiс i ма­ленькi чор­нi оч­ки. На су­хо­му пiд­бо­рiд­дi стир­ча­ло зо три пу­чеч­ки чор­но­го во­лос­ся, кот­ре по­зак­ру­чу­ва­лось вго­ру, не­на­че ку­че­рi в ка­чу­ра на хвос­тi. Буб­ка го­во­рив то­неньким сип­ким го­ло­сом. Бу­ло знать, що йо­го не­дур­но прод­раж­ни­ли Буб­кою: в йо­му й слi­ду не бу­ло вда­чi й зав­зят­тя. Ста­рий си­ву­ва­тий Буб­ка був в пос­то­лах, в од­нiй со­роч­цi й дер­жав на пле­чi ста­ренький ко­жу­шок.

    Тiльки що Буб­ка ввiй­шов у шинк, всi чо­ло­вi­ки так i за­го­мо­нi­ли на йо­го: "На­вi­що ти, Олек­со, так роз­пус­тив сво­го Те­реш­ка? Та же ж вiн, бла­зень, сi­кається в вi­чi ста­рим лю­дям, не­на­че вiн най­стар­ший в се­лi!"

    - А що ж я маю ро­бить? А хi­ба ж вiн ме­не слу­хає? От си­дить в шин­ку та го­рiл­ку п'є, а ро­бо­ти не хо­че ро­бить: си­дить до­ма, все до­мує, згор­нув­ши ру­ки, або шу­кає лег­кої, не­чор­ної ро­бо­ти. Ка­жiть вже ви, па­но­ве гро­ма­до, йо­му що-не­будь. Я жа­лi­юсь на си­на гро­ма­дi. Чо­го то­бi тут тре­ба? Йди до­до­му, та не гу­ляй! А завт­ра ра­ненько сви­ня­цi хлiв за­го­ро­диш! Од­ну льоху маємо, та й ту не­за­ба­ром вов­ки ви­тяг­нуть з хлi­ва че­рез дiр­ку.

Пошук на сайті: